скачать книгу бесплатно
Нiла тихенько свиснула. Змiйсихи пiдняли рогатi голови, iхнi опуклi очi блiдо свiтилися зеленим.
Не турбуючи себе спуском по схiдцях, Нiла стрибнула у воду з краю скелi. Красиво, без сплеску, пiрнула у воду, виринула прямо перед Тугою, ухопилася за повiд:
– Годi хропти, стара! iдьмо!
Варан замружив очi i теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабанi; Варан випiрнув оглушений. Журба покосувала iз презирством.
* * *
– Пiдожди, я зараз вогник запалю.
Варан почув торопкий стук кременя.
Нiчого не було видно. Заплющенi очi або розплющенi – не мало значення. Темрява. Самоцвiти на лусцi змiйсих, смарагдовi опуклi баньки, бiле Нiлине обличчя – у мороку все вмерло. Замiсть самоцвiтiв могло бути просто камiння, змiйсихи могли бути слiпi, а Нiла могла бути потворною вiдьмою…
Варану стало страшно. Вiн уперше пожалiв, що пiшов за нею в надра гори, в лабiринт переходiв. Хто вона така? Хто вона йому?
Зродився вогник. Із безвiстi з'явились Нiлине лице i долоня з довгою тоненькою свiчкою, поверхня води, тiнi рогатих голiв на довгих шиях.
– Злякався?
– Дзуськи.
– Я тут була давнiше… Тут сухих каменiв нема. Праворуч вiдкритий тунель, там iнодi хазяiн особливо хоробрих гостей водить, зi смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пiрнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.
– А там? – Варан махнув рукою налiво.
– Там iнший коридор, тунель, потiм два гроти один за другим, потiм розвилина. Якщо лiворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там рiзнi речi знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дiрках, але з малюнком. Потiм шматки корка… Потiм iз дерева така фiгура, з двома головами. Принесла хазяiну, кажу, може, продати… А вiн каже: спали. А спалила iншу дровиняку, а фiгуру сховала – вельми гарна. Потiм тобi покажу.
– Це що, з двома головами гарна?
– Еге ж… Знаеш, у цих печерах скарби е. Точно е. Водою iх поволi вимивае… А е просто сховки. Горнi в мiжсезоння так iх лаштують, щоб у сезон, коли вода пiднiметься – не дiстати. Кажуть, тут десь княжа скарбниця…
– А то князю бiльше нема де скарбницю зберiгати.
– Не знаю… Шахраi, якi в сезон промишляють, так просто грошi з Ікла не вивезуть – варта перевiряе. От вони й ховають. А потiм, у мiжсезоння, коли варта розлiтаеться – вони приходять i виймають.
– А ти шукала?
– Ну звiсно. Знайшла фiгуру двоголову i ще один черевик на праву ногу з золотою набiйкою. Вiн у шпаринi застряг i тому не потонув. Із цiеi набiйки менi вдома перстеник викували…
Усе ще тримаючи свiчку на долонi, вона торкнула ногою Тугу. Змiисиха, ледве видна в темрявi, рушила уздовж печери – двi хвилi розкинулись, мов продiл на чорному волоссi. Журба без команди потягнулася вслiд.
Нiла притримала змiйсиху поряд iз глибокою, порослою водоростями щiлиною. Варан здригнувся, але те, що здалось йому живим потворним тiлом, було всього лише здоровезним ланцюгом, що звисав згори. Ланцюг позеленiв, узявся черепашками; кожна ланка була завбiльшки з блюдо.
Нiла обернулась:
– Тут горище.
– Що?
– Так називаеться – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?
– А хто ланець повiсив?
– Може, моряки. А може, бандити. А може, варта… Вiн давно тут висить.
– Проiржавiв?
– Сто лiт висiтиме – не проiржавiе… Боiшся, чи що?
Не чекаючи вiдповiдi, Нiла затисла запалену свiчку в зубах. Зiсковзнула з сiдла й ухопилася за нижню ланку. Пiдтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, пiд склепiнням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тiнi – наче не дiвчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.
Змiйсихи не стривожились. Туга витягнула шию i приплющила очi; не ризиковано, подумав Варан. Зовсiм не страшно.
