скачать книгу бесплатно
Ірена уявила собi, як кидаеться у провалля, пiдхоплюючи на ходу арештантськi штани, що спадають…
Скривилася, як вiд кислого. З огидою озирнулася на охоронцiв:
– Хай вам бiс… Їдьмо! Я передумала.
* * *
Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне зацiпенiння – дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, i доводилося боротись iз пiдступною нудотою.
Ще одна «технiчна зупинка»?…
Голоси ззовнi.
Вона насилу пiдвелася з лави. Потягнулася було до вiкна – але тут дверi вiдчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмiнь вистояного гiрського повiтря.
Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо i свiтило з iншого боку.
– Виходьте…
Охоронець звернувся до неi на «ви», i по шкiрi ii продер мороз. Вона не встигла озирнутись, як на зап’ястях у неi клацнули наручники.
Тут уже лежав снiг. І шмагав колючим батогом вiтер.
Тюремний фургончик нiс до носа стояв з якоюсь машиною. Висока, з широкими рифленими шинами, iз прожектором на даху – добряча машина, вiдразу видно – всюдихiд…
– …Розпишiться.
Ірена не вiдразу впiзнала адвоката Яна Семироля. Замiсть елегантного костюма на ньому була спортивна куртка та брезентовi камуфляжнi штани, а на головi – лижна шапочка iз зображенням жовтоi усмiхненоi мишi.
– …Розпишiться тут…
Адвокат поклав на колiно картонну теку, витягнув iз кишенi ручку, що блиснула на сонцi золотим пером, i пiдмахнув по черзi два комплекти документiв.
Ірена вiдчувала на своему плечi лапу червономордого охоронця. Скорiше за все, той мав досвiд у таких процедурах – перед обличчям «приватного представника правосуддя» засудженi, мабуть, робили вiдчайдушнi спроби втечi…
Ірена обережно пiднесла до обличчя вiдразу обидвi руки. Розтулила пропахлу часником долоню. Злизала три теплi зубочки. Зцiпила зуби, не вiдчуваючи посилення печii, обережно почала жувати.
Огидний запах…
Ян Семироль акуратно сховав ручку – i тiльки тодi глянув на Ірену.
Пiд цим поглядом охоронець зняв руку з Ірениного плеча. Довго не мiг витягнути ключi – кiльце зачепилося за дiрку в кишенi…
Наручники розiмкнулися, вивiльняючи Іренi зап’ястя.
Семироль скупо посмiхнувся.
Дуже гладенька шкiра. Чисто поголенi щоки. Доглянутий випещений пан.
– Куфайку нам треба забрати… – сказав водiй, дивлячись у снiг.
Ірена ворухнула плечима. Ватяна зношена куфайка зсунулась на дорогу. Майже впала – та хтось iз охоронцiв спритно ii пiдхопив.
– Боязкi вiдморозки, – сказала Ірена, нi до кого конкретно не звертаючись. – Баби…
– Їдьмо, – нервово сказав водiй.
Усi трое, як по командi, шаснули в кабiну. Наче iх пiдганяли канчуком.
Тюремний фургон смикнувся – занадто рiзко, ледь не потрапивши колiсьми у провалля. Розвернувся, викидаючи з-пiд колiс брудний снiг i рiнь; задимiв вихлопами, кiлька разiв пiдстрибнув на вибоiнах i зник за поворотом…
– У мене в машинi обiгрiвач, – сказав Семироль.
Ірена не повернула голови.
Гори аж надто гарнi. Доречний антураж до фiльму жахiв.
– Ви чуете? Холодно. Сiдайте в машину.
«А чи не кинутися з обриву?» – мляво подумала Ірена.
– Сiдайте ж бо.
Вона нарештi пiдiйшла до вiдчинених навстiж дверцят. Не вiдчуваючи нiг. Вибралася на сидiння, пiдтягла колiна до пiдборiддя.
Семироль сiв за кермо. Увiмкнув приймач; iз далекоi далини тоненьким голоском запищала знайома спiвачка.
Бляха-муха… Ірена навiть не забула ii iм’я. Ім’я ЗВІДТИ – зi справжнього, незмодельованого свiту…
Семироль розвертав машину.
От би було круто, якби всюдихiд не втримався на вузькiй дорозi, загуркотiв по камiнню вниз i розсипався на мальовничому заснiженому схилi…
Вона згадала про часник.
Вiд ретельно збережених зубочкiв залишився тiльки неприемний присмак у ротi. Коли ж бо, з якого переляку вона проковтнула свою останню надiю?!
– Пристебнiть ремiнь…
– Що?…
– Пристебнiть ремiнь, це ж гори…
Їi руки дiяли окремо вiд голови. Клац…
Тепер широка стрiчка ременя прив’язувала ii до крiсла.
– Вам усе ще холодно?
Вона зрозумiла, що тремтить. Цокоче зубами iз загрозою прикусити язик.
– Обiгрiвач грiе добряче, – Семироль посмiхнувся. – Менi вже жарко…
На лобi у нього справдi виступив пiт. Жорстке волосся, звiльнене з-пiд лижноi шапочки, стояло сторчма.
