скачать книгу бесплатно
Страта
Марина и Сергей Дяченко
…Письменниця Ірена Хмiль потрапляе в лабiринт свiтiв, створених таемничим Моделятором – ii колишнiм чоловiком, генiальним винахiдником. Вона розумiе, що треба рiшуче втрутитись, бо «творiння» безумця вже не контролюеться його волею i може спричинити катастрофу, яка зруйнуе свiт…
Марина та Сергiй Дяченки
Страта
Роздiл перший
* * *
На поворотi, де дорога виписувала петлю над самим урвищем, Ірена зупинилася. Вийшла з машини, щоб подивитися на туман.
Провалля починалося вiдразу ж за смугастими стовпчиками дорожньоi розмiтки. На днi провалля залягла густа хмара – щiльна, струмениста, що повiльно перетiкала сама в себе. Сiрi пасмуги, пiднiмаючись над краем, танули в променях вранiшнього сонця, – крiзь розпливчастi клаптi проступали гори, далекий лiс, череп’яний дах маленькоi кав’ярнi, до якоi ще десять хвилин iзди…
З-за повороту обережно – а в цих горах усi iздять обережно – витнувся синiй легковичок. Побачивши на узбiччi Ірену, пригальмував, зупинився; з-за керма вибрався лисуватий чоловiк – Іренi вiн видався начебто знайомим. (Утiм, у цих мiсцях усi десь колись зустрiчаються – людей не так-то вже й густо.)
– Вам допомогти? Щось iз машиною?
Над осiлими клаптями туману, змахуючи крилами, розмiрено летiв бiлий птах. Лiс проступав, виднiлися пагорби, нiби недбало накинута розмаiта шаль.
– Е-е-е… Вибачте, що встряв…
Вона опам’яталася:
– Нi-нi… дякую. З машиною все гаразд.
Чоловiк нерiшуче тупцявся на мiсцi. Мабуть, уже картав себе за миттевий порух, не хотiв видатися нав’язливим.
Туман танув. Вже проступали валуни на днi провалля i струмок мiж ними.
– Дякую, – повторила вона ще раз, думаючи про свое.
– А знаете… – несподiвано мовив чоловiк, простеживши за ii поглядом. – Кажуть, е така прикмета…
На червоний дах кав’ярнi лягло сонце, i черепиця заяскрiла, нiби мак.
– Так от, кажуть, – чоловiк кашлянув, – що коли отак на безлюддi довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця. Вiн просуваеться в туманi, як у хмарi… Ви часом не його сподiваетесь уздрiти?
Ірена слухала машинально. Мiж тим раптом страшенно захотiлося кави. Вона уявила маленьку порцелянову чашечку з петелькою ручки, такою крихiтною, що лиш двома пальцями можна взятися…
А до кав’ярнi – ой-йой-йой – ще десять хвилин дороги…
– Вибачте, – нахилив голову чоловiк, i через секунду за спиною Ірени загурчав мотор його синього легковичка.
– Я просто люблю це мiсце… – мовила Ірена мрiйливо в порожнечу. – Гарно, правда?
Синя машина вiддалялася, виляючи хвостом вихлопiв. Мабуть, на знак згоди.
* * *
Кафедра фiлологii з адмiнiстративними кабiнетами мiстилася в центральному корпусi – старовинному i просторому, з кам’яними гарпiями при фронтонi. Іренi збридились отi гарпii, щось вони навiювали…
Вона таки спiзнилася на десять хвилин. Завiдувачка кафедри демонстративно подивилася на годинник:
– О, панi Хмiль, як завжди, вчасно…
Ірена не вiдповiла. Сiла в кутку бiля столу, дiстала записник i почала бездумно креслити щось ручкою на сторiнцi.
– …Пiдсумки нинiшньоi сесii дозволяють зробити висновки про…
Завiдувачка кафедри, доглянута блондинка з головою в крутих кучерях, схожа була на великого породистого пса, голос мала глибокого тембру, а розум тверезий i рацiональний. Із поколiння в поколiння студенти передавали одне одному ii незмiнну кличку – Карателька. Ірена знала: нехай будучи хоч при смертi, але студент (якщо не помре до початку найближчоi сесii) – з останнiх сил приповзе до неi на лекцiю, страхаючись жорстоких санкцiй…
Половина невдах, що вилетiли з унiверситету пiсля першого ж триместру, з цiлковитими пiдставами могли дякувати за це панi Карательцi. Щодо кафедри, то тi, хто всидiв на нiй протягом останнiх п’яти рокiв, давно вже змирилися iз вiчною гризнею на засiданнях.
Ірена водила ручкою по чистому аркушу. Крiзь блiду сiтку клiтинок проступали контури замку – половина веж обрушилась, i над донжоном здiймалися язики полум’я. Облога вежi, таран гатить у браму, полчища варварiв лiзуть по стiнах…
Темпераментний монолог Карательки змiнився ядучою тирадою довгого, як жердина, професора схiдноi лiтератури; конфлiкт спалахнув, як купа соломи, Ірена досадливо скривилася.