Згори падали краплi. Знову стало темно – Нiла зникла за навислим черевом скелi, i тiльки мерхлi вiдблиски свiдчили, що свiчка в ii зубах iще горить. Дiждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний i порский. Гостра мушля враз подряпала мiзинця.
– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!
Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на каменi, сiв на п'яти, витер руки об мокрi штани. Озирнувся.
Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зрiст стати не можна. Каменi несподiвано гладенькi, вочевидь кимось колись обтесанi. Дивний запах – не вогкостi, не водоростей, а начеб деревноi смоли. Приемний.
На стелi, теж гладкiй, малюнки кiптявою. Не зрозумiло, чи то дитина бавилася, чи то таемнi знаки.
– Гей, може, це карта? Де скарби сховано?
– Я шукала. – Нiла всмiхалась, чомусь задоволена. – Нiчого не виходить… Коли це й карта, то не про нас.
– А що хоч тут було?
– Сховище. Комора контрабандистiв. Нора якого-небудь секретного мага… Не знаю. Усе це було давно. Вiдтодi, як я це мiсце три роки тому знайшла, сюди нiхто, крiм мене, не приходить.
У кутку купою лежали сухi водоростi. По-справжньому сухi; такими набивають матраци, i як солодко спати на них у мiжсезоння, слухаючи, як мурмоче за вiкном дощ…
У другому кутку, у кам'янiй заглибинi, знайшлася книга зi злиплими сторiнками. Справжня паперова книга, точнiше, колишня паперова, тому що жовто-сiре цвiле мiсиво, на яке перетворились сторiнки, не взяв би за папiр жоден лахмiтник.
– Може, тут були замовляння, – мрiйливо сказала Нiла. – Ми б прочитали iх – i самi стали магами. А може, це просто прибутково-видаткова книга якого-небудь крамаря.
– Або щоденник капiтана далекого плавання.
– Або список кулiнарних рецептiв.
– Ну тебе. – Варан невпевнено розсмiявся. – До речi, якби ми прочитали замовляння, то магами не стали б. Швидше за все, у нас просто роздвоiлись би язики, або вискочило слiпе око на потилицi, або щось iще. Магами народжуються.
– Я знаю.
Нiла поставила свiчку на жорстку зморшкувату оправу. Варан побачив, що тоненький стрижень догорiв уже до половини.
– Гей… нам свiтла вистачить?
– У мене ще е… І потiм… Навiщо нам свiтло?
Варан пiдняв очi. Нiла дивилася на нього без усмiшки.
* * *
Змiисихи знайшлися за звуком – Туга тихо засичала, вiдповiдаючи на Нiлин поклик. Журба форкнула. У повнiй темрявi, напомацки, Варан видерся в сiдло.
Його трусило. Журба, яка не любила нервових, мляво спробувала скинути вершника.
Туга пливла попереду. Шелест води вiдбивався вiд стiн, вiд склепiнчастоi стелi, свiт навколо здавався опуклим, як тепла хмара. Змiисихи пам'ятали дорогу назад; коли Туга пiрнула, Варан почув приглушений сплеск i встиг набрати повiтря.
Журба несла його крiзь темряву, крiзь густу масу води. Що тепер буде, думав Варан, зажмуривши очi. Як я зможу далi жити… без Нiли – нiяк. Треба одружитись iз нею, от що треба зробити. Вiн, Варан, ще молодий, але одружитися все одно можна. Батько зрозумiе.
Журба випiрнула. Варан струснув воду з волосся й розплющив очi.
Морок перетворився на пiвтемряву. Крiзь воду пробивалося далеке свiтло. Нiла сидiла на спинi Туги. Дивилась на Варана через плече; вiн уперше побачив ii. Уперше в життi.
– Вийдеш за мене замiж? – гукнув похапки, мов боячись, що вона дасть драла.
Нiла мовчала. Мокре волосся прилипло до голови й здавалося блискучим шоломом.
– Це я сказала хазяiну, щоб вiн тебе найняв, – призналась, дивлячись ув очi.
– Вийдеш за мене?
– Якщо хазяiн дiзнаеться, що було, вiн тебе звiльнить…
– Вийдеш?
Нiла зажмурилась. І так, не розплющуючись, кивнула.
* * *
А сезон був у розпалi.
