скачать книгу бесплатно
Ранок був ззовнi чи вечiр, пам'ятала його Нiла чи вже забула – Варан спав, i йому снилася густа сiтка, накинута оповеснi на доннi посiви – щоб не занесло течiею.
* * *
Вежа, здаля тонка й крихка, зсередини повернулася сiрою та похмурою черевиною. І начисто порожньою – у нiй не було нiчого, крiм сходiв. Сходи вилися вздовж стiн спiраллю, усе вище й вище, а в просвiтку мiж ii витками гуляв вiтер. Вiтер шелестiв i ревiв, рвав поли одежi, куйовдив волосся.
Пiднiмались мовчки – його свiтлiсть князь попереду, потiм дiзнавач Слимак, далi Варан, котрого нiхто не зв'язував i не стерiг, але котрому не було куди подiтись – хiба що зi сходiв сторч головою, як у воду.
Його свiтлiсть став засапуватися вже на другiй сотнi приступок, тому йшли повiльно, часто зупиняючись перепочити. Князь нюхав якiсь травки, гучно зiтхав, бурмотiв пiд нiс; Слимак стояв, як статуя, в розвiваних вiтром шатах. Тодi Варан чесно намагався усвiдомити врочистiсть митi – вiн, дрiбний пiддонець, опинився в такому товариствi, у такому мiсцi… Але священний трепет не брався. Князь був просто старий чоловiк iз незручним волоссям до плiч, задипiливий i нездоровий. Дiзнавач Слимак був просто машина, щось на кшталт батькiвського гвинта, добра машина в роботi. Не було врочистостi i навiть переляку вже не було – тiльки стома.
Постояли – знову пiшли. Зробили майже повне коло. Князь закашлявся й зупинився. Вежа дихала; спiвав вiтер, пiднiмався знизу струмiнь теплого повiтря, i в цьому струменi летiло сухе смiття – листя, пiр'я, трупики комах.
– Досить, – тяжко сказав князь. – Самi йдiть. Не помре пан чаклун, – його свiтлiсть придержав пальцем нервовий посмик щоки. – Повноваження, – вiн стягнув з укритих перснями пальцiв одну маленьку жовту каблучку, – пред'явиш… Скажи – сам. Нехай. Усе сам.
Князь утулився спиною в кам'яну стiну, i повз нього по вузьких сходах пройшли перше Слимак, потiм Варан. Зрiвнявшись iз князем, Варан почув кислий запах його вiддиху.
Далi пiдйом пiшов швидше. Князь стояв унизу i дивився, як вони здираються, закрут по закруту; потiм князя не стало видко в сутiнi.
Ближче до верхiвки вежа загострювалась. Колодязь мiж витками сходiв усе вужчав, вiтер у ньому все гучнiшав, а оглядовi вiкна попадалися все рiдше. Нарештi Слимак спинився перед темними дверима.
– Борони нас Імператоре, – пробурмотiв пiд носа й щось iще додав, чого Варан за стугоном вiтру не розiбрав.
Жовтий перстень, переданий Слимаку як вiрчий документ, дзвякнув об мiдну ручку. Ще й ще – три урочистих рази.
Слимак ждав одповiдi; Варан раптом згадав, нащо вiн тут, згадав, що йому належить доправа до столицi, а тодi iмператорський суд – i поглинутий допiру в'язничний снiданок затрiпався в його животi, мов птаха, що прагне на волю.
Дверi прочинились – саме настiльки, щоб могла протиснутись нетовста людина. Слимак уступився, даючи Варановi пройти першим. Варан покрутив головою; Слимак узяв його за комiр i пропхнув уперед, навстрiч долi. Варан ступив за iнерцiею декiлька крокiв – i зупинився.
