скачать книгу бесплатно
Як завжди вранцi, вiн майже нiчого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собi подвiйну каву. П’ятниця – пiслязавтра, часу немае, але шестернi вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, пiдштовхнути мiзинцем – i механiзм запрацюе, запрацюе…
– Снiжицький!
Вiн обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовiй хутрянiй курточцi, зi смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.
– Привiт.
– Чого тебе в школi немае? Я думала, ти хворiеш…
– Хворiю, – погодився вiн i сьорбнув кави.
– У тебе очi червонi, – сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зi спiвчуттям. – П’еш? Колешся?
– П’ю, – вiн зробив ще ковток. – Колюся.
Вона засмiялася. Приемно було дивитися, як вона смiеться, – легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.
– А якщо чесно?
– Я працюю, – зiзнався вiн несподiвано для себе.
– Де?
– У мiнiстерствi.
– Кур’ером?
– Мiнiстром!
– От молодець, – вона кокетливо поправила шапочку-навушники. – Слухай, я на перший урок усе одно вже не пiду. Давай по тiстечку? Пригощаю!
Пiв на дев’яту. Поза мережею вiн завжди вiдчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятоi вiн уже знову був удома – не виходячи на поверхню, пересiдав з одного поiзда на iнший, повертався в порожню квартиру й сiдав за комп’ютер. Така ситуацiя не могла тривати довго, однак поки що тривала, i Арсен мав намiр вичавити з неi все можливе. З користю використати кожну хвилину.
Мар’яна дивилась усмiхаючись.
– Ну, ходiмо, – погодився вiн, повагавшись. – Тiльки кожен платить за себе.
У нього були кишеньковi грошi – не так i мало, якщо врахувати, що вiн майже нi на що iх не витрачав. Вiн узяв собi шоколадне тiстечко i знову – каву. Мар’яна замовила полуницi з вершками.
Повз високе вiкно йшли перехожi. Там, надворi, почався дощ зi снiгом. Тут, у кав’ярнi, було порожньо на цю пору й – по цiнниках – дорого.
– От мiй братик працюе, – задумливо сказала Мар’яна. – Уже «Нiссан» собi купив. Правда, старий.
– Молодець, – Арсен кивнув.
Одна парадна мантiя коштувала бiльше, нiж його батько заробляв за мiсяць. А до мантii належало мати перуку, туфлi, шпагу; якщо Мiнiстр з’явиться на Асамблеi без гiдного прикиду – його нiхто не слухатиме. Статус – це грошi, грошi – це статус, проте реальна влада значно крутiша й за те, й за те.
Якби ж без грошей можна було дотягтися до влади…
– Скажи чесно – де ти працюеш? – запитала Мар’яна, примруживши смарагдовi очиська. Їi курточка була розстебнута; Арсен затримав погляд на округлих персах пiд тонким светром.
– Розводжу породистих собак.
– Так?! А якоi породи?
– Усяких.
– Що, у квартирi? А батьки?!
– Батьки не знають, – вiн поблажливо осмiхнувся. – Я в мережi розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчi за живих, якщо породистi. Якщо iх правильно виховувати, добирати партнерiв, лiкувати, дресирувати…
– У мережi?!
– Нiколи не чула? Люди заводять у мережi собак, тримають у вiртуальних будинках… Водять у гостi до сусiдiв… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякi влаштовують собачi боi, але я бiйцiвських не вирощую. У мене декоративнi й мисливськi, – Арсен вiдчув натхнення. Вiн нiкому не розповiдав – отак, за столиком, у реалi, – про свою роботу.
Мар’яна недовiрливо гмикнула.
– Ти що, нi в якi iгри не граешся? – запитав вiн недовiрливо.
– Я блогер, – сказала вона з гiднiстю. – Маю три сотнi френдiв.
– Знаю! У мене мама теж блогер, – Арсен iз задоволенням порушив красу й цiлiснiсть шоколадного тiстечка – i побачив вiдбиток своiх зубiв у коричневiй масi.