Кожен день iз-за моря прибували кораблi. Прилiтали вершники i повiтрянi повозки, i надутi вогнем розписнi кулi. Здоровезнi, величнi, бiлоснiжнi крилами походжали по причалах, як у мiжсезоння, – звичайнiсiнькi кричайки. Усi палаци й хижки були зайнятi приiжджими та iхнiми слугами. Що день, то цiни росли. Коло вантажних пристаней щодень швартувались крамарi – переважно постачальники продуктiв для гостей i корму для iхнiх тварин.
На головнiй площi що два днi кого-небудь страчували. Частiше за все – за грабiж чи пiдозру в грабежi; а проте, новi мисливцi за гаманцями прибували на Кругле Ікло щодня – у натовпах челядi. Тому грабiжникiв на темних вулицях не бiльшало й не меншало.
Інодi страчували за розповсюдження фальшивих грошей. Варановому батьковi одного разу всучили пiдроблений папiрчик з намальованою райдугою; батько одразу викликав сторожу, але шахрая так i не пiймали.
– Щоб його Шуу вiдригнула! – гарячкував батько. – А якби я не помiтив i купив на неi що-небудь? Мене б закували, так, чи що?
– Пiвреала, – заспокоювала його мати. – Прикро, але ж не кiнець сезону!
Варан бачив батькiв рiдко. І щоразу не знаходив часу, щоб поговорити з батьком. Як тут приступитися? «Здоров, тату, я женюся»?
Вони з Нiлою нiколи не говорили про любов, про весiлля, про майбутне життя. Вони розмовляли про змiйсiв, копальнi, магiв, зiрки, виднi тiльки в сезон, про таемнi письмена, про Імператора, пiдводнi печери й коштовне камiння.
У тi рiдкiснi днi, коли охочi до прогулянок верхи не йшли суцiльною лавою, Варан iз Нiлою вибирались на ринок. Нiлу, як справжню горнi, вiчно тягнуло в ювелiрнi крамнички. Власники, як правило, ii знали, дозволяли ввiйти, роздивитися товар, iнодi й примiряти; Варан перше нiяковiв, стояв на порозi, не зважуючись наблизитись до розкладених на оксамитi коштовностей. Потiм осмiлiв.
А подивитися було на що. На високих столах розкладено гранованi, оправленi в золото й срiбло каменi – але не кольорове камiннячко, якого повно на Маленькiй i яке прикрашало Нiлинi штани. Нi – цi були справжнi, майже живi, iз тих, що попадаються рудокоповi один раз за все життя.
Такi каменi бережуть власника, лiкують його вiд головного болю, додають сили й подовжують життя. Кожен такий камiнь мае свое iм'я. Кажуть, що вони здатнi злягатись i створювати собi подiбних, але в це вже нi Варан, анi Нiла не вiрили. Зате легко можна було переконатись, що всерединi кожного каменя живе власний вогник – бiлий, голубий чи жовтий. Варан i Нiла годинами могли стояти бiля рундука, споглядаючи, як мерехтять, стискаються й розширюються живi серця каменiв.
При них купували прикраси вартiстю в п'ятдесят, сто, тисячу реалiв; Варан бачив, якими очима дивилась Нiла на молодих i старих аристократок, що ставали власницями скарбiв.
– Ти все одно гарнiша, – казав вiн переконано.
– Авжеж, – вiдповiдала вона без найменшого збентеження. – І потiм, де б менi це носити? У копальнях?
Вони йшли, i Варан вирiшував подумки, що бiльше в ювелiрнi ряди – нiколи; одначе минало кiлька днiв, вони з Нiлою йшли на ринок, i вiд рядiв iз шовками, фруктами, дрiбничками на пам'ять, залiзними й дерев'яними речами знову навертались до ювелiрiв – майже проти власноi волi.
У Нiли була улюблена цяцька – намисто з бiлими й голубими камiнцями. Варан знав, що кожна прогулянка на ринок неодмiнно закiнчиться бiля цього намиста; хазяiн лавки, iз тутешнiх, знав Нiлину матiр i дозволяв дiвчинi брати прикрасу на долоню. Нiла стояла, зачаровано дивлячись на мерехтiння камiнцiв; iхне блiде свiтло вiдбивалось на ii зосередженiм обличчi.
