скачать книгу бесплатно
– Гарна гра. Я теж там бiгав, десь пiвроку тому, лицарем, тiльки безземельним. Найманцем, скорiше. А ти?
– Та по-рiзному.
– Що, вдома гратися не дають?
Арсен непевно мугикнув.
– А я з жiнкою полаявся, – раптом довiрливо повiдомив Максим.
Арсен прикусив язика, щоб не сказати: «Я так i думав».
– Думаю, вона мене зраджуе, – Максим говорив стурбовано, проте Арсеновi чомусь здалося, що вухатий потiшаеться. – І це вже друга. Щось не так. Зi мною – чи з ними?
– Не знаю, – пробурмотiв Арсен. І подумав про себе: якби я був дружиною божевiльного гакера з мишею в кишенi, то втiк би на другий день.
– Суботнiй ранок, – у Максимовому голосi вчувалася гiркота. – Виграв п’ятдесят евро, не щастить у коханнi… І нiхто мене не жде.
Машина рiзко повернула у двiр; Арсен одразу ж побачив, що вiкна в його квартирi свiтяться всi до единого. Максим подивився на будинок, на Арсена й розсмiявся:
– Доведеться пояснювати?
Арсен остаточно втратив мужнiсть. Побитий, пограбований, довiвши батькiв хтозна до якого стану, – як вiн зважиться подзвонити у дверi?
– Удачi, – Максим перестав усмiхатися. – Серйозно.
– Дякую, – пробелькотiв Арсен.
Торкнувся носа, поморщився вiд болю. Який довгий був день: школа, комп’ютер, клуб «Магнiт», Квiнi, Асамблея, Темний Блазень, пiвнiчний хутровий звiрок…
– Дякую, – сказав вiн щиро, дивлячись у глибоко посадженi, незрозумiлого кольору Максимовi очi. – Ви менi дуже… Тобто ти мене виручив.
Максим кивнув:
– Нема за що.
– Заведи собi вiртуального пса, – порадив Арсен у приступi вдячностi. – Вiн нiколи не зрадить.
Максим кивнув ще раз.
Джип поiхав перш, нiж Арсен зайшов у пiд’iзд.
* * *
– Мiнiстре? Мiнiстре?! Чому немае зв’язку, де тебе носить?!
Позаду були тридцять годин образ, вибачань, слiз, умовлянь, обiцянок i клятв. На колишньому мiсцi стояв новий комп’ютер, з великим плоским монiтором. У ньому, в Мiнiстровому кабiнетi, спочивав на пiдлозi сонячний промiнь, i мозаiка палала на свiтлi червоним, синiм, бiрюзовим.
– Я вiдпочивав, Чебурашко.
– Вiдпочивав?! Послухай, вони взяли Варяга. Вiн зiзнався пiд тортурами… здав тебе з бебехами.
– Що за дурницi, пiд якими тортурами?!
– Ти не зрозумiв, Мiнiстре? Вони його взяли в реалi. Якийсь менеджер з Херсона. Коли вiн зрозумiв, що вечiр буде не такий приемний, як хотiлося, виклав усе… У них е протоколи ваших переговорiв, банкiвськi звiти про перемiщення коштiв, реальнi докази. Проти тебе висунуто обвинувачення, шахрайство в особливо великих розмiрах, рахунки Мiнiстра заарештовано, трибунал призначено на середу…
– Трибунал??
– А ти думав! Блазня вони так просто не простять, а тут саме трапилася зачiпка – занадто ти нахабно, Мiнiстре, перекупив того недоумка Варяга. Залучай свою службу безпеки, бо тебе шукають у реалi. Ти, звiсно, не менеджер з Херсона, якось одбрешешся… Але я тобi раджу – на трибунал не приходь, узагалi не з’являйся, ляж на дно. Я на зв’язок бiльше не вийду. Я – дрiбна рибка, у вашi великi розбiрки не пхаюся… Буду потрiбен – кидай менi листи на запасну скриньку.
