скачать книгу бесплатно
– Нi, але це ж одразу помiтно… Ірено, зрозумiйте… Талант Анджея – занадто велика цiннiсть, аби розмiнювати його на банальне сiмейне життя. Ви будете з ним нещасливi… адже ви його не розумiете, не цiнуете. Вiн буде нещасливий iз вами… Вам краще… розлучитися. Генiю не потрiбна дружина – йому потрiбен друг, однодумець… нянька…
– Треба подумати, – зiтхнула Ірена.
І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)
Увечерi повернувся Анджей – неуважливий i мрiйливий.
– Приходила твоя… шанувальниця, – сказала Ірена пiсля вечерi, коли говорити, взагалi-то, не було про що.
– Яка? – вiдгукнувся Анджей замислено.
– Синя…
– А-а-а… І що?
Ірена подумала.
– Вона вважае, що я недостатньо з тобою няньчуся…
– А ти вважаеш – достатньо?
Ірена зiтхнула:
– Знаеш, мое оповiдання надрукували… У збiрцi…
– Покажеш?
– Як схочеш… Анджею, як ти гадаеш, тобi потрiбна iнша дружина?
Тепер замислився вiн. Що було дивно (бо у нього, на вiдмiну вiд Ірени, реакцiя була миттева, яка iнодi випереджала подii).
– Не знаю, чи потрiбна менi дружина… Але ТИ менi потрiбна, Ірено. Конкретно – саме ти.
* * *
«Чи мае право суспiльство про… сво… смертникiв вамп…»
Газета була за позавчорашне число. Ірена довго домагалася саме цiеi газети (в якийсь момент iй спало на думку, що охоронцi приховують факти, не бажаючи травмувати ii, Іренину, психiку).
Куди там! Вони, виявляеться, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарештi потрiбну газету, половини сторiнок не було, а тi, що залишилися, смердiли рибою, i частина тексту розпливлася пiд масними плямами…
(Друкарська фарба шкiдлива, особливо якщо ковтати ii разом iз iжею… Охоронцi, вочевидь, нiякого уявлення не мали про правила гiгiени.)
Ірена перевела подих. Чомусь згадався Анджей, який сидiв тодi на чiльному мiсцi за iмпровiзованим студентським столом. «До речi, а що ви думаете про смертну кару?»
Зовсiм недоречний жарт.
«За вiдо…, здобутими з гiдних довiри дже… якийсь успiшний юри… виклав за засуджену Хмiль кругленьку суму в…»
Ірена протерла очi. У таку суму складно повiрити! (Ймовiрно, винен жирний оселедець.)
«…Мiськi… потирають ру… тому що питання фiнансування… традицiйно гострi… новi робочi мiсця… допомоги… благоустрiй… Однак, пам’ятаючи про покарання за тяжкi злочи… забува… якщо страта винного мае сенс, то передача права на страту в приватнi руки…»
«Передача права на страту в приватнi руки».
Анджею, агов! Ти мене чуеш?…
Пане Петере! Що ж ви брехали?!
«Ви увiйдете в свiт… iмовiрно, вiн у точностi вiдповiдае нашому, хiба що деяка розбiжнiсть у часi…»
Що ж. Вiдповiдае. Цiлком.
«Це був би перелом вашоi письменницькоi кар’ери. Не кажучи вже про незабутнi враження… Уявiть собi, що вам запропонували злiтати в космос. Невже ви вiдмовилися б?!»
«Вiдмовилася б», – сказала Ірена вголос.
Величезний клапоть такоi важливоi для неi статтi був обiрваний разом iз усiею шпальтою. Їй так i не судилося дiзнатись, якi саме аргументи наводить кореспондент на осуд порочноi практики – передачi смертникiв «у приватнi руки…»
Вона гатила у дверi спершу кулаками, потiм ногою. Нарештi, вiдчинилося вiконце.
– Скажiть, будь ласка, – попросила вона, намагаючись, щоб голос ii звучав якомога дружелюбнiше. – Кого тут називають вампiрами?
– Я не маю права з вами розмовляти…
Вiконце зачинилося. Кроки вiддалялися.