Магове мешкання за блиском своiм могло, мабуть, удовольнити самого Імператора. Пiдлога, стiни й навiть стеля були оббитi деревом, i не вузенькими планочками – широчезними дошками, свiтлими й темними, жовтими, брунатними й майже чорними. Прожилки, по яких десятилiттями й столiттями десь там, у фантастичних лiсах, розтiкались деревнi соки, тепер створювали химерний, але явно осмислений вiзерунок. Варан стояв на однiй нозi, боячись опустити другу, тому що пiдлога була мозаiчна – з рiзних деревних порiд, i вiдшлiфована до блиску, i тепла. Варан, якби мiг – злетiв би й зависнув у повiтрi, аби не споганити коштовне дерево доторком босих, закаляних в'язничним брудом нiг…
– Князь Круглоiклiвський через мою негiдну особу вiтае його мосць iмператорського мага, – сказав Слимак, уклонившись увiчливо, але без запобiгання. – Ось злодiй, про якого повiдомлено.
Варан крутив головою i слабко всмiхався, намагаючись спромогтися на думку. За днi, проведенi у В'язничнiй Кишцi, вiн звик уважати себе злочинцем; за довгий шлях вiд пiднiжжя башти до ii верхiвки вiн звик уважати себе мерцем. Вiн готовий був до жаху цiеi хвилини (поглянути в обличчя справжньому магу, вислухати присуд, дiзнатися всю правду про майбутнi знегоди), – проте, така прикрiсть, не почував нiчого, крiм нiяковостi й тихого захвату. Це ж скiльки рокiв мае прожити дерево, щоб наростити такий стовбур! Це де ж земля, спроможна живити таке корiння! А корона?! У ii затiнку стане, напевно, не один десяток людей…
Його вiдчутно штовхнули в спину:
– Уклонися, дурню…
Вiн уклонився так низько, що торкнувся рукою пiдлоги. Вiдсмикнув руку – не можна… Напевно, не можна мацати цю пишноту, якби вiн, Варан, був магом – вiдтяв би цiкавi пальцi…
– Заворушення, звичайно, було, – сказав Слимак, начеб вiдповiдаючи на непоставлене питання. – Але оскiльки бiльше фальшивих грошей не з'явилось… А його свiтлiсть князь умiло розтлумачив своему народу, що чутки про фальшивi сотки – не бiльш нiж вигадка захожих шахраiв… Ви цiлком певно можете повiдомити Імператора, що Кругле Ікло не розповсюджуе пiдробленi грошi.
– Але, можливо, воно iх виготовляе, – сказав другий голос, вiдчужений i холодний, як вода на великiй глибинi. Варана струснуло вiд звуку цього голосу. Вiн знову закрутив головою, намагаючись розшукати серед дерев'яних меблiв – стiльцiв з високими спинками, столiв з вiзерунчастими настилами, легких рiзьблених ширм – того самого iмператорського мага, який вирiшить його долю.
– Єдина людина, – сказав Слимак з вiдчутним жалем, – здатна з'ясувати питання про пiдробленi сотки… Цей молодий пiддонець, що перед вами. Спитайте його, i хай поможе нам усiм Імператор…
Другу половину фрази Слимак вимовив ледь чутно, собi пiд нiс.
У цю мить Варан розгледiв, нарештi, Імператорського мага. Той сидiв упiвоберта до присутнiх, дивлячись у розчахнуте вiкно, i мав вигляд набагато кращий, нiж того дня, коли Варан зустрiв його, озброеного зайвою парасолькою, на нижнiй пристанi.
Звiсно, згадалося все. Бридлива мiна, за яку Варан одразу ж незлюбив гостя, власну вiдмову нагодувати й напоiти. Дорога наверх на батькiвському гвинтi, зiслизла дужка, проклятущий Лиско…
– Що, дружечку, – мовив маг усе так само холодно, – вляпався?
Його довге волосся закривало вуха й сягало плiч. Як у князя, печально подумав Варан. Тiльки справжнiй горнi може дозволити собi таку зачiску…
Вiн здавався старшим, нiж тодi в пiддоннi. Вiн не просто держався з гiднiстю – вiн був утiленням величi. Навiть очi, безбарвнi пiд сiрим небом мiжсезоння, тепер виявилися стигло-голубими. І то пасували до холодного голосу.
– Дивовижний цей край – Кругле Ікло, – промовив маг, мовби мiркуючи. – Тут навiть неписьменнi шмаркачi вмiють пiдробляти iмператорськi грошi…
– Я не шмаркач, – понуро сказав Варан. – І я письменний.