Маленький сутулий чоловiчок на екранi низько вклонився Мiнiстровi. Арсен побарабанив пальцями по краю клавiатури; «Залучай свою службу безпеки». Чебурашка думае, що Мiнiстр, як i всi цi, людина шановна, заможна, скорiше за все, на високiй посадi, iнакше звiдки грошi, манери, звичка манiпулювати людьми…
«Нiхто не повiрить, що це я Мiнiстр».
За вiкном вiртуального кабiнету спiвали птахи – як завжди. Високий чоловiк з орлиним носом, у темнiй мантii, оздобленiй срiблом, сперся лiктями на пiдвiконня; звiдси вiдкривався чудовий краевид на все мiсто з його шпилями, банями, горгулiями на карнизах, флюгерами, вежами… Мiнiстровi рахунки мiстили половину його заощаджень. Другу половину вiн зберiгав у гаманцi Доктора Веттi. Позбутися отак, нi за що нi про що, цiлоi гори чесно зароблених грошей… От же ж зараза. Трибунал у середу – е час пiдготуватися. Рiч не в тiм, хто правий, хто винуватий, – головне схилити на свiй бiк провiдних гравцiв. Квiнi одержала з його рук Мiнiстерство транспорту, – вона ж не захоче вiдразу його втратити? Бо вiн усе викладе, потягне за собою й Руду, i Канцлера, на всiх знайдеться компромат. А е ще iншi люди, може, не такi впливовi, але вони завдячують Мiнiстровi хто мiсцем, хто вигiдною угодою, а хтось збираеться використати його в майбутньому…
Вiн накинув каптур i вийшов. Палацовi коридори петляли так, що, лишаючись невпiзнаним, бродити по них можна годинами. А набридне – чом би не вийти в мiсто через пiдземний хiд чи дверцята в стiнi, або через таверну «Золотий гусак»…
Стiни й пiдлога публiчних примiщень палацу були облицьованi жовтувато-бежевим мармуром. Мiнiстр ковзав, iнодi ловлячи краем ока свое вiддзеркалення в гранях мармурових колон, слухаючи поперемiнно далекий спiв, шум води, бамкання дзвонiв. Десяток персонажiв одночасно намагалися вийти з ним на зв’язок, проте Мiнiстр мовчав, удаючи, що занурений у роздуми.
«Ти чув про Варяга?»
«Мiнiстре, алльо? На тебе приймають ставки, але якось млявенько…»
«Ти читав сьогоднi “Наш бал”?»
Вiн зупинився бiля крамнички газетяра. «Наш бал» був офiцiйним органом гри й сервера, i на першiй же шпальтi сьогоднiшнього випуску виявилася фотографiя Темного Блазня, стилiзована пiд олiйний портрет: «Темний Блазень: Мiнiстра-шахрая четвертують на майданi».
Зовсiм близько шумiв фонтан. Мiнiстр сiв на дерев’яну лаву, нефарбовану, вiдполiровану дотиками багатьох рук, сiдниць, убрань… Ну, неначе вiдполiровану. У намальованому свiтi немае сили тертя, проте всi прикидаються, нiби вона е.
Розгорнув газету на весь монiтор. «Темний Блазень: Слiдство практично довело, що Мiнiстр, давно вiдомий брудними iграми, цього разу перевершив самого себе: його iнтригу за ii пiдлiстю й дурiстю можна порiвняти…» Нi, тут нiчого читати, нiякоi новоi iнформацii, тiльки лайка. Треба б зв’язатися з iнформаторами поштою. Та страшнувато: кого з них уже перекупили?
У фонтанi переливалися цiвки – туго, свiжо, наче справжнi. На краю, на мокрому каменi, сидiв мальовничий голодранець, калатав у водi босими ногами.
