скачать книгу бесплатно
І чи був це Анджей?
Клята загальмованiсть! «Тiтко Ірено, а хiба це були… не ви?»
У той момент вона вирiшила, що сусiдський Валько або фантазуе, або бачив щось не те…
Що вiн бачив?! А раптом у цiй… моделi живе змодельована Анджеем Ірена?…
Вона перевела подих. Пройшла на кухню; в дальньому кутку лежала купа якогось лахмiття. Втiм, у Ірени не було нiякого бажання порпатись у ньому…
Кривлячись вiд огиди, вона згребла ганчiрки в пакет i скинула в смiттеву яму. Нехай цей будинок i змодельований чи несправжнiй – але допускати такий безлад Ірена не бажала.
Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що нiякоi МОДЕЛІ немае, i пан Петер просто оглушив ii наркотою на десять мiсяцiв, i вона тiльки тепер прийшла до тями… Якщо допустити, що це можливо – тодi чому тополя росте не праворуч од ворiт, а лiворуч?!
Наскiльки МОДЕЛЬ реальна? Де ii межi? Наприклад, професор iснуе? Чи е тiльки його голос у слухавцi?
В задумi вона повернулася в дiм, пiдiйшла до телефону i набрала номер Карательки.
– Нарештi, панi Хмiль зволила обiзватись…
Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навiть не вважала за потрiбне iронiзувати; байдужа холоднiсть у ii голосi вiщувала найбiльшi з усiх можливих неприемностей.
Ірена вiдсторонено вислухала монолог про несумлiннiсть i безвiдповiдальнiсть та повiдомлення про те, що питання про ii звiльнення майже вирiшене. Цiкаво: це сама Карателька дихае зараз у трубку, чи зневажливий ii голос моделюеться на рiвнi електронних iмпульсiв?…
– …за версту не пiдпускати до педагогiки. Це все, панi Хмiль, вам ясно?…
– Хочете, розповiм анекдот? – раптом запропонувала Ірена. – Прибiгае студент у медпункт. «Швидше! Там панi Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цiй гадюцi вже нiчим допомогти не зможу…»
Короткi гудки. Виявляеться, в трубцi ось уже кiлька хвилин нiкого немае – вона говорить у порожнечу…
Ірена поклала слухавку на важiль.
Пiд час так званого iнструктажу вона не раз i не два питала у пана Петера: наскiльки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну i ту ж незрозумiлу вiдповiдь: не бiльше, нiж будь-яка модель… Хоча генiальнiсть пана Анджея полягае саме в тому, що модель, як би це сказати точнiше… багатофункцiональна, внутрiшньо несуперечлива i, певною мiрою, самодостатня… Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяе повноцiнно працювати з таким рiвнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвiдомлюе… що цей колосальний прорив рiвносильний нищiвнiй поразцi…
Обiзвався телефон. Ірена машинально пiдняла слухавку:
– Алло!
Мовчання. Тиша.
– Алло, я слухаю!
Короткi гудки.
* * *
Був час (вона саме вчилася в аспiрантурi), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькi дiвчата. А в комплектi з ними – i юнаки. Ірена кiлька разiв пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартiв не сприйняв. У той перiод вiн узагалi не розумiв жартiв; Ірена не знала, що iй робити – ревнувати чи насмiхатися, а може, вдати, що нiчого не вiдбуваеться…
Потiм ця компанiя молодi раптом заявилась до них у гостi. Їх було десятеро, Ірена полишила будь-якi спроби напоiти гостей чаем i тiльки здивовано спостерiгала, як вони хвилюються, нiби перед iспитом, медитують по кутках i передають одне одному якiсь наспiх виданi брошури…
Потiм вона ненадовго усамiтнилася на кухнi i, повернувшись, застала серед гостей демонстративну сценку. Двое хлопцiв утримували третього, але це не була звичайна бiйка – поруч метушилася дiвчина з мотузяним нагаем у руцi, нещадно шмагала крiсло, кричала, буцiмто вимагаючи вiд хлопця якихось зiзнань, вигукувала незрозумiлi питання. Ще двое дiвчат застигли обабiч дверей, стискаючи пластмасовi пiстолети, а решта компанii забилася пiд стiл i звiдти напружено спостерiгала за тим, що вiдбуваеться…
Анджей стояв, схрестивши руки на грудях, i виглядав вдоволеним.
