скачать книгу бесплатно
– Що ж, – сказав Арсен, дивлячись на кораблик. – Я вiддав би всi паролi… майже добровiльно.
Максим примружився:
– Менi не потрiбнi твоi паролi. Нащо менi Мiнiстр? Я не граюся в «Королiвський бал», у мене абсолютно iнша гра. І дарма ти менi не вiриш.
Вiн дивився через стiл – не те щоб зi спiвчуттям. Вiн дивився заклопотано, i в його поглядi було розумiння. Арсен уже забув, коли на нього хтось востанне так дивився. Батьки? Вiн давно вирiс. А друзiв у нього немае й не було – принаймнi в реалi.
– Зiзнаюсь, я хотiв за тобою поспостерiгати, – Максим почухав кiнчик великого носа. – Чесно кажучи, я хотiв пасти тебе довго й обережно. Якби не ситуацiя навколо «Балу». Там гостро пахне смаленим, Арсене.
– Це гра, – сказав Арсен непевно.
– Усе гра. Полiтика, бiзнес. Ти виграв партiю в шахи – а виявилося, що все вiдбуваеться на ринзi. Чи на бойнi. Залежить од калiбру гравця.
– І… що тепер?
Питання вирвалось ранiше, нiж Арсен устиг придержати язика. Вийшло якось жалюгiдно, нiяково вийшло, наче вiн просить допомоги.
Максим усмiхнувся.
– Тепер я тебе прикрию. Я своiх людей не кидаю, навiть якщо вони банк пограбують.
– Своiх людей? А я твiй?
– Будеш, якщо захочеш. Але, в принципi, я все одно тебе прикрию, погодишся ти зi мною працювати чи нi… Занадто далеко все зайшло. Варяговi, кажуть, усi пальцi на правiй руцi переламали. Добували на тебе компромат.
Арсен закашлявся. Максим схилив голову до плеча:
– А ти думав, усе жартома?
– Думав, – придушено зiзнався Арсен. – Це гра. Варяг – персонаж. Нiякий не менеджер з Херсона, а просто столичний крамар, розбагатiв, купив собi мiсце серед друзiв Темного Блазня…
– Як ти знаеш, що вiн менеджер з Херсона?
– Мишка на хвостi принесла, – Арсен перевiв дух.
– Що вона ще тобi принесла? Арештоване майно? Трибунал? Знаеш?
Максим усмiхнувся самими очима – близько посадженими очима кольору диму. Арсен раптом злякався так, що аж живiт заболiв. Нi вчора, на темнiй вулицi, нi сьогоднi, зустрiвши коло фонтана рибалку, вiн не вiдчував такого жаху.
– Не треба. Нервуватися, – роздiльно промовив Максим. – Я ж сказав: прикрию.
– А ти можеш?
– Я можу.
– А що зажадаеш взамiн?
Максим вишкiрив зуби:
– Що за постановка питання: взамiн… Роботу тобi хочу запропонувати. Дуже цiкаву. За грошi. Щось вийде – буду радий. Не вийде – розiйдемось друзями.
Жах вiдпустив, як, бувае, вiдпускае судома. Максим говорив легко, погойдував ногою в кросiвцi, i Арсен раптом вiдчув до нього довiру, таку довiру, що хоч яблуко клади на тiм’я i вручай Максимовi пiстолет.
– Наша контора, – Максим потягся, наче кiт, – працюе над дуже цiкавими, дуже перспективними розробками. Пов’язаними з психологiею, соцiологiею, iнформатикою, а також… Ой, нi-i-i!
Арсен пiдстрибнув од цього крику.
Трохи не перекинувши стiльця, Максим метнувся до дверей. Арсен теж пiдхопився i тiльки тодi побачив бiлявку рокiв двадцяти, котра заплуталася, схоже, у своiх височенних каблуках i зараз падала, мов газель – або дуже струнка корова – зi зв’язаними ногами. Максим пiдлетiв саме вчасно: дещо приголомшена падiнням, вона легко дозволила себе пiдняти.
– Ой-ой, – воркотав Максим, обнiмаючи бiлявку за плечi. – Обережнiше… Тут сходинка, бачите? Обурливо, не можуть зробити рiвну пiдлогу… Ви не забилися? Ноги, руки?
Блондинка вражено дивилася на небритого галантного залицяльника й не квапилася вивiльнятись. З-за дальнього столика вже спiшив студент в окулярах, на вигляд типовий вiдмiнник, – навiть дивно, що бiлявка з’явилась на побачення до такого «ботана». Максим випустив жертву, наостанок нiжно стиснувши ii в обiймах, i повернувся за столик, дуже задоволений:
– Ти бачив? Ох, яка киця дiсталася дурниковi… Слухай, я скажу тобi неприемну й важливу штуку. Мiнiстровi кiнець.
