скачать книгу бесплатно
Варан розумiв батька i тому навiть не ображався. Веселий дiм у пiддоннi – пострах; он у Торочкiв приманили дочку в минулий сезон – так i пропала дiвка. Кажуть, лишилася служити якомусь горнi, а може, воякiв у мiжсезоння розважае…
Нема для Варана iншоi роботи. Майнула риб'ячим хвостом, i по всьому. Так завжди бувае – довгi мiсяцi ждеш сезону, а прийде вiн – i хочеться, щоб скорiше скiнчився. Несила. У вухах крик, дзенькiт посуду, п'янi спiви; очi злипаються. Усю нiч гуляв би, купався, пiрнав… Але сил не стало. Завтра на свiтанку вставати.
Порт не спав i вночi. Там щось стукало, скрипiло, впiвголоса сварилося; на рейдi стояли кораблi, сягали зiр голими щоглами. Варан нарахував одинадцять величезних суден, а ще ж ховаються за мисом… І на кожному, окрiм шляхти, челядi ще цiлий виводок, усi грошовитi, усi ласi на розваги й щедрi на плату…
Он парочка в сусiднiй купальнi. Приiжджi – у парубка руки голi, у дiвчини пелена непристойно коротка, ледве до колiн. Цiлуються, не бачать Варана. Кiнець кiнцем вiдлипнувши одне вiд одного, кидають у море монетки – спершу вона, а тодi вiн.
Варан осмiхнувся в темрявi. Восени монетками засипанi вулицi й дахи; котрi Імператорськi – додадуться до прибуткiв. Із решти роблять прикраси, iграшки, грузила й блешнi.
А скiльки загублених за сезон брязкалець знаходиться потому в стiчних канавах! Каблучки, шпильки й гребiнцi, шкiрянi купальнi сандалi, ланцюжки, ганчiр'я…
І потопельники, щоправда, теж трапляються. За сезон не бувае так, щоб нiхто не втопився – сп'яну або через нещасливе кохання. І лежить до осенi на чиемусь полi такий невдаха, чекае, поки засмолять у мiшок i пустять на дно тепер уже остаточно…
Варан зiтхнув i, як був, в одежi, без сплеску зiслизнув уводу.
Пойняло до самоi макiвки. Тепло, неначе купаешся в кричайчинiм молоцi. Дна немае – унизу, на страшнiй глибинi, батькiвський дiм i гвинтовий майданчик. А коли спустити обличчя у воду й розмахувати руками – розлiтаються iскри, плавучi зiрочки, душi забутих риб…
Море дихало. Поряд, у порту, скрипiло й постукувало; жодного тривожного звуку не розляглося над водою – але Варан здригнувся й пiдняв голову.
На березi купальнi, де хвилину тому цiлувалася парочка, вiдбувалося тепер беззвучне борюкання.
Комусь тепер закривали рота, комусь накидали на голову мiшок; що бiльше безумiв сезон, то бiльше роботи було iмператорському патрулю. А з двома голубками, здаеться, все скiнчено – знайде iх хтось восени на даху порослого водоростями будинку… А може, i не знайде, якщо течiя…
– Варто! Сюди! – несамовито заверещав Варан, його вереск перекрив звуки порту, полетiв над водою, розбився об скелi, може, нiким не почутий, а може, i почутий. – Варто! Гвалт! Грабують! Убивають! Сюди!
Угорi, у заростях ктотусiв, забрязкали залiзом по залiзу. У порту замовкнув скрип i за мить ударив дзвiн.
Борюкання на березi стихло. Не розбираючи, хто перемiг i хто живий, Варан набрав якнайбiльше повiтря й пiрнув так глибоко, що запищало в правому вусi.
Добре хоч одяг не кинув на березi. За одягом потiм його вмить вистежили б.
* * *
Нiчого нiкому не сказав – навiть батьковi. Ходив вiд столу до столу, як медуза в глибинних водах, плутав креветки з сиром, а пиво з паличками для чистки зубiв, аж у дверях став усмiхнений пан, що цiкавився Вараном.
