скачать книгу бесплатно
– Гаразд, – адвокат знову кивнув, нiби ii мовчання послугувало для нього вiдповiддю. – Розкажiть менi тепер, як ви зi свого боку уявляете те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаете провини – але якесь пояснення того, що трапилось, у вас е? Вас обмовили? Пiдлаштували? Вороги? Недоброзичливцi?
– Не знаю… – сказала Ірена стомлено. – У моему будинку хтось був… перед моiм приходом… палив ганчiрки в камiнi… я гадала, що це мiй колишнiй чоловiк…
– Але ж сусiдський хлопчик бачив вас. Вiрнiше, вiн бачив жiнку, схожу на вас…
– Поки ви зi мною розмовляете, – сказала Ірена, – справжня манiячка бродить навколо того будинку… І кожну хвилину може когось убити.
– Так, це було б вам на руку, – серйозно погодився адвокат. – Якби вбивство з цiеi ж серii повторилося, поки ви за гратами – це був би вагомий аргумент на вашу користь…
Іренi захотiлося вдарити його по обличчю.
Зараз iй згадався чубатий Валько – як вiн заглядае за паркан… боязко позираючи на Сенсея…
І отi фотографii, що показував iй слiдчий…
Вона мовчала. Вона ще жодного разу в життi так нiкого i не вдарила. Хiба що Анджея – пiсля того випадку на пляжi…
– Скажiть, панi Хмiль… Ви вiдчували сексуальну насолоду при iнтимному спiлкуваннi з вашим чоловiком?
Ірена мовчала, розглядаючи своi долонi. Це ж треба! (А так, на вигляд, цiлком пристойна людина.)
– Менi треба подумати, – сказала вона похмуро.
Навiть бувалий адвокат, здаеться, здивувався:
– Он як? А менi здавалося, що ця iнформацiя давним-давно вами осмислена… Втiм, вибачте.
Вiн поставив ще кiлька запитань – Ірена вiдповiдала коротко, всiляко ухиляючись вiд пильного погляду. Втома пригинала ii до землi. Нестерпна втома…
Нарештi Семироль замовк. Дивним порухом торкнувся рота – мовби витираючи з губ залишки кефiру. Задумався, втупившись у спiврозмовницю пильним поглядом – немов чепурун, що втомлено розмiрковуе, яку краватку вдягти на сьогоднiшнiй раут. Нелегкий вибiр…
В якусь секунду Ірена вiдчула себе гирею на шальках терезiв, а що на iншiй чашi – знае тiльки пан препаратор. І вичiкуе, поки шальки терезiв перестануть коливатися…
– Добре, панi Хмiль… Вiрнiше, втiшливого мало… На жаль, я не можу взятися за ваш захист. Вашi друзi, певно, будуть засмученi.
Вона так здивувалася, що навiть пильно глянула йому у вiчi:
– Ви гадаете… Ви не вiрите в мою безневиннiсть?!
– Я професiонал, – пан Семироль iронiчно всмiхнувся. – До чого тут «вiриш – не вiриш»?… У мене зовсiм iншi критерii.
– Але ж… – почала Ірена пошепки. – Я дiйсно… я можу бути з вами вiдвертiшою… Так, я вiдчувала сексуальне задоволення… i хотiла дитину, але Анджей…
Семироль подивився на неi, сумно похитавши головою:
– Не треба. Я дiзнався про все, що хотiв. Ваша вiдвертiсть тут нi до чого… На жаль. Прощавайте.
* * *
Слiдчий не дивився на неi. І говорив сухо, байдуже; не зважаючи на ii заперечення, справа рухаеться до розв’язки. Громадськiсть вимагае покарання вбивцi, всi журналiсти мiста на ногах; на жаль – через недбальство деяких спiвробiтникiв – фотографii з матерiалiв слiдства стали надбанням преси…
Вона мовчала. Ймовiрно, вiдмова пана Семироля вiд ii захисту рiвнозначна була звинувачувальному вироку – винна! Ірена нiчого не могла зрозумiти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складнiшi справи береться…
Імовiрно, професор схiдноi лiтератури вражений не менше. А Карателька… що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеем, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не вiдповiдае…»
– Дивна рiч, – сказала вона вголос. – Невже я так схожа на манiячку?
Слiдчий глянув на неi мигцем. Вiдвернувся:
– Ви не вiдвертi зi слiдством. Ви самi обтяжуете свое становище…
– Менi дадуть адвоката? – запитала вона ледь чутно.
