скачать книгу бесплатно
– Ва-арта! – протяжним басом ревнув Варан. – Убивають! Грабу-ують!
Погляд свiтлобрового неприемно торкався спини.
– Не вiн, – промурмотiв лисий радше собi, нiж спiльнику. – Дурня це все.
– А по-моему, вiн придурюеться.
– Котрий?
– Оцей гарненький. По-моему, вiн чужим голосом кричить. Пiдрiж його, тодi своiм зацвiрiнькае.
– Хлопче, – лагiдно сказав лисий. – Свiй голос покажеш, а чи тобi дещо висмикнути доведеться?
– Ва-арта! – закричав Варан щосили. – Гва-алт!
І враз охрип.
– Не вiн, – iз жалем сказав лисий. – Спаскудив ти дiло.
– Ти спаскудив, а не я.
– Замовкни… У мене передчуття кепське.
– Іди ти до Шуу зi своiми передчуттями.
– Не той i не цей, i не вчорашнiй, себто хтось iще…
Сонце сходило з вечiрнього пругу. Човен похитувався серед чистого моря. Кругле Ікло здавалося далеким i безнадiйним, i нереальним, мов слiд на водi. Варан уже багато разiв стрибнув уперед i вiдкотився назад, роззброiв лисого, i збив за облавок свiтлобрового, i вихопив весло, i розбив лисому череп, i пiрнув глибоко в море, пiшов од човна уплав – багато чого зробив корисного й потрiбного в думках i планах, добре розумiючи, що доживае останнi хвилини, що краще вмерти борючись i що в Нiли дуже гарнi, хоча й течивi, очi.
– Варто… – захрипiв Гелько.
– Замовкни, – процiдив лисий.
Гелько показував пальцем у небо:
– Варта… Патруль…
Лисий круто повернувся.
Над морем iшов, знижуючись трикутником, повiтряний iмператорський патруль на бiлих, наче камiнь, криламах.
* * *
Нiла спала в гамаку. Звисало, вилiзши з чарунок, сплутане темне волосся. Над водою горiв каганець iз олiею, тьмяно освiтлював величезнi тiла поснулих змiйсих. Поблискували самоцвiти на старечiй лусцi.
Варан усiвся прямо на камiнь. Обхопив себе за плечi, силкуючись угамувати тремтiння. Безгучно просидiв пiвгодини, перш нiж Нiла, без певноi причини, прокинулась:
– Хто тут?!
Зануртувала вода. Нашорошено скинулися рогатi лускатi голови.
– Це я, – сказав Варан стиха.
Нiла довго мовчала. Змiйсихи, заспокоiвшись, знову занурились у воду.
– Я сказала хазяiну, що замiсть тебе почергую. – Нiла закусила губу.
– Спасибi.
– Я iх почистила, нагодувала… Прибрала…
– Вибач.
– Де ти був?! – пошепки вигукнула Нiла.
Варан схрестив ноги, зiперся лiктями на колiна й почав розповiдати.
– Значить, iх стратили, – сказала Нiла, коли вiн закiнчив.
– iх просто повели до тюрми.
– iх стратять до свiтання. Закон сезону: пiдозри в грабуваннi досить. Якщо тiльки злапають у пiдозрiлому мiсцi за пiдозрiлим заняттям – затягнуть у зашморг без суду.
– Але мене також узяли…
– Ти пiддонець, а це iнша рiч. За тебе батько ручився, сусiди тебе знають. Ти весь на виднотi… як i цей твiй, Гелько. А цi двое – чужi?
– Так.
– До свiтанку зависнуть.
Стало тихо. Потрiскувала олiя в каганцi.
– А чому ти одразу не пiшов до начальника варти? Не сказав, що бачив?
– Не бачив нiчого… Хтось на когось напав. Оце i все.
– Треба було пiти хоча б iз цим.
– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колiнах. – А тобi що?
– А що коли в них спiльники лишилися, – не зважаючи на його прикрий тон, сказала Нiла. – Ти казав, ще був хлопець. А вiн хоч куди дiвся?
– Не знаю.
Знову стало тихо.
– Нiкуди не ходи, – по-дiловому серйозно звелiла Нiла. – Сиди тут. Хоч Туга й пiдступна, але своiх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дiзнаюсь, – вона незграбно вилiзла з гамака. На нiй були все та ж сорочка й усе тi ж штани з самоцвiтами, Варан мимохiдь подумав, як незручно в них спати.
– Куди ти пiдеш?
– Не сирота, слава Імператору, – Нiла жорстко усмiхнулась. – До кого треба, до того й пiду… А ти носа надвiр не показуй!
І недбало зiбравши волосся, почалапала вгору по гвинтових сходах.
