скачать книгу бесплатно
Арсен кивнув йому, мовляв, усе гаразд, i повернувся до гри.
* * *
Асамблея тривала четверту годину. Арсен виснажився вкрай, проте до фiнiшу прийшов безперечним переможцем. Хоч би хто стояв за Темним Блазнем, найближчим часом цим панам доведеться шукати собi нового ставленика.
Указ про додатковi податки було затверджено. Навмисне грабiжницький, обурливий, образливий указ. Його, звiсно, незабаром скасують – великi землевласники не дозволять на собi iздити. Але за тиждень-два, що указ дiятиме, скарбниця збере купу «зайвих» грошикiв. Вони пiдуть частково Канцлеровi, частково Квiнi на ii транспортний проект… Цiкаво, все-таки, Дiд Пiхто – ii вiртуал чи просто союзник?
Пролунав фiнальний гонг. Учасники Асамблеi, не дбаючи про належний вихiд iз залу, просто танули в повiтрi. Внутрiклановi наради тривали на iнших територiях. Арсен вiдчув, що в нього злипаються очi.
Вiн вийшов, деiнсталював гру й дуже ретельно пiдiбрав слiди, залишенi на компi. Сховав у внутрiшню кишеню флешку. Годинник повернув на п’яту ранку; хлопець-адмiн сонно постукував по клавiатурi – сидiв, напевно, в якомусь чатi. Мужик у жовтiй куртцi розвалився перед монiтором, закинувши ногу на ногу, погойдуючи ногою в кросiвцi.
Їх нiхто не чекае вдома, подумав Арсен. А менi куди тепер iти?
Додому.
Проста, затишна, така тепла думка. Ну звiсно, додому. Вони там намучилися, видзвонюючи його, прислухаючись до крокiв на сходах. Додому, попросити пробачення, прийняти душ, поснiдати, напитися чаю… Виспатись у своему лiжку, i, прокинувшись, побачити комп’ютер на колишньому мiсцi…
Вiн устав – i похитнувся вiд раптового запаморочення. Пiдвал i мерехтливi екрани, на яких плавали, мiняючись, пухирi й квадрати скрiнсейверiв, низька бетонна стеля, огорожка, за якою нудьгував адмiн, вiдчиненi дверi в кiмнату-пiдсобку – все це здалося йому намальованим, нереальним, схотiлося додати монiторовi яскравостi, та замiсть цього вiн конвульсивно позiхнув i протер сльозавi очi.
– Уже йдеш? – запитав хлопець-адмiн метушливо й неприродно. Правильний текст о п’ятiй ранку був би: «Нарештi вимiтаешся, шмаркач…» Але Арсен занадто втомився, щоб надавати значення таким тонкощам.
– Усе, дякую, – вiн виклав на стiл грошi з кишенi, жмут м’ятих купюр, усе, що в нього було. – Я пiду.
– Одну хвилину.
Арсен i хлопець-адмiн озирнулись одночасно. Мужик у жовтiй куртцi навiть голови не повернув – тасував карти на екранi. Проте це вiн щойно сказав – i дуже вагомо: «Одну хвилину».
– Тобто? – поцiкавився хлопець.
Мужик розвернувся на офiсному стiльцi – як сидiв, усiм тiлом. Щоки його запали, великий нiс загострився, щетина стояла сторч. Очi блищали.
– Ану познищуй його паролi, – сказав дядько, звертаючись до адмiна. – Ігровий акаунт. Поштовi скриньки. Красти негарно.
Адмiн поперхнувся. В Арсена мороз продер по спинi: вiн нiколи, нiколи, не входив у мережу з чужих компiв. Йому здавалося, що вiн усе-все-все пiсля себе вичистив…
– Не зрозумiв, – ображено сказав адмiн. – Що за фiгня? Мужик у жовтiй куртцi раптом усмiхнувся, широко й привiтно:
– Вичисть його паролi з системи. Я все розумiю, грошi потрiбнi, дрiбний пiдробiток, дiтки iсти просять. Чи ти сам iще дитятко, га? Студент? Без стипухи?