І здивувався своему нахабству. Недарма кажуть, що В'язнична Кишка мiняе людину…
Маг усмiхнувся. Склав руки на грудях; брижi свiтлоi хламиди, що вкривала його вiд шиi до самих п'ят, помiняли малюнок. Блиснув червоний камiнь у перснi – на вказiвному пальцi правоi руки.
– Ваша мосць, – повiльно сказав Слимак, що добре завважив знущання. – Цей пiддонець – усього лише спiльник. Вiн – едина ниточка мiж правосуддям i злочинцями…
Маг кивнув. Скiльки йому все-таки рокiв, подумав Варан. Тодi менi здалося, що вiсiмнадцять чи щось близько того… А тепер гадаю, чи не всi тридцять… Може, це взагалi не вiн?
У цей момент маг гостро поглянув на Варана, i враз стало зрозумiло: вiн. Може, йому сто рокiв чи двiстi. Вiн же маг… Звiдкiль Варану, дрiбному пiддонцю, таке знати?…
Маг дивився на Варана. Краще весь сезон просидiти у В'язничнiй Кишцi, анiж хвилину витримувати такий погляд.
– От якби зустрiв тодi привiтнiше, – сказав маг, несподiвано пiдморгуючи. – Не дивився по-вовчи, не прагнув застрягнути Шуу в дулi… Хтозна, як усе обернулося б?
Кiнець, подумав Варан. І заплющив очi; i враз розплющив iх тiльки тому, що злякався, – адже вiзьмуть за боягуза…
– Що ж, – маг пiднявся. Свiтла хламида впала вздовж тiла, нижнiм краем доторкнувшись деревноi мозаiки на пiдлозi. – Що ж тепер… Я привезу Імператоровi посiбника, – маг подивився на Слимака, i Варан побачив, як дiзнавач перший вiдводить очi:
– На те воля вашоi мосцi.
– Імператор дiстане переляканого хлопчиська, що на всi питання вiдповiдае: «Знайшов у морi»…
– Я не переляканий, – хрипко докинув Варан.
Маг осмiхнувся:
– Добре… Імператор матиме дуже хороброго пiддонця, що знае про походження фальшивоi сотки не бiльше, нiж ви, дiзнавачу Вероне-Бiломiдiю на прiзвисько Слимак… Або нiж його свiтлiсть князь. Чи будь-який хлопчисько, що торгуе на базарi лакованими черепашками…
– Ми не знаемо, що вiн знае, – глухо заперечив Слимак.
Маг пiдiйшов до нього впритиск. Нiздрi Варана сiпнулись – проходячи мимо, хазяiн вежi лишив частинку свого запаху, i це був запах деревного диму. Легкий, ледве вловимий.
– Ми знаемо, – маг протнув спiвбесiдника поглядом, мов голка подушку. – Ми знаемо, що вiн пiдiбрав у морi те, що здалось йому дуже цiнним… Ви хоч завдали собi труду спорядити пошукову команду – оглянути пiдводнi печери в тому мiсцi, де вiн пiрнав?
– Авжеж, – сказав Слимак так само глухо. – Але деякi порожнини приступнi тiльки в мiжсезоння… Коли спуститься вода.
– На що й зважили злочинцi, лаштуючи сховок, – утомлено завважив маг. – Ну що менi ще передати Імператору?
– Кругле Ікло не загрожуе грошовiй системi Імперii, – понуро повторив Слимак.
– Як не загрожуе бочка з порохом, поки поряд не впаде iскра, – пробурмотiв маг.
– Наближаеться кiнець сезону. Коли вода спуститься, ми вистежимо людину чи людей, що спробують вiдкрити схованку.
– Таж ви не знаете, де вона знаходиться. У цьому камiннi Шуузна-скiльки дiр i тунелiв…
– Служба охорони мае детальнi карти, – не поступався Слимак. – Кiнець кiнцем, це наша справа, його свiтлiсть князь досi був задоволений своею вартою…
– Утратили час, – пробурмотiв маг.
