скачать книгу бесплатно
– А хлопчик не повинен мiсяцями сидiти бiля компа, – вкрадливо пiдхопив Максим, – вiн повинен учитися, дихати повiтрям i займатися спортом, щоб вступити в iнститут або пiти в армiю, зайняти потiм свое мiсце в офiсi чи бiля верстата!
– Знаеш, – Арсен ковтнув густу слину. – Я, мабуть, на тебе не працюватиму. А то ти рано чи пiзно почнеш за мене вирiшувати, що я повинен робити i яке мiсце чекае мене в життi.
– Дурник ти, – Максим усмiхнувся.
Увiмкненi екрани транслювали картинку. Затяглася хвильками поверхня калюжi. Потiк пасажирiв з метро рiдшав. У супермаркетi бiля полицi стояла дiвуля-гот з чорними нiгтями, крутила в руках упаковку сосисок.
– Навiщо ти менi це показав? – запитав Арсен. – Це ж не випадково? Ти нiчого випадково не робиш?
Максим усмiхнувся й знову став колишнiм. Очi потеплiшали:
– Я не дарма в тебе вiрив. Ти вмiеш думати.
– Добре, – сказав Арсен. – Я запитаю по-iншому. Якщо ти не керiвник банди… Робиш це не заради здобичi, не заради якоiсь там сотнi евро… Тодi навiщо ти це робиш?
Роздiл другий
Вiдчуй себе оселедцем
– Отже, дорогi здобувачi, як чудово, що всi ми тут сьогоднi зiбралися, – Максим, чисто побритий, одягнений у червону сорочку навипуск та м’ятi синi джинси, стояв коло зеленоi шкiльноi дошки, погойдуючись з п’яти на носок i назад. Вiн був наче яскрава пляма на картинi iмпресiонiста й поводився вiдповiдно: широко жестикулював, приваблював погляди й заповнював собою аудиторiю. Його задоволена усмiшка контрастувала з чiпким поглядом запалених, червоних, мов його сорочка, очей. Вiн майже не спить, подумав Арсен. Мабуть, таблетки ковтае.
– Ви зараз новачки, – Максим йому пiдморгнув. – Кожний з вас привернув увагу нашоi компанii й домiгся реальних успiхiв на вiртуальному полi. Проте зараз ви – «нуби», щойно створенi персонажi першого чи навiть нульового рiвня. Мене звати Максим, якщо хто не знае. Я тут найголовнiший, хоч у це важко повiрити.
Важко, мовчки погодився Арсен.
Вони сидiли в маленькiй кiмнатi без вiкон, з лампами денного свiтла пiд стелею. Два круглi столи: за одним Арсен та дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, тонка, стрижена пiд хлопчика, в обтислiй майцi. Дiвчину звали Аня. За другим столом сидiло трое: пiдлiток, Арсенiв ровесник, Ігор. Двое дорослих, що називали себе зменшувальними iменами: Толiк i Вадик. Те, що вiдбувалося, нагадувало заняття на банальних мовних курсах: кабiнет, столи й стiльцi, зелена шкiльна дошка.
Толiк, широковидий i низьколобий, мав звичку гойдатися на стiльцi. У Вадика на лицi була написана здивована бридливiсть: вiн наче питав себе, яким вiтром його занесло в таку дивну компанiю – його, людину серйозну, небiдну й розважливу. Дiвчина Аня сидiла, напружившись i скорчившись, наче стиснутий у кулацi кистьовий еспандер. Низько схилившись над столом, малювала вiзерунки на аркушi паперу: квiти, здаеться, орхiдеi. На ii шиi ззаду, у вирiзi майки, виднiлося татуювання – такi самiсiнькi квiти. Арсен не мiг вiдвести вiд них погляду.
– Наша компанiя вiдкривае робоче мiсце для геймера-випробувача, – iнтимно понизивши голос, повiдомив Максим. – Ви – претенденти, дiбранi з кiлькох тисяч душ.
Арсен дивився на дiвчину й думав, що орхiдеi, мабуть, витатуюванi в неi не тiльки на шиi. Дуже тонке, ажурне татуювання. Хто вона така, ця Аня, чому сидить згорбившись, ii що, нiхто в дитинствi не ляскав по круглiй спинi?