З-за шинквасу враз вийшов батько, погойдуючи кулаками, мов сталевими грузилами.
Усмiхнений пан охоче наткнувся на його пiдозрiливий погляд:
– До вас, хазяiне, до вас особисто… Поговорити треба. Маете хвилинку?
* * *
Свiтло йшло знизу, з-пiд води. Зовнi свiтило сонце, забивалось у широку печеру, мов солодке пиво в роззявлений рот. Просотувалося крiзь пiдводнi грати: вихiд у море був глибоко перекритий. Хазяiн не хотiв, щоб старi змiйсихи пiшли прогулятися й ненароком утрапили в чиюсь пожадливу пащу.
А змiйсихи були дуже, дуже старi. Щоправда, визначити це мiг не кожен – позначався чудовий корм i турботливе ставлення. Вицвiла тьмяна луска ховалася пiд срiбними пластинками, пiд накладними самоцвiтами, та й порода давалася взнаки – в обох змiйсих збереглися гонориста постава, обидвi виблискували очима й роздували нiздрi, так що Варану довелося подолати певну нiяковiсть, перш нiж пiдiйти до них.
– Тут у нас стiйло, – сказала Нiла. – У нiшi – скребки, щiтки, всiляке причандалля, все в iдеальному порядку, мiж iншим. Узяв скребок – поклади на мiсце… Ось так. Чистити треба перед кожним виiздом i на нiч. Годувати – двiчi на день, уранцi й увечерi, i пильнуй, щоб вони не переiдали. Коли котра нагидить – бери сiточку, лайно пiдбирай i обережно от сюди, у кошик, щоб вода в стiйлi не мутилася. А тодi кошик – нагору. Затямив?
Нiла була старша за Варана на рiк i держалася, мов господиня. Колись вiн бачив ii на осiннiм ярмарковi – вона була з Маленькоi, донька рудокопа й однiеi з компаньйонок княгинi, незаконнонароджена, але самовпевнена й багата. Мати, iз ганьби заславши ii в пiддоння, не забула маляти й не покинула – балувала то грiшми, то мiшком сушняку, то обновою. Нiла мала себе за горнi, у сезон носила сорочку без рукавiв i штани, закоченi до колiн, розшитi кольоровими камiнцями, яких на Маленькiй сила-силенна, i працювала, як виявилося, вершницею на змiйсах – супроводжувала багатих i шляхетних гостей у поiздках верхи по лабiринту пiдводних печер.
Варан, домовляючись про роботу з хазяiном, наiвно гадав, що буде гуляти морем верхи, а не вивалювати сачком лайно. Нiла розчарувала його вправно й безжально:
– Сiдлати – не здумай, подряпаеш луску – потiм не розплатишся. Сiдати верхи – боронь тебе Імператор. Спатимеш тут-таки, у гамаку. Вони вночi сичати починають, то треба з ними вголос розмовляти, заспокоювати. Та, що зеленкуватiша, зветься Журба, а та, що чорнiша, – Туга…
– А чому в них iмена такi сумнi? – спитав Варан.
– Тому що так назвали, – вiдрубала Нiла. – Он, дивися, Туга насрала, бери сачок i покажи, чого ти вартий…
Темне волосся лежало в Нiли на плечах. Самоцвiти на штанах спалахували, мов краплi води пiд сонцем. Очi часто клiпали й мружилися, хоча тут, у гротi, було не так багато свiтла; очi сльозилися. Пихата дiвка напевно потребувала окулярiв iз прокопченими скельцями – але вона, гордячись кров'ю горнi, волiла мучитися, мружитися й утирати сльози.
Змiйсихи дивились на Варана з царською гидливiстю – неначе це Варан напаскудив у прозору воду, а iм, шляхетним створiнням, тепер доводиться прибирати.
– Вони не кусаються?
– Вони iдять лише рибу, але якщо ти iх розлютиш – можуть i хапнути, просто для науки. Особливо Туга – вона пiдступна. До хвоста ii близько не пiдходь – як копне, так i потонеш. Вона в охоронi служила все життя, варта на нiй Маленьку об'iжджала… контрабандистiв била, а пiратiв перетопила чоловiк сто. Отак хвостом по головi – i привiт. Цього iх iще в яйцi навчають.
