скачать книгу бесплатно
За тиждень пiрати пiшли на добряче пiдталому плотi.
Інших у цьому сезонi не було, хоч як сподiвалися. Десь серед осенi у Варана в домi не стало чим топити; батько купував сушняк нагорi – сухi водоростi, якими звичайно розтоплювали наймокрiше, найбiльш неподатливе дерево. Сушняк коштував дорого i згоряв умить.
У домi було вогко й холодно. Малеча плакала; батько спалив у вогнищi човен. Усе, що було в хатi дерев'яного, одне по одному пiшло в пiчку.
На початку зими хтось пiдкинув пiд дверi купу полiн. Усi вони виявилися чистими, свiтлими, теплими; тринадцятирiчний Варан було довго сидiв, колихаючи одне полiнце, розглядаючи вiзерунки, вдихаючи незвичний запах…
Тодi Баранова мати, яка не казала батьковi нi слова вiд самих згадуваних iз сумом торгiв, кiнець кiнцем здобулася на мову.
– Вiзьми, – сказала вона.
І вiн узяв. Не залишив дерево мокнути пiд дощем, як намiрявся спочатку.
Усю зиму сусiди потайки iм допомагали – хто полiнце, хто десять, хто купу. І всю зиму батько мовчки приймав iхню запомогу.
Сильно змiнився вiдтодi. Багато пив. На Варана iнодi зривався, бив, чого ранiше нiколи не було…
Добре хоч дiвчаток не зачiпав.
І Варан вирiшив податися у свiти; ночами йому снилися деревнi прожилки. Вiн уявляв краi, де дерева ростуть не просто вище за людину – до неба; мабуть, пiд ними можна навiть ховатись вiд дощу. Йому снився лiс – таким, як про нього розповiдали давним-давно справжнi плотогони, – жилавi, у скiпках-бородавках; показували на зрубi рiчнi кiльця, i Варану сам по собi вiдкривався рот: це дерево втричi старше за нього? А це – вдесятеро?
У його снi пахло смолою i листям. Удома пахло димом i сирою рибою, батько сидiв на кам'янiм ослонi, похмурий i п'яний, i, хапаючись за штани, малеча клянчила солоденького… Тiльки де його дiстанеш, солоденького, коли все, що заробили в сезон, спустили на дорожезний жаркий сушняк?
Варан вирiшив утекти з дому.
У сезон його рiшучiсть не тiльки не вивiтрилася, але навiть змiцнiла – навмисне вишукував приiжджих i, продаючи вкритi лаком витребеньки з мушель, заводив розмову про далекi краi. Розповiдали залюбки – i про лiси, i про залитi травою степи, i про заснiженi пустелi. Про краiни, де все життя можна вештатися дорогами й нi разу не замочити нiг; про краiни, де немае гiр, але е глибокi яруги. Про краiни, де живуть люди з золотою шкiрою. Про краiни, де камiння дихае, а рiчки розмовляють…
Плотогони прийшли пiзно, у кiнцi першого мiсяця осенi. Варан найнявся помагати на розвантажуваннi – хоч був вiн iще хлопчак, але сильний i вправний. Його поставили рубати сучки – вiн працював чисто й весело, як майстер у цирульнi для горнi; за кiлька днiв до вiдплиття плоту Варан дiстався до капiтана й попросився в помiчники.
– Фу! – вiдмовив капiтан i зморщив носа. – Та скiльки ти важиш? Будеш повзати в колесi, як муха по стелi!
І додав, бачачи Варанове нерозумiння:
– Менi тут не юнги потрiбнi й не сучкоруби, а крутильники в колесi, щоб ступали тижнями й не скиглили… А ти з твоею вагою – зайвий рот!
Варан заприсягнувся, що почепить на спину мiшок iз камiнням i ходитиме в колесi з додатковим тягарем – а собi подумав, що, дiставшись до берегiв, де ростуть лiси, можна просто втекти, та й по всьому. Капiтан усмiхнувся й подумав, що хлопчисько може думати будь-що i що його треба продати з вигодою де-небудь у вiльних водах, на самiй околицi Імперii.
Уночi напередоднi вiдплиття Варан потайки перебрався на плiт, i на свiтанку другого дня вони вiдпливли – продавати деревину, а потiм (дуже скоро, як гадалося Варану) в далекi землi, в лiси, на край свiту.
