скачать книгу бесплатно
Через кiлька хвилин на дверях кабiнету Доктора Веттi з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручностi». Арсен закрив вiкна й мовчки передав комп’ютер Максимовi.
В один день втратити й статус, i бiзнес, i всi статки. Саме так, напевно, вiдбувалося з людьми пiд час революцiй – та й не тiльки; такий собi Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й лiтературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багаттi просто тому, що король йому позаздрив. Потiм виявилося, що й вiд багаття Пейрак урятувався, i кар’еру змiг зробити заново. Арсен сподiвався у своiй тузi, що й у нього життя ще не закiнчилось.
Вiн перебирав подумки всi справи, якi не встиг доробити. Вiн тужив за Мiнiстром, за свiтом, який утратив, за життям, яке так i не прожив. У машинi дуже тихо звучала «Кармiна Бурана», так тихо, що часом ставала бурмотiнням. Ззовнi йшли пiшоходи у своiх справах, обличчя iхнi ставали то червоними, то зеленими залежно вiд настрою найближчоi неоновоi вивiски.
– Як ти думаеш, – сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, – всi цi люди, що платять реальнi грошi за вiртуальних собак, – вони божевiльнi?
– Чому?
– На цi ж грошi вони могли б купити щось справжне.
– Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радiсть життя? Максим всмiхнувся:
– Все, у що ми вiримо, iснуе. Так?
Арсен здивувався, бо Максим майже слово в слово повторив його власнi думки. Все, у що ми вiримо, – iснуе.
Його прорвало.
– На результат трибуналу якось можна вплинути?
– Думаю, нi. Вважай, що Мiнiстра засуджено.
– Якщо вiн не з’явиться…
– Ще простiше. Обвинувачам буде легко.
– Вiн iснуе. Мiнiстр. Це частина мене. Розумiеш?
– Чудово розумiю. Всi вмирають. Мiнiстри теж.
Якщо пароль не буде активiзовано за три мiсяцi – акаунт анулюють i Мiнiстр умре своею смертю, подумав Арсен. У лiжку, один, далеко ще не старий… Державнi турботи рано звели його в могилу…
Ох, якби ж не ховатися! Якби з’явитися на трибунал, прийти потiм на страту, подивитися на юрбу з ешафота! Сказати на прощання кiлька слiв… Нехай анулюють акаунт в урочистiй обстановцi, нехай Мiнiстр умре на очах у юрби, так, як жив…
Максим тримав на колiнах комп’ютер, синюватий вiдблиск лягав йому на лице.
– Ого, – вiн дивився на екран, неяснi тiнi вiдбивалися в блискучих очах. – Все, як я й боявся.
– Що?
– Твого Мiнiстра зламали.
– Що?!
– Перехопили акаунт. От зараз, якби ти ввiйшов зi своiм логiном i паролем, – тебе б i вирахували, й одразу в гостi… Ти не бiйся. Я на твоему боцi. А це вже дуже багато.
Вiн розвернув екран. Арсен побачив знайому рамку «Королiвського балу», вогку катiвню, голу людину, пiдвiшену за ноги. Голова була побрита наголо, але закривавлене лице ще можна впiзнати: орлиний нiс, шрам на вилицi, роззявлений криком рот… Рядки у вiконцi чату стрибали, мов скаженi – iшли зiзнання, зiзнання, зiзнання, Мiнiстр зiзнавався в злочинах, у вчинених i у вигаданих, у кутку сидiли писар та кореспондент «Нашого балу». Писар строчив, а кореспондент збирався, очевидно, просто скопiювати лог, умiстивши на першу сторiнку скрiншот з камери допитiв – оцю ось картинку з пiдвiшеним за ноги голим Мiнiстром…
Хтось чужий, перехопивши керування Мiнiстром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.
– Дякую, – сказав Арсен. – З мене досить.
Його нудило. Думка про те, що його вiртуальну оболонку голiсiньку пiдвiшено в камерi тортур, була нестерпна.
– Гра, – Максим провiв долонею по клавiатурi, наче погладив. – Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу вiдвiдувачiв у суботу, в день страти.
– Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!
– Ти що ж, сумнiваешся, що трибунал пройде, як iм треба?
Арсен замружився:
– У мене… тобто в Мiнiстра е прихильники.
– Пiсля цих зiзнань?
– Багато хто менi завдячуе! У Мiнiстра е агенти, друзi…
– Були, – вкрадливо зазначив Максим. – Цю гру для тебе закiнчено. Змирися.