– Що?
– Належалося заборонити будь-кому полишати острiв з того самого часу, як виявлено пiдроблену сотку…
Про Варана забули. Вiн стояв зовсiм близько бiля дерев’яноi стiни i гамував бажання провести пальцем по прожилцi. Усi розмови про Імператора, про грошi, про долю Круглого Ікла спадали з нього, наче дощова вода зi шкури ситухи.
– Така заборона спричинить завал сезону, – пiсля короткоi мовчанки сказав Слимак. – Менi страшно уявити, якi наслiдки…
– А уявiть ящик фальшивих соток, що можуть сплинути в обiг у будь-якому закутку Імперii?
– Імперiя велика, – знову помовчавши, сказав Слимак.
Маг кивнув:
– Еге, еге, аби наш сезон пройшов ладно, а там хоч море висхни… Та торкнися ти цiеi стiнку, хлопчику. Нещаснi дiти води й каменю – всяка дерев’янка збуджуе в них трепет…
Тодi Варан мiцно, з усiею силою вiдчаю, притиснувся долонями до теплого дерева.
* * *
– Нам сказали, що тебе стратили.
Нiла сидiла в гамаку. Варан стояв у круглястому камiнному отворi. Так i розмовляли, не рушачи з мiсця.
Нiла змiнилась. В одну мить стала старша. Замiсть свiтлих штанiв, розшитих камiнцями, на нiй була довга чорна спiдниця. Варану тепер здавалось – минули роки вiдтодi, коли вони бачились востанне.
– Нам сказали, що тебе стратили, – повторила Нiла, вдивляючись у його обриси. – Скажи… ти не мрець?
– Нi. Мене вiдпустили. Так наказав Імператорський маг.
– Ми триста разiв ходили з проханнями, – сказала Нiла пiсля довгоi паузи. – Триста першого нам сказали, що тобi…
– Та живий я! Сказали просто так – аби вiдчепились.
Варан лютився не знати на кого. Вiн iнакше уявляв собi цю зустрiч – з обiймами, сльозами, може, навiть обопiльними…
Нiла сидiла в гамаку – доросла й чужа.
– То менi можна залишитись? – спитав Варан. – Чи коли вже мене стратили – прощавай, усе?
– Нi, – сказала Нiла ледь чутно. – Коли вже ти живий… заходь.
Роздiл третiй
Уночi Варану наснилось, що Імператор видав указ – нiкого не випускати з Круглого Ікла, поки не знайдуть сховок iз пiдробленими грiшми.
Варану снилося, що довкола острова кiльцем зiмкнулися военнi iмператорськi кораблi, а небо патрулюють вершники на криламах. І що наближаеться кiнець сезону, а острiв повен зневiрених, злих, наляканих чужинцiв. І що наступае мiжсезоння; м'яке сонце сезону стае бiлим i лютим, випалюючи камiння. Укриттiв не стае, учорашнi безтурботнi вiдпочивальники тепер умирають пiд палючим промiнням, iхнi трупи спалюють на пристанi…
Варан кричав i прокидався, i знову засинав, усе повертаючись у той самий сон. Мати, чергуючи поряд нього всю нiч, плакала й думала, що синовi сняться жахи в'язницi.
Удень вiн ходив по острову. Вдивлявся в обличчя; усi були спокiйнi, безтурботнi й веселi. Імператор не може так iз нами вчинити, думав Варан. Імператорський маг, мешканець вежi, ну не такий уже безсердечний, щоб таке зробити…
Сезон закiнчувався. Приiжджi скуповували – та що там, мели начисто – усi лакованi черепашки, рiзнi прикраси з солi й каменю, малюнки з перламутру, гаманцi й сумки зi шкiри ситухи, кованi рудокопськi штукерii з Маленькоi…
Варан пройшов повз знайому ювелiрну крамничку не зупиняючись. Менше за все йому хотiлося бачити того самого ювелiра з його вигорiлими бровами й залисинами на бронзовому вiд сонця лобi…
Добре б знайти тайник, думав Варан. І враз iз жалем розумiв: не можна. Коли саме я знайду «скарб» – потiм уже не вдасться довести, що я перше нiколи не бачив цих фальшивих грошей…
Скорiше б закiнчився сезон. Тодi життя перемiниться, i все, що сталося, забудеться. І вiдступить проклята загроза – наказ Імператора про перетворення Круглого Ікла на одну велику тюрму…
Вiн прийшов у печеру до змiйсих, коли сонце вже спускалось. Напередоднi йому так i не вдалось добитися вiд хазяiна чiткоi вiдповiдi – чи ще потрiбнi його послуги, чи вже нi. За час, проведений у в'язницi, нiхто йому платити не збирався, це зрозумiло; але хоч пiвреала заробити на останнiх вiдвiдувачах – i в цiй дрiбницi вiдмовлять?