Дурне оте дiйство тривало години три; нарештi присутнi вичерпали всю снагу i, знову ж таки, вiдмовившись вiд чаю, розiйшлися.
– Ти мiг би хоч раз змоделювати що-небудь пристойнiше? – запитала вона, коли зачинилися дверi за останнiм гостем.
Вiн пiдвiв брову:
– А що, наприклад?
– Якесь спокiйне життя, – сказала вона втомлено. – Хоч мiсяць. На морi. У вiдлюдному мiсцi, в будиночку на березi, i щоб довкола кричали лише чайки…
– Гм…
Вiн зiбрався i пiшов, i вона вирiшила, що вiн образився. Але вже назавтра був потяг, а ще через день вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискiпливо вивчала вмiст холодильника, перевiряла ногою температуру морськоi води.
– Анджею… От бачиш… Але навiщо ж сприймати все так прямолiнiйно?
Вiн кидав у море камiнцi i не помiчав ii вдячноi усмiшки.
Думав про свое.
* * *
На журнальному столику вона виявила грудневу газету. Переглянула – i, вражена, ледь не сiла на черепаху.
Газета «Вечiрне мiсто», знайома до останнього рядочка, спокiйна щоденна газета, здалась iй розгорнутим висновком судово-медичноi експертизи.
«Видобуте з колодязя тiло перебувало в четвертiй стадii розкладання i мало на собi слiди…»
«…Новi жертви. Їхнi прикмети: хлопчик близько десяти рокiв з ознаками насильницькоi смертi, русявий, був одягнений…»
«Ми не мусимо вiдвертатися. Нi гидливiсть, нi страх, нi байдужiсть… Тi, хто хоч раз переступили визначену законом межу, – усiх спостигне правосуддя… За активноi допомоги… Ти i твiй сусiда – нiхто не мае залишатися осторонь, i тiльки тодi…»
І наостанок:
«Учора в ратушi вiдбулося засiдання мiськоi ради. Розглядалися питання фiнансування правоохоронних структур… новi джерела поповнення мiськоi скарбницi… затверджений законопроект, згiдно з яким буде налагоджено цiльове перемiщення засуджених – пiдприемствам i органiзацiям для вiдповiдних цiлей, у тому числi… розширенi мотивацiйнi списки для передачi засуджених до смертноi кари у користування громадянам з гемоглобiновою залежнiстю… за умови дотримання… розгляду в кожному окремому випадку».
Ірена вiдклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегii, прочитала адресу редакцii та друкарнi, якiсь технiчнi данi…
Якщо модель носить на собi вiдбиток особистостi моделятора, то що ж тодi трапилося з Анджеем в останнi перед експериментом мiсяцi?…
Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемнiе. Моделятор не з’явився, ii мiсiя на межi провалу, i все дужче болить голова…
Задзявкав у дворi Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…
До речi, невже змiнений характер песика – теж вiдбиток неясних бажань ii колишнього чоловiка?
Посеред двору сусiдський Валько намагався вiдiбрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопiв; секунда – i палиця полетiла далеко в кущi, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишнiй (чи майбутнiй?) вовкодав…
Побачивши Ірену, Валько знiяковiв. Засунув руки в кишенi, почав колупати землю носком кросiвки.
– Валько… – сказала вона якомога спокiйнiше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуете?
Хлопець кивнув.
– А ти не мiг би… принести менi ненадовго який-небудь останнiй номер? Я тiльки подивлюся…
Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.
– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?