– Якi, той, паролi? – адмiн клацнув зубами. – Ви що, дядьку?!
– Роби, або я сам зроблю, – м’яко сказав мужик. – Корона не впаде.
Хлопець позадкував.
– Ти за гру заплатив? – у голосi його прорiзалися верескливi нотки. – Ну то й котися звiдси! Контору закрито! Котiться звiдси обидва!
Мужик у жовтiй куртцi, як i ранiше усмiхаючись, обернувся до монiтора й згорнув преферанс. Вiдкрилося вiкно невiдомоi Арсеновi програми; хлопець гикнув. Преферансист клацнув мишею по червонiй кнопцi «Виконати».
Екран згас. Одночасно згасли всi екрани в пiдвальчику: стало темно, але через секунду монiтори знову освiтилися пульсуючим бiлим свiтлом, з кожного глянула сiра вусата морда з сумними очима, i поповзли по екрану рядки, наче фiнальнi титри: «Я пiвнiчний хутровий звiрок… Я пiвнiчний хутровий звiрок…»
Хлопець метнувся до свого компа. Обернувся; лице його страшно змiнилося: вiн не вiрив очам. Йому хотiлось прокинутися.
– Ти що зробив! – плаксиво вигукнув вiн i кинувся на преферансиста; Арсен не встиг перевести дух. Небритий гакер упiймав адмiна на кулак, пiдсмикнув його вгору, наче ляльку-рукавичку, хлопець хрипко охнув i зразу ж обм’як.
– Красти негарно, – сказала людина в жовтiй куртцi. – Брехати негарно. Я просто попереджаю.
Вiн випустив адмiна й той мовчки осiв на найближчий стiлець. Небритий повернувся до свого компа, витяг з кишенi ножика й перерiзав провiд староi мишi; Арсен роззявив рота.
– Ти йдеш? – небритий запхнув мишу в кишеню разом з ножиком. – Чи лишаешся?
Арсен вийшов, задкуючи й озираючись на адмiна, що не мiг спинити гикавки.
* * *
Небо, обрамлене лiнiями дахiв, було схоже на монiтор. Наче завис скрiнсейвер «Крiзь Всесвiт», i зiрки не летять назустрiч, а залипли де прийшлося, де застала iх катастрофа. Було тихо й морозно; Арсен механiчно спробував застебнути куртку, забувши, що блискавка зламалася.
Небритий мужик iшов, не озираючись, ступаючи по чорному асфальту слiпучо-бiлими зимовими кросiвками. Вiн був або божевiльний гакер, або манiяк, або мережевий «робiн-гуд», що бродить по Інтернет-клубах з ножем у кишенi. Зрiзаючи мишi з повержених компiв, як зрiзують скальпи. Арсен дивився в його спину, яскраво-жовту навiть у темрявi.
Помiняти паролi, стукало в мозку. Негайно помiняти всi паролi. Де? Компа ж удома немае. Взяти в мами ii ноутбук? Простiше в тигрицi здобич вiдняти…
Блищала пiдмерзла брукiвка. Мужик у розстебнутiй жовтiй куртцi вiддалявся, не озираючись, його кругла голова, не покрита шапкою, кидала виклик нiчному морозовi. Арсен залишився один, один-однiсiнький на темнiй вулицi, тiльки де-не-де свiтилися жовтi вiкна. За спиною, в клубi «Магнiт», по всiх монiторах повзли, немов фiнальнi титри, слова: «Я пiвнiчний хутровий звiрок…». Там сидiв – або метався, або видзвонював пiдмогу – хлопець-адмiн, злодiй i падлюка. От чого вiн був такий м’якенький, грати дозволив, скiльки влiзе, у туалет службовий пустив…
Вiн усвiдомив себе на чужiй планетi, на холодi, в темрявi, i швидко пiшов геть од клубу, iнстинктивно вибравши напрямок, протилежний тому, куди подався мужик у жовтiй куртцi. Хмаринка пари виривалася з рота. Чорна тiнь бiгла по асфальту, то вiдстаючи пiд лiхтарем, то знову вириваючись уперед. Змiни-ти па-ро-лi, повторював Арсен про себе, мов фанатську речiвку. Раз-два, три-чотири… З котроi години працюе метро? На таксi все одно немае грошей… Спокiйно, нiч, мороз, вечiр п’ятницi, ранок суботи, я нiкого не зустрiну…
Щойно вiн це подумав, як назустрiч вивалила з-за повороту гоп-компанiя: трое пiдпилих хлопцiв рокiв по сiмнадцять. Обiйду, подумав Арсен. Що iм до мене?…
– Алло, пацан!
