скачать книгу бесплатно
– О-ой…
Вона пiдiбрала ковдру i накрилася з головою. Геть вiдгородитись – вiд кошмарiв, вiд настирливих спогадiв, вiд отих гiр…
* * *
– Учора ви трохи перебрали, Ірено…
Вона важко зiтхнула.
– …Але вам необхiдно було розслабитися. Хiба нi?
Вона скривилася. Ранок обтяжився нудотним вiдразливим присмаком.
– …Дивлячись на вас, важко припустити, що ви вiдзначаетеся тягою до алкоголю… Ранiше, гадаю, з вами такого не траплялось. Я вгадав?
– Яка рiзниця! – сказала вона роздратовано. – Та нехай би я була хоч i затята алкоголiчка… Ви ж розписалися на паперi, що прикiнчите мене протягом трьох мiсяцiв. Ну так не тягнiть зрештою! Чи це така розвага – доводити до сказу безневинну людину очiкуванням смертi?!
Семироль знизав плечима:
– Якщо так мiркувати, Ірено… Власне, все наше життя – очiкування смертi. То що ж – душити немовлят, перш нiж вони це усвiдомлять?
Вона промовчала. Обережно прилаштувала на спинцi крiсла зморену важку голову.
…Вона вже не спала зрання. З ii вiкна вiдкривався непоганий краевид на дорогу за ворiтьми – якiсь будiвлi здалися iй гаражами. У кiмнатi знайшлись, як мiнiмум, два важких предмети, що годились для вибивання шибок. А щоб уникнути шуму – можна було б приклеiти до скла пасмуги з розiрваноi наволочки… Ірена уривчасто дихала, борючись iз запамороченням, а в мозку тим часом крутилася фраза з уявноi повiстi: «…Холодне повiтря обпiкало. По мотузцi з розiрваного простирадла вона спустилася в снiговий замет, пригинаючись, ховаючись пiд вiкнами… дiсталася гаража, туди, де висiв на петлi масивний незамкнутий замок. Дорога була вiльна…»
Вона похмуро скривилась; подоба ii посмiшки не сховалася вiд очей Семироля.
– Ірено, я ще вчора хотiв сказати… Втекти звiдси зовсiм неможливо, ще нiкому це не вдалось. Знаю, ви не повiрите менi на слово… І кожна така спроба принесе вам нове розчарування i, можливо, травми, калiцтва. Давайте домовимося: ви не будете пiддавати свое здоров’я таким випробуванням. Згода?
«Дорога була вiльна…»
Ірена тупо дивилася в стiну просто перед собою. На стильнiй модернiстськiй картинi зображено було жiнку з синяво-блiдим, стражденним обличчям. У темному квадратi вiкна за ii спиною висiв жовтий бляклий мiсяць.
Цiкаво, якi емоцii мае викликати ЦЕ? Особливо у вампiра?…
– У мене до вас iще одне важливе питання, Ірено… – Семироль зiтхнув. Зараз вiн здавався не таким уже пещеним: навколо очей залягли помiтнi темнi тiнi. – Коли я читав у матерiалах вашоi справи про спробу симуляцii психiчного розладу… це не дуже мене злякало. Зрештою, у вашому становищi не симулюе тiльки ледачий… або людина без фантазii…
Вiн вичiкувально замовк. Ірена мовчала теж – удруге за цi кiлька хвилин пан Семироль торкнувся болiсного для неi: викликало iстерику часто чуте там, у тюрмi, слово «симуляцiя».
– Ірено, скажiть менi ще раз. Хто такий Анджей?
– Мiй колишнiй чоловiк, – промовила вона з огидою.
– Де вiн зараз?
– Менi сказали, що вiн загинув, але я не вiрю.
– У вас е пiдстави не вiрити?
Ірена дивилася в його настороженi очi. Незворушний пан адвокат чомусь непокоiвся; Ірена iнтуiтивно вiдчула, що може це занепокоення посилити.
– Є, – промовила вона, не уникаючи його погляду. – У мене е пiдстави. Бо якби Анджей помер – увесь ваш свiт одразу ж накрився б мiдним тазом.
Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили рiзкi складки:
– Виходить, ваш колишнiй чоловiк – Творець? Нi багато нi мало?
Вона помовчала. Їi халат раптом став обтяжувати ii – чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному виглядi…
– Я не думала про це, – зiзналася вона нарештi. – Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Вiн створив не свiт, а всього лише… МОДЕЛЬ. Саме оцю.