На другий ранок плавання Варан уже не був настроений так радiсно. Пiсля нiчного вартування терпли ноги й плечi i розривалися груди, а порцiя води виявилася такою мiзерною, що доводилося злизувати дощовi цiвочки, що стiкали по обличчю. Варан навiть не злякався, коли за кiлька годин пiсля свiтанку на обрii з'явився човен на веслах, набагато швидший, анiж плiт. У човнi сидiли Варанiв батько, староста й смаглий чорнявий горнi – представник, як виявилося, самого круглоiклiвського князя.
На перемовинах трiйцi з капiтаном Варана не було. Про що говорилося, так i не дiзнався. Батько звелiв йому стрибати до човна, i вiн стрибнув, i одразу сiв веслувати.
Усю дорогу до дому – майже день у путi – не промовлено нi слова. Варан ждав будь-чого – ременя, палиць, ув'язнення в кам'яному пiдвалi з водою й пекучими медузами…
Нiчого не було. Мати посхлипувала, але слова докiрливого не сказала. А батько з того дня дивним чином вiджив – наче прокинувся. Покинув пити, возився з малими, навчаючи iх грамотi, спiвав на весiллях – можна сказати, стало все, як було перше…
Ось тiльки лiси, що застували небо, i перехрещенi далекi шляхи – прожилки на деревинi – iнодi снилися Варану, особливо восени, коли запах осiннiх плотiв стояв над мокрим берегом, i волога блискуча кора здавалася живою, погладь ii – iнстинктивно сiпнеться…
* * *
Батька не було вдома. Малих теж не було – мати забрала з собою в поле. Усерединi присадкуватоi кам'яноi будiвлi панувала вогкiсть, хiба що згори не крапало, i за це дяка Імператору.
Перш за все Варан знайшов трохи сушняку у сховку (останнi запаси перед початком сезону!) i запалив вогнище. Засичали сирi дрова.
…Райдужне сяйво. Таке саме, тiльки незрiвнянно тьмянiше, сiеться вiд великих грошових пластинок. Королiвськi маги кладуть на грошi печатку, яку нiкому на землi й водi неспромога пiдробити. Варан багато разiв чував i вiд батька, i вiд плотогонiв, i вiд крамарiв, ба й вiд рудокопiв на Маленькiй: Імперiя стоiть не на вiстрях мечiв, не на крилах летючоi королiвськоi гвардii, не на волi сивих пiдземних магiв – а на легких пластинках iмператорських грошей. Грошей, що не горять у вогнi й не тонуть у водi, що iм довiряють i пiддонець, i горнi, грошей, що випромiнюють райдужне сяйво…
Там, у пiдземеллях iмперськоi столицi, сивi маги сидять за довгим столом, i бiля нiжок iхнiх рiзьблених крiсел лежать, звинувшись, iхнi власнi лускатi хвости. Кажуть, раз на сiм рокiв маг скидае хвiст, наче ящiрка, i тодi може ненадовго вийти на поверхню, показати себе людям, з'явитися на прийом до Імператора… А хвiст потiм виварюють у бронзовому казанi й готують узвар, що подовжуе життя на сiм рокiв, рiвно на сiм, анi на мить менше…
Отже, застуджений чужинець не так давно спускався в пiдземелля до магiв… Чи вiрчу грамоту йому дали вже готову? Хто вiн у такому разi? І чому подорожуе низом?
– Ви б сiли, горнi, – промурмотiв Варан, удаючи, що пильно пораеться коло вогнища.
Гiсть не вiдповiв. Варан повернувся.
Горнi тупцював посеред кiмнати, роззираючись iз бридливим здивуванням. Сiсти? – читалося в цьому поглядi. Куди? Зацвiлi стiни, вогка камiнна лава вздовж стiни, купки солi по кутках, портрет Імператора – точнiше, темна дошка з обрисами людськоi голови, а внизу написано, що це Його раторська Вели Спа (напис був такий само старий i вицвiлий, як i портрет, i прочитати його до кiнця ще нiкому не вдавалося).
Варан уп'явся на вогонь. Говорити не хотiлося, та й не треба було говорити. Заради офiцiйного й повноважного шмаркача батько пустить гвинт iз половинним завантаженням, а значить, утратить два днi торгiвлi перед самим сезоном. Згори кричать – води, давай iще води, резервуари не повнi… Знизу кричать – податок, давай грошей, гвинт належить громадi, а вода належить Імператоровi, як i все, що приходить iз неба… Малеча буде давитись рибою й випрохувати морськоi капусти, але почнеться сезон, i про скарги забудеться. У сезон нiхто не хворiе, нiхто не скиглить, у сезон навiть цiлуються рiдко – не до того. Швидше б сезон…
– А на Осинiм Носi, – сказав горнi за його спиною, – розiкласти вогонь завжди пропонують гостевi.
