скачать книгу бесплатно
Навiть при iхньому спiльному життi Анджей нiчого не розповiдав iй про свою роботу… І певна рiч, вiн завжди був трохи несамовитим (якщо, звичайно, можливе таке поеднання слiв).
– Напевно, ви будете здивованi, – втрутилась жiнка. – Чоловiки дивують нас не рiдше, нiж ми iх… Але данi спецiального тесту показали, що вивести людину зi ступору iнодi може… сильний подразник. Зокрема – поява колишньоi дружини…
Ірена, як i досi, мовчала. Цi двое вже завантажили ii вище ватерлiнii – саме час залягти на дно, себто на канапу, натягнути до пiдборiддя плед i подумати над почутим…
Цiкаво, що воно за «спецiальнi тести»?
«Я подумаю», – хотiла вона сказати звичне, але в останнiй момент стрималася.
– Отже, – пан Петер подався наперед i гостро заглянув iй в очi. – Сталося так, що вiд… душевного здоров’я цього чоловiка нинi залежить доля багатьох людей… Можна сказати, питання життя i смертi. І комiтет звертаеться до вас… як до свiдомоi громадянки. Як до жiнки, педагога, гуманiста…
М’ясо на грилi потроху набувало смаковитостi. Схоже ii, панi Хмiль, зараз обробляють, доводячи до готовностi…
До чого вся ота патетика?
– Вiн у лiкарнi? – запитала Ірена, i голос ii був не такий байдужий, як iй хотiлося.
Схоже, Петер i жiнка ледве втрималися, щоб не перезирнутися.
– На жаль, нi… Нещастя трапилося, коли пан Анджей Кромар перебував iз науковою мiсiею… у вiдрядженнi.
– Про яку таку науку ви говорите? – здивувалась Ірена. – Я завжди вважала, що Комiтет…
– Про прикладну соцiологiю, – стиха вимовив Петер. Погляд його став вiдчужений, нiби вiн дивився на Ірену з далекого далека. – Про експериментальну соцiологiю… Бачите, у будь-якi часи в людства були, так би мовити, потаемнi забороненi куточки. Дослiдження, якi вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними… І все ж таки вони були нечувано перспективнi. Певна рiч, тiльки пiд наглядом Комiтету…
Шматочки м’яса повiльно оберталися на рожнi, пiдставляючи вогню то один, то другий бiк.
– Що трапилося з Анд… з паном Кромаром?
Жiнка зiтхнула.
– Вiн проводив експеримент… – Петер, як i ранiше, дивився Іренi у вiчi, й погляд його був схожий iз поглядом змii, що вистежуе жертву.
– Невдалий?
– Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара… ще буде оцiнений державою та суспiльством… Утiм, про це згодом. Справа в тому… що коли працюеш на межi дозволеного… уточню: дозволеного не суспiльством – а природою… Тодi й успiх може раптово обернутися трагедiею. Ось як у нашому випадку…
Ірена тоскно думала про свiй плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватоi черепахи.
– Ви, мабуть, уже втомилися, – жiнка роблено посмiхнулася, – вiд наших недомовок…
– Що власне вiд мене потрiбно? – запитала Ірена, з досадою розумiючи, що цим запiзнiлим запитанням i слiд було починати розмову.
– Ми сподiваемося… – голос Петера став зовсiм уже проникливим, – що ви вiдвiдаете пана Кромара там, де вiн зараз перебувае… i виведете його з шокового стану. Цим ви врятуете… його життя. І, можливо, життя багатьох людей… Професiйна етика не дозволяе менi сказати бiльше.
Ірена геть розгубилася.
Нiчого собi… Якби йшлося про те, щоб з’iздити в якесь сусiдне мiстечко i розшукати там Анджея – навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова…
– Я так розумiю… вiн перебувае десь… далеко?
– Транспортнi витрати бере на себе Комiтет, – глухим голосом повiдомила жiнка.
– А куди, власне, належить…
Петер зiтхнув. Витягнув iз-пiд столу свiй плаский портфель, а звiдти – заздалегiдь заготовлений аркуш:
– Ось… прочитайте, сподiваемось, ви зголоситесь.
Ірена пробiгла очима текст – це була пiдписка про нерозголошення державноi таемницi. Їй чомусь стало весело. Мiсцезнаходження Анджея е державною таемницею! Давно пора. Давно пора оголосити дослiди цього нiкчеми зброею тактичного значення, а у похмурому настроi – i стратегiчного… І, розсердивши як слiд, скидати його на позицii ймовiрного противника. «Через годину вороги у вiдчаi побiжать здаватися в полон…»
Петер насупив брови. Йому незрозумiла була ii усмiшка.
Вона знизала плечима:
– Зроду не вникала у вашi таемницi…
– Це, власне, формальнiсть, – м’яко сказала жiнка. – Але без вашого пiдпису ми не можемо…
«На канапу… – подумала Ірена стомлено. – І днiв зо два не висовувати носа з-пiд пледа. Вiдновлювати внутрiшню екологiю…»
Вона таки пiдписала. Петер довго вдивлявся в папiр, нiби сумнiваючись у справжностi Ірениного автографа.
