скачать книгу бесплатно
– Гей, де причал? – нервово спитав горнi.
«Як ти менi набрид», – подумав Варан.
Великi й малi пропелери гвинта один по одному змiнили обриси. Кiш пiднявся ще вище й майже завмер; трохи вiддалiк стримiла бiла кам'яна стiна, вiд стiни тяглися, мов промiння, тонкi дощечки причалiв, оплутанi припасами, немовби старечi руки жилами. Варан налiг животом на важiль, змiнюючи нахил головного пропелера; кiш iзслизнув нижче, пiдiйшовши до дощок майже впритул, i тодi Варан розмахнувся й закинув трiйчастий гак на причальну тумбу.
– Де вони там, поснули?!
Вiд скелi бiг чоловiк у бiлiй сорочцi, горлав i розмахував руками, от-от, здавалось, готовий зiрватись у прiрву. Пропелер iще обертався, але кошик спустився нижче, нiж треба. Лаючись i згадуючи Шуу, половинну закрутку й проклятущих причальних спанькiв, Варан намагався власноруч посадити гвинт на жорстку дужку – але кiш осiдав, i нiчого не виходило.
– Гей! Тримайся там! Зара', може, перекинемося! – весело гукнув вiн пасажиру; маленький чоловiчок з яечно-лисою головою в останню мить устиг добiгти, закинути дужку й закрiпити кошик над святково-бiлими, осяяними сонцем хмарами внизу.
– Здурiв? – накинувся на нього Варан. – Ти так чергуеш, га?
– А якого глиста ти сьогоднi пiднявся? Чи тебе вчора не було? Учора чи не ти Горюсi молов, що позавтра, мовляв, будеш, нi? А крiм тебе, ми нi на кого не чекали…
– Дочекалися, – Варан поправив зсунутi окуляри, перевiв дух й озирнувся на пасажира. – У нас… нi, у вас гостi. Благородний горнi з дорученням вiд Імператора. Прямцем до князя. От, – i махнув рукою в бiк блiдого, якось дуже тихого горнi.
Причальна дошка посiпувалася, нiби дихала пiд ногами. Унизу лежали хмари – наче море. Тiльки справжне море сiре й гладеньке, а хмари, коли на них дивитися згори, здаються казковим садом, бiлою тiнню iмператорського палацу.
Причальна дошка була крихiтною соломинкою на краю великого порту. Над головою нависали широкi пристанi; усюди метушилися люди, наче мальки в глибинi, – пiдфарбовували, пiдтягували, готували до вiдкриття сезону. За два тижнi до причалiв, що порожнiли всю зиму, прибудуть кораблi з кольоровими вiтрилами. Горiшнi галереi приймуть вершникiв на криламах, надутi вогнем розписнi кулi, та хтозна-яка ще дивовижа припливе чи прилетить iз краю свiту – порт прийме всiх, хто готовий заплатити iмператорськими райдужними грiшми…
Варанiв пасажир незграбно перелiз через край коша. Мимоволi присiв, вiдчувши ненадiйнiсть причальноi дошки. Не озираючись, рушив до скелi, до входу в портову печеру; iшов, мов справжнiй горнi, не дивлячись пiд ноги, по ниточцi над прiрвою. І не вдягаючи, до речi, окулярiв – iз голим обличчям попростував пiд сонцем, i чiтка чорна тiнь, на мить затримавшись на жовтiм деревi, сковзалась у провалля, до хмар.
– Що привiз? – буркотливо спитав Лиско. – Тiльки рахуймо тепер, бо знаемо ми…
Варан ковтнув образливий натяк. Хiба перша на сьогоднi кривда? Схрестив руки, стояв i ждав, поки причальник закiнчить поратись.
– Бурдюки з водою – чотири. Повнi, так? Гляди менi… Риба, три мiшки по мiрцi… Перезважу на своiх вагах, так i знай. Пошта, це добре… Що за штука?
Лиско вказав на скриньку горнi.
– Приiжджого речi.
– Багатенький, – Лиско почухав рiдку нерiвну бороду. – Ну, бери й тягни.
