скачать книгу бесплатно
– Сенсею, у хатi е хтось?
Нiякоi реакцii. Висунуло язик. Щирi собачi очi…
Вхiднi дверi не були замкненi. Бiльше того – бiлi трiски на порозi та судомно висунутий язичок замка свiдчили про те, що досередини увiйшли не цiлком мирним шляхом…
Зрозумiло. У Анджея немае ключа, але якщо вiн хоче зайти – зупинити його неможливо…
– Очам не вiрю! – Вона стала в передпокоi, схрестивши на грудях руки. – Ти ж клявся, що нiколи в життi сюди не заявишся!
Мовчання. Незвичний запах – чи то вiд чужоi присутностi, чи то будинок вже пахне по-iншому…
Ірена ревниво озирнулась. Нi, все знайоме. Все до останньоi рисочки…
А ось цiеi плями пiд дверима – не було. Що вiн тут розлив? Чорнило? Мастило?
– Анджею! – гукнула вона рiзко. – Виходь!
Мовчання.
Вона прочинила дверi до вiтальнi – в камiнi димився попiл. Вмiст камiна ii здивував. Якесь обгорiле лахмiття… Крiсла перед круглим столом були коричневi, а не синi.
Ірена зцiпила зуби.
– Анджею!
На кухнi вона знову виявила слiди чужоi присутностi. Тривалоi, абсолютно безладноi. Сенсей бiгав за нею хвостиком, i в вiдданих очах його не було анi краплi каяття.
– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… i ти впустив?
Радiсне повилювання хвостом.
– А де той дядько зараз? Де вiн?
Песик побiг до вхiдних дверей. Ірена вискочила слiдом; сусiдськi дiтлахи все ще ганяли м’яча перед ворiтьми.
– Валько!
Вона мимоволi здригнулася. Чубатий хлопчак, який пiдбiг, був старший, нiж вона очiкувала побачити.
– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?
Хлопчисько подивився здивовано.
– Пiвгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди вiн пiшов?
Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаноi кросiвки:
– Таж… тiтко Ірено… Хiба то були не ви?…
* * *
Вони одружилися раптово i без усяких церемонiй. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нiтилася: отi ii черевики зi стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навiть iх пiдбити…
Наступного дня вона привела свого чоловiка (це ж треба!) в компанiю однокурсникiв. З такоi нагоди зал у гуртожитку було звiльнено вiд зайвих меблiв, а трое дверей, знятi з завiс i укладенi на двi тумбочки, утворили належний цiй нагодi довгий стiл. Дiвчата клопотались на кухнi безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – вiн був того дня особливо показний. Ірена вiдчувала себе нiби фокусник на аренi: от-от влаштуе однокурсникам святковий феерверк iз коробки…
Ще в таксi вона взяла з Анджея обiцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр пiд вiкнами Івонiки – щоб не травмувати бiдолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий i сипав жартами так, що навiть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепiв, щоб потiм дивувати приятелiв…
Приiхали. Всiлися за святковий стiл. Ірена бачила, якими цiкавими очима дивляться на Анджея ii однокурсники, наперед смакуючи обiцяного джина з пляшки…
Випили за молодят – i з цiеi митi Анджей раптом замовк. Нiчичирк.
Вiн сидiв поруч iз молодою дружиною на чiльному мiсцi за столом – i похмурнiв на виду. Дивився в скатертину перед собою, вiдмахувався вiд тостiв, щось бурмотiв, досадливо мружачись на келих iз шампанським. За столом залягла нiякова тиша; Іренi здавалося, що ii пiдсмажують на повiльному вогнi. Бiлий комiр сукнi безжально вiдтiняв рожеву шию, яскраво-червонi щоки, палахкi вуха; подруги силувано жартували, заздрiсницi скептично кривили вуста, а хлопцi хмурнiли на виду i все частiше виходили покурити…
Мiж тим, Анджей кривився, як вiд кислиць. Пiдвiвся iз келихом у руцi; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвiв похмурим поглядом присутнiх i запитав, нервово постукуючи пальцями по стiльницi:
– До речi, що ви думаете про смертну кару?…
Вiдтодi ця фраза стала на курсi своерiдним паролем. Коли комусь сказати було нiчого, той питав багатозначно: «А що ви думаете про смертну кару?…»
Ірена втекла зi святкування завчасно. Анджей наздогнав ii на вулицi, довго мовчки йшов поруч i раптом заговорив – якось дивно. Спочатку iй здалося, що вiн цитуе якихось забутих поетiв, але потiм вона зрозумiла iз забобонним острахом, що чоловiк ii у такий спосiб просить вибачення, i його укладенi в ритм зiзнання – то не просто заримований текст, а вiрш, який лякае своею вивершенiстю…
Вiн говорив увесь вечiр – коли вони прийшли додому i вклалися в лiжко. Коли вони… Утiм, це було вже без слiв. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) нiхто з них не змiг згадати жодного рядка. Неначе нiчого й не було. Ірена плакала з досади, i, втiшаючи ii, вiн винувато знизував плечима:
– Миттеве – невiдновне…
– А що ти думаеш про смертну кару?! – питала вона крiзь роздратованi сльози.
Вiн знизував плечима:
– Зараз – нiчого…
* * *
– …Анджею!
Будинок мовчав, але Ірена i не чекала, що вiн вiдповiсть. Будинок був порожнiй, ii поклик звучав за iнерцiею, для самозаспокоення…
Вона пройшлася по кiмнатах. Зупинилася в кабiнетi, присiла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.
Дiстала iз сумки записник. Акуратно вивела пiд малюнком палаючого замку: «У будинку нiкого немае. Крiсла не синi, а коричневi. Дверi вiдчинено ломиком. Песик не злий… i недоглянутий. Черепахи немае. У будинку хтось жив».