Зависла тиша. Семироль пройшовся по кiмнатi, зупинився бiля вiкна, побарабанив пальцями по пiдвiконню:
– Але ж експертиза визнала вас повнiстю осудною, Ірено. Й у неi були на це своi пiдстави…
– Як довго ви збираетеся мене тут тримати? – запитала вона втомлено.
Семироль пiдiйшов. Зупинився навпроти, так близько, що мiг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.
– Вiдверто? Залежить од багатьох чинникiв. В основному, од вас, не вiд мене…
У дверi вiтальнi постукали. Цей звук був настiльки недоречним i несподiваним, що Ірена аж здригнулася.
– Заходь, – не пiдвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: – Знайомтесь. Це мiй управитель, Сiт.
* * *
Іренi не сподобалася присутнiсть управителя.
Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зi звичками професiйного охоронця. Власне, чогось подiбного слiд було очiкувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль вiдбирае собi клiентiв, вивчае матерiали кримiнальних справ, виступае в судi… нагулюе, коротше, потребу в теплiй крiвцi…
Ірену пересмикнуло.
– Ви можете поки що книжки почитати, – байдуже-звично порекомендував управитель. Вiн сидiв, розвалившись у крiслi, простягнувши ноги, заклавши зчепленi маслакуватi руки за коротко стрижену потилицю. Пiд «книжками» малася на увазi купа кишенькового чтива у зiм’ятих дешевих обкладинках, iмовiрно, з iхньою допомогою заспокоювала нерви цiла низка жертв вампiра…
Як часто (задавалася питанням Ірена) пан адвокат вiдчувае свою «гемоглобiнову потребу»? Судячи з того, що Семироль НЕ прокусив iй артерiю при першiй же можливостi – вiд подiбноi спраги вiн особливо не страждае. Нагодилася жертва – викупив, тепер нагулюе апетит…
– Вам, напевно, заборонено говорити зi мною? – запитала вона, неуважно перебираючи зачитанi книжечки.
– Та нi, чому, – пiсля паузи вiдгукнувся управитель. – Я просто… гм. Ну, якщо вам цiкаво зi мною поговорити…
Ірена подивилася на нього уважнiше. Просторi штани, довгий витягнутий светр iз високим, пiд горло, комiром. Вуха щiльно прилягають до круглоi голови. Боксерська щелепа. Невизначеного кольору очi.
– У життi ви б на мене i не глянули, – сказав управитель iз присмаком гiркоти.
– У життi?
Якусь хвилину Ірена була в полонi моторошноi здогадки: Семироль убив ii ще по дорозi! І зараз вона проживае свою вiчнiсть у потойбiчному свiтi, змодельованому безумцем Анджеем…
– У нормальному життi, – уточнив управитель.
Іренi знадобилася ще хвилина, перш нiж вона змогла силувано усмiхнутись:
– Чесно кажучи, я волiла б… Щоби ми зустрiлися за iнших… менш екзотичних… обставин…
– Ви справдi порiшили отих трьох пацанiв?
Деякий час Ірена мовчала, i впродовж паузи очi управителя робилися все колючiшими. Головками цвяхiв ховались пiд брови. «Сука!» – виразно читалося в цих очах.
– Я нiкого не вбивала, – вичавила нарештi Ірена, тоскно розумiючи, що голос ii звучить непереконливо. – Це не я…
– Типу – безпiдставне обвинувачення?
Вiн не те щоб не вiрив iй. Гiрше – йому було абсолютно начхати. Справедливо ii засудили чи нi – кiнець один. Мабуть, управитель-охоронець без лiку перебачив таких ось без п’яти хвилин небiжчикiв, чий термiн життя визначаеться фiзiологiчними потребами пана Семироля…
– Саме помилково, – сказала вона вiдвертаючись. Управитель поплямкав губами – iронiчно чи спiвчутливо, Ірена так i не зрозумiла.
Мовчання тривало вже десь пiвгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нiкчемнi книжечки, не помiчаючи, що по кiлька разiв бере в руки одну i ту саму.
– А ви… давно тут служите?
Управитель звiв брови:
– Служу?
– Ну, працюете… у… тут?
– Сьомий рiк, – вiдгукнувся крем’язень по деякiй паузi. І додав iз несподiваною задумою: – Ну так, сьомий рiк уже… Ну й час… шпарить.
Ірена помовчала.
Управителю можна було дати на вигляд не бiльше тридцяти. Цiкаво, що змусило молодика свого часу вибрати таку… незвичну роботу? Мабуть, грошi. Семироль навряд чи скупиться…
– Господарство величеньке… Ви ж тут не самi? Хтось iще тут працюе?