* * *
Варан заснув на свiтанку, i снились йому крилами. Увi снi вiн тицявся лицем у жорстке бiле пiр'я, а прокинувшись, виявив, що на щоцi вiдбилася гамакова сiтка i що Журба з Тугою нетерпляче кружляють по гроту – бажають снiдати.
Вiн нагодував змiйсих i вперше почистив, увесь при цьому вимокнувши й закалявшись. Потiм узявся за сачок для виловлювання випорожнень; як на зло, саме в цей час нагодилася Нiла.
На нiй була спiдниця до п'ят i блуза з короткими, за модою горнi, рукавами. Гладенька висока зачiска робила наiзницю на змiйсах старшою, величнiшою i суворiшою. Варан навiть розгубився – казати до неi, як i перше, «ти»? Чи все-таки «ви»?
– Значить, так, – сказала Нiла, всiдаючись на край кам'яноi приступки. – Тi, котрих грабували, залишилися живi – це ти iх, мiж iншим, урятував – i подали князевi скаргу. Начальник варти посилив сторожу i навiсив повiтрянi патрулi. Пiсля того як патруль зняв з човна двох пiдозрiлих зi зброею, прочесали весь острiв i схопили п'ятдесят шiсть людей. П'ятнадцятьох сьогоднi звiльнять. Решту вже повiсили.
– Що?!
– Закон сезону. – Нiла провела по обличчю рукою, наче прибираючи павутиння. – Якщо князь не зупинить грабежi – в мiжсезоння всi будуть голоднi: i пiддонцi, i горнi також. Є два особливо тяжкi злочини: грабiж i фальшування iмператорських грошей. Потiм iде шахрайство, але це вже не так страшно, за нього принаймнi не засуджують… Що ти так зблiднув? Гарна новина: того парубка, чорнявого, який на тебе навiв, схопили й стратили разом з рештою. Тобi нiчого не загрожуе, можеш залишатись, можеш iти…
Вона вiдвернулася. Нараз Варан побачив, що вона ладна заплакати. Ледве стримуеться. Смертельно втомилася. І чомусь ображена.
– Нiл о, – вiн пiдiйшов ближче. – Дякую…
– Ти можеш iти. Нiхто тебе не тримае.
– Чому ти мене женеш? Чи… мене що, звiльнено пiсля вчорашнього?
– Нi, тебе не звiльнено.
– То чому?
Вона розридалася. Вiн стояв поряд, прагнучи ii обiйняти – i не зважуючись. Вiн був брудний i мокрий наскрiзь. А вона була чиста i строга, попри сльози i шмарклi.
Справжня горнi.
* * *
Печера то тягнулась тунелем, то ширилася, то роздвоювалась, а то розкидала навсiбiч десятки щупалець, вузьких, iнодi непрохiдних. Деякi гроти були свiтлi – туди пробивалось крiзь воду сонячне промiння. Іншi – напiвтемнi, а в двох чи трьох панував такий морок, що доводилось цiлком спускатися на змiйсих.
– Вони бачать у темрявi?
– Вони знають дорогу…
Варан iхав на Журбi. Вона була покiрлива, мов дровиняка, за командою «вперед» поспiшала вперед. За командою «стiй» негайно зупинялась. За командою «пiрнай» занурювалась без вагань.
– Це тому, що вона працювала в шахтах. Адже там ще хитрiшi коридори, там у щiлини просякати треба. А Туга – та в вiдкритому морi гуляла, iй печери не подобаються. Ну й характер, звiсно, паскудний.
– А ти бувала в шахтах?
– Овва! Я там, можна сказати, виросла… Знаеш, там е такi повiтрянi кишенi, де людина може жити навiть у сезон. Темно, холодно, але повiтря досить, i iжi також, i води, коли ii зi сталактитiв злизувати. Був там один, так вiн залiзнi заготовки цупив i потiм крамарям продавав, потай. Його пiймали й хотiли судити, а вiн утiк i сховався в шахтах. Там такi лабiринти – можна втiкача сто рокiв шукати, i не знайдеш… Ну, думали, прийде сезон, вiн сам вилiзе. А вiн не вилiз – боявся. А може, заблукав. Уже на друге мiжсезоння вийшов – живий, тiльки якийсь причинний. І судити його не стали – сам себе скарав… Уявляеш, над тобою камiння й вода, цiле громадище води… А ти сидиш поночi i навiть вогонь не розкладаеш, щоб вiн твое повiтря не жер. Нагорi сезон, а ти мов у Шуу в кишках… Вiн, до речi, все Шуу згадував вiдтодi. Може, бачив ii. А може, просто здурiв. Як ти думаеш?
– Я думаю, що Шуу живому бачити не можна.
