скачать книгу бесплатно
Вона зiтхнула:
– Я вiзьму до уваги…
– Домовились, – голос у трубцi спохмурнiв. – Я передзвоню завтра вранцi…
– Гаразд, – сказала вона з полегшенням i поклала слухавку.
Сенсей крутився коло лiжка, лiз лапами на плед, нахаба такий, лапи у нього – бруднющi…
…Ви даремно вiрите, хлопцi, що там, у цьому реальному свiтi, ви опинитеся в рядах сильних, знайдете гiдне мiсце… Адже тi, хто дiйсно вмiють знаходити вигiдне мiсце, – опиняються там в БУДЬ-ЯКОМУ свiтi… Вони будь-що перемагають на виборах, бо орудують мiльйонами i зовсiм не читають казок. Отож ви обманюете себе, хлопцi… А я вас обманювати не збираюся…
– Якi дурницi! – сказала вона вголос. – Теж менi проблема…
Знову – телефон. Господи, ще один дзвiнок – i вона вiдключить його…
Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька – але цiлком приемна. З тих, iз ким цiкаво розмовляти двiчi на мiсяць i бачитися двiчi на рiк…
– Ірено? Що ти робиш сьогоднi ввечерi?
– Спатиму, – сказала вона вiдверто.
– А хочеш, ми заiдемо за тобою? Сьогоднi рiчниця весiлля Ігоря i Янки, ми хотiли б…
Ірена ледве пригадала, хто такi Ігор i Янка. Ах, так, досить симпатична пара…
– …Цiкаве товариство. І кiлька твоiх читачiв-шанувальникiв, ти iх iще не знаеш… Всi дуже хочуть тебе бачити. Ну як, iдьмо?
Ірена мовчала. Голос у слухавцi трохи втратив певнiсть:
– Ірено… ти здорова?
Вона подумала, що слiд вiдповiсти «нi». Вiдмогтися хворобою, щоб нiхто не образився…
Вставати зараз iз канапи? Одягатися, робити макiяж? Їхати кудись, аби повернутися за пiвнiч iз важкою головою, у шлейфi чужих терпких духiв i сигарет…
Черепаха пiд настiльною лампою флегматично рухала щелепами.
– Вибач, – Ірена зiтхнула. – Але я не поiду. Занадто багато… – вона хотiла сказати «пiдстав для роздумiв», але в останнiй момент виправилася: – занадто багато роботи…
– Але ж це тiльки один вечiр! – приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. – Ми ж не так часто… тебе турбуемо!
– Вибач, – Ірена знала, що через кiлька хвилин по тому в головi у неi з’являться вагомi i доречнi виправдання, але вислухати iх буде вже нiкому…
Сенсей i черепаха давно звикли до ii монологiв у порожнечу. І, можливо, знали усi ii аргументи наперед.
* * *
Вона пiдмела в дворi. Задивилась, як сiдае за гори сонце, тодi розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра – не вийшло. Сенсей бiгав як навiжений, вiдкидаючи заднiми лапами груддя землi, i його захват частково передався Іренi. В повiтрi вiдчувалася весна…
Телефонний дзвiнок вивiв ii зi споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго i наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвiнкiв.
– Панi Хмiль?
Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нiкому не давати ii номера…
– Панi Хмiль? Мене звуть Нiколан Петер, я прошу вибачити менi, якщо потривожив…
Вiн зробив паузу нiби ненавмисне – щоб вона люб’язно спростувала його – мовляв, нiчого страшного, я слухаю.
Але вона мовчала. Бо отой невiдомий Петер справдi потривожив ii.
– Панi Хмiль, мова йде про вашого чоловiка, Анджея Кромара.
– Про мого колишнього чоловiка, – наголосила вона мимохiдь.
У неi чомусь пiдкосилися ноги, i вона сiла на канапу.
– Вiн… живий?
– Але, панi Хмiль, навiщо вiдразу такi страшнi припущення…
– То вiн живий?!