– …Адже за подачу робiт на конференцiю вiдповiдали саме ви! І як зрозумiти, що я i моi студенти дiзналися про неi за тиждень, в той час як вашi встигли пiдготувати три розгорнутi доповiдi?!
Ірена вiдiрвала погляд вiд пожежi коло ворiт.
У просторiй кiмнатi кипiли пристрастi. Кволi гiлочки кiмнатного лимонного дерева заснував дрiбненький виснажений павучок, а у професора схiдноi лiтератури вже трусилися губи i летiла з рота слина. Іренi здалося, що мiж професором i Карателькою яскрiе вольтова дуга:
– …Ви все сказали? Я питаю, ви все сказали? Може, ви якийсь час помовчите?!
У порiвняннi з бойовиськом на кафедрi картинка облоги здалася блiдою, геть позбавленою життя, несправжньою. Ірена прималювала в куточку ще й шибеницю з порожньою петлею – моторошна картинка набула якогось опереткового вигляду. Вiдсунувши зошит, Ірена перегорнула сторiнку.
– …Ось хоча б i наша панi письменниця…
Ірена зсунула брови. Помовчала, розглядаючи чистий аркуш; пiдвела погляд. Усi присутнi чомусь втупилися в неi – тiльки професор, ухопившись за грудину, дивився у вiкно. Напевно сподiвався, що пейзаж за вiкном здатен його якось заспокоiти.
– Ось кому я заздрю, – з iронiчною ноткою протягла Карателька. – Це, панове, у нас нерви. Все це лише нас стосуеться. А у панi Хмiль – зовсiм iншi iнтереси. І якщо якогось прикметного дня весь наш iнститут згорить к бiсу – наша мрiйниця може цього навiть i не помiтити…
Ірена уявила собi язики полум’я над адмiнiстративним корпусом. Облогова вежа на клумбi, таран збивае гарпiй бiля входу, закiптюженi рятувальники, що падають пiд безжальним канчуком панi Карательки…
– Панове, – огрядна жiнка-доцент постукала по циферблату ручного годинника. – Може, час закруглятися?…
А коли члени кафедри, полегшено зiтхнувши, хутко висипали в коридор, Іренi спала на думку колюча i дотепна вiдповiдь.
* * *
– Ірено, ви мене пiдкинете? – запитав професор схiдноi лiтератури. Вiн жив на околицi унiверситетського мiстечка i зазвичай напрошувався до Ірени в попутники.
– Ох, як я ненавиджу стервозних жiнок, Ірено! О, як я iх ненавиджу… Моя перша дружина була з таких… Знаете пiсеньку: «вiдкiля беруться стерви – iз гарнесеньких дiвчат»?… Але тим приемнiше бачити поруч жiнку, яка… обережно, автобус!!
У професора була кепська звичка – вiн повсякчас пiдказував Іренi, як вести машину. Шпарко сiпався на сидiннi та злякано попереджав про неминучу ймовiрну небезпеку.
Автобуси вивернули з-за рогу – iх було три. Бiля ворiт гуртожитку iх чекало юрмисько: купою зваленi впоперек тротуару рюкзаки перегороджували дорогу пiшоходам, а збудженi студенти галасливо i привiтно махали барвистими спортивними шапочками.
– У молодi канiкули… – заздрiсно зiтхнув професор.
Ірена пригальмувала.
Прогуляти лекцiю панi Хмiль – то було серед студентiв звичайним дiлом, зате i радiсть, iз якою зазвичай вiтали Ірену, була абсолютно щирою. Вибравшись iз машини, вона вiдразу ж опинилася в колi хлопцiв, котрi, вiдтiснивши дiвчат на заднiй план, жартiвливо змагалися за право поцiлувати Іренину руку.
– Вiтаемо! Вiтаемо!
– Панi Ірено, iдьмо з нами!
– Панi Хмiль, дозвольте привiтати…
Вона, звичайно ж, не встигала вiдповiсти всiм одразу – роздавала кивки та усмiшки. Збудження потроху спало, кiльце хлопцiв навколо Ірени порiдшало, i через кiлька хвилин вона залишилася в товариствi двох давнiх шанувальникiв (iмен вона, на свою прикрiсть, нiяк не могла згадати).
– Панi Хмiль, – нерiшуче втрутився високий худий юнак в окулярах. – А можна ваш автограф?… Я спецiально за журналом ганявся… Отим, де ваша повiсть…
Вона знiяковiла, як завжди, коли студенти згадували ii публiкацii. Кивнула.
– А чи скоро вийде книжка?… Скажiть, будь ласка, панi Хмiль… – студент зам’явся. – Чому у вас завжди все так сумно закiнчуеться?