Вiн прийшов рiшучий i злий. Хазяiн, навпаки, зустрiв його приязно:
– Не ображайся, дружечку, буде для тебе робота, ось таки завтра й буде… Нiла наша з багатим горнi за маршрутом пiшла. Хлопець нетутешнiй, платить добре, – хазяiн чомусь пiдморгнув, – навiть бiльше, я тобi скажу, нiж добре, нашi змiекрасунi стiльки не коштують… І Нiлi вiн, я зауважив, до вподоби. То чому б нi? Весь день на маршрутi, я iнших замовлень на сьогоднi й не приймав. Повернуться ще не скоро… До смеркання декiлька годинок е… То завтра Нiлi я думаю перепочинок дати, а ти попрацюй.
Варан попрощався, пообiцяв з'явитися завтра на свiтаннi. І пiшов собi.
Уздовж дороги росли шиполисти – рослини простi й разом з тим поважнi, ушанованi зображенням на круглоiклiвському княжому гербi. У мiжсезоння вони подобали на врослi в землю чорнi риб'ячi кiстяки, зате в сезон вистрiлювали навсiбiч величезним листям i блiдо-фiолетовими квiтками без запаху. Квiтка шиполисту була завбiльшки з добрячий капелюх i, коли ii зiрвати, не в'янула три днi. Із листя ладнали намети, але головне – огорожi навколо чиiхось маеткiв, тому що листя, виправдуючи назву, мало шипи й гачки, здатнi поранити до кровi.
Тепер, при кiнцi сезону, квiти шиполисту змiнились на плоди – важкi кульки з навсiбiч спрямованими голками. Щороку матерi суворо-пресуворо забороняли дiтям кидатися «шипиками», i щороку дiти все-таки кидалися, iнодi спотворюючи собi обличчя назавжди…
Навислий над дорогою шипчастий плiд зачепiв Варана по макiвцi. Ледве-ледве – навiть подряпини не залишивши.
Варан здригнувся.
Розсунувши голими руками колюче листя, побачив стовбур – «риб'ячий хребет» – i гiлки, оманливо-тонкi.
Узявся за ту, що нависала над дорогою. Рвонув щосили. Гiлка хруснула, але не пiддалася.
Варан рвав i рвав, i виламував гiлку, не зважаючи на колюче листя, яке било його по плечах, на те, що з роздряпаного вуха цiвкою бiгла кров. Шиполист був надзвичайно мiцною рослиною – адже вiн рiс на камiннi й боровся за життя вiд самого народження з насiння. Варан насiдав, як буря, нещадно й слiпо, i кiнець кiнцем виламав галузку. Зашелестiло, падаючи на землю, листя. Глухо стукнув об дорогу плiд.
Варан стояв i дивився на дiло подряпаних рук своiх.
…А що йому до цього? Нiла може хоч усе Кругле Ікло водити в ту печеру, де суха трава й книга з розмитими сторiнками… Сьогоднi вона повела туди багатого горнi. Кого водила ранiше, поки Варан сидiв у В'язничнiй Кишцi? iх так багато, заможних, щедрих; хтось, може, i здобудеться на дорогий подарунок – намисто… На подарунок, що можна носити не ховаючись. Що його не заберуть вартiвники, не звинуватять у шахрайствi чи злодiйствi…
…А що йому до того?