Варан низько нахилився, тримаючись за поруччя, намагаючись виловити сачком грудку змiйсового лайна:
– У Маленькоi, мабуть, за сто рокiв сто пiратiв набереться.
– Це у вас на березi пiратiв не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим мае бути.
Варану нарештi вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покидi, щiльно закрив покришкою. Сiв на камiнну приступку, спустив ноги в осяйну воду:
– А Журба скiльки пiратiв убила? Тисячу?
– Журба воза тягала весь вiк, – сухо вiдмовила Нiла. – У шахтах. Камiння на нiй возили, сiль… Тепер вiдпочивае.
Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту. Варан мимоволi вiдсунувся:
– Оце так.
– Не подобаеться – то сидiв би собi в харчiвнi.
– А ти звiдки знаеш, де я працював?
– Велика таемниця… Я тебе бачила. Мiсце помiтне.
– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелi, спустився хазяiн у костюмi для верховоi iзди. Туга й Журба пожвавiшали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осердi його невеличку вирву. – Сiдлай, Нiлко. Гостi прибули.
Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Нiла квапливо вдягае сiдло спершу на спину Тузi, тодi Журбi (обидвi змiйсихи охоче пiдставили спини). Далi, не дивлячись на Варана, Нiла вiдштовхнулася вiд камiнноi приступки – i без розгону перелетiла Тузi на спину; хазяiн обережно вгнiздився на спинi в Журби.
– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобi сьогоднi ночувати тут, пам'ятай!
Варан похапцем кивнув.
– Пiшла! – крикнула Нiла, i ii голос заметлявся по гроту.
Туга вдарила хвостом, Нiла нахилилася, розiп'явшись на чорнiй лусцi. Наступноi митi змiйсиха пiрнула, пiшла в тунель пiд скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевiв дух.
– За нею, – неголосно наказав хазяiн, i Журба пiрнула також. Варан лишився сам; хвилювалася пiдсвiчена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.
* * *
– Серпантери. Ну, знаеш, iх у народi змiйсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний. Роги – отакеннi. Зуби – отакеннi. Хвостом спецiально навченi бити в тiм'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.
Варан сидiв за столиком батькiвськоi харчiвнi, а Кешко, чотирнадцятирiчний хлопець, якого батьки найняли замiсть Варана, стояв навпроти з пiдносом i дивився з захопленням i заздрiстю.
– Шляхта всiляка приходить на них повитрiщатись, хто вiдчайдушнiший – то й покататись. У скелi, знаеш, ходiв – аж до Шуу. І пiд водою, i над водою, а е зовсiм сухi…
– А як же змiйси по сухому ходять? – спитав Кешко.
– Змiйси взагалi не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – i вiн побряжчав монетками в шкiрянiй калитцi. – У мене ще нiчна варта сьогоднi.
До нiчноi варти лишалося ще декiлька годин, але Варану набридло брехати. Вiн попрощався з матiр'ю, потрiпав по загривку малих i швидкою ходою людини, якiй нiколиться, подався до берега – купатися.
– Гей, хлопче!
Варан далi йшов. Хiба мало хлопцiв ходить по вулицях у сезон; зупинився, коли дорогу перепинили двое. Один – ровесник, низькорослий i смаглявий, але на вигляд явно не горнi. Другий – дорослий, i з одного погляду на нього Варановi стало страшно.
– Чого не озираешся, коли гукають? – почав молодий.
– А звiдки менi знати, що то мене? – огризнувся Варан.
– Ходiмо. Маемо дiло.
– Я спiшу.
– На дно встигнеш, – краечком рота завважив дорослий. – Ходiмо… поспiшайло.
У нього були вигорiлi свiтлi брови – i байдужий, мов зашморг, погляд убивцi.
Батькова харчiвня лишилася далеко позаду. Примiтне мiсце… І хлопець показний… На вулицi повно народу, але ж не втечеш. Патруля поблизу нема, а коли й був би – нiчого не встигнеш пояснити. Не такий уже й скарб парубок-пiддонець, щоб через нього гостей тривожити…
– Що вам треба?
