скачать книгу бесплатно
– Вони всi рiзнi, – туманно вiдповiв хлопець. – Тобi пошту перевiрити?
– Менi грати. Геймер я.
За хвилину вiн уже сидiв наприкiнцi коридору, в нiшi. Вiдкрив заставку «Королiвського балу», набрав у рядку свiй логiн та пароль – i почув з дивним хвилюванням голоси птахiв у парку своеi резиденцii.
Спiвали птахи. Спiвав фонтан. Тихесенько спiвала трава, колишучись од вiтру. Арсен не вважав себе сентиментальним – але в цю мить йому навернулися сльози на очi, сльози мандрiвця, що повернувся додому пiсля важких поневiрянь. Ось мiй кабiнет, моi мантii й перуки, то й нехай собi як знають – ось моя справа, справа життя, папери на столi й величезна мапа на стiнi; нiхто не вiдбере в мене цього свiту. Пора працювати.
Вiн не бачив, як хлопець-адмiн, подивившись у монiтор на своему столi, раптом тихо свиснув i пiдняв брови, i нишком вийшов у сумiжну крихiтну, обладнану телефоном кiмнатку.
– Слухай, у мене тут пацан залогiнився… CruelHamster, прикинь, начебто вiн… Та-ак? Крутизна небачена… Та точно кажу! Ага… Заплатив наперед, питав про нiч… Узагалi ж, у нас неповнолiтнi тiльки до дев’ятоi вечора, Петренко лаятиметься… Добре, я зрозумiв.
* * *
Арсеновi хотiлося пити, але вiн боявся вiдiйти вiд компа хоч на хвилину. Його вже питали кiлька разiв, чи не збираеться вiн поступитися машиною iншому охочому. Вiн не збирався; хлопець-адмiн пiдтвердив його право займати комп’ютер i люб’язно додав, що клуб працюе «до останнього клiента». Це була найкраща новина за цiлий день: Арсен боявся, що в першi хвилини Асамблеi його викинуть на вулицю.
Пiвдня вiн вiдповiдав на листи, возився зi щенятами, встиг зазирнути на двi англомовнi виставки. Люб’язно поговорив з незнайомим собачником, обмiнявся з ним контактами; собачник назвався шотландцем Гаррi. Арсен представився, як Доктор Веттi з Чернiвцiв. У нього тряслися руки, пальцi промахувалися повз клавiшi, вiн писав англiйською з помилками.
Надворi, за стiнами клубу «Магнiт», давно стемнiло. Наближався час рандеву з Квiнi; у вiртуальному свiтi тяглося надвечiр’я, м’яке й сонячне, з глибокими барвами неба, вiдлунням далеких дзвонiв, вiдблисками на флюгерах та нескiнченними пташиними спiвами. Мiнiстровi захотiлось прогулятися – зрозумiло, в плащi з каптуром, що приховуе лице. Прогулянка допоможе зiбратися з думками.
Стукали черевики, шумiли фонтани, скрипiли вози. Виходили на роботу лiхтарники, i лiхтарi уздовж вулицi загорялися тьмяним до часу свiтлом. Походжали стражники, зупиняли приiжджих, вимагали посвiдку на проживання. Столиця розрослася, й так багато вiртуального люду рвалося сюди з намальованих провiнцiй, що мерiя – з подачi Квiнi – запровадила податок на перебування в мiстi. Мiнiстр носив на плащi жетон-дозвiл, i стражники до нього не чiплялися.
На розi стояв знахар у сiрiй хламидi. Судячи з барв головноi пов’язки – початкiвець.
– Що чутно в мiстi? – написав Арсен у вiконцi чату. Знахар помахав рукою:
– Сьогоднi Асамблея в наших кровопивцiв… Слухай, купи в мене гриби для вiдварiв. Дешево продам.
– Сам без грошей.
– Жаль… Там на майданi якийсь шухер, страчують когось чи що.
– На сьогоднi не призначено страт, – сказав Мiнiстр. Що-що, а такi речi вiн знав напевно.
– Тодi, може, жертву приносять. Там зiбралося душ кiлькасот, бiля храму Чорноi Богинi.
– А, – сказав Мiнiстр.