* * *
Наступного ранку вона оголосила голодiвку, вимагаючи вiдомостей про свою подальшу долю. Коли? Яким чином? За яким законом, до дiдька!
Уже вдень вона, зголоднiвши, скасувала акцiю протесту i з’iла належний обiд. Але якiсь чиновницькi колiщатка закрутилися: ввечерi до Ірени в камеру з’явилася якась офiцiйна особа й ознайомила ii з пiдшивкою документiв.
Усi вони мали позначку «копiя» i вiдсортованi були в хронологiчному порядку. Ось Ірену заарештували… Іде слiдство… Вiдбувся суд…
Останнiй папiрець був найменший, скромний i лаконiчний. Іренi довелося напружувати очi, розбираючи мiкроскопiчний шрифт: ордер… згiдно iз законодавством, пункт такий-то… передачу прав… пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… iз зобов’язанням виконати вирок протягом трьох мiсяцiв…
Офiцiйна особа пiшла, а Ірена все ще стояла посеред камери, насупивши брови i ворушачи губами.
Через кiлька хвилин ноги ii пiдкосилися…
* * *
Прийшли не на свiтанку, як велить традицiя, а пiсля снiданку. Ірена здивовано розглядала похмурих конвоiрiв, тюремного лiкаря i двох офiцiйних осiб – один вже знайомий, другий ще нi. Обидвое здавались однаково сiрими – пiд колiр формених пiджакiв.
Лiкар вимiряв iй тиск i заглянув у горло. Цiкаво, подумала Ірена вiдсторонено, а якби була у неi ангiна?…
Лiкар розписався на сiрiм папiрцi.
Хтось iз офiцiйних осiб – вона не розiбрала, хто – ще раз ознайомив ii з вмiстом маленького непоказного документа. При цьому особа, розбираючи мiкроскопiчнi лiтери, дратувалася так само, як перед цим Ірена:
– «…І здiйснити передачу прав, пов’язаних iз виконанням правосуддя, пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… Разом iз зобов’язанням виконати вирок протягом трьох мiсяцiв…»
Значить, не сьогоднi, вiдчужено подумала Ірена.
Трохи повагавшись, iй накинули на плечi ватяну зашмольгану куфайку. Холодно. Наприкiнцi листопада вести на смерть в однiй тюремнiй робi – нелюдяно…
Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворi на них чекав фургончик.
– І куди ви мене повезете? – запитала Ірена з iстеричним смiшком.
Їй не вiдповiли.
Вона зробила крок усередину залiзноi клiтки – дверi за ii спиною зачинилися. На пiдлозi, витоптанiй сотнями нiг, лежав блiдий квадратик свiтла – все, що залишилося вiд сонячного листопадового дня.
Машина рушила.
Ірена колiньми стала на лаву – нiби дитина в метро. Наблизила обличчя до вiконця за щiльними гратами.
За брудним клiтчастим склом миготiли тiнi. Ірена не могла впiзнати жодноi знайомоi деталi – нiби за час, проведений у в’язницi, мiсто остаточно скинуло упiзнаванi прикмети. Скинуло маску, постало в усiй своiй ворожiй вiдчуженостi.
Вона втомилася дивитись. Стала на лаву ногами – добре, що машина йшла м’яко, i нi вибоiни, нi рiзкi зупинки ув’язнену не турбували.
…У вампiрiв – iкла. Вампiри сплять у трунах. Коли Іренi було рокiв чотирнадцять, вона переглянула всi наявнi фiльми про вампiрiв…
Закляклою рукою полiзла за пазуху. Тюремна роба не мала кишень – але Ірена примудрилася влаштувати в ii складках закапелок. Недарма в останнi днi вона так завзято просила на обiд гостренького – ось вони, кiлька вiдвойованих часникових зубочкiв…
Ірена примружила очi – пан Семироль стояв перед нею як живий. Чи посмiхався вiн пiд час тiеi iхньоi зустрiчi? І якщо посмiхався, то оголював при цьому ясна?…
У неi немае при собi жодноi срiбноi дрiбнички. І осиковий кiлок, зрозумiло, в камерi смертникiв добути нiде…
Зараз чи згодом?