* * *
Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомнi болi. Вiн бачив сни, якi мали снитися Мiнiстровi. Вiн ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужi уважнi погляди; на щастя, до четверга вiн занедужав – або вдало прикинувся хворим, вiн i сам не розумiв. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати – i Арсен окопався вдома, у своiй кiмнатi, з термосом теплого чаю на пiдвiконнi й вiдiмкненим модемом.
Вiн намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментiв. Нiчого не виходило; в суботу, забувши всi обiцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримiтного персонажа й з’явитися на страту Мiнiстра – щоб хоч у юрбi постояти.
Зв’язку не було. Дзвiнки в службу пiдтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його ранiше понедiлка нiхто чомусь не брався.
Арсен лiг у лiжко серед бiлого дня. У нього була занадто багата уява: вiн бачив мiський майдан, розкiшний ешафот, споруджений зi свiжого дерева – аж краплi живицi виступали на струганих боках. Вiн бачив, як пiднiмаеться по сходах Мiнiстр, одягнений у лахмiття, як починають рухатися численнi пристосування для довгоi страти, якi розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських iсторичних романах. Коли Мiнiстр умер, в Арсена зсудомило лiву ногу. Вiн довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальцi на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скiльки рокiв тому? Сiм, вiсiм?
Потiм настало полегшення. Наче Мiнiстр, пройшовши чистилище, заспокоiвся нарештi, скинув тлiнну оболонку й полетiв у свiй вiртуальний рай. Життя закiнчилось; тепер почнеться нове життя…
І вiн заснув.
* * *
Новий рiк вони зустрiли в Парижi – як батько й обiцяв. Снiгу не було, сонця теж. Ейфелева вежа стояла, впершись у землю чотирма впевненими ножиськами, й пiд кожною змiiлася черга. На понтонi коло берега знайшлася непафосна кав’ярня для втомлених туристiв, чайки й голуби гидили на дерев’янi нефарбованi столи, а мимо пропливали прогулянковi катери – «батомушi», i моргали лампочки на мосту, i горiв яскравий вогонь на верхiвцi вежi.
Батьки були щасливi, особливо першi кiлька днiв. Туристська гарячка пiдхопила й Арсена, на якийсь час дозволила забути про своi втрати. Сьогоднi екскурсiя по мiсту, завтра по Сенi, пiслязавтра – Монмартр; вiн не звик так багато ходити пiшки й незабаром вiдтоптав собi ноги.
У Луврi вiн тупо дивився на Джоконду, маленьку й темну, вiдгороджену вiд загальноi жадiбноi уваги непробивним склом. В електронному путiвнику не було навiть росiйськоi, не те, що украiнськоi, версii. Цiлiсiньку годину намагалися збагнути навiгацiю, а потiм виявилося, що паперовий каталог кращий. Згори, на площi, не працювали фонтани. Мама захотiла покататися на оглядовому колесi, але на вершинi був такий вiтер, що в Арсена закрижанiли вуха, й батьки трохи посварилися.
Вiн давно не бував так багато часу поруч з мамою й татом. Вони й самi вiдвикли одне вiд одного в суетi нескiнченноi роботи, днiв i тижнiв, покраяних на фрагменти дзвiнками будильника. І ще – Арсен уперше це помiтив – обое страждали без звичних розваг майже так само, як вiн без своеi гри.
Ноутбук був тiльки один. Мама пiд’еднувалась до готельноi мережi i з головою поринала в блоги друзiв та знайомих. Вона в такi хвилини жвавiшала, вкривалася веселим рум’янцем i взагалi вигляд мала щасливiший, нiж на Єлисейських полях. Батько нервувався й мало не ревнував:
– Навiщо ти читаеш усi тi дурницi! Це ж смiття, смiттева iнформацiя!
– Аж нiяк, – мама ображалася. – Це життя. Це значно цiкавiше й потрiбнiше, нiж твiй телевiзор, машинка для промивання мозку!
Обое звикли командувати, i, за iнерцiею, намагалися керувати одне одним; вони сварилися, потiм мирились, i Арсен почувався на диво зайвим.