Мiж тим офiцiант принiс смаженину, i документ спiшно прибрали – вiд жирного соусу подалi.
– Бачите… Основна спецiальнiсть вашого колишнього чоловiка – моделятор.
Гарячий соус стiкав краплями – м’ясо, просмажившись над вогнем, неначе побажало знову прибрати первинного вигляду i скористалося кривавим томатом. «Ось так i жiнки…» – подумала було Ірена, але доводити повчальну думку до кiнця не вельми хотiлося.
– Отже, моделятор, – голос Петера знизився до шепоту. – Експериментатор… І сталося так, що в процесi експерименту ваш чоловiк створив…
– Мiй колишнiй чоловiк, – мимохiдь виправила Ірена.
– Ваш колишнiй чоловiк… створив функцiонуючу чотиривимiрну модель. У тимчасовому режимi десять до одного…
– Добре, – автоматично кивнула Ірена, бо обое ii спiврозмовникiв явно чекали хоч якоiсь реакцii.
Жiнка поперхнулась. Петер глитнув шмат:
– Ви не зрозумiли… Вiн перебувае ВСЕРЕДИНІ моделi. Ми маемо вiдомостi про те, що вiн живий i здоровий… В той же час його поведiнка наводить на думку про шок. Про розлад сприйняття…
Іренi уявився Анджей, котрий сидить всерединi свого сiрникового мiста – найвища вежа ледь дiстае йому до плеча. «Це? Дурницi, так, моделька…»
– Я щось не дуже вас розумiю, – зiзналася вона вiдверто. – Але обiцяю подумати.
* * *
…Приблизно мiсяць тому вона отримала листiвку без пiдпису. Текст був надрукований безликим принтером, але вона вiдразу зрозумiла, хто вiдправник.
На листiвцi не було нiчого особливого – просто типовий мiський пейзаж. Якийсь магазин iз яскравою вiтриною. Вивiска над входом, щось на зразок «Святковi жарти i сюрпризи». Вулиця, перехожi, дiти, звичайнi жанровi сценки…
«Ну, я пiшов, – написано було на зворотному боцi. – Привiт».
Вона довго крутила листiвку в руках. У якийсь момент навiть занепокоiлася – iй вчувся натяк на самогубство… І, можливо, будь-яка iнша людина, вiдправляючи таке послання, справдi думала б про суiцид. Будь-яка iнша – але не Анджей.
Вiн був iз тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навiть у помислах.
Що вiн мав на увазi? (Вона думала про це вже кiлька днiв, а потiм переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому – Анджей…)
Анджей.
Вона сiла на канапi. Будинок спав; дрiмала на журнальному столi черепаха, i Сенсей теж, iмовiрно, спав у своiй будцi (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почуе, який бувае Сенсей).
А ту листiвку вона вже давно викинула. Разом iз iншим паперовим непотребом.
* * *
Спочатку була прохiдна. Потiм внутрiшнiй бар’ер, iще один, потiм iще. Звiдусiль витрiщалися рачачi очi телекамер; на всiх постах пан Петер пхав у спецiальне гнiздо свое посвiдчення – зелену пластикову картку. І ще одну картку – червону, виготовлену спецiально для Ірени; лампочки блимали згiдливо, i зосередженi охоронцi знiмали блокування з броньованих дверей.
– Вибачайте за, е-е-е, деякi незручностi…
Ірена зверхньо посмiхалася. Для того щоб захистити цю iх хвалену секретнiсть, досить було б посадити бiля входу одного-единого Сенсея.
За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кiмната; Ірена з цiкавiстю озирнулась.
Петер нервово потер долонi:
– Кави хочете?
Найбiльший i найскладнiший прилад, що примостився бiля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.
– Автомат для миття посуду теж у вас е?
Петер не вiдповiв. Пiдсiв до мiнiатюрного монiтора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:
– Виведи на нас його фiзданi…
Кавоварка засичала, випускаючи цiвку ароматноi рiдини. В ii шипiння вклинився iнший звук – достоту фонограма з фiльму про лiкарiв-убивць.
Розмiренi удари серця. Звук подиху – вдих-видих… Екран монiтора ожив, засвiтився якоюсь розгорнутою дiаграмою. Свiтловi стовпчики пiдстрибували i опадали.
Ірена пiдiйшла до верткого крiсла.
– Це Анджей, – збуджено сказав пан Петер за ii спиною. – Зараз данi розгортаються в реальному часi, для наочностi й для зручностi. Хоча – ви пам’ятаете – модель працюе в хронорежимi десять до одного…
Ірена не сказала нi слова.
Їй складно було повiрити, що самолюбне серце Анджея здатне битися напоказ, у динамiках. У якийсь момент iй стало мулько – нiби якусь iнтимну подробицю виставили для загального огляду…
– Вiн притомний, – сказав Петер, дивлячись на кавову чашечку у власних руках. – Експеримент тривае ось уже мiсяць… реального часу. У нас колосальна перевитрата енергii. Модель вже необхiдно згортати… Якщо вiн цього не робить – вiн неадекватний.