– Так, звичайно… Бачите, взагалi-то я з Комiтету громадськоi безпеки…
Ірена глибоко зiтхнула. Серце калатало, як шалене, навiть черепаха, здаеться, повернула з-пiд панцира голову i повела намистинками безглуздих очей…
– Вiн… щось накоiв?
– Нi, навпаки! Можливо, його навiть представлять до нагороди…
Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена пiдiйшла до столу i поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював ii.)
– Тодi – до чого тут я?
– Нам необхiдно зустрiтися.
Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря i Янки, якi будь-що вирiшили витягти ii сьогоднi на вечiрку…
Вона уявила, як iде на зустрiч зi спiвробiтником комiтету – а потрапляе в веселу пiдпилу компанiю розкутих галасливих людей…
– Сьогоднi?
– Завтра вранцi, – невидимий Петер нiби не розчув iронii в ii голосi. – Якщо побажаете, за вами пришлють машину…
– У мене багато роботи, – повiдомила вона про всяк випадок.
* * *
…Їй було вiсiмнадцять рокiв, i вона шалено закохалася в однокурсника Івонiку – першого красеня на всьому факультетi. Їхнi стосунки деякий час обмежувались обiймами в темрявi кiнозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнiченi, боячись i розiйтись, i зблизитися – аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івонiка палко поцiлував ii на автобуснiй зупинцi…
І – закрутилося…
На зупинцi нiкого не було; вони довго цiлувалися пiд скляним навiсом, а потiм, обмiнявшись палкими поглядами, що нiби обiцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бiк i поiхали… до Івонiки в гостi.
Поодинокi пасажири поглядали на них спiвчутливо. Пропустивши потрiбну зупинку, закоханi поверталися пiшки, тримаючись за руки. На перехрестi грав бродячий оркестрик – величезна туба, двi труби i барабан iз тарiлками. Івонiка купив iз рук доброзичливоi бабусi маленький бiлий букетик пролiскiв…
Вiкна його будинку були порожнi й темнi – батьки поiхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спiткнулась i впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.
Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячi руки. Потiм зайшли до будинку, поставили чайник i тут же про нього забули. Івонiка витягнув келихи i вино; вони швиденько спустошили пляшку i вiдчули себе майже в раю…
У спальнi Івонiка спершу загасив нiчник, потiм увiмкнув, потiм знову вимкнув. Йому дуже хотiлося мати вигляд досвiдченого чоловiка, а Ірена згадала, що у неi на сорочцi е непiдшита бретелька, i вже нi про що не думала, окрiм як повсякчас тримати ii долонею…
Івонiка спрагло й часто дихав. Вiн нiяковiв, усмiхався, здригався – i, нарештi, залiз до неi пiд ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очi й вiддала себе в руки долi… Аж тут пiд самiсiнькими вiкнами гримнув нi сiло нi впало духовий оркестр.
…Ірена здригнулася – спогад було занадто виразний… Зняла руку з теплого панцира. Обмiнялася поглядом iз черепахою, послухала шум вiтру за вiкном, втомлено опустилася в крiсло.
Негiдник… Того дня вiн зустрiв парочку закоханих i безпомилково накинув на дiвчину оком. Простежив. А потiм вигрiб iз кишень весь дрiб’язок i зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення…
…Вони стояли пiд вiкном – бадьорi волоцюги з мiдними трубами, – отi, з перехрестя… І гримiли весiльний марш так, що в сусiднiх будинках перелякано засвiчувалися вiкна… Бамс! – пронизливо клацали тарiлки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась i гарячково почала одягатись, а Івонiка укляк стовпом, а потiм хутко рвонув вiкно, обриваючи поролоновi смуги утеплювача, i пошпурив на музикантiв круглу табуретку…
Здоровезна туба з’iмiтувала непристойний пшик.
Івонiка опустився на пiдлогу й гарячково згадував усi бруднi лайки – якi знав i колись чув та забув, i ще такi, яких не знав i не чув – вони придумалися на ходу i тому вилiтали з рота якось жалюгiдно…
Яка вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вiсiмнадцять рокiв усi дiвчатка – iдiотки?!