Арсен вiдкинувся на спинку крiсла, вiдсторонено дивлячись на Мiнiстра, фонтан та голодранця. Потеребив кiнчик носа. Вони хочуть скандалу? Вони його матимуть. Що нижче нашi шанси, то вище мотивацiя. Ух, яка вимальовуеться колотнеча, аж у животi холоне вiд жаху. У такi хвилини розумiеш, навiщо живеш; подивимось, подивимось…
Голодранець, що телiпав ногами у водi, раптом обернувся. Це був рибалка в мальовничо подертiй сорочцi та коротких штанях, з сiткою на плечах, з мiдною сережкою у вусi. У першу мить Арсен навiть не зрозумiв, що не так, чому його раптом кинуло в жар…
Вiртуальний рибалка був неголений, його близько посадженi очi поблискували знайомо й гостро. Вуха щiльно прилягали до голови. Не вистачало тiльки жовтоi куртки; «Я пiвнiчний хутровий звiрок», – чiтко промовив голос в Арсеновiй головi.
Мiнiстр стояв, не ворушачись. Рибалка не мiг упiзнати в ньому Арсена – Мiнiстрове лице було суворе, покраяне зморшками, лице солiдноi людини при владi. Зрештою, бувають же випадковостi? Максим сам зiзнався, що заходить часом у «Королiвський бал»… Ну, злiпив собi вiртуального двiйника на базi паспортноi фотки, багато хто так робить…
Рибалка зняв крислатого капелюха й уклонився.
«Вiтаю тебе, Мiнiстре».
«І тобi привiт, добра людино».
«Є розмова».
Арсен спiтнiв. Пальцi бiгали по клавiшах:
«Про що нам говорити? Ти – рибалка, а я – державний дiяч».
«Про вiртуальних собак, якi нiколи не зраджують. Про Інтернет-клуб «Магнiт»… Та хiба нема про що?»
Арсен поклав пiтну долоню на мишку. Один клац – i картинка згорнулася. Не стало Мiнiстра бiля фонтана, не стало рибалки зi знайомим лицем. Там, мiж колон з жовтуватого мармуру, Мiнiстр розтав у повiтрi… Легкодухо.
Арсен обрубав зв’язок. Що сталося? Кiлька секунд на оцiнку ситуацii. Чим це нам загрожуе?
Усiм.
Гарячий пiт на його спинi скрижанiв. Ну чому тепер? Саме тепер, коли Мiнiстр такий уразливий?! Але ж Максим не просто знае, хто грае Мiнiстром, вiн знае, де цей гравець живе. Справжне iм’я. Адресу. «Залучай свою службу безпеки…»
Полудень, недiля. Спокiйно, спокiйно. Запанiкував – отже, пропав. Вiн, можливо, мене шантажуватиме. Доведеться вiдкуплятися. Грошi е. Інша рiч, що йому не вистачить цих грошей – вiн захоче шантажувати мене вiчно. Хто вiн такий? Спокiйно, чимось доведеться жертвувати, щоб не втратити все. Ех, якби в мене справдi була служба безпеки…
Стукнули у дверi. Арсен здригнувся. Зазирнула мама з телефоном у руцi:
– Тебе.
У мами припухли повiки, запали щоки, але вигляд вона мала на диво молодий – наче лiтня земля пiсля грози. Син був удома, пiд крильцем. Тепер вона його нiкуди не вiдпустить.
Онiмiлими пальцями вiн узявся за слухавку:
– Алло.
– Не панiкуй, Арсене, – тихо сказав знайомий голос. – Я не з цих. Навпаки, можу прикрити, якщо буде треба. Давай у реалi зустрiнемось – е розмова.
* * *
– Хто ви?
– Кажи менi «ти». Коли менi кажуть «ви», я почуваюся старим чиновником. З лупою на комiрi.
Арсен поперхнувся.
– Е-е-е… Хто ти?
– Мене звуть Максим. Я працюю на одну серйозну контору. Щиро кажучи, я ii очолюю.
Максим сидiв, розвалившись, за столиком у кав’ярнi – ще небритiший, iз запаленими очима, в розстебнутiй жовтiй куртцi з червоними нашивками на рукавах. Пiд курткою виднiвся потертий зелений светр. Люди, що очолюють серйознi контори, так не вдягаються, не сидять ночами в Інтернет-клубах i не велять пiдлiткам звертатися до себе на «ти».