– Закурить е?
Великий Мiнiстр, захищений од сталi, отрути й пристрiту, вмить виявився беззахисним хлопчаком. Дитиною. Жертвою. Чужi руки схопили його за комiр, в одну мить вивернули кишенi, витрусили мобiльний телефон i флешку. Арсен рвонувся, i його вдарили. Спалахнуло перед очима, полилась на пiдборiддя кров. Флешка зависла на чорнiй мотузочцi, знущально погойдуючись зовсiм поруч, у чужих руках.
– Вiддай!
– Ну, борзий пацан…
Раптом спалахнуло свiтло. Електрично заблищав лiд на асфальтi, i гiрляндою засяяли бурульки. Джип, слiплячи фарами, вивернув з-за рогу й без жодного зусилля виiхав на тротуар, наче вирiшив задавити одразу всiх учасникiв бiйки. Арсена вiдiпхнули, вiн мiшком повалився на крижаний асфальт. Грюкнули дверцята машини.
Крик болю. Тупiт нiг. Трiск голих гiлок – у садочку постраждали чиiсь кущi. Туман клубочився навпроти фар. У будинку засвiтилося двое вiкон.
Джип стояв за кiлька крокiв – величезний, старий, на вологих чорних колесах. Вiзерунок протектора було видно чiтко, наче лiнii долонi. На таких машинах давно, ще до Арсенового народження, iздили братки на стрiлки… Чи й досi ще iздять?
Ну чому той сучий син, що грае за Канцлера, iздить на машинах з блимавками, а Мiнiстр бродить уночi по пiдворiттях, i мiсцева шпана безкарно чистить йому рило?!
Бiлi кросiвки наблизились – i зупинилися, балансуючи на бетоннiй брiвцi. За кiлька сантиметрiв лежала на асфальтi флешка. Чужа рука ii пiдняла. Флешка захиталася на чорному шнурку перед Арсеновим лицем.
– Твое?
Вiн учепився в бiлий пластиковий корпус, затис у кулацi, зморгуючи сльози. Рот i пiдборiддя були мокрi й липкi, у вухах дзвенiло. Вiн боявся поворухнути язиком – ану ж там уламки зубiв?!
– Уставай.
Вiн устав без сторонньоi допомоги. Людина в жовтiй куртцi зiшкребла з карниза пригорщу вiдносно чистого снiгу:
– На, приклади.
Ще нiколи досi Арсена не били – якщо не брати до уваги дитсадкiвських бiйок. Було гiрко, огидно, страшно, в головi паморочилось i нiс болiв.
– На ногах устоiш? – запитав чоловiк з ножиком i мишею в кишенi.
– Устою.
– Далеко звiдси живеш?
– Далеко.
– «Мiж нами десять тисяч кiлометрiв», – промуркотiв власник жовтоi куртки. – Сьогоднi не твiй день, хлопче. Сiдай, а то знов кудись влипнеш.
* * *
При здоровому глуздi й твердiй пам’ятi вiн нiколи б не сiв у машину до незнайомоi людини. Але ця нiч, Асамблея, пiвнiчний хутровий звiрок i все, що сталося, позбавили його розуму.