Вiн схаменувся, що занадто вiдверто розглядае сусiдку, вiдвiв очi й наткнувся на Толiкiв погляд. Потупився; Толiковi очi були схожi на олов’янi калюжi. Побачивши його перед початком тренiнгу, Арсен у першу секунду подумав, що помилився. Нiяк не мiг опинитися в цiй кiмнатi гопник, вибивайло логiнiв та паролiв, напасник, i просто бандит, якого Арсен бачив один раз на екранi чорно-бiлого монiтора. Толiк ще й кивнув йому, наче знайомому. А в наступну хвилину Арсен побачив Ігоря, того самого довговолосого хлопчика, якого кiлька мiсяцiв тому затягли в чужу машину, пом’яли, залякали й одiбрали персонажа. Ігор зайшов у кiмнату останнiй, роззирнувся, побачив Толiка й упiзнав його, i виявився до цього не готовий. Арсен бачив, як вiдлила кров од запалих щiк, од блiдого лоба з мережками переможених прищiв. Ігор позадкував, нiби збирався непомiтно вислизнути з кiмнати, але Максим змахнув червоним рукавом, широким жестом указав пацановi його мiсце, i Ігор сiв, втягши голову в плечi, зi своiм мучителем за один стiл. «Гавайська» сорочка з речового ринку сидiла на Ігоревi з вишуканiстю лiкарняноi пiжами. Їi, здаеться, давно не прали.
– Ви пройдете тренiнг, набудете нового досвiду й нового вмiння, а ми, спостерiгаючи за вами, визначимо, хто з вас бiльше за iнших пiдходить для цiеi роботи, – Максим доброзичливо кивнув. – Рiч у тому, що серiя наших iгор досi не мае аналогiв. Іспитовi роботи, якi вас очiкують, теж… нестандартнi. Нiчого, що я такий пишномовний?
Вадик поморщився. Толiк гмикнув. Аня не пiдняла голови вiд малювання. Ігор нервово ковтнув слину.
Позавчора Арсен пiдписав контракт на сорока сторiнках – як належить, у присутностi батька i з його згоди. Компанiя називалася «Новi iграшки», i представляв ii Максим; батько неабияк напружився, вперше побачивши його, такого яскравого й розкутого, проте вже через кiлька хвилин вони базiкали, мов давнi знайомi. Максим умiв схиляти до себе людей, угадувати очiкування i iм вiдповiдати. Якщо контакт з якоiсь причини не складався – Максим вишукано вибивав спiврозмовника з колii, приголомшував, потiм налагоджував зв’язок уже на новому рiвнi. Арсен не здивувався – вiн сам це вмiв. Нiколи не вчився. Але використовував, у життi й у грi, максимально.
Батьки три днi пересiювали договiр крiзь сито, радилися з юристами й не знайшли пiдступу: неповнолiтньому було запропоновано взяти участь у конкурсi на мiсце випробувача новоi комп’ютерноi гри. Не потрiбно було платити нiяких грошей – навпаки, за участь Арсена щедро винагороджували. В разi успiху його чекала «цiкава робота у вiльний вiд навчання час» (про себе Арсен вирiшив, що обов’язково наплюе на школу й пiде в екстернат). У разi невдачi вiн, крiм грошей, здобував досвiд, який потiм можна буде використати деiнде. Договiр можна було розiрвати в односторонньому порядку, у будь-який момент. Батьки здивувалися, потiм зрадiли, цiлий тиждень то захоплювалися, то тривожились, i все допитувалися: невже тепер усiм школярам таке пропонують? А якщо не всiм – то чим вiн, Арсен, вирiзнився?