У маленькiй кав’ярнi «Агат», звiдки видно було вiкна Арсеново? квартири, крутилися пiд стелею два ледачi вентилятори. Картина над столиком зображала бiлу чашку, намальовану в абстракцiонiстськiй манерi й тому схожу на затонулий пароплав. Пiд раму давним-давно заповзла зелена мошка – та так i лишилася там, мумiфiкувалася, тiльки крильця стирчали.
– Я, серед iншого, виловлюю в мережi цiкавих людей, складаю психологiчнi портрети вiртуалiв. Недавно мене зацiкавив такий собi Мiнiстр з «Королiвського балу – 4», – Максим поклацав запальничкою, милуючись вогником.
– Тут можна курити, – сказав Арсен.
– Я не курю. Курцi вмирають молодими. Занадто успiшнi гравцi – теж. Ти пiдставився, коли залiз у мережу з клубу. Ура: ця помилка врятувала тобi життя.
– В якому сенсi?
Арсеновi було важко говорити: язик задерев’янiв i переповнював рот, наче юрба маршрутку в годину пiк. Вiн узяв зi стола чашку з охололим чаем i наказав руцi не тремтiти.
– У тому сенсi, що я тебе знайшов перший, – м’яко сказав Максим. – А не вони.
– Як я знаю, що ти – це не вони? І… хто вони такi?
Клац – над запальничкою здiйнявся довгий язик полум’я.
– Вони б не стали з тобою розмовляти. Промацали б, довiдалися, хто такий, потiм вивезли б у лiс i замочили. А перед тим перехопили б персонажа, щоб використати.
Арсенова рука з чашкою все-таки здригнулась. Максим задоволено примружився:
– Це не дитяча гра, от. У «Королiвському балу» останнiм часом крутиться така грошва, що ой-ой-ой… За Квiнi грае четверо, i курируе iх вiдома в бiзнес-колах особа. А ти – ти прогулюеш школу, тиняешся по Інтернет-клубах i торгуеш цуценятами?
Арсен мовчав.
– Я правду кажу? Доктор Веттi – це теж ти?
– Що тобi треба? – Арсен вiдчув себе загнаним у кут. – Вiд мене?
– Ти сам.
– У якому сенсi?!
Голоснiше зазвучала попсова пiсенька з бiлого динамiка над головою. Голосно смiялися двi тiтки за столиком навпроти. За барною стойкою впала й розбилася склянка.
– На жаль, я не людожер, – оголосив Максим, – i, на щастя, не педофiл. Ти менi цiкавий як гравець.
– Я?
– У своi чотирнадцять сопливих лiт ти професiйно манiпулюеш людьми. Он як талановито вiдпрацював з Темним Блазнем: вирахував, купив i пiдставив Варяга. Якби з тобою грали за правилами – ти перемiг би без питань. Але в них iншi правила й iнша гра. У цiй грi прибити школяра – однаково, що стерти програму з диска.
– Ти грамотно мене залякуеш, – сказав Арсен. – За твоiм планом, я маю розм’якнути й кинутися до тебе по допомогу.
Максим знову клацнув запальничкою. Вогник пiдсвiтив його гостре, у дводеннiй щетинi лице:
– Арсене, ти тiльки не нервуйся. Розслабся, прошу тебе. Я, як гравець, за тебе сильнiший, це природно, я досвiду маю бiльше. Ти вибач.
– Усе правильно, – Арсен раптом охрип. – Я зрозумiв… я вже розм’як i кинувся по допомогу. Ти мене виручив… заступився… i я дозволив одвезти мене додому, прямо попiд вiкна… Вiкна свiтилися… Батьки ледь не збожеволiли… Який же я iдiот.
Максим кивнув:
– Це не ганебно. У реалi ти шмаркач, що цiлком природно. Але в грi дуже вправний, CruelHamster. Навiть я спершу за тобою побiгав, i тiльки потiм, не без зусиль, вичепив.
– П’ятдесят евро виграв, – пробурмотiв Арсен.
Ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Блазня вони так просто не простять, тебе шукають у реалi… На краю бiлоi тарiлочки лежала зiм’ята серветка – вiн не пам’ятав, як устиг ii взяти, як склав «кораблика», м’якого й непридатного для плавання, як спресував потiм у кулацi.