У машинi преферансист-гакер зняв свою жовту куртку й кинув на задне сидiння, мабуть, разом з ножиком та трофейною мишею в кишенi. З утратою куртки змiнилися пропорцii – преферансист перестав здаватися громiздким, i стало ясно, що в нього велика голова, чималий нiс i круглi вуха, щiльно притиснутi до голови. Запаленi вiд неспання очi сидiли глибоко, колiр iх мiнявся залежно вiд освiтлення, а погляд був пильний – i водночас стримано-доброзичливий.
Фари наскрiзь пронизували свiтлом чиюсь квартиру на першому поверсi. За фiранками кухнi позначилися фiгури хазяiв. Преферансист витяг з бардачка пачку паперових серветок, кинув Арсеновi на колiна:
– Посварився з батьками?
Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб вичислити мотиви пристойного хлопчика, котрий на нiч застряг у клубi за грою. Арсен скупо всмiхнувся:
– Так.
– Кращого мiсця не мiг вибрати? Це ж дупа.
– Я не знав.
– Тепер знатимеш. Життя – це джунглi, скiльки не квакай. Крок управо – iнтелектуальний грабунок, стибрять паролi. Крок улiво – биття пики, витрусять телефон. А ти, як я бачу, юнак домашнiй, тобi краще ночами не тинятися, – вiн вищирився.
А ти сам що там робив? – подумав Арсен.
– Вiн… цей, пiвнiчний хутровий звiрок… украв моi паролi?
– Ще й як. Не ти перший, не ти останнiй.
Машина рушила з мiсця.
– А як ви здогадалися? – Арсен почав заiкатися.
– Кажи менi «ти». І пристебнися. Виб’еш головою скло, а воно грошей коштуе.
Арсен поперхнувся. Машина вилетiла з провулка, вискнула шинами й рвонула по вулицi вгору.
– Нiяких пробок, – утiшено зауважив преферансист. – Чисте, спокiйне мiсто. Де ти живеш? Адреса?
Арсен назвав свою адресу, заклацнув пас i обхопив себе за плечi. Грубка працювала на повну силу. Арсена трясло.
Свiтили лiхтарi. Джип летiв по крижанiй кiрцi, наче по рiвному сухому шосе. Арсен помалу усвiдомлював, що вони iдуть усе-таки до нього додому, а не в темний лiс пiд роздачу, – i вiд цього усвiдомлення йому легшало. Вiн навiть трохи зiгрiвся.
– Сьогоднi за нiч виграв п’ятдесят евро, – дiловито повiдомив преферансист. – Тобто двiстi виграв, сто п’ятдесят просвистiв.
– Класно.
– Було таке, що один знайомий сто тисяч виграв.
– Пощастило.
– Небезпечне таке щастя… А ти не картяр?
– Нi.
– Мене звати Максим, – сказав круглоголовий. – А тебе?
– Арсен…
Вiн нарештi розслабився. Нiс пiдсох. Ще попручаемось, сказав вiн собi. Мобiльник одiбрали – дурницi. Паролi могли стирити, але ж не стирили. І флешка, цiнна флешка – ось вона, в бiчнiй кишенi.
– Як же ви все-таки здогадалися? Про адмiна, про паролi…
– «Ти».
– Як… ти здогадався?
– Вони всi так роблять. Багатьом це минаеться безкарно. А цей попався.
– Як це ви… тобто ти… – Арсен запнувся, – ти його гакнув?
– По-моему, вiн сам нарвався. Нi?
– Ага… – Арсен завагався. – А… мишу ти навiщо вiдрiзав?
– На згадку, – Максим усмiхався. – У мене вдома знаеш скiльки цих мишей?
Арсен зiщулився.
– Паролi мiняй частiше, – повчально сказав Максим. – До речi, у що граемо?
– Ну, – вiн зам’явся, але вирiшив, що брехати не можна. – «Королiвський бал – 4».