Вiн знав цi сумнiвнi розваги – темнi маги приносили в жертву своiм богам заново створених персонажiв, здебiльшого, бiлявих дiвиць. Безневинно – все одно, що розчленувати ляльку; Арсен вiдчував огиду до жерцiв-катiв. Переважно це були пiдлiтки, тупi недорозвиненi дiти, не здатнi нi на що, крiм брудних фантазiй. Утiм, вiн визнавав за ними право грати, як заманеться.
Вхiд на майдан оточили стражники i пропускали роззяв крiзь вузьку прогалину мiж двома перекинутими возами. Тут аншлаг, подумав Арсен, простий люд розважаеться по-своему, поки ми плетемо iнтриги на наших Асамблеях; спочатку вiн хотiв обiйти майдан, однак тепер передумав. Йому стало цiкаво.
Персонажi всiх станiв юрмилися, обмiнюючись жестами. У вiконцi чату конвеерною стрiчкою повзла балаканина. Мiнiстрова фiгурка, загорнута в плащ, неквапливо пробиралася серед безлiчi iнших фiгурок; ось вiдкрився вхiд у храм – параднi дверi у виглядi черепа з широко роззявленим зубатим ротом. Арсен пiдiйшов саме вчасно: з храму на помiст коло входу виповзла процесiя, два маги в чорних плащах i мiж ними – напiвгола дiвчина.
Арсена вразила якiсть промальовування. Його Мiнiстр, багато разiв допрацьований, був менше схожий на живу людину, нiж ця одноразова лялька. Стегна ii, кощавi й анiтрохи не привабливi, огортав клапоть тканини – куценька спiдничка до колiн, ще один клапоть прикривав плоскi груди. Дiвчина йшла, оглядаючись, спотикаючись, кожен ii жест був натуральний, без натяку на звички запрограмованого, намальованого персонажа. Їi худе лице було наче натерте блискучою пудрою.
– На славу Чорнiй Богинi! – проголосив один маг.
Вiн говорив, як говорять стандартнi персонажi – губи ворушилися, незграбно зображаючи артикуляцiю, текст з’являвся у вiконцi чату, набраний великими буквами. Руки у дiвчини раптом виявилися зв’язанi й здiйнялися до неба, наче притягнутi до невидимоi балки. Вона закричала, проте у вiконцi чату не з’явилося нi слова. Вона роззявляла рота без звуку, i з рухiв ii губ Арсен несподiвано прочитав: «Нi! Благаю! Не треба!»
Вона так щиро грала свою роль, що Арсена раптом пройняв холодний пiт.
Другий маг змахнув довгим лезом. Кiнчик його чиркнув дiвчину по горлi, й вона замовкла. Як i ранiше спiвали птахи – у вiртуальному свiтi юрби не ревуть, вони майорять стрiчками перемовин у чатi, а спецефектiв для жертвопринесення не передбачено. Кровi не передбачено теж – принаймнi коли вбивають персонажа-людину. Аудиторiя гри – широка, немае обмежень за вiком…
Тiло дiвчини зм’якло. Арсен нахилився до тьмяного екрана – фiгура дiвчини, блiда й кощава, струменiла на екранi, нiби ii повiльно стирали гумкою. Зникли груди, наче залитi патьоками невидимоi фарби. Крiзь тiло проступило тло – помiст, брук на майданi…
Через секунду дiвчина вже лежала пiд ногами жерцiв – грубо намальований персонаж, нерухома картинка.
* * *
Маленька Квiнi сидiла в плетеному крiслi, закинувши ногу на ногу, тримаючи в тонких пальцях теж тонку, кавового кольору сигарилью. Пiсля закону, що забороняе пропаганду курiння в мережi, мила звичка стала ознакою статусу: одна вiртуальна сигарилья в руках Рудоi коштувала, як добрий монiтор. На початку зустрiчi вона не курила; тiльки вислухавши Мiнiстра до кiнця, витягла з сумочки довгий портсигар, мундштук та елегантне кресало.
Скорiше за все, це був неусвiдомлений жест. Скорiше за все, людина, що грае за Квiнi, курила в реальному життi. Це була ознака замислення – i водночас сигнал: мiй статус дуже високий. Не забувай про це.
Арсен вичiкував. Йому вдалося ii здивувати. Вiн сам неабияк собi дивувався: пережитий шок зробив його розкутим. Можливо, занадто. Вiн iмпровiзував, ризиковано – та поки що вдало.