Арсен клiпнув. Вiн завжди пишався швидкiстю реакцii, однак тепер подii вирвалися з-пiд контролю, вiн вiдчував, як зiсковзуе з крижаного схилу – i не мае за що зачепитися. Жах, довiра, падiння дiвулi, «ботан», Мiнiстровi кiнець…
– Ти ж сказав, що мене прикриеш!
– Тебе, але не Мiнiстра. Його вже з’iли. Твiй Мiнiстр зараз – оголений провiд, не займай його. Не займай свiй акаунт. Не заходь на «Королiвський бал» нi пiд яким приводом.
Арсен знову вп’явся очима в зiм’ятий паперовий кораблик.
У кабiнетi Мiнiстра сонячно, i мозаiка грае пiд промiнням, палае червоним, синiм i бiрюзовим. Нiде бiльше не знайдеш таких чистих фарб, таких сутiнкiв, таких ночей, палацiв та шинкiв, майданiв та вулиць… таких можливостей. Такоi влади.
– Ти мене чуеш? Не ходи в мережу. Це моя умова – якщо ти хочеш, щоб я тобi допомiг.
Арсен схилився над захололим чаем:
– А як ти мене знайшов? Як довiдався, що я саме в цей день прийду в «Магнiт»? У цей единий падлючий «Магнiт», а ти ж сам сказав, що то дупа? Що ти там робив?
За дальнiм столиком iстерично розреготалася бiлявка. Лiниво, як у фiльмi жаху, оберталися два вентилятори над головами, i труп зеленоi мошки в щiлинi мiж стiною та рамою ледь ворушив крильцями. Життя пiсля життя.
– Я серйозна людина, – м’яко сказав Максим. – Ось Мiнiстр – вiн у грi серйозна людина, а я… в iншiй сферi. Дурний адмiн дзенькнув своему шефовi, похвалився здобиччю, а дехто вiдразу попередив мене. Це як павутина: муха торкнеться ниточки, i дзвiночок задзвенить.
Арсен подивився на нього через стiл. Отак стоiш, з яблуком на головi, довiрливий, вiдкритий, навiть веселий. А людина пiднiмае пiстолет… цiлком незнайома людина, цiлком чужа, якщо чесно.
– Чому я повинен тобi вiрити? – пробурмотiв Арсен. – Ти… просто хочеш видавити мене з гри!
– Твое вбивство мае здаватися прозорим, побутовим, не пов’язаним з грою, – м’яко сказав Максим. – Інсценують напад манiяка, наприклад, – це значить, що твое тiло знайдуть у лiсi у вiдповiднiй кондицii… Розумiеш, так?
– Ти мене залякуеш, – сказав Арсен, i голос його неприемно здригнувся.
– Так, – Максим кивнув. – Я тобою зараз манiпулюю. І водночас – я кажу правду.
Надворi, за вiкнами, визирнуло крiзь хмари сонце, i Максимовi очi стали медово-жовтi, наче в кота. Арсен похнюпився.
Кинути все. Грошей вiн iще заробить. Якщо працювати тiльки з собаками – року вистачить, щоб покрити збитки. Помiняти логiн, усi паролi, деiнсталювати гру на диску. Якщо вiн зараз зникне – трибунал пройде, як по нотах, його засудять, але не знайдуть. Це ж тiльки гра, гра та й годi, хай навiть на грошi. Схоже, мама свого домоглася – вiн ходитиме до школи, вiн учитиметься, як бджiлка…
Максим ворухнувся. Арсен швидко пiдняв очi й побачив, як той лiзе в кишеню куртки. Арсен очiкував побачити мишу на обрiзаному проводi – однак Максим дiстав усього-на-всього м’яту сигарету. Нерiвно, уривчасто закурив. Арсен недоречно згадав Квiнi: якщо Руда, закурюючи, демонструвала статус, то Максим просто забув у цю мить, що покинув курити. Щось турбувало його в цю мить, щось важливе. Вiн ворушив губами, наче подумки рахував.
Бiлявка на височенних каблуках процокала до виходу, червона, з надутими губами. Нещасний «ботан» залишився, похнюпившись, сидiти за столиком.
– Нi, – сказав Максим. – Не вистачить.
– Чого?
– Потужностей, щоб вiдмити твого Мiнiстра й залишити в грi. Зрозумiй, моя контора з цим не працюе. Нас цей «Бал» зачiпае бортиком, тiльки тому, що в ньому знайшовся ти. По iдеi, якщо всi ресурси перекинути на «Бал»… Усе одно буде пiзно. Крiм того… Ну, пограеш ще мiсяцiв два. І заради цього – довiчний страх, що тебе от-от уб’ють? Ходити з охоронцем, озиратися й здригатися вiд кожного стукоту, нiкому не вiрити? Га?