– Там розповiмо, – сказав свiтлобровий уже з роздратуванням. – Ну що, пiдеш доброхiть – чи зразу мiшок на тебе?
Далеко, на материку, про який розповiдали Варану плотогони, людина може втекти й загубитися. А з Круглого Ікла тiкати нема куди.
Варана привели в бухту, запруджену купальнями, як святковий стiл – склянками. У купальнях – простих i обертових, i з фонтанами – бавилися, не зважаючи нi на що, пещенi заморськi гостi. Плавали майже голяка, без страху пiдставляли шкiру сонцю, пiрнали з вишок i котилися по дерев'яних жолобах на ковзких килимках. iли й пили тут-таки, у плавучих харчiвнях; Варановi стало страх як жаль себе. Люди живуть i люблять життя, а вiн, Варан, можливо, бачить небо востанне. За що?!
– Сiдай у човен, – сказав розбiйник, як i до того, кутиком рота. У тому, що це саме розбiйник, годi було сумнiватися.
У човнi вже сидiв iще один, плечистий, зовсiм лисий. І поряд з ним, скулившись i обхопивши живiт, – Варанiв знайомець, молодий рибалка Гелько, що в сезон носив по купальнях равликiв.
Смаглявий пiдлiток вiдштовхнув човен вiд причалу. Лишився на березi. Швидко попростував геть.
– Ви, обидва, – лисий розбiйник кивнув Варановi й Гельковi. – Берiться веслувати, i щоб не ухилятись!
Веслували мовчки. Лисий кермував, свiтлобровий сидiв на носi. Варан, повернутий лицем до керма, дивився, як вiддаляеться берег, як лисий скручуе собi трубочку дорогущого заморського тютюну, як iз задоволенням затягуеться… Поминули чийсь ковчег, потворний i кособокий проти справжнiх морських кораблiв. Поминули команду риболовiв, що тягнули одну сiть трьома великими педальними човнами. Нiхто не дивився на спрямований в море човен – двое чоловiкiв i двое парубкiв, iдуть, очевидно, на вечiрнi лови…
Той, що сидiв на носi, узявся насвистувати.
– Заткни пельку, – сказав лисий. – Прикмета погана.
– Іди до ІПуу зi своiми прикметами.
– Сам iди. Я попереджав…
І знову мовчання.
Коли берег, кораблi й ковчеги, рибалки й купальнi лишилися далеко позаду, лисий звелiв сушити весла. Варан i Гелько – у того вiд страху нестерпно болiв живiт – сидiли поруч, лицем до лисого, з бiлобровим за спиною. Варан усе поривався обернутися.
– Не крути головою… – кинув лисий. – Хто з вас, поганцiв, ночами купатися любить?
Варан i Гелько мовчали.
– У мене ночами робота, – тихо сказав нарештi Варан. – Змiйсiв охороняю.
– А ти?
Гелько стукав зубами.
– Нехай, – сказав лисий. – Ти, – вiн тицьнув пальцем у Гельку. – Давай волай щосили: «Варта! Гвалт! Грабують! Убивають! Сюди!»
Варан озирнувся. Докричатися хоч до кого-небудь, а тим бiльше до варти, тут не було жодного шансу.
– Не крути головою! – знову наказав лисий. – Повернешся ще раз – вухо вiдiтну!
– H-нащо волати? – сiпнувшись, спитав Гелько.
Лисий витягнув iз-за халяви довгого ножа:
– Кричи, iнакше рибам скормлю по шматочку.
– А-а! – загорлав Гелько дуже натурально. – У… убивають! Варта! Грабують! Сюди! Гвалтують!
Бiлобровий на носi уривчасто розсмiявся:
– Гвалтують, кажеш? Мрiйник…
– Вiн? – iз сумнiвом спитав лисий.
– Не я! – узявся впрохувати Гелько.
– Тепер ти волай, – лисий указав ножем Варану в груди. – Тiльки гучно. Як можеш.