– Батько переказував вiтання i загадав перевiрити, як ти в книгу все запишеш.
– Запишу, не бiйсь…
Варан не вмiв ходити, як ходять горнi. Переступав по вузенькому причалу, у серцi завмираючи, похитуючись пiд незвичним вiтром – хоч би поруччя вони тут приладнали, чи що… Сонце палило теплу куртку з ситухи, слiпило очi крiзь закоптiлi скельця окулярiв. Хотiлося додому, вниз.
Горнi дожидався бiля входу. Пiд сонцем його плечi випрямилися, волосся висохло, вiн стояв, виставивши одну ногу вперед i пiднявши пiдборiддя, наче князь на парадному портретi. Дiждався, поки Лиско пiдiйшов ближче; хитнувся вперед i, не замахнувшись, не вимовивши нi слiвця, вдарив причальника в щелепу. Лиско ухнув i сiв на кам'яну пiдлогу за два кроки вiд краю прiрви.
– Ти на вартi? – спитав горнi, знову ставши в позу з парадного портрета, i навiть шмарклi пiд опухлим носом не могли применшити його статечностi.
– Я… – промимрив Лиско, одразу зметикувавши, хто тут головний.
– Вiдповiси, – сухо пообiцяв горнi. Обернувся й пiшов углиб скелi, неначе бував тут давнiше, наче точно знав, куди треба йти.
Лиско, стогнучи, пiднявся. Розмазав кров по пiдборiддю; пiдiйшов до Варана, змiряв його холодним липким поглядом i, ухнувши, втопив кулаком у лице – Варан не встиг ухилитись. Спалахнули iскри, полетiли зi стелi, мовби пiдсвiченi сонцем дощинки. Варан завважив, що сидить на долiвцi, як перед тим Лиско, i пiдлога хитаеться, мов перевантажений човен.
– Вiдповiси, – зловiсно вiдказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як вiдшкодування… збиткiв. І щоб я тебе бiльше не бачив, щеня!
І пiдхопивши скриньку, поспiшив слiдом за горнi, на ходу вигукуючи:
– Мiй пане, праворуч! Прошу поiсти, перевдягнутися, умитися, адже пiддонцi – вони пiддонцi i е…
Варан пiдняв з пiдлоги своi окуляри. Витер кров з пiдборiддя.
Нiчого, подумав. Попадешся ти менi в сезон.
* * *
Як завжди, не вистачало дня. Або хоча б години. Ну а вже пiвгодинки завжди не стае…
Метушилися. Пакували речi, ховали в сухi криiвки. Знiмали з завiс дверi, змащували жиром непотрiбнi в сезон iнструменти, зашивали в мiшки, швартували по сараях. Припасали iду на ковчегу; востанне оглядали поля – чи всюди добре лежить сiтка, чи не змие донна течiя перший врожай репсу.
Дощ ослабнув, а потiм перестав зовсiм. Уперше за мiжсезоння.
Дiти верещали, бiгали по селищу, обiймалися:
– Сонечко, сонечко! Визирни в вiконечко!
Небо виразно посвiтлiшало. Море взялося брижами.
– Хутчiй, хутчiй!
Варан допомiг матерi залiзти в човен, посадив малечу одну по однiй. Залiз i собi, сiв веслувати поруч iз батьком.
– Ну, хай Імператор помагае, – уривисто сказав той. – Нумо.
Берег вiддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на водi, обвiшане мотузяними драбинами, з рiденькими димками, що здiймалися з багатьох коминiв.
Човен хитався. Малечу стало нудити.
– Мамо, це Шуу пiд водою ригае?
– Не повторюй дурниць… Це Імператор вiдкрив греблю, i тепер вода пiдiймаеться.
– А чому ми так хилитаемось?
– Мовчи…
Дiстались до високого облавка ковчегу. Вилiзли, пiдняли човен; сяк-так розташувалися в крихiтнiй кiмнатцi-каютi. За стiнкою з натягнутоi шкури плакало сусiдське немовля.
Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вируе ззовнi вода.