Перечитала написане. Скривилася. Нi, за таке Срiбний Вулкан не дають…
…Час?
Минуло близько години вiдтодi, як вона побачила двi машини, що повзли назустрiч одна однiй на широкому вигинi траси. І тепер, вiдновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.
Вона сховала записник, пiдвелась i попрямувала в гараж.
Машина була на мiсцi. Брудна, iз забризканими глиною бортами, i це вразило Ірену навiть бiльше, нiж незвична форма даху.
Адже ii звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як i тi двi – жовта i бiла, що вона iх бачила з пагорба…
Вона трохи постояла.
Потiм дiстала записник i додала кiлька слiв: «Машини не такi. І моя теж. Вона горбата. І брудна».
Глибоко зiтхнула. Подивилася на годинник.
– Анджею…
Там, звiдки вона прийшла, минуло сiм хвилин. Імовiрно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розумiють з того, що вiдбуваеться. А пан Петер – нервово тре долонi.
У принципi, вона просто зараз може пiднятися на пагорб i пройти в тi iмпровiзованi «ворота». Пан Петер буде в розпачi (втiм, матерiалу на оповiдання уже вистачить). Хiба ii не влаштуе Срiбний Вулкан у номiнацii «оповiдання»?
Вона всмiхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерiгае за нею – якимось хитрим моделяторським способом?
– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…
Календар висiв на звичному мiсцi – у спальнi; сторiнка розкрита була на позначцi «грудень».
Вона опустилася на краечок лiжка. Дiстала записник, але додавати нiчого не схотiла.
Якi е варiанти?
Пан Петер напхав ii наркотиками, i тепер вона живе всерединi великоi галюцинацii?… Тодi все зрозумiло. Тiльки з якого дива?…
Вона роздратовано вiдкинула подушку. Зi зворотного боку наволочки виднiлася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.
Якого бiса вона далася утягнути себе в цю сумнiвну халепу? Тим бiльше що в нiй замiшаний Анджей…
От що… Десь вона читала, що iснуе спосiб вiдрiзнити галюцинацiю вiд реальностi…
Вона стомилася. Лiжко чомусь не вселяло довiри – можливо, через пляму, якоi на ii наволочцi нiколи не було. Притримуючись за скрипливi перила, Ірена зайшла в кабiнет, увiмкнула комп’ютер у надii вiдшукати на диску власний твiр – але не знайшла. Нiчого зi свiжих речей, навiть незакiнченоi повiстi…
Вона лягла на канапу, натягнувши плед до пiдборiддя.
Чути було, як у передпокоi стукае хвостом Сенсей.
Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвiдомити.
Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!
Вона потягнулася до телефону. З пам’ятi набрала номер довготелесого професора схiдноi лiтератури. Чекаючи зв’язку, всмiхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевiримо…
– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!
Вона сiла на канапi, бездумно кутаючись у плед.
– Я такий радий вас чути! Вашi студенти вас чекають… Правда, Карателька стоiть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнiв як почався… Ірено, як ви з’iздили?
– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…
– Коли вас чекати? Із торбою вражень, iз сувенiрами? – голос професора став грайливим.
Ірена зам’ялась:
– Власне… а коли зручнiше?
– Завтра, звичайно! Вiдразу ж приходьте до iнституту. Не слiд давати Карательцi зайвого приводу… Може, буде краще iй просто зараз зателефонувати?…
– Так-так… – пробурмотiла Ірена мимохiть. – Так… я теж рада… вас чути.
– Може, розповiсте хоч коротенько? – професор заусмiхався в слухавку.
– Нi… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.
– Гаразд… тодi до завтра. Нехай щастить…
– І вам… також…
Вона перевела подих.
Оце вже цiкавiше. Теж, як i все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?
Вона знову ж таки з пам’ятi набрала давнiй телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)
Нiхто не брав слухавку. Ірена замислилась i згадала ще два телефони, за якими Анджея можна було впiймати.
Той же результат. Довгi гудки.
Через кiлька годин геть стемнiе. Авжеж, бо… як там казав професор? Триместр уже п’ять тижнiв як почався? Жовтень…
Їi охопив страх – крижаний i раптовий. Сорочка миттево прилипла до спини (як вона дозволила себе втягнути!). Чому вона просто не вiдмовилася вiдразу ж?! Зараз – це галюцинацiя, чи вона «в тканинi моделi»? Над ким тут проводять експеримент?!
З-пiд канапи виповзла черепаха. Зиркнула на Ірену безглуздим блискучим оком; Ірена автоматично ввiмкнула настiльну лампу, поклала черепаху на серветку…
Час початку експерименту – грудень. Правильно, i календар у спальнi свiдчить про те саме… Експеримент тривае ТАМ мiсяць, а ТУТ – десять. Все сходиться…
Але хто в бiса весь цей час доглядав Сенсея i черепаху?!
Коли стемнiе, пертись до пагорба немае сенсу – можна запросто зламати шию. Значить, за кiлька свiтляних годин, що залишилися, будь-що треба вiдшукати Анджея… Схоже, вiн утiк при ii наближеннi? Граеться в кота i мишки?!
Ірена пройшлася кабiнетом. «Ти вдома», говорили очi, але всi iншi почуття нiяк не хотiли цьому вiрити. Можна було пiти на кухню i вiдкрити банку якихось консервiв, але заважала думка про учинене чужими руками безладдя. Розкидане начиння, брудний посуд, якiсь ганчiрки в кутку…
Ганчiрки… Вона почухала кiнчик носа.
…Купа попелу у камiнi з рештками якоiсь тканини. Що то була за тканина i чому Анджей ii палив?