Згодом. Вона акуратно сховала часниковi зубочки. Закусила губу.
Інодi вампiрами називають (у переносному значеннi) користолюбцiв, негiдникiв, зажерливих банкiрiв. А що, коли Упир – всього лише прiзвисько користолюбця?…
«Приватний представник правосуддя». Приватний кат, точнiше кажучи. Цiкава практика… Одна рiч – коли страчують на площi. Зовсiм iнша – коли торгують ордерами на страту, нiби мисливськими лiцензiями…
Анджею, це твiй задум? Чи все ж таки помилка, побiчний ефект, цеглинка, що випала зi свого гнiзда i спричинила за собою дивний обвал? Змiнивши тим самим всю структуру МОДЕЛІ?…
Машину трусонуло. Ірена вхопилася за жорсткий край лави; мiсто залишилося позаду. Вони iдуть близько пiвгодини – власне, куди?
Вона виглянула знову – i на цей раз видимiсть виявилася трохи кращою. Вона навiть примружилася вiд низького листопадового сонця, що пробилося крiзь шар пилу на тюремному склi.
Гори. Машина повзла гiрською дорогою – але не звичною, у вигинах зелених пагорбiв iз туманом над вузькими рiчками. Цi гори нагадували скорше давню iхню поiздку на турбазу – високi, уривчастi, лисi, позбавленi рослинностi, холоднi й недосяжнi…
Вона протерла очi. Ну не було скелястих хребтiв у ii передмiстi! Не мусило бути… Це неправильнi гори, поза МОДЕЛЛЮ тут зовсiм iнша мiсцевiсть!.. Але цiкаво: чи iснуе межа, територiальна межа МОДЕЛІ?
Вона жваво уявила собi, як машина перетинае невидиму межу i вихоплюеться з вигаданого Анджеем свiту – просто в натовп зневiрених, схудлих в очiкуваннi експертiв, ув обiйми цiеi безвiдповiдальноi сволоти – пана Петера…
Чи припускав пан Петер, що подii можуть повернутися ТАК? Не припускав – значить, некомпетентний. Припускав, але вирiшив ризикнути? Тодi мерзотник. Гад…
Машина сповiльнила хiд. Зупинилася.
Ірена вiдчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мiшки.
Уже?!
Голоси ззовнi. Людська тiнь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вiкна, стискаючи в спiтнiлому кулаку свою останню надiю – часниковi зубцi…
Хтось, здаеться, водiй, смiшно дрiботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбiччi. Став у вiдповiднiй позi, завмер, нiби тушканчик…
Ірена, подумки сплюнувши, вiдiрвалася вiд вiкна. «Технiчна зупинка».
А може?…
І вона забарабанила в стiнку кабiни:
– Гей! Чуете?! Випустiть мене ненадовго! Менi треба…
Похмурi обличчя. Бурчання. Їм теж не по собi – неприемно, бачте, везти куди слiд смертника, особливо якщо смертник – жiнка…
Так. Імовiрно, моделюючи цi гори, Анджей звiрявся з кращими видовищними альбомами… Утiм, що вона знае про процес моделювання? Будиночки, складенi iз сiрникових коробок, давно вже залишилися в минулому…
Примружившись, вона роззирнулася.
Так. Втрачати iй нiчого. Праворуч стiна, лiворуч провалля. Круте, але не стрiмке. Можна зламати шию… а можна i не зламати.
Охоронцiв двое. Водiй – третiй. У кожного при боцi – важка кобура.
Але чи не краще куля, нiж чиiсь заслиненi iкла?!
– Швидко, – сплюнув крiзь зуби один iз охоронцiв.
Вона зробила здивованi очi:
– Отут? Дайте хоч за кущик вiдiйти…
– Я тобi вiдiйду… – сказав iнший, похмурий i червонопикий. – Тут, на дорозi…
Вона ображено звела брови i зробила крок у напрямку до провалля.
– Стояти!!
Вона зупинилася.
У принципi, слiд заголитись i присiсти, сподiваючись, що охоронцi вiдвернуться хоча б рефлекторно.