Слiдчий скривився:
– Безумовно… Але, оскiльки Упир вiдмовився вас захищати, а пiсля його вiдмови жоден приватний юрист за справу не вiзьметься… На судi вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немае iншого виходу – це його робота… Послухайте, але чому вам не зiзнатися?!
– Бо я не винна…
Вiн подивився на неi уважнiше. Вона не вiдвела погляду:
– От ви… вiрите? Що я дiйсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справдi вiрите?
Вiн пожував губами. Симпатичний, узагалi-то, веснянкуватий хлопець. Мiг би зустрiтись iй на вулицi або в кафе – i тодi вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона пiдвезла б його до рогу…
– Ви справдi не схожi на вбивцю, – сказав вiн знехотя. – Хоча всi факти – проти вас.
– Не схожа?
– Нi.
Ірена зiтхнула.
Рiшення прийшло до неi сьогоднi вночi. Вона пiднялася з тапчана – i бiльше вже не могла заснути. Ходила по камерi туди й сюди – пiд ранок у вiчко заглянув здивований сторож…
Єдино правильне рiшення. Але однаково – важко вимовити.
– Я… зiзнаюся, – сказала вона через силу. – Я зiзнаюсь i хочу показати мiсце, де лежить iще одна жертва…
Слiдчий поперхнувся. Кiлька секунд вона дивилася в його очi, що стрiмко склянiли.
Йому важко було стримати емоцii. Але вiн упорався.
* * *
Вже через пiвгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, якi мчали назустрiч.
Вони iхали до ii будинку. Вiконце в машинi було маленьке i загратоване, одначе Ірена впiзнавала знайомi мiсця – кав’ярню пiд червоним дахом… Плавний вигин траси, прiрва, з якоi вранцi здiймаеться туман…
Вони зупинилися бiля ii ворiт. Сусiдський паркан ледь не обвалювався пiд вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школi?…
Вона вдихнула вiтер iз запахом опалого листя. Пiсля довгого сидiння в замкненiй камерi вiн здавався райським, свiжим – але ж, якщо замислитися, всього лише пронизливий сирий протяг…
– Там, – вона показала рукою, – на пагорбi. Я поведу.
Вони супроводжували ii щiльною вервечкою. Гадали, що втече?…
Час вiд часу вона ловила погляди. І щулилася сильнiше, нiж од вiтру. Нiчого… нiчого… скоро все це скiнчиться…
Напевно, iм неприемна була ii бадьорiсть. Вона так радiсно й енергiйно пiднiмалася вгору, невже щоби скорiше показати ще одну могилу вбитоi нею дитини?!
Вона зупинилася на вершинi пагорба. Гарячково озирнулася.
Зiв’яла трава всiяна була коров’ячими кiзяками. Ось! Із землi стирчав прутик iз ганчiркою, потемнiлою вiд дощiв. А поряд…
Поряд лежав iнший. Переламаний. Імовiрно, заблукала корiвка не дуже-то зважала на таку дрiб’язковiсть…
Вона стримала себе. Якщо кинутися вiдразу – виникнуть пiдозри, ii схоплять, кроку не дадуть ступити…
Обережненько, маленькими кроками, вона наближалася до порушених ворiтець. Сантиметр за сантиметром.
Зараз…
Пане Петер!! Ось i я…
Вона заплющила очi.
Нiчого не сталося. Вiтер, як i ранiше, вiйнув запахом листя i гною. А неподалiк стояли i курили переглядаючись ii похмурi супровiдники.
Вона змусила себе розплющити очi. Огледiлася: все правильно. З цього ж таки мiсця вона вперше побачила двi машини, що повзли назустрiч одна однiй…
«Канал вiдкритий у будь-який час. Скористатися ним можете тiльки ви. При незначному вiдхиленнi канал сам знайде вас – вiдхилення не мусить бути бiльше метра…»
Вона помацала вцiлiлий прутик.
– Це неправильно…
– Тут? – холодно запитав слiдчий. – Тут копати?
– Це неправильно! – сказала Ірена, дивлячись просто в його склянi очi. – Це неправильний свiт!.. Його немае! Це модель. Ви всi – модель. Вас придумав Анджей!..
Сусiдськi дiтлахи з цiкавiстю дивились, як ii, скуту наручниками, що викрикувала безглуздi фрази, ведуть до машини.
Роздiл третiй
* * *
Психiатрична експертиза визнала ii осудною. Медична комiсiя визнала ii здоровою.