Намисто коштувало порiвняно недорого – сто реалiв. Для Варана це був заробiток за весь сезон – i то коли не купувати солодощiв i вдовольнятись тiльки найважливiшим. У душi вiн, Варан, давно погодився вiддати всi своi грошi за намисто – але що скаже батько? Невдалий початок для розмови про весiлля; батько, чого доброго, розлютиться й вiдмовить, навiть не вислухавши. Навпаки – якщо Варан принесе в сiм'ю чесно заробленi грошi, батько повiрить, що вiн уже дорослий самостiйний чоловiк i цiлком спроможний привести в дiм дружину…
Прокляте намисто снилося Варану ночами. Йому снилося, як вiн приносить його Нiлi. І якi в неi, у Нiли, стають очi.
У щасливi днi, коли вони, вислизнувши вiд усiх, залiзали на «горище» й обiймали одне одного на купi сухих водоростей, Варан, не тямлячись вiд щастя, присягався дiстати намисто. У крайньому разi вкрасти; Нiла закривала йому рот долонею:
– Дурненький… Тiльки спробуй менi!
Вiн замовкав, але од намiру свого не вiдмовлявся.
Обов'язки Варана згодом значно розширились. Тепер вiн не тiльки доглядав змiйсих i виловлював сачком свiже лайно, але й проходжувався по ринку з табличкою «Прогулянка на серпантерах, недорого», проводжав одвiдувачiв до входу в пiдземнi печери i, що найбiльше хвилювало, iнодi супроводжував iх на прогулянцi.
Якщо поiздка мала бути зовсiм легка, без пiрнань i занурень, то двох одвiдувачiв саджали на двох змiйсих i Варан вiв iх неквапно, помахуючи веслом у легкiм човнику й вiддаючи команди змiйсихам:
– Журба, пiшла! Туга, придержи… Стояти, обидвi!
Вiн скоро вивчив напам'ять усi слова, що були до вподоби вiдвiдувачам, i натхненно розповiдав про iсторiю кожного грота, про скарби, що iх тут заховано повно-повнiсiнько, про лиховiснi таемницi, бiльшiсть яких нiколи не буде розкрито. Розповiдав, мiж iншим, i про змiйсiв на службi рудокопам, i про патрульних змiйсiв, i про те, що неприборканi змiйси майже так само небезпечнi, як донний дракон, прозваний у просторiччi Утробою. Вiдвiдувачi слухали, дивувалися – i в кiнцi поiздки нерiдко вiддячували Варану монеткою. Вiн влаштував у розколинi власну маленьку схованку, але цих грошей не вистачало не те що на намисто – на один маленький камiнець.
Якщо вiдвiдувач вимагав чогось вибагливiшого й цiкавiшого, Варан садовив його на покiрну Журбу, а сам залiзав на спину Тузi. Вiв тодi заплутаними переходами, оповiдав про «самiсiньке серце скелi», коли треба, пояснював супутнику, де й скiльки належить пробути пiд водою. Як не дивно, багатi любителi темних пiдводних нiр виявлялись не такими щедрими, як боязкi любителi спокiйних прогулянок. Але Варан однаково коли-не-коли що-небудь дiставав.
Нiла водила гостей частiше. По-перше, змiйсихи слухались ii краще, по-друге, Варан для неi поступався.
У той пам'ятний день вiдвiдувача – вiдвiдувачку – мала вести знову-таки Нiла. Але вiдвiдувачка виявилась малолiтньою дочкою заморського аристократа, пихатою i вередливою. З'явившись у гостьовому гротi, вона перш за все оцiнювально скинула оком на Нiлу з голови до нiг.
– Оце так вирядилася, – сказала, дивлячись на розшитi камiнцями Нiлинi штани. – Ти що, усi своi статки на штани причепила, дiвко? Тодi де ж олов'янi монетки?
Хазяiн заговорив iз гостею поштиво, вiдвертаючи ii увагу вiд Нiли; а та як стояла, так i вклякла, дивлячись у простiр бiлими вiд лютi очима.
– Не зважай, – видихнув Варан iй на вухо. – Шуу з нею…
– Я ii не поведу, – так само пошепки вiдказала Нiла. – Варане, виручай…