Управитель зiтхнув i поглянув на Ірену так, нiби питання було йому нестерпно нудне.
– Кажуть, звiдси не можна втекти? – недбало запитала Ірена, коли вiдповiдi на попередне запитання не почула.
Управитель нарештi розчепив руки. Обережно погладив масивне колiно:
– Нi-i. Нiяк не можна. Вiрно кажуть.
* * *
Товариство здорованя вже втомило Ірену, однак поява Семироля тим бiльше не принесла радостi.
Пан адвокат повернувся не сам. Разом iз ним з’явився маленький щуплавий чоловiчок, який, судячи з напруженого верткого погляду, почувався не в своiй тарiлцi. Перед появою обох вона почула звук машини, що пiд’iхала (отже, щуплий гiсть прибув iз великого свiту. Із-за перевалу).
– Ірено, познайомтеся… Це пан Столь… Його iм’я вам нiчого не говорить, але вiн – експерт регiональноi гуманiтарноi комiсii. Ви хотiли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас е така можливiсть… Ходiмо, Сiте.
Управитель-охоронець нарештi вибрався зi свого крiсла. Несхвально зиркнув на розсипанi книжечки. Запобiгливо пропустив поперед себе Семироля.
Дверi зачинилися.
Пан Столь потер долонi i вiдразу нагадав цим пана Петера. Тiльки якщо Петер був опасистий i тлустий, то Столь здавався таким собi опудалом, яке полишило рiдне мiсто у пошуках пригод.
– Радий вiтати вас, панi Ірено…
Вона проковтнула слину.
Про «регiональну гуманiтарну комiсiю» вона чула вперше. У зичливiсть Семироля вiрити не випадало. Але ж ось вiн стоiть – конкретний чоловiк, що заради неi прибув iз-за перевалу, i якщо притиснутись обличчям до вiкна, можна розгледiти його машину бiля ворiт…
Вона помовчала. Приiжджий м’явся, збираючись iз думками.
– Так уже радi? – мовила вона iронiчно.
Той короткозоро заклiпав почервонiлими вiд вiтру очима. Ймовiрно, гуманiтарна комiсiя не користуеться якимось особливим авторитетом. Експерти з поважних органiзацiй поводяться iнакше… Ірена згадала пихатих експертiв, чиi пiдозрiливi погляди проводжали ii, коли вона йшла в МОДЕЛЬ.
– Панi Хмiль, я знайомий iз рiшенням суду… З усiма матерiалами у вашiй справi. З даними судмедекспертизи… З вашими свiдченнями… Картина видаеться, хм… дивна… Я хотiв би ще раз докладно почути вiд вас…
Вона набрала в груди повiтря.
Їй потрiбно подумати. Хоча б десять хвилин, щоб зiбратися з думками…
Але часу не було, i тому вона почала описувати. Ще раз. Детально.
На двадцятiй хвилинi ii розповiдi Столь насупився. На обличчi його, перед тим млявому i розгубленому, проступили ознаки суворостi:
– Панi Хмiль… Не варто ухилятися вiд вiдповiдi на одне з найважливiших питань: де ви були десять мiсяцiв поспiль? Поки творилися всi цi злодiяння? Пан Семироль говорив менi, що у вас е своя версiя – дуже оригiнальна…
Ірена скривилася:
– Неприемно грати роль божевiльноi… проте… менi нiкуди вiдступати. Так, упродовж усих цих десяти мiсяцiв iснування МОДЕЛІ я перебувала… в iншому свiтi. У свiтi, що послугував для МОДЕЛІ прообразом. В реальному свiтi. Я вийшла на пагорб (iз вашоi точки зору – нiзвiдки), спустилася до свого дому. Вiн був порожнiй, але слiди чужоi присутностi…
– Вибачте, панi Хмiль. Отже, ви iснуете в двох свiтах одночасно?
Вона помовчала. Їi спiврозмовник вовтузився в крiслi, на мiсцi управителя Сiта (крiсло, зручне для здорованя, виявилося надмiру для худоi сiдницi пана Столя).
– Нi, – сказала вона виважено. – Зараз – тiльки тут. А вони там, у зовнiшньому свiтi, чекають – не дочекаються, – вона глузливо посмiхнулася.
– Он як? Цiкаво, – Столь кивнув. – Якщо можна, детальнiше… Про той, iнший свiт. Ким ви там були? Хто були вашi родичi та друзi… й кого з них ви, може, зустрiли тут?
Ірена зiтхнула. Закинула ногу за ногу (з iншого боку, що iй втрачати?…).
Вона набрала повiтря в груди i заговорила.
* * *