– Ма-ам… – заскiмлила Лiлька.
– Чого?
– А можна я собi намисто куплю скляне?
– Можна…
– А я, – басом сказала Тоська, – нiчого собi не куплю. Я грошей назбираю i на великiй черепасi покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.
– Ти перше грошей надбай…
Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сiла на лавцi, закриваючи рота руками:
– Ой, мене знудить зараз…
– То вийди.
– Боюся, що змие…
– Варасю, вийди з нею.
Варан пiдвiвся, взяв маленьку за плечi, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть свiтле, над морем висiв туман, i напiвзатоплене селище здавалося несправжнiм, примарним. Бiля самого берега з-пiд води стирчали дахи. У Варановiй хатi вода дiйшла вже до рiвня столу…
Якiсь запiзнiлi гультяi, лаючись, загрiбали вiд берега до ковчегу, i човен iхнiй метляло, мов пiрце.
– Диви, Варасю! Там сине!
Брудний малечий палець з обкусаним нiгтем указував на небо.
– Дивися, там уже дiрка! І в дiрцi сине! Це небо, небо!
Новий напад нудоти урвав ii захват.
Варан не вiдриваючись дивився вгору, але не на клаптик синяви, яку вiн, на вiдмiну вiд Тоськи, бачив багато разiв i в мiжсезоння. Високо в розривах хмар летiли, окреслюючи широкi кола, птахи – не дiйнi кричайки й не дикi ситухи, а справжнi високi птахи, пластуни чи навiть крилами…
На сiре, страшне, хвилясте море впав перший промiнь сонця. Упав i потонув у туманi; ковчег метлявся на хвилях, потворний на вигляд, але абсолютно непотоплюваний. Пахло смаженою рибою. Пахло вiтром. Туман розсiювався, i коли вiн розвiявся остаточно – селища вже не було i не було хмар. Перед ошаленiлими, з примруженими очима пiддонцями постало море – сине, а не сiре, небо – сине, а не сiре, бiла скеля в плямах першоi зеленi – свiт горнi, перетворений на острiв уже серед води, а не хмар, i вражено задавлений на власне невпiзнаване вiддзеркалення.
Роздiл другий
– Ти з мiсцевих, чи не так? Пiддонець?
– Так.
– А чому без окулярiв?
– У мене очi звикають.
– Правда? Це добре…
Вiдвiдувач усмiхнувся. Це був не единий вiдвiдувач, Варан уже чув, як за сусiднiми столами вимогливо постукують кухлi, вiдчував, як починае лютитися за шинквасом засмикана мати… Але вiдiйти нiяк не мiг. Цей вiдвiдувач натякнув йому щодо роботи, а робота – iнакша, не ця – була Варановою мрiею от уже мiсяць, iз самого початку сезону.
Була обiдня година. Моряки, майстри, кравчинi й пралi, торгiвцi, слуги – весь робiтний i гулящий народ, що звичайно роiться навколо грошовитих мандрiвникiв, хотiв попоiсти й випити, отож Варан мав крутитися, мов гвинт.
Як вiн крутився уже цiлий мiсяць.
Усi знають: хто не працюе в сезон, той у мiжсезоння мокне й голодуе. Але коли свiт довкола мiняеться так рiзко, людина, особливо молода, не може бути як колись. Найжадiбнiший скнара стае хоч трохи, але марнотратним, i найжилавiший трудар хоч трохи, – але таки лежебокою. Варана нудило вiд тарiлок i пiдносiв, йому хотiлося гуляти по скелях, стрибати в сине море з бiлих каменiв, гратися з рибами, рахувати ночами зiрки…
Батько й мати вiдкрили харчiвню в однiй з вуличок поблизу порту. Змурували пiчку, натягнули накриття, розставили столи й стiльцi, випозиченi з чийогось «верхнього» дому (горнi, особливо незаможнi, теж хотiли заробити в сезон: здавали в найми будинки й житловi печери, переселялися в так званi лiтнi резиденцii, а насправдi в шатра й намети). Мiсце виявилося вдалим: столи в харчiвнi не порожнiли нiколи. Щодня цiни помалу росли, i це нiкого не лякало: на Кругле Ікло прибували все новi й новi гаманцi, готовi пролитися золотим дощем. Батько стояв коло пiчки, мати й Варан прислуговували, малеча торгувала витребеньками з мушель тут-таки, на крихiтному риночку. Хто працював у сезон – у мiжсезоння дорiвняеться до князя.