Цiкаво, думав Арсен, вивчаючи вiзерунки на стiльницi. Чим вирiзнився грабiжник Толiк? Яких успiхiв досяг на вiртуальному поприщi? І яких успiхiв досягли Ігор, Аня, Вадик? Чому Аня явно нервуеться й не хоче нi на кого дивитися? Ну, з Ігорем усе зрозумiло – сидить, наче кролик в однiй клiтцi з вовком…
– Сьогоднi – перша сесiя. Кожного з вас проведуть в окрему кiмнату. Там е все необхiдне: iжа, питво, вигоди, душ. І, зрозумiло, термiнал для входу в локальну мережеву гру. Ігровий свiт простий надзвичайно. Це тропiчний острiв зi звичайними ресурсами: деревина, кремiнь, укриття, вода, ягоди, риба. Ви повиннi створити персонажа й за iгровий день захопити якнайбiльше ресурсiв. Бо як настане iгрова нiч, тропiчний острiв перетвориться на крижану пустелю, i персонажi, що не впоралися iз завданням, умруть, – Максим помовчав, наче на секунду засмутившись, потiм пiдбадьорливо всмiхнувся. – Можна створювати альянси. Можна укладати союзи. Можна брехати. Зрозумiло, можна манiпулювати. Це гра.
– Ми будемо в костюмах? – Ігор раптом пожвавiшав.
– Тобто?
– Я маю на увазi, нам дадуть костюми й шоломи для вiртуальноi реальностi? – Ігор облизнув губи. Сутулий i блiдий, вiн був з тих запiйних гравцiв, що перетворюються на приставку до машини й можуть умерти вiд виснаження, якщо мама не пiдсуне до монiтора тарiлку з бутербродами. Схожий на мене, сумно подумав Арсен.
– Нi, – Максим усмiшкою присмачив неприемну новину. – Сьогоднi все як звичайно: ви будете сидiти за монiторами. Але не переживай, Ігоре, це ж тiльки перше випробування!
– Що за зброя? – поцiкавився Толiк.
– Тiльки язик, – Максим, начебто прохаючи вибачення, розвiв руками й зачепив рукавом порожню вазу, що стояла на пiдвiконнi. Ваза гуркнула об пiдлогу й розкололася на сто друзок, Аня здригнулася, проте не пiдняла голови.
– Трясця йому нехай, навiщо стiльки шуму… – Максим переступив кросiвками, пiд ногами хруснуло. – Язик – ваша зброя. Ресурси можна вiдбирати силомiць, якщо двое нападуть на одного або трое на двох. Чисельна перевага дае бiльше шансiв – автоматично. Нiхто не бачив тут вiника? Або мiтли?
– Скiльки граемо – день, два? – запитав Толiк. – Тиждень?
– Сьогоднiшня сесiя – з десятоi до п’ятоi, без перерви, результати вам повiдомлять завтра. Ще е питання?
– Премii за перемогу передбачено? – скрипучим голосом поцiкавився Вадик.
– Передбачено штрафи за поразку… Жартую, жартую. Це гра, дорогi здобувачi, вами мае рухати азарт. І, зрозумiло, прагнення до перемоги. Бо, як ми всi знаемо, призом буде робота вашоi мрii. Варто постаратися.
* * *
Кiмната нагадувала готельний номер – шкiряний диван, холодильник, дверi у санвузол. Штори були щiльно запнутi, одначе вiкна пiд ними не виявилось – обманка. На стелi горiли лампи денного свiтла; насамперед Арсен пошукав камеру спостереження i не знайшов. Втiм, це не означало, що камери немае.
Увiмкнувся динамiк над дверима.
– Арсене, – сказав Максим. – Ти готовий?
– Двi хвилини.
– Освоюйся, та й починаймо. Уже сiм хвилин на одинадцяту!
Арсен угнiздився перед монiтором. Трошки пiдкрутив спинку офiсного крiсла: гвинт був розхитаний. На екранi вiдкрилася заставка гри: зелена галявина, пальми й рядок – «Створити персонажа». З динамiкiв почулася веселенька, в попсовому дусi, мелодiя.
– Я готовий.
– Анатолiю, ти готовий? – Максимiв голос зазвучав приглушено. – Аню, ти готова? – динамiк клацнув, замовк, знову ввiмкнувся. – Пуск, народ, удачi. Час пiшов!
Арсен клацнув мишкою по рядку «Створити персонажа».