– Що ж, – сказала Квiнi, вiдкинувши розкiшне волосся, випускаючи пiд розмальовану стелю цiвку вiртуального диму. – Припустiмо. А якщо тебе все-таки змiстять – хто менi гарантуе всi цi пряники, га?
– Нiхто, – Мiнiстр м’яко всмiхнувся, – тому ми обое не хочемо, щоб мене змiстили.
Намальованi люди вирiзнялися неабияким самовладанням. Квiнi, як i ранiше, курила, погойдуючи нiжкою в розшитiй бiсером туфлi. Геймер, що грае за Руду, чоловiк небiдний i дорослий, мiг зараз лаятися чи позiхати, чи чхати, забризкуючи монiтор, – на жаль, у грi нiчого не можна визначити по очах. Судити можна тiльки по дiях, по вчинках…
– Хочеш закурити, Мiнiстре? – запитала Квiнi.
Настала його черга дивуватися.
– Не курю. Дякую.
– Ти киянин?
– Нi, я з Аддис-Абеби.
Смайлик.
– Хто ти такий, Мiнiстре? Де ти взявся? Щодо всiх iнших я маю припущення, а ти – наче прищ на рiвному мiсцi. Ризиковано граеш, але талановито, зараза.
– Мiледi, – Мiнiстр потягся в затишному крiслi. – Чи варто розумiти вашi грайливi питання, як згоду?
– До Асамблеi ще година… Якщо я за цей час не передумаю – що ж. Ти можеш на мене розраховувати, Мiнiстре.
* * *
Той, хто грав за Руду, входив у мережу з дому, можливо, з власного кабiнету з картинами на стiнах, може, з камiном, з пузатими пляшками у великому барi. Арсен горбився за чужим компом у клубi «Магнiт».
Пiсля зустрiчi з Квiнi йому стало легко до дзенькоту у вухах. Схему було пiдготовлено й пiдтверджено в деталях. Нехай Блазня сьогоднi оберуть Лордом Асамблеi – Арсен уже приготував йому подарунок до вступу на посаду. Ледь посiвши оксамитове крiсло Лорда, Блазень змушений буде прийняти вкрай непопулярне рiшення. Податки iз землевласникiв причавлять його, мов каменюка жабу.
Вiн облизав язиком потрiсканi губи.
– Хочеш чаю? – привiтно запитав хлопець-адмiн.
Пiсля десятоi в пiдвалi знову стало малолюдно. Худий прищавий молодик вертiв кермо перед монiтором, тис на педалi пiд столом: у мрiях своiх вiн давно перевершив Шумахера. Ще один вiдвiдувач сидiв за далеким од Арсена компом: мужик у яскраво-жовтiй куртцi з червоними наклейками на рукавах. У його широко розкритих очах вiдсвiчували рiзнобарвнi сполохи. Вишкiрившись, мужик натискав на кнопки мишi так люто, що Арсен зi свого мiсця чув клацання. Той, мабуть, у навушниках чуе автоматнi серii чи бахкання якоiсь атомноi базуки. На вигляд йому добряче за тридцять, подумав Арсен, а поводиться, мов пiдлiток. Кого тiльки не збирають Інтернет-клуби ночами…
– То як щодо чаю?
– Дуже хочу, – зiзнався Арсен. – Слухай… а туалет тут е?
– Службовий. Добре, пущу тебе, а то куди ти побiжиш серед ночi… Ходiмо.
Арсен дбайливо згорнув усi своi вiкна. До Асамблеi лишалося п’ятнадцять хвилин; вiн сидiв у «Магнiтi» одинадцяту годину. Голоду не було, тiльки в ротi пересохло.
Проходячи повз мужика в жовтiй куртцi, Арсен краем ока помiтив, що на екранi в нього нiяка не стрiлялка, а партiя в преферанс. Ти ба; азартний гравець, значить. Тiльки чому тут, у пiдвалi? Хiба в нього вдома немае компа?
Мабуть, посварився з жiнкою, подумав Арсен. Чи навiть з батьками. У таких, як вiн, може, взагалi не бувае дружин. А батьки пиляють: у твоему вiцi нi родини, нi нормальноi роботи, ходиш небритий у жовтiй куртцi, граеш на компi. Вiн узяв та й пiшов ображений. Майже як Арсен…
Вiн згадав про батькiв. Намацав у кишенi телефон. Мама напевно не ляже спати, все думатиме, де вiн, почне обдзвонювати однокласникiв…
Вiн переборов бажання негайно подзвонити додому. Через десять хвилин Асамблея. Зрештою, це ж мама з батьком його скривдили, це через них вiн опинився, наче безпритульний, у сирому холодному клубi, голодний i втомлений, за чужим компом. А крiм того – заради майбутнього – абсолютно необхiдно витримати характер у цю нiч.