Ірена взяла чашку з його рук i жадiбно сьорбнула. Торкнулася долонею шиi, ловлячи власний пульс; серце Анджея завжди билося повiльнiше. «Удав, – казала Ірена свого часу. – Холоднокровна сита змiюка…»
Вона поставила каву на блюдечко. Вона УСВІДОМИЛА, i мiрнi удари перестали бути фонограмою. Це дiйсно билося серце – цiлком певноi, знайомоi Іренi людини…
– Справа ось у чому, – Петер зiтхнув. – Ми… гм, володiемо можливiстю… Ми можемо перервати експеримент, закрити модель ззовнi… Навiть якщо не брати до уваги пана Кромара, який в даному разi обов’язково загине… Якщо навiть не брати цього до уваги – вибух iмовiрнiсних аномалiй такоi сили… здатен… заподiяти неконтрольованi наслiдки… викликати не до кiнця вивченi процеси… Я вже не кажу про мiжнародний скандал – але простiше, грубо кажучи, нас чекае катаклiзм, який…
– Тобто як – не брати до уваги? – здивовано запитала Ірена.
Пан Петер замовк.
– Тобто що не брати до уваги? Смерть Анджея?
Пан Петер болiсно скривився:
– Нi… тобто… Рiч у тiм, Ірено, експеримент iз самого початку нiс у собi небезпеку… для життя випробовувача. Пан Кромар…
– Пан Кромар нiколи не був схильний до авантюр, – вiдрубала Ірена. – І нiколи не ризикував би життям просто так… заради наукового iнтересу. Гадаю, вiн був абсолютно упевнений… що йому вдасться провести експеримент i залишитися живим.
– Звичайно! – Петер скривився так, що обличчя його стало схоже на здутий гумовий м’яч. – Але експеримент виявився НАСТІЛЬКИ вдалим… Що це межуе з катастрофою, Ірено. Боюся, що навiть Анджей… не мiг припустити…
Серце в динамiках билося впевнено й рiвно – але Ірена раптом похолола вiд думки, що ще секунда-двi – i воно зупиниться. Заволають, забiгають невидимi спiвробiтники пана Петера, i сам вiн пролле каву на свiтлi штани – i тiльки вона, Ірена, залишиться сидiти нерухомо, i навiть чашка в ii руцi не здригнеться…
– Отже, Ірено, ми не можемо закрити модель ззовнi… І пiдтримувати ii життезабезпечення не можемо теж. Бо кожна хвилина iснування моделi породжуе проблеми… зокрема, вибачте, етичнi. Адже оте, створене паном Анджеем… з кожною миттю стае все бiльш… як би це пояснити… автономним. І коли воно стане зовсiм автономним… Бачите, це ракова пухлина на ймовiрнiснiй структурi реальностi…
Вiн iще щось говорив – збуджено i науковоподiбно. Ірена пила каву i слухала, як дихае Анджей. Здаеться, i пульс, i дихання трохи прискорилися – можливо, вiн хвилюеться, чи, може, бiгае…
При словi «модель» iй уявилася збiльшена копiя сiрникового мiстечка, запакована в непроникну капсулу. І де там, власне, розiгнатися?…
Вона iронiчно посмiхнулася. Петер помiтив ii усмiшку i перервався:
– Я розумiю – все це звучить… може, фантастично або не цiлком переконливо… Але едина для нас можливiсть – знайти моделятора всерединi моделi i, повторюсь, спонукати його… примусити його завершити експеримент!
Вiн замовк. На обличчi його, як не дивно, проступило полегшення – наче вiн нарештi переступив через вагання i вилив душу. Висловив усе начистоту.
Кава закiнчилася. Ірена з жалем заглянула в порожню чашечку. (Попросити ще, чи що?)
– Чому для цiеi… мiсii вам потрiбна тiльки я i нiхто iнший? Ви гадаете, я здатна вплинути на Анджея? Ви помиляетеся. На нього i в кращi часи нiхто не мiг вплинути…
Петер роздратовано поклацав кнопочкою – в кiмнатi стало тихо, екран монiтора згас, несучи з собою таемницю кров’яного тиску Анджея Кромара i температури його тiла, та ще безлiчi показникiв, в яких Ірена, не будучи лiкарем, геть не розумiлась…
– Надiшлiть краще роту десантникiв, – порекомендувала Ірена серйозно.
Петер засопiв. Пiдвiвся, пройшовся по вузькому коридорчику мiж приладами, характерним жестом потираючи долонi:
– Бачите… По-перше, ми виходимо з того, що пан Анджей, м’яко кажучи, не при тямi вiд пережитого потрясiння… І жiноча м’якiсть тут куди доречнiша за грубу силу. По-друге… вiрнiше, це по-перше i по-едине… Всередину моделi веде лише один канал. Чи за iронiею долi… чи за дивною примхою пана Анджея… чи ще з якоiсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нiкого, крiм вас, модель не впустить.
– Можна ще кави?