З динамiкiв долинув спiв птахiв, скрекiт, трiск, плюскiт близького водоспаду. Гола людина стояла посеред галявини й витрiщалася на Арсена сiрими безжурними очима. Пов’язка цнотливо прикривала стегна.
Стать? Жiноча.
Раса? Європеоiд.
Вiк? Вiсiмнадцять рокiв.
Картинка мiнялася з кожним клацом. Арсен працював з шаленою швидкiстю, перебирав характеристики, промальовуючи лице. Зорова пам’ять у нього була чудова; через хвилину з екрана на нього дивилася майже точна копiя дiвчини Анi. Ну нехай, не точна, але цiлком пiзнавана.
Татуювання?
Не було часу промальовувати докладно, проте Арсен постарався. Одну гiлочку орхiдей на шию ззаду, ще одну – на живiт. Шкiра хай буде бiла, дивно бiла для тубiлки в пальмовiй спiдничцi. Аня не ходить у солярiй. Груди? Залишаться оголенi – гарнi, тугi дiвочi перса, i крихiтна квiтка орхiдеi над лiвим соском. Отак.
Ім’я? «Аня».
«Навiщо я це зробив?»
Вiн на секунду вiдхилився вiд екрана. Чи не занадто… смiливо? Все одно створювати iншого персонажа вже немае часу. Зараз у гру ввiйде його нахабне, навiть хамське послання. Кому?
Усiм, подумав Арсен. Проте головним чином – iй. Вона не одразу вирахуе, хто стоiть за «Анею». А я за реакцiею вирахую ii. І пограюся.
Вiн вiдчув азарт.
На вулицi, в кав’ярнi, в метро, де завгодно – Арсен не наважився б пiдiйти до дiвчини, схожоi на Аню. Вона була з iншоi планети. Пiдлiток, на вигляд надмiру добропорядний i благополучний, – вона б навiть не глянула в його бiк. А якби глянула – то хоч крiзь землю провались. Цi дiвчиська вмiють так припечатувати поглядами…
І орхiдея на шиi ззаду, у вирiзi майки. У кав’ярнi Арсен навiть пива не зможе iй купити, бо Арсеновi, скорiше за все, нiякого пива не продадуть.
Зате у грi вiн усесильний.
«Увiйти в гру».
Картинка змiнилася: намальована дiвчина отямилась на березi невеликого озерця. Дуже натурально звелася на лiктi, озирнулася. Поголоснiшало сюрчання цикад та спiв води; лiвою кнопкою мишi Арсен розвернув вiртуальну камеру. Повний огляд; над водоспадом висiли веселки, наче схрещенi променi прожекторiв, на водi плавали латаття та бiлi лiлii, у глибинi води промайнула рибина. Арсен замилувався. Намальована дiвчина тим часом устала, струснулася й застрибала на мiсцi, наче вiд надлишку енергii.
На «iконцi», що iлюструе iгровий час, сонце щойно пiднiмалося над обрiем. Чорний прямокутник чату в лiвому куту був порожнiй: Арсеновi супротивники ще не ввiйшли в гру, всi трудилися над створенням персонажiв, Арсен, як завжди, встиг перший. «Як я все-таки швидко мiркую. Я – молодець».
Корячись командi, намальована «Аня» побiгла крiзь джунглi на пiвнiчний схiд. Там, згiдно з картою, можна було знайти ресурси й притулок. І справдi: через кiлька крокiв коло самоi води знайшовся предмет, упiзнаний програмою як корисний: «загострений камiнь, годиться для виготовлення знарядь».
«У гру ввiйшов Шрек», – з’явився службовий напис у вiконцi чату. Це не Толiк, подумав Арсен, ведучи свою дiвчину крiзь джунглi. Нехарактерно. У того фантазiя бiднiша… Хоча – чому? Що, зрештою, про Толiка вiдомо? Що, як вiн такий самий грабiжник, як Максим – скупник краденого?
Я манiпулюю намальованою «Анею», думав Арсен. «W» – бiгти вперед, «A» – лiворуч, «D» – праворуч. А хтось у цей час манiпулюе мною. Це не боляче i загалом нестрашно: просто не можна забувати, що мною постiйно манiпулюють. Не пливти проти течii, втрачаючи силу. Спробувати використати ii у своiх iнтересах.