– Та невже? – вона всмiхнулася, приховуючи збентеження. – Герой загинув – звичайно, шкода, але ж вiн знав, на що йде…
Хлопець почервонiв:
– Рiч не в тiм… Погано, що його дiвчина вийшла замiж за барона. Кепсько, що… ну, загалом, це…
– Ви свiдомо… м-м-м… деформували образ романтичноi легенди? – втрутився iнший, широкоплечий i мiцний, але з дитячим кругловидим обличчям.
– Абсолютно свiдомо, – вона подивилася кругловидому в вiчi, але вiн не збентежився пiд цим поглядом, по-дорослому стиснувши губи:
– Отже, це… руйнування романтики, заземленiсть… Може, це суто творчий пiдхiд?
Вона замислилася.
Молодь товпилася навколо автобусiв, двох студентiв хтось уже смикав за рукав, iх гукнули; в ii авто нетерпляче вовтузився професор.
– Ми поговоримо про це… в майбутньому триместрi, – вона кивнула i сiла за кермо. – Вдалих канiкул…
– І вам нехай щастить, панi Хмiль!.. Пишiть iще!..
– Наiвнi хлопчаки, – сказав професор, коли автобуси зникли з очей. – Одружаться, тодi кожного ухопить стерва – i стануть вони, як усi… Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку – я хочу вiдпочити, хочу релаксу… А стерв i в життi достобiса…
– Не треба було з нею зв’язуватися… – спокiйно сказала Ірена, згадавши Карательку.
– Нi, не те… Знаете, чому я не можу читати ваших оповiдань? Бо коли дама з кринолiном, а лицарi в кольчугах i з мечами – це спокуслива казка, Ірено. З iншого, так би мовити, свiту… свiтоустрою… У кожного це з дитинства – лiсовi духи, гноми там рiзнi, лицарськi турнiри, жорстокi бойовиська… любов… А не убогi побутовi розбiрки з наперед вiдомими наслiдками.
– Я подумаю, – сказала вона. І це не була вiдмовка – вона справдi збиралася подумати, а як ii думки стикувалися зi словами професора – то вже буде видно…
– Ви тiльки не ображайтеся…
Вона пригальмувала перед професорським будинком.
– Ох, спасибi, Ірено… Творчих вам успiхiв! Але не завадить хоч трошки вiдпочити на канiкулах…
– Навзаем. Дякую.
Професор вже вiдчинив дверцята. Затримався, наче роздумуючи.
– Ірено… Ви даремно гадаете, що всi чоловiки на свiтi – самозакоханi егоiсти.
– Я поду… – почала вона звично, але схаменулася: – Я зовсiм так не думаю…
Професор недовiрливо похитав головою:
– Знаю… Ну, що ж. До побачення.
* * *
Перше, що вона зробила, зайшовши до кiмнати, – витягла з-пiд лiжка черепаху i поклала ii на килимок пiд свiтло настiльноi лампи. Черепаха, схожа на закутого в панцир лицаря, змiряла Ірену вiдсутнiм поглядом намистинок-очей (вона не вiдгукувалася на поклик – у неi було свое життя. Ірена тримала черепаху просто так, для настрою).
Сторожовий пес Сенсей нетерпляче бив хвостом по дошках ганку, благаючи впустити його досередини. Ірена зжалiлась, затим пiдiйшла до телефону, щоб перевiрити, хто дзвонив за ii вiдсутностi.
Ого! Два дзвiнки вiд лiтагента i ще три – невiдь-чиi. Хто це, цiкаво, так наполегливо домагався уваги панi Хмiль…
Вона дала черепасi капусти. Поторсала Сенсея по шиi, вляглася на канапу i натягнула плед до самого пiдборiддя.
Чесно кажучи, слiд було би самiй зателефонувати лiтагенту. Мало що, а раптом вигiдний контракт…
«Руйнування романтики, заземленiсть…» «Хочеться казки, Ірено… Іншого, так би мовити, свiту…»
Треба було вiдповiсти так: авжеж, нiщо не заважае вiрити, що там десь, в iншому свiтi, краще i цiкавiше… У чистому i прозорому свiтi, без нудних екзаменiв, без Карательок, без податковоi iнспекцii… Але ви помиляетеся, бо…
Озвався телефон. Ірена зiтхнула – на табло висвiтився номер лiтагента.
– Так, я слухаю…
– Панi Хмiль? Нарештi… Уявiть собi, у нас е замовник на весь цикл про Облогу!
– Але ж вiн ще не написаний…
– Це нiчого! Авансом, пiд замовлення… Тiльки, Ірено, заради Бога, вони просять обов’язково якоiсь магii. Темний Володар хоча б на вiддаленому планi. Ну, ви знаете, буяння фантазii, чарiвники, артефакти, квести, поединки… Панi Ірено, ви пам’ятаете, ми з вами вже про це говорили…
– Я подумаю, – пiдсумувала вона почуте.
Лiтагент досить добре встиг вивчити свою пiдопiчну, щоб розрiзняти всi вiдтiнки цiеi ii звичноi фрази.
– Панi Ірено… Бажано конкретноi розмови, не по телефону. Де ми могли б зустрiтися?