Його мама нiколи не дивилася серiалiв по телевiзору, i в дитинствi вiн цим трохи пишався. Зате його мама жила всерединi серiалу, вiн почав це розумiти тiльки в минулi пiвроку-рiк. Вона день у день переказувала батьковi за ранковою кавою або в недiлю, за розiгрiтим у мiкрохвильовцi снiданком, – переказувала чужi розмови, коментувала подii та реплiки, i на ii одухотвореному молодому лицi ясно палали очi. Вона стежила за життям не менше як сотнi людей, деякi з них були ii близькi друзi, деяких вона щиро ненавидiла: «Пiсля цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негiдник, ще цим i пишаеться! Я його забанила, не розумiю, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купi гною…»
Мар’яна пiдхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала бiлий молочний шар i милувалася ягiдкою, тримаючи ii за зеленi чашолистики.
– Ти чого ii розглядаеш?
– Уявляю, нiби зараз лiто, – пояснила Мар’яна. – Дуже люблю червень. У червнi така полуниця, – вона повернула ягiдку, наче ялинкову iграшку. Потiм одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.
– А на фiга тобi блог, Мар’яно? – запитав Арсен. – Вести щоденник напоказ – це якось…
– Дурницi! – Мар’яна трохи образилась. – Це обивательське судження людини, далекоi вiд питання. Блоги бувають рiзнi, для рiзних цiлей. Хтось справдi веде щоденник напоказ. Повно таких дурнiв. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блог – iспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякi концепти.
– Виходить?
– Питаеш! Щодня прибувае френдiв, i це без спецiальноi розкрутки… Знаеш, що я помiтила? Пишеш звичайний, середнiй, непомiтний пост – коментарiв мало, а френдiв додаеться. Напишеш щось гостре, скандальне – коментарiв багато, а френди починають вiдпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…
Арсен помiтив у ii очах особливi iскорки – такi бувають у людини, якiй цiкава тема розмови. От i мама, коли говорить про свiй журнал, нiби свiтиться зсередини.
– Зайди якось, добре? – Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. – У мене у френдах нашi з класу: Лада, Свiтлана, ще отой Кузьма з паралельного…
– Заманливо, – вiн витер губи, лишивши на бiлiй серветцi шоколаднi слiди. – Ти на другий урок iдеш?
– Іду, – здавалось, вона розчарована, що розмова так скоро закiнчилася. – А ти?
– А в мене справи, – вiн устав. – Вибач.
* * *
Нiхто не повинен був знати, що Мiнiстр заробив стартовий капiтал розведенням цуценят. Арсен завжди ретельно роздiляв двi своi iпостасi. І, зрозумiло, нiколи й нiде не залишав реальних даних. Його знали як Доктора Веттi, п’ятдесятирiчного лiкаря з Чернiвцiв. Клiенти чомусь довiряли лiкаревi, хоч для виховання вiртуальних псiв медична освiта не потрiбна.
– Родовiд – п’ятдесят три поколiння. У роду – сотнi чемпiонських титулiв, е одна Мiс свiту за собачою версiею – прапрабаба. Вiн розумнiший за звичайного собаку. Неодмiнна умова – ви повиннi щодня мати на нього час. Якщо у вас робота, або щось iнше заважае – краще не берiть цього пса. Вiзьмiть щось простiше. Цей засумуе, якщо ви не будете з ним розмовляти хоч один день… Потiм у нього почнеться депресiя i вiн загине.
– Вiн мене впiзнаватиме? Чи можна попросити, наприклад, дружину зайти пiд моiм нiком i його погладити?
Арсен усмiхнувся в монiтор. Пальцi його бiгали так само швидко, i текст у вiконцi з’являвся в темпi звичайноi людськоi мови:
– Ви знаете, в цьому е щось мiстичне. Якщо ваша дружина, чи хтось з родичiв, зайде пiд вашим нiком – пес зрадiе. Але якщо ви будете з ним займатися, якщо вiн стане по-справжньому вашим собакою – вiн вас упiзнаватиме… не за нiком. Не за ай-пi адресою. Цьому немае технiчного пояснення. Просто вiн звикне до вас i вас вiдчуватиме. Це перевiрено.
Спiврозмовник замислився. Арсен його не бачив – по екрану гасало бiле щеня з чорними вухами, тягаючи в зубах мальовничо подертий черевик. У вiконцi чату – в кутку екрана – моргав курсор.
– Докторе, ви маете п’ять хвилин?