А тодi вона, звичайно, вмить протверезiла. І бiгла пiд звуки весiльного маршу свiт за очi i ледь не потрапила пiд машину…
А наступного ранку ii, заплакану, кiлька разiв кликали до телефону, але вона не пiдходила, не бажаючи розмовляти з Івонiкою… А коли покликали вчетверте, i вона зробила над собою зусилля та спустилася до вiконця вахтерки, – нiякого Івонiки в слухавцi не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцiкавився:
– Це Ірена?
Вона не готова була до такого повороту подiй i тому промовчала.
– Алло, Ірена?
– Ви хто? – запитала вона похмуро.
– Я Анджей.
…Згодом вона дiзналася, що вiн будь-що домагався поставленоi мети. Абсолютно будь-якоi.
– Який ще Анджей? – Їй наплювати було, що ii слухають.
– Той, хто замовляв музику.
Вона промовчала.
– Я пiдiбрав ваш записник… разом iз номером телефону.
– І що? – запитала вона.
Проте вже через секунду додала:
– То засуньте цей записник… знаете куди?
І жбурнула трубку на важiль…
Вiн був старший за неi на сiм рокiв. Жив сам, у величезнiй кiмнатi – майже без меблiв, але перемiщатися по нiй можна було тiльки боком, попiд стiною, бо весь простiр займало середньовiчне мiсто, побудоване… iз сiрникових коробок.
– Це що? – запитала вона, вперше переступивши порiг його кiмнати.
– Та так, – вiн недбало махнув рукою. – Нiчого особливого… Така собi моделька…
* * *
Вони зустрiлися на нейтральнiй територii – в кафе; Нiколан Петер прийшов у супроводi вродливоi доглянутоi жiнки (з тих, хто до глибокоi старостi пунктуально вiдвiдуе спортзал, масажиста i косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом ii напруги е безневинна панi Хмiль.
– …І вашi останнi речi. Я дала читати iх синовi – той у захватi, у нього половина класу стоiть у черзi на цей журнал…
Скорiше за все, дама брехала. Мабуть, iй тiльки вчора ввечерi вручили журнал, i вона спiшно простудiювала Іренину повiсть, бажаючи мати тему для приемноi розмови з потрiбною спiвбесiдницею…
Бо вона, Ірена Хмiль, для чогось iм потрiбна.
– Ви збираетеся розмовляти зi мною як представники Комiтету чи як приватнi особи?
Дама посмiхнулася – досить мило, але за посмiшкою все-таки вiдчувалося напруження:
– Затишна обстановка… сприяе насамперед приватнiй бесiдi.
– І все ж таки?
– Так, ми уповноваженi говорити офiцiйно, – Петер, повненький сумний блондин, зiтхнув. – Ми розумiемо ваше… м’яко кажучи, замiшання.
– Ви, звичайно, знаете, що ми з чоловiком розлучилися п’ять рокiв тому? – недбало запитала Ірена.
Петер кивнув:
– Ну так… Перепрошую за мимовiльне нагадування про речi небажанi та неприемнi. Але… Комiтет змушений просити вас про допомогу. Зокрема й про допомогу вашому… колишньому чоловiковi.
Ірена мовчала.
Дерев’яний будиночок кафе був у цей час майже порожнiй. Столи стояли кружкома, проти входу – стiйка, а в центрi, пiд широким отвором у стелi – жарiвня. Ледь вiдчутно пахло димком, страва, замовлена паном Петером на трьох, тiльки почала свое перетворення – вiд свiжих м’ясних шматкiв до рум’яноi апетитноi смаженини…
– У нас обмаль часу, – сказав заклопотано пан Петер. – Справа ось у чiм. Уявiть собi, що наш спiвробiтник, який виконав певну мiсiю, в процесi деяких соцiологiчних дослiджень… пережив важкий шок i фактично впав у… шаленство.
Ірена не ворухнулась. Сизий димок, що здiймався над жарiвнею, тонкими пасмами витягувався в дiрку пiд стелею.