«У гру ввiйшов Джоннi».
«У гру ввiйшла Пухнастик».
Що це за Пухнастик?!
Тим часом «Аня» пiдiбрала кiлька дровиняк, моток мотузки, гачок для вудки; усе це перемiстилося в намальовану сумку. Дiвчина на екранi бiгла, не вiдчуваючи ваги й не втомлюючись. У просунутiй грi вона б уже на крок перейшла, зажадала б вiдпочинку, iжi, коротко кажучи, повелася б, як бiльш-менш жива. Є такi напоi-енергетики для персонажiв…
Вiн вiдчув, що в ротi пересохло. На секунду лишив дiвчину на самотi, пiдiйшов до холодильника. Той був забитий пiд зав’язку, наче Арсен мав тут просидiти тиждень: самоi мiнеральноi води п’ять дволiтрових пляшок. Судок з пирiжками, бутерброди з сиром, з рибою, з ковбасою, кефiр, йогурти, булки, ще якась iжа. Арсен узяв пляшку води, знайшов пластиковий стаканчик i повернувся до екрана. «Аня» знову бiгла вперед, крiзь джунглi, пiд ногами в неi дуже природно шелестiла трава, десь у глибинi лiсу закричала мавпа…
«У гру ввiйшов Мазай».
Ну от, тепер усi в зборi. Чого Мазай так забарився? Мало досвiду в роботi з редактором персонажiв? Такi, як Толiк, волiють шутери, тупi стрiлялки… Чи означае це, що Мазай – Толiк?
З-за каменюки, наперерiз «Анi», вискочив бронзовошкiрий велетень з рельефною мускулатурою, з густим волоссям на грудях i животi, з небритими щоками. Над коротко стриженою головою плавав напис: «Шрек».
Зупинився. Настала пауза – гравець, що водив Шрека, побачив напiвголу «Аню» й тепер уважно ii розглядав.
«Ти хто» – з’явився вимогливий напис у вiконцi чату. Без знака питання. Спiврозмовник нехтуе роздiловi знаки: або бувалий геймер, або умовно-грамотна людина. Арсен сприймав цi особливостi, як iнтонацiю. Данина досвiду: звичайно вiн «чув» текст у вiконцi, як живу мову.
«Привiт, – вiдповiв вiн миролюбно. – Гуляеш?»
Велетень ревнув i пiдняв до неба кулак. Переконлива пластика. В «Анi» теж мае бути панель соцiальних жестiв… Де?! Той, хто водив Шрека, встиг розiбратися в грi скорiше й глибше за Арсена?!
Ага, от. «Аня», забарившись усього на секунду, зобразила реверанс. Голенька, в пальмовiй спiдничцi – неабияке видовище.
– Гарно, – визнав Шрек. – У тебе справдi таке тату на цицi?
Вiн сказав «у тебе». Вiн подумав, що перед ним персонаж Анi?
Хлопчисько. Хлопчисько Ігор.
– А в тебе справдi таке волосся на пiсi? – вiдгукнувся Арсен без паузи.
Затримка. Якби намальований велетень був людиною – обов’язково б подивився зараз униз, перевiряючи, як сидить на стегнах пальмова пов’язка.
– Дурна!
Арсен змусив свою «Аню» проробити танцювальне па.
– Хочеш вступити зi мною в союз, Шрек? Кого першого зустрiнемо – налупимо й усi ресурси вiдберемо.
– Котись. Я краще з кимось iншим.
Вiн розвернувся й зник у джунглях. Арсен кивнув: страва з назвою «Ігор» готова до столу, вже на тарiлочцi. Хлопчисько, шутери, «Лицарi й маги». Навряд чи в грi, де треба працювати язиком i головою, союз зi Шреком виявиться бажаним.
* * *
Хвилин через сорок реального часу – у грi пройшло кiлька годин – Арсен зрозумiв, що вмирае з голоду. Довелося на якийсь час покинути «Аню» на березi каламутноi тропiчноi рiчечки.