– Авжеж. Скiльки завгодно.
Насправдi часу, як завжди, катастрофiчно бракувало. Однак Арсен знав з досвiду, що вислуховувати клiентiв просто необхiдно.
– Я двадцять рокiв одружений. У мене двое синiв, студенти. І я не впевнений, що хоч один з них мене впiзнае, якщо я зайду пiд чужим нiком… ви розумiете, про що я?
– Розумiю.
– Справдi?
– Менi здаеться, що розумiю, – виправився Арсен.
– Докторе, я двадцять рокiв живу з чужою менi жiнкою. У нас прекрасна родина… Був собака, давно. Пес умер вiд чумки. Ми так переживали, що бiльше тварини не заводили.
– Розумiю, – написав Арсен цiлком щиро. – Вiртуальнi собаки не хворiють. Їх не може збити машина. Вони живуть, поки живе ваша цiкавiсть до собаки, ваша любов.
Нова реплiка довго не з’являлася.
«Хто каже, що щастя не можна купити, той нiколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.
Настала нова пауза. У глибинi квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.
– Я купую цього собаку, – нарештi написав клiент. – Можна оплатити «Вiзою»?
Арсен перевiв дух.
– Будь ласка. Ось реквiзити, щойно прийде пiдтвердження – ви одержите пароль. Я проiнструктую вас, як стати членом клубу… Ви досi не заводили вiртуальних собак?
– Нi.
– Тодi у вас величезний резерв для радостi. Клуб, виставки, новi люди, новi контакти… І головне – ваш пес. Придумайте йому офiцiйне iм’я, воно мае складатися не менше нiж з восьми символiв i починатися на «Ш»…
Пройшов виклик по «асьцi». Арсен подивився, хто викликае. Усмiхнувся.
– Докторе, дуже вам дякую, – написав клiент.
– Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання – пишiть на мою скриньку.
– Так. До побачення.
Цуцик, утомившись, лежав тепер на спинi, не випускаючи з зубiв решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок i згорнув вiкно.
«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумiв?»
«Я знаю».
«Не зрозумiв».
«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вiтальну листiвку».
Вiн клацнув кнопкою мишi. Набрав логiн – CruelHamster. Вiдкрився темний кабiнет, де на столi громадилися папери та жовтi сувоi, де стирчало перо з бронзовоi чорнильницi й на дерев’яних болванках височiли перуки – бiлi, чорнi, фiолетовi, завитi, матовi, напудренi й усипанi блискiтками. Усього кiлька людей мали доступ у цей кабiнет – без згоди хазяiна.
– Не заграйся, Мiнiстре, – сказав маленький сутулий чоловiчок у темному вбраннi, схожому на чернечi шати.
«Не заграйся, Мiнiстре», – з’явилися букви в маленькому вiкнi чату.
– А навiщо ж тодi гра?
Вiн дозволив собi поставити смайлик. Потiм подумав – i, клацнувши по iконцi, змусив Мiнiстра розреготатися. Про його смiх ходили анекдоти – казали, Мiнiстр смiеться тiльки напередоднi землетрусу… або дефолту.
У дверi його кiмнати постукали – рiзко й вимогливо. Мати нiколи ранiше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»
– Арсене!
– До зустрiчi, – сказав вiн чорному чоловiчковi. Закрив вiкно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.
– Менi можна зайти? – сухо поцiкавилась мати. Щось у ii голосi змусило Арсена встати з крiсла.
– Що сталося?
– Дзвонили зi школи. Ваша класна керiвничка. Тебе вже мiсяць не було… ти взагалi не з’являвся в школi!
– Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варiанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаеш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять рокiв? А менi вже чотирнадцять.
– Що?!
Вiн домiгся першоi маленькоi перемоги. Матiр вибито з колii. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кiмнату, розсипалося. Заготовка пропала.
– Знаеш, сучаснi наркотики… Інодi досить одного уколу… А травичку покурити – це взагалi звичайна рiч.
– Ти… – вона схопилася за одвiрок.
– Я в життi не пробував, – сказав вiн з чистою совiстю. – Я не наркоман. Я не п’ю. Навiть пива. У нас пiвкласу курить по пачцi на день… А я курю?
