скачать книгу бесплатно
– Молодець, – Максим усмiхнувся великим тонкогубим ротом. – Якщо ти пливеш i знаеш, що тебе несе течiя, то можна боротися з нею, або пливти вбiк, або просто розслабиться – ану ж винесе на мiлке? Але якщо ти впевнений, що не пiддаешся течii, а вона зi страшною силою несе тебе, всiх навколо, зносить береги, будiвлi, машини…
– Моторошна картина.
– Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маеш право на мене наплювати, i то вже мiй клопiт – зробити так, щоб ти захотiв лишитися. Я ж розумiю, який стрес ти пережив.
– Я?
– Ти впав з неба на землю, – продовжував Максим, i очi його у пiвтемрявi стали темнi, шоколаднi. – Ти спершу набув, а потiм утратив справжню владу. Справжню, хоч i у вiртуальному свiтi. Був всесильний Мiнiстр, став хлопець-школяр, нiхто, людина без iменi…
– А тобi що до того? – вiдгукнувся Арсен грубiше, нiж би хотiв.
– Якi твоi плани на майбутне? – запитав Максим тоном шкiльного завуча.
– Ну…
Арсен нiколи не знав, що вiдповiдати на це питання. На щастя, йому не дуже часто його ставили. У дитинствi простiше: ким ти хочеш бути? Пожежником! І всi зворушуються.
– Нi, серйозно, Арсене. Ти хлопець не останнiй. Судячи з досвiду Мiнiстра… Полiтика? Бiзнес? Що?
– Я не знаю, – пробелькотiв Арсен. – Не вирiшив.
(Вiн знав наперед, як це буде. Його спiльно «вступлять» у якийсь крутий виш, i доведеться кiлька рокiв там киснути, вивчати якiсь дурницi, постiйно ризикуючи, що тебе причавить чиясь роздута зарозумiлiсть. А потiм сидiти в просунутiй конторi, вiчно нервуватися, вичавлювати усмiшку, дотримуватись дрес-коду, дбати про статус, i все це роки, роки, перш нiж удасться досягти рiвня якого-небудь Чебурашки. З якою радiстю вiн став би хоч сторожем, аби не працювати, а день i нiч присвячувати грi…)
Вiн не втримався й зiтхнув.
– Розумiю, – вкрадливо сказав Максим. – Тепер послухай мене. Я пропоную тобi роботу. Дуже, дуже цiкаву й прибуткову. І з колосальною перспективою.
– Так бувае? – недовiрливо запитав Арсен.
– Забув? Я тобi розповiдав про нашу контору: ми працюемо, серед iншого, над психологiею та соцiологiею мережевих iгор. Спiвпрацюемо з розробниками. Йдеться про серii iгор нового поколiння: таких, що поруч з нею «Королiвський бал» здасться будиночком Барбi.
І вiн глянув несподiвано гостро, з-пiд лоба. Арсен подумав, що замолоду Максим, напевно, займався боксом – не дарма такi великi круглi вуха так щiльно прилягають до голови.
– Так, i все-таки, – непевно почав Арсен, – у чому ця робота… полягае?
– Багато аспектiв. Тестувати iгри, випробовувати за завданням окремi фрагменти та властивостi. Робити, по сутi, майже те саме, що ти робив своiм Мiнiстром: жити в грi. У багатьох iграх.
– Вау, – тихо промовив Арсен, ще не готовий вiрити своему щастю.
– Отож-бо й воно, що «вау». Є нюанс: я не гарантую, що ти одержиш це мiсце. У нас дуже конкурентний бiзнес. На одне мiсце наразi претендуе кiлька десяткiв душ народу.
– Менi iх наперед жаль, – подумавши, сказав Арсен.
Максим розсмiявся:
– Не варто занадто серйозно до всього цього ставитися, це гра: ти надiешся на виграш, але маеш бути готовий до програшу. А якщо ти переможеш… Ти здобудеш владу, таку саму, а то й бiльшу, нiж влада Мiнiстра. У реалi. Тут i зараз.
Вiн обвiв кiмнату широким жестом, нiби запрошуючи Арсена царювати серед запилюжених стелажiв, монiторiв та офiсних столiв.
– Так бувае? – повторив Арсен ще недовiрливiше.
– Запевняю тебе.
Максим перевiв погляд на екран свого ноутбука. Рибалка вже пiдходив до ринкового майдану й саме пробирався в юрбi.
– Як тiльки сервер не висне? – пробурмотiв Максим.
– Чого так багато людей?
– Сьогоднi п’ятниця, пора приносити жертву Чорнiй Богинi.
– Вони й досi…
– Так, i щоразу глядачiв дедалi бiльше.