Вiн говорив, затягуючись, затишно попихкуючи, насупивши брови. Потiм раптом усвiдомив, що в нього в руках сигарета, поморщився й погасив недопалок. Ця деталь сказала Арсеновi бiльше, нiж слова.
– Я тобi не ворог, – Максим помахав рукою, розвiюючи дим перед очима. – Тобi не можна в мережу.
– У мене захист…
– Не смiши моi капцi. Я можу зламати твiй захист прямо зараз, звiдси, з ноута.
– У мене собаки…
– От-от, собаки. Якщо я вирахував Доктора Веттi, то й вони знайдуть.
– Я не можу iх кинути просто так, – Арсен ковтнув слину.
– Кого?
– Собак. У мене зараз двое щенят на вихованнi, вони вмруть, якщо я не прийду!
Максим подивився уважно:
– Дурнику, немае нiяких щенят. Нiхто не вмре, бо нiколи не народжувався. Вони намальованi!
Арсен похитав головою:
– Я iх повинен… хоч передати комусь.
– Втратиш грошi? Багато втратиш?
– Це ж малесенькi щенята. Вони сьогоднi сидять цiлий день… самi… в темрявi. Чекають, поки я прийду.
Максим перестав усмiхатися.
– У темрявi, – повторив вiн замислено. – Чому – в темрявi?
* * *
На дев’ятiй хвилинi пiсля того, як Арсен залогiнився, в приймальнi Доктора Веттi з’явився незнайомий вiдвiдувач. Максим, що скоса поглядав через Арсенову руку на екран ноутбука, ледь чутно гмикнув.
– Це пастка? – запитав Арсен.
На екранi перед ним була його приймальня, знайома до останньоi складки на портьерах. Щенята вовтузилися, вiдбираючи одне в одного гутаперчеву кiстку. Вiдвiдувач сидiв, закинувши ногу на ногу, i лице його було незворушне.
– Безперечно, – Максим говорив пошепки, хоч вiдвiдувач не мiг його чути. – Вiн хоче, щоб ти дав йому реквiзити рахунку, адреси для листування, щоб засвiтив своi контакти в собачих клубах…
– Та це ж складно, – сказав Арсен. – Таких контактiв повно, адреси весь час змiнюються, що вiн може довiдатися?
– Варяга знайшли менше нiж за добу, – Максим вставив у автомобiльний програвач новий диск.
Вiн сидiв на водiйському сидiннi джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сiв до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто вiн такий? Гадки не маю. Проте сiв до нього в машину. Мов теля.
Десять хвилин тому джип зупинився пiд боком великого готелю. Максим за двi секунди настроiв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсеновi:
– Нехай пошукають тебе серед мешканцiв. Давай, що скорiше впораешся – то краще.
І от – вони сидiли мовчки, в колонках грала «Кармiна Бурана», Арсен зв’язався з клубом i оформив передачу, i тепер гарячково прощався зi своiми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого бiлого Спартака, а тi стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фiгурку.
– Вам буде добре, – бурмотiв Арсен, – я вiддам вас гарним людям, ви не бiйтеся, усе буде добре…
Отодi й з’явився незнайомець i захотiв купити «оцього, бiленького».
– А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? – запитав Доктор Веттi, п’ятдесятилiтнiй лiкар з Чернiвцiв.
Покупець назвав голову одного з вiдомих клубiв. Дуже правдоподiбно.
– Ану ж це справжнiй клiент? – запитав Арсен уголос. Максим гмикнув.
– На жаль, – сказав Доктор Веттi, – цього, бiленького, вже продано. Усiх продано. Спробуйте завiтати до мене на тому тижнi – я вiзьму в розплiднику нову партiю й можу врахувати вашi iндивiдуальнi побажання… Якоi статi щеня? Якоi мастi? Буде легше, якщо ви розповiсте менi про вашого улюбленого собаку або надiшлете фото – ви ж тримали собак у реалi, чи не так?
Покупець вiдповiдав короткими реплiками, з великими перервами мiж фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справдi зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» – i акуратно видворив вiдвiдувача з вiртуального кабiнету.
– Професiонал, – з повагою сказав Максим. – Пам’ятаеш, я в тебе цуценят купував?
– Коли?!
– Галина Дмитрiвна Корзун з Киева. Купив у тебе таксу з сумними очима. Вiдпрацював контакт.
– І кинув?!
Максим клiпнув:
– Що?
– Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!
– Нi. Подарував дiвчинi, з якою тодi зустрiчався.
– А вона…
– Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидае на смiтник цуценят.