– Чому? – спитав Варан просто щоб не здатися зухвалим.
– Ти не знаеш? – щиро здивувався гiсть. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…
Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваемось, рукавом пiдтираемось. Провiнцiали. Дикуни.
– На Осиному Носi, – пiсля паузи мовив горнi, – багато традицiй з материка… А на материку досi вiрять у того самого бурлаку – Пiчника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вiрять, що в домi, де вiн розкладе вогнище… знаеш, що бувае? Не знаеш… Посунься.
По-панiбратськи вiдiпхнувши Варана, гiсть присiв поряд навпочiпки, простягнув руки до вогню:
– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?
– У нас не змокае, – миркнув Варан.
Горнi торкнув рукав його куртки:
– Ага… Як iз крилами вода, – i чомусь засмiявся.
– Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостiв смiх здався прикрим.
– Зайвоi нема?
– Що?
– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…
– Староста казав – то хай сам i дае! – вигукнув Варан i зараз же пошкодував через свою гарячковiсть. Додав на тон нижче: – Немае зайвоi. Нiчого нема. Сезон от-от. Усе витратили. У мене двi сестри малi. Поле маленьке. Є риба солона, i води скип'ятити можу. Усе.
– Давай води, – наполегливо зажадав горнi. – Давай рибу. Маеш хлiб?
– Репс…
– Давай репс. І ще… ковдри не маете? Просто сухоi ковдри з пуху або з шерстi…
І не дожидаючи, поки Варан погодиться, узявся роздягатись. З насолодою скинув на пiдлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стягнув дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скiнчиться – але горнi, анiтрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав пiдштанки, i Варан, ховаючи очi, швидше простягнув йому ткану ковдру.
– Ти чого? – горнi наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановiм виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаеш, своi звичаi… Я думав, розтану в цiй мокротечi. – Вiн гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчiй кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадiе…
«Менi хiба перед князем вiдповiдати за твоi шмарклi», – подумав Варан тужливо.
– Може, е що покласти на лавку? – поцiкавився гiсть.
– Що?
– Ну, пiдстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаеш, отак сидiти, та й плiсняви повно…
Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами. Зостався б у старости, у нього сухо… Адже селище за цю сухiсть платить, i ми з батьком також…
– То цiкаво тобi? Про бурлаку, що вогонь запалюе? Розповiдати?
– На те й дороги, щоби блукати, – миркнув Варан. – А в нас, пане горнi, дорiг нема. У нас або морем, або вгору… Нема в нас бродяг. Усi своi.
– Суворий ти. – Гiсть усiвся, нарештi, але не на лавку, а на свою скриню. – Коли пiдiймати мене будемо? Пам'ятаеш, що староста сказав?
Грюкнули дверi. Лiлька, молодша, вибiгла одразу на середину кiмнати – i завмерла, уп'явшись очима на довговолосого горнi, по шию загорнутого в ковдру:
– A…
– Де мати? – гостро спитав Варан.
– У полi, – писнула Лiлька. – Сiтки ставить iз тiтками. Зажадала крiплячок для якорiв, i другий нiж, i…
– Тоська де?
– Матерi помагае…
– Батя де?
– Пружину крутить… Наполовину вже накрутив, сказав, щоб ти кидав усе i йшов допомагати, затим що…
– Іди скажи батьковi, – промовив Варан iз тяжким серцем, – нехай iде додому. Скажи, гостi в нас. Скажи, треба швидко.
* * *
Батько все зрозумiв одразу. Скинув оком на цидулку старости, покосився на райдужне сяйво, що випромiнювала розгорнена грамота, зробив незграбний уклiн людини, що спину гнути взагалi-то не звикла:
– Хай буде по-вашому, горнi. Пiднiмемо вас, не берiть до серця, звичайним вантажним гвинтом. Збирайтеся…
І сказав уже Варану, неголосно, по-дiловому:
– Пiвзавантаження. Риби для воякiв замовляли – три мiшки… Значить, шiсть бурдюкiв мiнус три мiшки риби й мiнус горнi – буде чотири бурдюки… Ворушися.
Варан зрадiв iз можливостi нарештi позбутися причепливого горнi. У нiшi столу вiдшукав окуляри – два прокоптiлих скельця в грубiй металевiй оправi. Тiснiше затягнув куртку i не прощаючись вискочив iз хати.