– Гидота.
– Авжеж. Хочеш подивитися?
Арсен завагався.
– Я вже бачив. Коли Мiнiстр востанне йшов на Асамблею…
– І як тобi?
– Дуже натуралiстично, – зiзнався Арсен. – Не знаю, як вони це роблять.
– Передовi технологii, – рибалка, корячись ледь помiтним рухам мишки, просувався по вулицi, брукованiй кругляком. – Уяви, що буде, коли почнеться повальне переоснащення: не просто геймерськi окуляри та рукавички, а стенди-тренажери з цiлковитим ефектом присутностi.
– Кому це треба? – Арсен присунувся ближче до екрана. – Запаришся бiгати з мечем. Спробуй, примусь маминого синка вiдiрвати зад од м’якого крiсла й реально помахати бойовим молотом…
Рибалка на екранi комп’ютера наближався до майдану, оминаючи перешкоди. Юрба з кожним кроком густiшала.
– А постав себе на мiсце маминого синка, – запропонував Максим. – І уяви бойову лють. Екстаз. Трапляються в нього в реальному життi такi переживання? Зрозумiло, потiм у нього болiтиме кожен м’яз, зопалу, може, ще й вивихне собi що-не-будь. Але вiн пам’ятатиме, який був сильний. Який смiливий. Навiть якщо його поб’ють, вiн почуватиметься тимчасово переможеним героем, а не жалюгiдним невдахою, як у життi.
– Це наркотик.
– Це вiтамiн. Мамин синок вiдчуе свого персонажа – всерединi. Пiде в iнститут на пари, несподiвано сильний. Внутрiшньо вiльний. Цiкавий жiнкам.
– Щось я не бачив у пацанiв, любителiв стрiлялок, особливоi внутрiшньоi волi.
– Я кажу про те, чого нема, але що неодмiнно буде… Дивись, починаеться.
На помiст перед храмом вийшли два намальованi жерцi й мiж ними вибрiв, спотикаючись, хлопець рокiв вiсiмнадцяти, гладкий i незграбний. Арсена знову вразила якiсть промальовування; цей пухкий парубок здавався чужорiдним елементом у грi. Неначе в глянсовому журналi знайшлося мiсце аматорському знiмковi провiнцiйноi дiвчини з невиразним круглим лицем.
– Менi гидко дивитися, – сказав Арсен. – Є в цьому якесь… збочення.
Максим кивнув:
– Згодний… І зв’язок гальмуе. Сервер перевантажений.
«Ви справдi хочете вийти з гри»? Максим клацнув пiдтвердження. З’явилася заставка «Королiвського балу»; Арсен вiдкинувся на спинку крiсла, i пiдняв очi на великi чорно-бiлi монiтори.
На екранi, що транслював картинку з супермаркету, з’явився чоловiк з вiзком, зняв з полицi банку, почав читати етикетку. На екранi, що показував вулицю коло входу в Інтернет-клуб, беззвучно вiдчинилися дверi. Вийшов довговолосий хлопець рокiв п’ятнадцяти, в потертих джинсах i дешевiй куртцi, накинув каптур, побрiв, утягши голову в плечi, до порожньоi автобусноi зупинки.
– Навiщо це тобi потрiбно? – запитав Арсен, спостерiгаючи, як iде хлопець. – Навряд чи ти стежиш, щоб у супермаркетi хтось не вкрав пачки масла. Чи щоб в офiсi не гралися в iграшки в робочий час. Або…
На другому екранi миттю все змiнилося. Тiнь метнулася з темного закутка, де Арсеновi ранiше ввижався вогник сигарети. Наздогнала пацана прямо коло чорноi машини; розкрились дверцята. Секунда – i пiдлiтка, що пручався й виривався, затягли в машину, й дверцята захряснулись. Розiйшлась у вогкому повiтрi хмаринка диму з вихлопноi труби.
– Ну от, – меланхолiйно повiдомив Максим.
– Це… як?!
Максим кивнув на сусiднiй екран. Там ожила темрява; веб-камеру було встановлено в машинi над вiтровим склом, де звичайно чiпляють iграшки, iконки чи талiсманчики на ниточках. Максим пiдняв пульт, i Арсен почув важке дихання, звуки боротьби, голоси.
– …Оглух, шмаркач? У що грався?
– «Лицарi й маги»…
– Давай логiн-пароль, справжнiй, я перевiрю. Швидко, а то сiдало порву!
– Я забув…
– Нагадати?
Тiнi сiпнулися. Тонкий голос плаксиво заскиглив:
– Н-нi…
– Згадуй, стерво мале, а то гiрше буде. Не бреши! Перевiрю!