Ірена доклала всiх зусиль, аби скорiше забути подробицi огляду.
«Ви МОДЕЛЬ, – з посмiшкою говорила вона лiкарям i санiтарам. – Нiчого не можу з цим вдiяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тiнi iнших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».
Їi визнали симулянткою.
Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоем. Їi не турбували нi лiкарi, нi адвокати, нi слiдчий. Натягнувши до пiдборiддя сiру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику i навiть спромоглася на нову: «Весь свiт – лише тiнь…»
Фраза вразила ii своею оригiнальнiстю.
Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював – i не спрацював. Звичайна рiч. Можливо, щось подiбне сталося з Анджеем. Вiн потрапив пiд коток власноi вигадки – не змiг зупинити ним же запущену круговерть…
Думати про те, Анджей мертвий чи iмiтував власну смерть, – вона уникала. Так чи iнакше, скоро все з’ясуеться. Те, що Ірену чекае смертний вирок, нi у кого не викликало сумнiвiв; вона, в свою чергу, не сумнiвалася, що Анджей (якщо вiн живий) нiколи не допустить такого повороту подiй. Якщо моделятор живий – то тiльки для того, щоб спостерiгати за спiйманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навiть дуже хворого самолюбства. І до споглядання ii страти Анджей навряд чи дiйде. (Хоча, знову ж таки, хто його знае…)
Імовiрнiсть того, що Анджей справдi мертвий, Ірена в розрахунок не брала.
Зал суду зберiгав слiди колишньоi величi. Зi стелi слiпо дивилися облупленi барельефи. За довгим столом сидiли люди в темному одязi, за чиiмись потилицями височiли високi спинки крiсел, – Ірена подумала, що це по-своему велично. Рокiв сто тому, напевно, оксамит на пiдлокiтниках мав зовсiм свiжий вигляд…
У залi було повнiсiнько народу. Окремо сидiли батьки загиблих дiтей – в iхнiй бiк Ірена з самого початку вирiшила не дивитися. То була ii мертва зона; дуже скоро вона почала вiдчувати ii, неначе клаптик власного тiла – онiмiлий i запалений. Їi погляд притягувало до цих нерухомих людей, але жах подивитися iм у вiчi був сильнiший.
По всьому залу снували репортери. Ірена болiсно мружилась од спалахiв; репортери видавались iй голками, якi снують крiзь тишу i чиiсь нарiкання, вони тягнуть за собою нитку майбутнiх сенсацiйних матерiалiв…
Чи то в залi бракувало свiтла, чи то перед очима в Ірени стояла напiвтемрява – але iй було важко розрiзняти обличчя. А вона все виглядала, наполегливо виглядала, долаючи рiзь в очах…
Кого?
Анджея Кромара. Кого ж iще?…
Серед свiдкiв були зовсiм незнайомi люди i декотрi Іренинi сусiди. Хлопченятi Вальку довелося пiдставити пiд ноги стiлець – iнакше його голова ледве пiдводилася над трибуною для свiдкiв.
– Я бачив тiтку…
– Це була панi Хмiль?
Хлопчик нiяково всмiхнувся.
Іренин адвокат неохоче пiдвiв руку:
– Питання… Свiдок Валентин Єльник УПЕВНЕНИЙ, що в той день на очi йому потрапила саме його сусiдка, а не iнша жiнка, яка мешкала в тому ж будинку?
«Але ж питання з двiйником ми так i не продумали», – подумки занепокоiлася Ірена. За час, проведений у бесiдах iз собою, вона звикла вважати себе таким собi ходячим консилiумом. «Ми продумали», «ми вирiшили…»
– Свiдковi Валентину Єльнику десять рокiв, – сухо зауважив суддя. – Його свiдчення можуть бути прийнятi до уваги – проте повнiстю покладатися на них…
– А може, й iнша тiтка, – легко погодився Валько. – Темно було…
По залу пронiсся гомiн. Іренин адвокат зiтхнув – йому вже поперек горла став увесь цей процес. Як будувати захист, якщо пiдзахисна з iдiотською впертiстю вiдмовляеться давати найпростiшi вiдомостi – про мiсце свого «вiдрядження»?! Процес було iз самого початку програно. Адвокат нудився: удар по кар’ерi. На нього свiдомо скинули безперспективну, брудну роботу, вiд якоi вiдмовився навiть Упир…
Ірена закусила губу.