Ранкова риба плавала тут-таки, у кам'яному басейнi, ще жива. Орудуючи сачком, Варан наповнив i зважив три мiшки; дощ уперiщив сильнiше й змив iз нього луску, перш, нiж вантаж було перенесено, мiшок по мiшку, до гвинтового майданчика.
Пружина гвинта, накручена наполовину, здавалася незвично тонкою. До гакiв на кошику вже припасовано два бурдюки; Варан завантажив рибу й потому, ледве вправляючись iз дерев'яним вiзком, перевiз до гвинта вiд водозбiрнi ще два важенних пузирi з водою. Вiн устиг перепочити й пожувати солодкоi смоли, перш нiж над краем майданчика показалася голова горнi: чужинець був блiдий i задихався. «Еге ж, – подумав Варан не без зловтiхи, – сто сходинок у скелi – i ми вже непритомнi…»
– Дихати… нема чим, – простогнав горнi й усiвся просто на мокрий камiнь. Слiдом за горнi на майданчик пiднявся Варанiв батько – той був удвiчi старший, нiс на одному плечi дерев'яну скриньку, а на другому поштовий мiшечок для верхнiх, i рiвне його дихання не збилось анiтрохи.
– Добре, – сказав батько, оглянувши гвинт i поцiнувавши Варанову роботу. – Вантажте.
Варан залiз у кошик першим i вмостився бiля мiшкiв з iще живою трiпотливою рибою. Батько довго ходив кругом, перевiряв крiплення, зв'язки, погладжуючи пружину, бурмочучи молитву пiдiймачiв i вряди-годи спльовуючи через плече. Дав у руки Варановi причальну линву з трiйчастим гаком на кiнцi:
– Хто сьогоднi на вартi?
– Лиско.
– Переказуй вiтання вiд мене i перевiр, щоб вiн усе точно записав: рибу, воду, пошту… i… – батько кинув косий погляд на горнi, завмерлого бiля краю майданчика, наче закам'янiлого вiд споглядання безмежно сiрого виднокраю, – i горнi хай вiзьме з рук у руки… Усе. Слава Імператору, лети, синку.
Швидко потрiпавши Варана по плечу, батько вiдiйшов до спускача. Зовсiм iншим, невиразним голосом покликав чужинця:
– Горнi, прошу на злiт.
Варан не подав паничевi руки. Чхаючи й зiслизаючи, той ледве влiз у кiш, пошукав вiльного мiсця, зi страдницьким лицем примостився знову-таки на скриньцi. Учепився за край кошика:
– Не перевернемось?
– Із половинним накрутом iдемо, – не втримавшись, зауважив Варан. – Можемо й перекинутися, коли не пощастить. Шуу не спить, – i пiдморгнув батьковi.
– Бодай тобi з такою мовою, – гостро сказав той, беручися за спускач. – 3 Імператором… Раз, два… три!
Спускач вискнув, випускаючи пружину.
Пружина тупо й люто, як глибинна тварина, смиконула на себе ланцюг.
Ланцюг став розкручуватися з котка. Над головами Варана й горнi розквiтла квiтка – прекрасна квiтка все бiльшого пропелера; його було видко всього декiлька секунд, а потiм вiн щезнув, перетворившись на сiре, розмите в русi колесо. Невидима сила вдавила Варана в тугi мiшки з тремтячою рибою, i майданчик зiрвався вниз, малесенька батькова фiгурка мелькнула й зникла, у вухах ревнув вiтер, якого нiколи не бувае пiд хмарами в мiжсезоння…
Ще за секунду нiчого не стало видно, навiть горнi, що сидiв поряд. Повiтря стало сiрим i мокрим, мов медуза. Варан затримав дихання.
– Це хмари? – гукнув горнi, i Варан радше здогадався про його слова, анiж розiбрав iх. Дорога крiзь хмари була для нього найприкрiшою частиною подорожi нагору; казали, що хмари зсередини нагадують царство Шуу, i Варан був готовий iз цим погодитись. В'язке, липке, непроникне…
Сiра iмла розпалась на клаптi. Визирнула синява над головою; хмари зненацька взялися бiлим, i Варан, замружившись, полiз у нагрудну кишеню по окуляри.
Горнi знову щось загукав, незрозумiло, захлинаючись з радостi. Гвинт, простромивши шар хмаровиння, вирвався з другого боку. Хмарки блищали, бiлi, м'якi, святково-безпечнi, сухi; над головою розтiкалася суцiльна блакить, посеред якоi стояло страшне бiле сонце. Варан намагався не повертати голову в його бiк.
Звук пропелера змiнився. Гвинт утрачав швидкiсть.