Арсен швидко глянув на Максима. Той неквапливо розкрив на монiторi простеньку мережеву гру, популярну в аматорiв «прокачувати рiвнi» й лупити один одного мечем по головi. Тим часом жертва, замкнена в машинi, белькотiла букви й цифри.
– Хе? Ме? Хе – як наше «не»?
Мобiльник на столi коротко нявкнув, приймаючи СМС. Максим узяв телефон, кивнув i, одним оком читаючи повiдомлення, почав набивати логiн i пароль на своему комп’ютерi.
«Пароль не пiдходить до логiна. Перевiрте й спробуйте ще».
Максим пiдняв брови. Вiдiслав СМС. Минула секунда.
– Ах ти падло! – вибухнув напасник у машинi. – Брешеш!
Почувся глухий звук удару й тонке, майже собаче скиглення.
– Може, ти неправильно набирав? – припустив другий голос, добродушний i басовитий.
– Правильно! Так, стерво, кажи, або я тобi твою флешку в дупу запхну!
Арсен ковтнув слину.
– Зараз, – бурмотiв той, у машинi. – Я… Я переплутав.
– Я тобi кишки переплутаю!
На Максимiв телефон прийшло нове повiдомлення. Вiн набрав комбiнацii у вiдповiдних рядках – i на екранi з’явився персонаж нещасного слабака, затиснутого зараз у машинi: здоровенний лицар в обладунках, з левом на нагруднику, з драконом на шоломi.
Допомогли тобi твоi леви й дракони, сумно подумав Арсен. Захистив тебе твiй панцир? Там, у грi, ти виходиш один проти ворожого вiйська, а тут ти шмат сопливого м’яса, i добре, якщо тебе просто так вiдпустять…
Максим, пiдкреслено незворушний, знову вiдiслав СМС. Через кiлька секунд ii прийняли там, на екранi.
– Тiльки дзявкни комусь, – просипiв напасник, – тiльки засвiтися. Знайду й порiжу, як свиню. Вали звiдси!
Дверцята машини вiдчинили. Напасник – Арсен побачив його мигцем – витяг за комiр жертву, вiдкинув на тротуар, заскочив назад, i машина рвонула з мiсця. Арсен побачив, як тiкае назад вулиця. Зображення сiпнулося – це захиталась камера, вмонтована в талiсманчик над вiтровим склом. Свiтло лiхтарiв упало на лице водiя, ковзнуло по фiгурi напасника, що сидiв на задньому сидiннi. Максим, не дивлячись, вимкнув монiтор.
– Не мiг би ти взяти менi кави в автоматi? Без цукру. Подвiйноi.
Вiн говорив – i мiняв пароль персонажевi на екранi. Парубiйко, побитий i кинутий зараз десь на безлюднiй вулицi, назавжди втрачав свого лицаря в обладунках – разом з панциром та амулетами, зброею, сумкою, гаманцем…
Арсен мовчки взяв з автомата чашку кави. Поставив на офiсний стiл з матовою й холодною, мов лiд, стiльницею.
– Ти ба, – Максим зацiкавився. – Панцир у пацанчика залiковий. Меч аматорський, а панцир добрий. Усе разом потягне тисячi на пiвтори мiсцевих талерiв, майже сто евро…
– От, виходить, над чим «працюе» твоя славна контора? – тихо запитав Арсен.
Максим обернувся до нього. Круглоголовий, хрящовухий, з близько посадженими запаленими очима, – з iскорками на днi цих очей. Вiн смiявся, не розтискаючи губ, не видаючи нi звуку. Потiм знову обернувся до монiтора – закiнчив мiняти паролi.
– Я грабую малолiток, – проворкував з неповторною iронiею. – Отаман, Хрещений батько. Заробляю по сто евро на безбiдну старiсть.
– А серйозно?
– Серйозно? Це як?
– Серйозно – це значить, що я тобi довiряв… – почав Арсен.
Максим здiйняв руки, обороняючись:
– Ти не дружина менi? Нi? Менi здалося, ти мене дорiкаеш обманутою довiрою? Нi, цього не може бути, менi привидiлося, тому що ти менi точно не дружина.
Арсен мовчав, спантеличений його блазнiвським тоном. Максим уважно глянув на нього й раптом перемiнився цiлковито.
– Ну добре, – сказав суворо, майже рiзко. – Що вiдiбрали в цього шмаркача? Слова без сенсу, набiр символiв?
– Панцир, меч, сумка, два перснi, чоботи, шолом…
– Намальованi.
– Ага, намальованi! А сто евро? А сам персонаж – вiн же його прокачував мiсяцями! Рiвень нарощував!