Далi буде легше.
* * *
Амфiтеатр наповнювався. Неголосно грала музика з балкона – двi скрипки, флейта й вiолончель. Вiконце чату в лiвому нижньому кутку рябiло реплiками: дружнiми, глузливими, ввiчливими, провокацiйними. Арсен роздiлив чат, залишивши в одному вiкнi загальну розмову, в другому – слова, зверненi тiльки до нього. Схованi реплiки, яких нiхто, крiм нього, не бачив, видiлялися насичено-фiолетовим кольором.
«Як?»
«ОК».
Вiн рушив униз по сходах, повз вельмож, що вже повсiдалися, повз лицарiв з великими й малими маетками, повз священикiв, одягнених у малиновi та багрянi ряси. Музиканти грали Моцарта.
Вiн сидiв у офiсному крiслi, перед чужим монiтором, у напiвпiдвалi клубу «Магнiт». І вiн же йшов, убраний у парадну мантiю, високо пiднявши голову в перлистiй перуцi з кiскою, й пiдошвами вiдчував намальованi сходи. На нього витрiщалися з далеких куткiв залу, згори, з гальорки, знизу, з керiвних мiсць. Йому здавалося, вiн чуе гомiн голосiв, що повторюють його iм’я. Нiздрi лоскотав запах парфумiв та розплавленого воску, i солодкий запах отрути, якою змочують рукавички, перш нiж подарувати iх вороговi.
Його система безпеки коштувала, як половина машини «Фольксваген». Мiнiстр носив при собi дорогезнi амулети вiд пристрiту, вiд отрути, вiд врокiв; мiсяць тому на палацовому майданi, в усiх на очах, до нього пiдскочив найманий убивця з кинджалом. Кольчуга пiд плащем урятувала Мiнiстра, а лиходiя стратили потiм привселюдно – проте вбивця був усього-на-всього ботом, разовим персонажем, i жоднi тортури не могли розкрити логiн та пароль замовника.
Багато хто хотiв би, щоб Мiнiстр зник назавжди. Бажав змести його з шахiвницi, як зайву фiгуру. Останнiм часом проти нього грають прицiльно й потужно. Подивимося, чим закiнчиться сьогоднiшнiй раунд.
У юрбi вельмож вiн побачив Темного Блазня, вбраного в сiро-чорнi зi срiблом хутрянi шати. Блазневе лице, вiдчужено-шляхетне, нагадувало стародавню парадну фотографiю. Скорiше за все, це й був знiмок якогось бiлогвардiйця, оцифрований i оброблений. Багато рядових гравцiв – ремiсники, трактирники, навiть пiрати мали в грi своi справжнi обличчя, та тiльки не вельможi й чиновники, тi, що зiбралися сьогоднi на Асамблею. Жаль. Багато що прояснилося б. Хто з лицарiв щодня миготить на телеекранi? Чиi фотографii друкують на палiтурках популярних книжок? Хто з’явився на Асамблею з урядового кабiнету, хто – з дорогого курорту?
«Добродii, на порядку денному обрання нового Лорда Асамблеi. У пана Темного Блазня е п’ять хвилин, щоб висловити своi мiркування…»
Яскраво-фiолетовим, у додатковому вiкнi:
«Ти що ж, спокiйно дивитимешся на цей цирк?»
Вiн сiв на свое мiсце. Навпроти, на сходинку вище, сидiла Квiнi з почтом. Шкiра кавового кольору, блискуче мiдне волосся та смарагдово-зелена оксамитова мантiя. Мiнiстровi здалося, що вона йому пiдморгнула.
* * *
За Темного Блазня проголосували одразу й злагоджено. Перед голосуванням Арсен одержував здивованi питання, але вони вiдразу вщухли, коли стало ясно, що Блазня обрано. Здавалося, вiд Мiнiстра вiдринуло море – вiн сидiв на своему мiсцi, самотнiй i тихий, неначе заздалегiдь списаний з рахункiв. Влада – примхлива дама: сьогоднi ти на вершинi, а завтра, бач, покотився, тiльки п’яти й потилиця миготять, наче шпицi в колесi.