Валько метнувся за хвiртку. Хвилин п’ять Ірена сумнiвалась: чи вiн повернеться – але одночасно з вереском Вальковоi сестри i звуком розбитоi пляшки iз сусiдського двору вискочила маленька метка тiнь.
Вечорiло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторiнку займали повiдомлення в щiльних рамочках: вироки, вироки, вироки…
– Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своiм, а противно-солодким голосом. – А скажи – ти в школу ходиш?
Валько кивнув.
– А Сенсея, коли мене не було, хто годував?
Валько соромливо всмiхнувся.
– Ти?
Кивок.
– А хто в моему будинку був, – ти не бачив? Тiтка? Чи дядько?
Хлопчак спохмурнiв. Взявся колупати землю кросiвкою, провiв у пилюцi перед собою нерiвну лiнiю.
«І ти житимеш у цьому ненормальному свiтi? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»
Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.
– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… iз собакою пограешся… чаем пригощу…
Валько кивнув, не пiдводячи очей.
– Ну, бiжи…
Хлопчака немов вiтром здуло. Спортивна газета так i залишилася в Ірени у руках.
Незручно…
Вона поклала газету на лавицю перед сусiдськими ворiтьми.
Анджей…
Долаючи раптову втому, Ірена переступила порiг начебто свого будинку. Побрела в нiбито свiй кабiнет, опустилася на знайому канапу…
Все, пане Петере. З мене досить.
Нiчого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числi етичнi… Модель багатофункцiональна, внутрiшньо несуперечлива i певною мiрою самодостатня…»
Без неi.
Ірена потяглася до телефону. Востанне, навмання, набрала один iз номерiв пана Кромара – порожньо. Можливо, вiн спецiально заманив ii в свiй божевiльний свiт – i тепер зловтiшно спостерiгае?…
«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не е можливим… Що, спробувати iще раз? Нi! Нi другоi, нi третьоi спроби не буде. У мене – iнша спецiальнiсть… Я не секретний агент, я викладаю лiтературу. На нову повiсть матерiалiв уже досить, – а роман пишiть самi, пане Петере, – у спiвавторствi з божевiльним Анджеем Кромаром. Я навiть готова поступитися вам своiм Срiбним Вулканом…»
Вечорiло. Ще пiвгодини – i вона зроду не знайде в темрявi два прутики з прив’язаними на них червоними ганчiрочками…
Скiльки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, i все так само нервуеться пан Петер…
Вона пiдвелась. Увiмкнула свiтло в передпокоi, вiдшукала на вiшалцi свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…
«Нi в якому разi не намагайтеся пронести з собою будь-якi предмети зi змодельованого середовища…»
Куртку вона потiм викине.
Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разi. Це зовсiм iнший пес – чужий, йому i тут непогано…
Усе.
Ірена поправила на боцi сумку i вiдчинила вхiднi дверi.
Вiдразу кiлька лiхтарикiв вдарили промiнням iй в обличчя, заслiпили, змусили спiткнутися на порозi.
– Не чинiть опору… Це полiцiя. Пiдведiть руки.
* * *
Так, заслiплену й розгублену, ii доставили в тiсне примiщення з жорстким лiжком i залишили на нiч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона вiдчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутикiв на вершинi пагорба не знайти без прожектора…
Крiзь загратоване вiконце машини вона мигцем побачила мiсто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…
Вона думала, що не засне, – але варто було ii головi торкнутися пласкоi подушки, як свiт – i реальний, i змодельований – перестав iснувати. Обернувся сновидiнням.
У сновидiннi був Анджей, але за межею видимостi. Спотикаючись, сердячись, усе бiльше заплутуючись, вона шукала його i кликала – але вiн знущально вислизав, залишаючи тiльки лиху пам’ять по собi, чужий запах, тривожне коливання повiтря…
І в той же час вiн був. Повсякчас. Поруч – тiльки руку простягни.
* * *
Кабiнет слiдчого був схожий на тисячi iнших кабiнетiв.