Пiсля чергового примирення батьки замикалися в номерi, а вiн iшов у Інтернет-кафе, розташоване в готелi, на поверх нижче, за разовим гостьовим паролем заходив на «Королiвський бал». Бродив по мiсту безiменним персонажем, вступав у розмови, десятою дорогою обминав давнiх знайомих; од цих вiдвiдин йому не легшало – навпаки, здавалося, що вiн намагаеться вгамувати спрагу морською водою. Арсен пробував одну за одною новi мережевi iгри, проте жодна не могла зрiвнятися з його прекрасним покинутим свiтом.
– Його нiщо не цiкавить, – говорив батько при Арсеновi, наче той був маленька дитина. – Вiн, по-моему, навiть «Трьох мушкетерiв» не читав.
– Читав, – мляво заперечував Арсен.
– Мiльйони хлопцiв мрiють про такi канiкули! А ти, здаеться, на ходу засинаеш…
– Вiдчепися вiд нього, – втомлено казала мама.
Канiкули закiнчилися.
На початку березня, злегка заляпавши Арсена водою з калюжi, поруч зупинився знайомий джип. Максим опустив шибку; був вiн, як i ранiше, у жовтiй куртцi, так само небритий, вухатий i носатий; Арсеновi знадобилася вся сила волi, щоб не заверещати вiд радостi.
* * *
Машина заiхала на територiю величезноi промзони й довго блукала серед бетонних споруд, обплутаних антенами та залiзними сходами. Дверi ангарiв, стiни майже без вiкон, прожектори на дахах, цеглянi будочки сторожiв; був вечiр п’ятницi, промзона стояла порожня, i цi величезнi безлюднi простори вселяли Арсеновi незрозумiлу тривогу.
Батьки пiшли в театр, i це було добре, бо брехати iм не хотiлося. Це було погано: батьки гадки не мають, куди поiхав син i з ким вiн поiхав. Вони нiчого не знають про Максима. Нiхто не знае. Арсен знову повiвся, мов малолiтнiй iдiот; людина в жовтiй куртцi якось незбагненно вимикала його охороннi системи. На внутрiшньому уявному табло свiтилося «свiй», i здоровий глузд нiчого не мiг з цим удiяти.
На пiдземнiй стоянцi горiли лампи в залiзних сiтках, схожих на величезнi намордники. Висiв туман, як у душовiй басейну. Поряд, здаеться, над головою, повiльно й ритмiчно прогуркотiли залiзнi колеса.
– Нервуешся? – мимохiдь запитав Максим.
– Нi. Чого це?
– Ну, ти ж нiяк не почнеш менi довiряти.
– Я?!
– Знаю, знаю, ти чесно намагаешся. Але ти вiд природи хлопець недовiрливий. І це правильно.
Зачинилися дверi лiфта, кабiна сiпнулася, й Арсен упiймав себе на тiм, що не розумiе, вгору вони рухаються чи вниз. Через кiлька довгих секунд дверi вiдчинилися з iншого боку, вiдкрився широкий коридор без вiкон, тож, як i ранiше, неможливо було визначити, пiд землею вони перебувають чи пiд небом.
За поворотом виявився пропускний пункт. Арсен сповiльнив ходу. Коротко стрижений чоловiк у синiй сорочцi повернув до них голову. Максим зупинився, запхнувши руки в кишенi жовтоi, бувалоi в бувальцях куртки, широко розставивши ноги в бiлих кросiвках, дивлячись люто, наче гопник-виконавець. На мiсцi охоронця Арсен нiколи б не пустив такого суб’екта на охоронну територiю – проте чоловiк у синiй сорочцi пiдхопився з мiсця й привiтався з явною повагою, навiть улесливо. Мигцем глянув на Арсена, знову всiвся широким задом у потерте крiсло перед монiтором. Поклацав, почекав секунду, витяг з принтера, вклав у пластикову обгортку й видав Арсеновi нагрудний знак: смужечка штрих-коду, бiльше нiчого.
Арсен мовчки прикрiпив бейджик на грудях, ближче до плеча.
В офiсах, де працювали його батьки, завжди було тiсно, метушилися секретарки на височезних пiдборах, нудьгували вiдвiдувачi, тинялися ледарi, походжало начальство. Тут же, крiм сторожа в синiй сорочцi, не було нiкого – порожне примiщення, начинене сенсорами, замками, рачачими очима камер пiд стелею, системами спостереження, якi не тiльки не ховалися – навпаки, наче пишалися, радуючи вiдвiдувача. За ким вони тут стежать? Утiм, сьогоднi п’ятниця, вечiр, робочий день закiнчився…
Сенсори ледь чутно пищали, приймаючи пластикову картку зi штрих-кодом. Грати, що перекривали прохiд, роз’iжджалися. Максим iшов спереду, насвистуючи, крутячи на ланцюжку зв’язку ключiв. Вiн мав дивний вигляд у цьому коридорi: наче бомж в офiсi чи клоун у реанiмацii. Втiм, може, тут усi такi?