Пiсля декiлькох хвилин збудження, рваних поздоровлень, питань та пiнг-понгу коротеньких реплiк устав Блазнiв пiдручний, непримiтний i тихий, з нiком Варяг, i винiс на обговорення маленьку технiчну постанову. Асамблея принишкла. Багато хто здогадався, що несподiвано переконлива перемога Блазня – тiльки початок партii.
Варяг дiяв строго за протоколом. Асамблеi пропонувалося проголосувати за перерозподiл функцiй: усi постанови, що стосуються рiльництва, перед набранням чинностi неодмiнно мають бути затвердженi Лордом Асамблеi.
«Що?!»
«Дурiсть яка… Хто тебе випустив, Варяг?»
«Це бот! Перевiрте протокол! Варяг – бот!»
Арсен усмiхнувся.
Варяг не був ботом. У будь-якiй командi знайдеться слабка ланка: Арсен купив Варяга гамузом, обчислив його жадiбнiсть, вiдчув невпевненiсть у майбутньому й поманив грiшми та славою. Хто з дрiбноти не хоче перетворитися на важливу фiгуру великоi гри?!
Варяг був зараз Арсеновим знаряддям, списом, кинутим у спину переможцевi в мить його трiумфу. Блазня запiдозрять або в подвiйнiй грi, або в слабкостi, невмiннi контролювати власних васалiв. Оце тобi, Лорд Асамблеi, завданнячко: а затвердь-но постанову про п’ятикратне пiдвищення податкiв з великих землевласникiв! Затвердиш – лицарi, обуренi сваволею, зжеруть тебе за три днi разом з твоiми капiталами. Не затвердиш – з’явиться формальний привiд для твоеi вiдставки, i дехто – не називаймо його iменi – цим приводом неодмiнно скористаеться!
Яскраво-фiолетовим висвiтилося в додатковому вiкнi:
«Це твоi фокуси, га, Мiнiстре?!»
– Добродii, – проскрипiв Канцлер, – з протоколу видно, що пан Варяг не бот, а повноправний член Асамблеi, а отже, ми повиннi голосувати за внесену пропозицiю… Лорд Блазень, прошу вас, ведiть голосування!
З Канцлером було домовлено напередоднi.
Шляхетне Блазневе лице не вiдбивало жодних емоцiй. Арсен багато вiддав би, щоб подивитися на нього в реалi: що вiн робить? Бiгае по кабiнету? Курить, матюкаеться, стукае кулаком по столу? Чи, добре пануючи над собою, так само вiдчужено дивиться в монiтор, як його вiртуальний персонаж – у зал притихлоi Асамблеi?
Почалося голосування. Люди Квiнi скинули руки однаковим жестом, iх пiдтримали люди Канцлера, потiм, дивлячись на бiльшiсть, пiдтягли своi голоси незалежнi малоземельнi лицарi. Арсен бачив, як пiднiмаються руки, i в душi у нього здiймалася гаряча хвиля: це перемога. Це блискуча, гарна, ох яка бажана перемога; Блазень закiнчився, не встигши початися. Мiнiстр знову святкуе трiумф. Ну, лiчiть голоси!
– Ухвалено, – проголосив Блазень. І уважно подивився на Варяга.
Менше половини присутнiх уловили суть маневру, одначе гру вiдчули всi. Коли з’явився на свiт указ, який першим належало затвердити новому Лордовi Асамблеi, високi збори вибухнули, наче мурашник, у який кинули гранату.
«Це маячня!»
«Що за дурня!»
«Голосувати!»
«Нехай пiдписуе!»
Із сектора, де сидiли лицарi з великими маетками, не долинало жодноi реплiки. Йшла внутрiкланова, закрита нарада.
«Спритно, Мiнiстре».
Особисте повiдомлення без пiдпису. Вiд кого? Сам Темний Блазень?
«…Але це тобi так не минеться».
Мiнiстр на екранi елегантно вклонився в бiк новообраного Лорда Асамблеi. Арсен за монiтором розреготався, його смiх дико пролунав пiд низьким склепiнням напiвпiдвалу. Була вже глибока нiч, хлопець-адмiн дрiмав на продавленому диванчику, розповзлися по домах пiдлiтки, i тiльки небритий мужик у жовтiй куртцi обернувся подивитися, чого Арсен смiеться.