– Скiльки, ти сказав, тобi рокiв?
– Сiмнадцять.
– Плаваеш?
– Мов риба.
– Звiрiв боiшся?
– Нi… Яких звiрiв?
– Серпантер. Бачив коли-небудь?
– А, змiйсiв… Бачив. Минулого сезону один хлопець дав покататися.
Мати коло шинквасу робила страшнi очi й подавала таемнi знаки. Вiдвiдач витягнув iз нагрудноi кишенi тонку замшеву хустинку. Промокнув кутики рота:
– Варан, значить, син Загора-Одноока… до речi, чому вiн одноокий, у нього наче обидва ока де треба?
– Прiзвисько.
– А-а… Сподiвайся, Варане, доброi роботи. Вiдповiдальноi. Менi абихто не годиться, я про тебе розпитаю серед тутешнiх пiддонцiв, розвiдаю… Добре, бiжи. Згодом договоримо.
Поки Варан, обкладений лайкою, нагодував тих, хто заждався, притягнув пива новоприбулим i прибрав з опустiлих столiв, таемничого вiдвiдача i слiд пропав. Батько пiймав Варана за кухонною перегородкою – i мовчки дав потиличника, аж каганцi в очах засвiтилися.
* * *
У мiжсезоння вгорi нема нiчого, крiм розпеченого камiння. Усе ховаеться в розщелини – i звiрi, i птахи, i люди. А хитрi рослини, ктотуси та шиполисти, сидять у вузеньких щiлинках, де не сховаеться й краплинка води. Голий берег; а варто початися сезону – вистрiлюють, мов з арбалета, м'ясистi зеленi пагони, розкриваються, наче парасольки, обростають листям, колючками, бiло-рожевими квiтками, вдягають берег у тiнь, i нi горнi, нi пiддонцi не можуть упiзнати свое Кругле Ікло. Бабки завбiльшки з добрячу сковорiдку кружляють над суцвiттями, над водою, над пiстрявими купальнями. Купальнi лiпляться до скелi й одна до одноi, не залишаючи вiльного мiсця: униз, пiд пiнну крайку прибою, ведуть дерев'янi сходи, мармуровi сходи, мотузянi драбинки, глинянi схiдцi; де-не-де насипають на глину дрiбнi камiнцi, або негострi мушлi, або пiсок.
Що робив би князь круглоiклiвський, якби не сезон? Якби з милостi природи суворий острiв не перетворювався упродовж трьох мiсяцiв на медове царство тепла й свiтла, насолоди й розкошiв? Слава Імператору та райдужним грошам його – море спокiйне, над ним ходять крилатi патрулi, i маетне шляхетство з усього вiдкритого свiту приiздить на Кругле Ікло, щоб зазнати щастя й залишити тут грошенята…
Варан сидiв на причальнiй дошцi. На тiй самiй, добре знайомiй, на яку багато разiв насаджував батькiвський гвинт. Море похитувалося пiд босими ногами, майже сягаючи натруджених пiдошов. У морi вiдбивалися зiрки.
Сьогоднi ввечерi батько кричав на нього. Батько боявся, що всмiхнений вiдвiдач хоче забрати Варана до веселого дому, одного з небагатьох, що розцвiтали в сезон по всьому Іклу.
– Ти знаеш, як вiн про тебе розпитував? «Оцей гарненький»! Посмiй тiльки менi вiд харчевнi на крок вiдiйти…
– Вiн нiчого такого не хоче! У нього змiйси, цi… серпантери!
– Щоб вiдвести очi тобi, не тiльки змiйси – крилами будуть… Тiльки посмiй менi ще раз iз ним побалакати. Шкуру спушу до колiн… І мовчи!