Вiн одкрив холодильник. Накидав на тарiлку бутербродiв. Налив у чашку какао з величезного термоса; тi, хто споряджав геймерiв на сьогоднiшню iгрову сесiю, передбачили, здавалося, всi випадки життя: у туалетi була аптечка з зеленкою, валiдолом та упаковкою лiкiв од усiх хвороб.
З тацею в руках Арсен повернувся до екрана, вiдкусив од бутерброда раз, два – i зрозумiв, що сир сухий, мов картон, а ковбаса огидна. Вони що, вирiшили заощадити на хавцi?! Теж менi, багата фiрма; тим часом iсти хотiлось дедалi дужче.
Гра розгорталася зовсiм не так, як би йому хотiлося. Крiм хлопчиська-Ігоря, що керував Шреком, не вдалося впiзнати жодного гравця. Персонаж Мазай виявився присадкуватим дiдуганом з довгою бородою. Пухнастик – гладкою дамою. Джоннi – чорним, мов сажа, худим i довгим базiкалом. Вiн теревенив не перестаючи, друкував з безлiччю помилок. Вiн забивав вiконце чату безглуздими «Бу-бу», «Ги-ги» й «Лол!», i, здавалось би, природно було впiзнати його, як персонаж Толiка – проте Арсен не поспiшав.
Найгiрше було те, що вiн i досi не вирахував справжньоi Анi, а спочатку ж здавалося, що це так просто. Дiвиця залiзно трималася в рамках iгровоi поведiнки: хоч би хто був ii персонажем, вiн одiгравав намальовану «Аню» цiлком вiдповiдно до ролi.
Джоннi зустрiв «Аню» криком «Вау!» i вибухнув серiею вульгарних комплiментiв. Мазай пожалiвся на вiк: жаль, мовляв, що сивий, а то б позалицявся. Дама Пухнастик (на бiгу в неi мальовничо тряслися крутi боки) раз у раз розкривала приватне вiконце, бажаючи поговорити «про наше, жiноче». Їi балаканина весь час скочувалася до прямолiнiйних неiгрових запитань: «А в тебе в кiмнатi е кондицiонер?», «А тобi поклали в холодильник пиво чи тiльки воду?»
Сходило намальоване сонце. Нiхто не спiшив укладати союзи. Йшло нагромадження ресурсiв, iнодi торгiвля, iнодi обмiн. Шрек насiдав на Джоннi, бажаючи вдвох грабувати iнших; Джоннi три чи чотири рази запропонували заткнутися й не засмiчувати чат, проте африканець усе базiкав i базiкав. Мазай одмовчувався. Зрештою, Арсен засумнiвався навiть у, здавалось би, очевидному: що, як Шрек – це не Ігор? Що, як це теж роль? Хтось, невидимий за екраном, грае хлопця, що граеться в комп’ютерну гру…
Вiн вiдсунув тарiлку з надкушеними бутербродами. У холодильнику, пригадуе, було щось апетитнiше. Здаеться, йогурт; точно, яскравi баночки приемноi форми, крапельки поту на срiблястих кришках. У животi смокче, от лихо, вiн сьогоднi погано поснiдав – спiшив, та й не було апетиту…
Ігрове сонце стояло в зенiтi. «Аня» бiгала по джунглях, ловила рибу саморобною вудкою, брала участь у загальнiй балаканинi, проте всi реплiки, зверненi до неi, в основному стосувалися тем «нижче пояса». Арсен вiдзначав на картi новi вiдкритi мiсця.
Наростало неясне роздратування. Страждала його гордiсть: гра якось не складалася, все, що здавалося елементарним, не пiддавалося розв’язанню. Йому починало здаватися, що iншi персонажi давно мiж собою домовилися, давно знюхалися в приватних чатах, глузують з нього, а вiн не чуе. Усi давно знають, що «Аня» – це Арсен. І говорять приблизно так: «Якби цей шмаркач пiдiйшов до тебе, Аню, в реалi – ти б вирiшила, що малюк заблукав i просить провести його додому. Не iржiть – е стаття за педофiлiю… Не iржiть! Пацан, може, намалював собi цю дiвку, щоб дрочити за грою…»