– Я теж так думаю… Але ти не думай, що в шахтах погано. У шахтах насправдi весело. Усе дзинчить, колеса крутяться, воду вiдсмоктують, змiйсихи робiтнi ходять туди-сюди… Там свiтло вiд вогнiв. Стiни сяють, неначе в палацi, i невтямки – краплi чи самоцвiти. Там добре пiснi спiвати. Усi спiвають. Там крихiтне дiвчисько пiсню запищить – а здаеться, наче хор на рiзнi голоси, i вiдлуння пiдспiвуе. Припливай до нас у мiжсезоння.
– Та в мене ж своя робота е.
– А ти восени припливай, коли торги. Восени майже нiхто не працюе, тiльки продають i купують… Дивись, оце буде глибокий тунель, а за ним – грот-палата. Там гостей звичайно черепашками частують. Туго, вперед!
Туга вкрутилась у воду, пiрнула майже вертикально вниз. Варан мiг бачити, як вона мчить пiд водою, оповита, немов бiлим полум'ям, мiльйонами дрiбненьких бульбашок. Вiн ледве встигнув ухопити повiтря, як Журба пiрнула слiдом.
Мазнула по лицi медуза, сахнулася геть величезна смугаста рибина. Вода потемнiла; змiйсиха довго протискалась крiзь густий морок, так що у Варана неприемно закололо в грудях. Нарештi попереду мигнуло свiтло, райдужною плiвочкою захилиталась поверхня, i Журба, велично вигнувши шию, прорвала ii. Обтрусила зi шкiри потоки i водоспади, покосилась на Варана з поблажливою зневагою, мовляв, як тобi, сухопутний черв'ячку?
Варан озирнувся.
Грот був найбiльший з тих, що вiн бачив досi, – i, звiсно, найкрасивiший. Сонце пробивалося в нього не тiльки з-пiд води, але й згори, зi щiлин у куполi. Сталактити тяглися до своiх вiддзеркалень, утворюючи колонаду; вапнянi патьоки були схожi на парадне драпування.
Нiла вже вибиралась по сходах кудись нагору; Туга, звикла перепочивати в «палатi», витягла шию по водi й сонно зiтхнула.
– Іди сюди! – покликала Нiла. Варан плюхнув iз сiдла у воду, видерся на плаский камiнь, обтрусився, як ситуха на березi. Полетiли бризки.
– Сюди! – голос Нiли долинав десь згори. – Пiднiмайся!
На сухiй квадратовiй площинцi безладно валялись шкiрянi подушки, жаровня з залишками вугiлля й купа перламутрових скалок. Глек iз-пiд вина трiснув i лежав тепер у маленькiй червонiй калюжцi. Нiла витягла звiдкись мiтлу й совок:
– Хазяiну скажеш, у гротi прибрано. Тут вони такого, бувае, накоять – змiйсихи носом крутять…
Варан простягнув руку за мiтлою. Нiла вiддала не зразу. Була мить, коли вони стояли лицем до лиця, у чотири руки держачись за гладенький держак. Нiла мовчала, нiчого не пояснюючи. Очi ii, вiчно примруженi, у пiвмороку нарештi розплющились, i кожна зiниця здавалася входом у шахту.
– Це гостьовий шлях, – сказала Нiла глухо, мовби стримуючи сльози. – Ми по ньому вiдвiдувачiв возимо. Вiн уздовж берега йде, по краю, тому свiтло. А коли повернути вглиб – там такi переходи… такi лабiринти… i там завжди темно.
– А ти любиш, коли темно? – спитав Варан, вiдчуваючи, як нагрiваеться в долонях злощасна мiтла.
Нiла рiзко кивнула:
– Сонце пече. Не люблю.
А окуляри, хотiв спитати Варан, але вчасно прикусив язика. Звиклi до яскравого свiтла горнi не носять окулярiв. А заморськi гостi – тi взагалi вважають, що затемненi скельця пiддонцiв ховають брехню в очах, i пожадливiсть, i ще Шуузна-що. От чому хазяiну так сподобалось, що очi Варана звиклi до свiтла…
Нiла ждала чогось. Не спускала вимогливого погляду.
– Поiдьмо вглиб? – обережно запропонував Варан. Вона кивнула знову.
– А хазяiн?
– Хазяiн велiв у гротi прибрати й дiвчаток вигуляти. До вечора не шукатиме. – Вона нарештi випустила мiтлу.
Варан, вiдвернувшись, швидко-швидко задзвенiв розлущеними черепашками, загримiв черепками. Нiла зiбрала подушки й вичистила жаровню. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони склали смiття в мiшок, прив'язали важкий камiнь, пiдтягнули до виступу над водою, зiштовхнули; розiйшлись по водi хвилi, пiднялося декiлька бульок. Комусь iз наших буде на осiнь вiтаннячко, подумав Варан. Утiм, восени й смiття на добре: загати змiцнити або ще щось…