Невiдома «контора» серйозно дбала про безпеку. Арсен почав лiчити грати й сенсори – i збився з лiку. Навiщо розробникам комп’ютерних iгор такi крутi запобiжнi заходи?
Нарештi, Максим одiмкнув залiзнi дверi й завiв Арсена у великий кабiнет, заставлений i обвiшаний екранами, дисплеями, монiторами. Пахло iзоляцiею й старим тютюновим димом. Тихо гули помпи. Пiд вентиляцiйними трубами шелестiла «локшина» з цигаркового паперу.
– Кави хочеш? – уривчасто спитав Максим. – Вiзьми в автоматi, задарма. І падай осюди, в крiсло. Подивимось кiнце.
* * *
Один за одним загорялися екрани – монохромнi, з дуже чiтким зображенням, як у стародавньому кiно. На одному Арсен побачив супермаркет – з-пiд стелi, застиглим поглядом камери спостереження. На iншому був вихiд з метро, суцiльним потоком iшли люди, камеру було встановлено на рiвнi iхнiх облич. На третьому, четвертому, п’ятому теж щось вiдбувалося чи, навпаки, не вiдбувалося нiчого: застиглi обриси коридорiв i складських примiщень, повзучi ескалатори, поверхня великоi калюжi, вкрита дрiбними хвильками.
– Подобаеться якiсть картинки?
– Супер, – обережно похвалив Арсен. – А… навiщо?
– Зараз розкажу.
На другому праворуч екранi молочним свiтлом горiли лiхтарi. Мерехтiла вивiска – Арсен раптом упiзнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пiшов, розчарований. Проходили зрiдка перехожi, iнодi проiжджала машина; неподалiк входу в клуб стояв автомобiль, здаеться, старий «Опель». У тiнi будинку мерехтiли вогники – можливо, там хтось курив. На монохромному екранi не розбереш.
Максим упустив на скляний офiсний стiл свiй крутий мобiльник:
– Новини «Балу» знаеш?
– Квiнi з’iла Канцлера.
– Ага. Молодець дiвчинка. Вони вже шкодують, що стратили Мiнiстра, замiсть того, щоб використати. Добряче ти iх розлютив…
– Вони не могли використати Мiнiстра, – сказав Арсен, i голос його пролунав зверхньо. – Все одно, що використати мене.
Максим вiдкрив «Королiвський бал» на своему ноутбуцi; в Арсена защемiло серце вiд вигляду знайомоi заставки. У кiмнатi очiкування нудьгував единий персонаж на цьому акаунтi – неголений рибалка, що колись заговорив з Мiнiстром коло фонтана. Того разу Максим хотiв, щоб його впiзнали, i лице рибалки було сконструйовано на основi фотографii. Зараз Максимовi не хотiлося свiтити фiзiономiею; редагувати персонажа вiн не став, а просто вибрав у спорядженнi крислатий капелюх i надiв на рибалку, цiлком закривши обличчя.
Вiдкрилися вулицi мiста. Кiмнату наповнили дзенькiт пiдкiв та гуркiт дерев’яних черевикiв, далекий стук, iржання, дихання, скрип. В Арсена сiпнулися нiздрi: в його уявi запахло свiжим сiном, деревом i димом.
– А тебе, вважаеш, використати неможливо? – неуважно запитав Максим.
– Використати персонажа – значить просто водити його, клацати мишкою, – Арсен дивився, як рибалка в крислатому капелюсi йде по вулицi намальованого мiста. – Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боiться. Людина настiльки складнiша за свого комп’ютерного персонажа…
Максим кивнув:
– Усi так думають.
– І не мають рацii? – обережно запитав Арсен.
– Авжеж. Водити людину легше, нiж люди собi гадають.
– Не всяку.
– Усяку, – Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. – Якщо ти вважаеш, що не пiддаешся манiпуляцii, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумнiший за багатьох – ти на гачку. Тобою вже манiпулюють.
– Я знаю.
– Що?
– Що мною манiпулюють. Це ти. Ти використовуеш мене або намагаешся використати.