– Нам iхати десь iз пiвгодини… Розслабтеся. Подивiться, якi гарнi гори…
– Несправжнi, – сказала Ірена байдуже. – Модель.
– Але ж гарна модель, правда?
Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах… Руки, що легко лежать на кермi…
– Анджей? – запитала вона пошепки, сама собi не вiрячи. – Анджей?!
Як усе до дiдька на нього схоже… Довести ii до божевiлля – а потiм з’явитися нiзвiдки, раптово – неймовiрно!.. Позирнути з чужоi личини…
– Анджею, я чекала чогось схожого… Але НАВІЩО?!
По щоках у неi вже кiлька хвилин безупинно котилися сльози.
Семироль пригальмував. Машина сiпнулась i стала; Ірена переривчасто зiтхнула пiд поглядом карих очей, якi викликали зацiпенiння.
– Анджею… Ти з глузду з’iхав?! Тюрма… Ти знаеш?! Як це… експертиза… що вони зi мною… адже все, як насправдi. Занадто схоже… на дiйснiсть. Суд… Як ти мiг додуматися?! Манiячка… чому манiячка? Ти божевiльний!.. Ти – сволота!.. Якщо мститися… за що?! У нас… усе тодi вiдбувалося правдиво… але з тобою неможливо жити, ти божевiльний… Анджею!! Але було ж i хороше… стiльки хорошого було, за що ж ти так… чому?… обiцяв, що пам’ятатимеш… краще б забув… Гад! Ненавиджу!..
Семироль дивився на неi, i погляд його мiнився. Все ширше розплющувалися очi, з пильних ставали враженими; Іренi здавалося, що випещене обличчя адвоката ось-ось почне розлазитись, випускаючи з-пiд маски глузливу фiзiономiю ii колишнього чоловiка.
– Анджею… Ця скотина Петер обiцяв менi… ПІВГОДИНИ!! Тiльки пiвгодини i цiлковиту безпеку… Ви з ним у змовi? Чи ти його обдурив? Анджею… Годi. Ти вже… познущався з мене досхочу. Ти перейшов усi можливi межi… З мене досить твоеi живолупноi моделi! Я хочу в наш нормальний свiт!!
Вона захлиналася риданням. Семироль дивився, й очi його ставали все похмурiшими:
– Ви мене з кимось плутаете, панi Ірено.
Вона замовкла. Закусила губу, намагаючись зупинити дику iстерику.
Сонце, червоне, як розпечена жарiвня, опускалося все нижче. Пiд поривами вiтру розгойдувалась автомобiльна радiоантена, i здавалося, що машина невдоволено ворушить единим вусом.
Семироль мовчав – важко i похмуро.
– Вражаюча МОДЕЛЬ, – мовила Ірена, нiби виправдовуючись. – Ти ж визнав це, вiрно?
Семироль мовчав.
– Анджею…
Його тонкi губи ледь здригнулися:
– Мене звуть Ян.
Запала мовчанка. Така довга, що сонце майже встигло сховатись за зубчастим небокраем.
Шелестiв, огинаючи машину, вiтер. Зимний протяг пробирався в щiлини.
– Ти прикидаешся, Анджею, – пошепки сказала Ірена, вiдчайно усвiдомлюючи свою помилку, але все ще не бажаючи розлучатися з щойно примарною надiею.
– Нi… Я не прикидаюся. Не знаю, що вам привидiлось, – але я всього лише Ян Семироль…
Якийсь час вона розглядала його пещене чуже обличчя. Потiм з вiдчайною силою вломилася в дверцята; дорога iй була одна – в прiрву, й Ірена рвалася, прагнучи опинитися на днi кам’яного урвища.
Дверцята не пiддались. Ірена даремно торсала хромовану ручку.
– Але ж, панi Хмiль!.. ви так добре трималися… Потерпiть iще трохи – зараз приiдемо…
Машина рушила.
Вона обм’якла, дозволяючи ременю безпеки повернути себе у крiсло.
– Зараз приiдемо, заспокойтеся, поговоримо… Ви любите часник? У мене в холодильнику на цей випадок е часниковий соус…
Вiн замовк, не вiдриваючи очей вiд дороги. Дорога була ще та: для гонок на виживання, для випробування на мiцнiсть нервiв…
– Я iх не вбивала… – сказала Ірена хрипко. – Але ж я iх не вбивала! Я нiкого в життi не вбивала… Я б своiми руками… цю вбивцю… задушила…
– Я не можу говорити, бо за кермом…
– Ви теж ВІРИТЕ, що я вбивця?!
– Я за кермом…
– Ви ж юрист! Ви адвокат, ви мусите…
Машина покотилася вниз – схил ставав усе крутiшим.
За поворотом вiдкрився лiс. Дерева заполонили невелике узлiсся – закритий з усiх бокiв притулок.
Гнiздо.
Дорога стала рiвнiша i ширша. Показалася вирубка.
– У мене тут маленька ферма, – пояснив Семироль, пiд’iжджаючи до широких залiзних ворiт. – Вам сподобаеться…
Гребенi гiр висвiтлювало призахiдне сонце.
Ірена пiдвела очi i раптом упiзнала – мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стiну iхньоi з Анджеем спальнi…
Роздiл четвертий
* * *
