скачать книгу бесплатно
– …Перше, про що я вас попрошу, – це про мужнiсть i спокiй. Усi ми смертнi, а доля час вiд часу обертаеться найнепривабливiшими гранями… Нiхто не знае, що буде з ним завтра, а тому розслабтесь i живiть сьогоднiшнiм днем…
Ірена глибоко зiтхнула.
Тут пахло житлом. Пiсля в’язницi, пiсля суду, пiсля камери смертникiв – просто-таки курорт…
Семироль спритно – мабуть, звично – розтопив камiн. Але в кiмнатi й без того було тепло. Ірена сидiла на краю канапи, звiсивши руки мiж колiн, байдуже розглядаючи химернi картини на обшитих деревом стiнах.
– Ви побачите – тут набагато краще, нiж у в’язницi. У вас буде можливiсть навiть вiдпочити…
– Я хочу перевдягнутися, – сказала вона стомлено.
Тюремна роба прилипла до тiла коростою. До того ж, цей часниковий запах, що в’iвся в тiло…
Часник не захистить ii. Срiбна куля?… Осиковий кiлок?…
А до речi, коли буде повня?!
У неi ж був доступ до газет, календарiв!.. А вона не з’ясувала навiть такого простого, важливого питання…
– Ірено, вода вже нагрiлася. Можете прийняти ванну чи душ… Цi лахи, що на вас, киньте в смiттевий бачок. Отам на гачку знайдете халат. У лазничцi – все, що потрiбно… Я вам цiлком довiряю – ви ж не будете… топитися?
Останне запитання прозвучало нiби жартома. Ірена вичавила подобу посмiшки; iй нiкуди не хотiлося йти. Не хотiлось навiть пiдводитися з канапи…
Ванна кiмната була завбiльшки з камеру смертникiв. Але дверi (о радiсть!) зачинялися на гачок.
Вона стягнула з себе ривком робу, розпанахавши по шву. Дивно, що в нiй залишилося ще стiльки сили… (Чи на одяг смертникiв iдуть гнилi нитки?…)
Їi думки були, як соннi рибини, – важкi та пласкi.
Вона змивала ретельно все – в’язницю i суд, усi звинувачення. Шкребла пемзою, терла боки жорсткою губкою, неначе сподiваючись скинути колишню шкiру i вiдродитися – як змiя…
Але шкiра лише побагровiла, й Ірена вже натомилася вiд зусиль. Постояла пiд душем, змiнюючи температуру води; вибралася, залишаючи мокрi слiди на теплому гумовому килимку.
Тiло зрадiло й дихало. Воно хотiло iсти i… спати. Тiло не бажало думати про…
Ірена мимоволi притулила долоню до сонноi артерii. Перевела погляд на гачок, що замикав дверi.
Нi, вiн не витримае навального натиску…
Але думка варта уваги. Хвилин п’ять гачок протримаеться – вона встигла б…
«Я вам абсолютно довiряю – ви ж не будете… топитися?»
«Подивимося», – подумала Ірена мляво.
Старанно розтерлася рушником. Щiльно запнула халат – ii неприемно вразило, що вiн був якраз по нiй, але мимовiльна похмура думка потонула в радiсному зiтханнi розiмлiлого тiла. Звичайний одяг. Нарештi…
Вона трохи повагалася, перш нiж вiдкинути гачок. Прочинила дверi, порушивши короткочасну iлюзiю власного притулку…
Чути було, як далеко внизу потрiскуе в камiнi вогонь. І невидимий Семироль насвистуе щось крiзь зуби – iз класичного репертуару…
Вона озирнулася.
Просторий будинок. Мiцнi вiконницi. Уже потрiбен теплий одяг i надiйне взуття – гори, листопад…
У неi е певний досвiд. Нехай давнiй, ще туристський – але з сiрниками i мiнiмальним спорядженням вона протримаеться в горах, напевно, з тиждень… Навiть у листопадi.
Вона ледь помiтно всмiхнулася.
Дверi, очевидно, замикаються на всiлякi замки – але ж це не в’язниця! Якщо у неi буде час – хоч кiлька днiв… Кухня, комiрчина, веранда…
Вона всмiхнулася певнiше.
«Живiть сьогоднiшнiм днем».
Майже свобода… Принаймнi iлюзiя свободи. Махровий халат замiсть роби смертника – i ось уже людина майже щаслива…
Ноги гули вiд задоволення, потопаючи в хутряних просторих капцях. Вона гадала, що ступае беззвучно, – але Семироль обернувся – лиш тiльки вона з’явилася в дверях.
– Ага… Ну от, зовсiм iнша рiч. Зараз будемо вечеряти… а склянка червоного вина не завадить – для здоров’я.
* * *
Вона накинулась на iжу i якось непомiтно спустошила все i… пляшку вина.
Думкам одразу стало вiльнiше, а тiлу комфортно i навiть весело.
– Я прошу вибачення за недоречну цiкавiсть… Але коли ви збираетеся мене… спожити?
– Я ж не людожер, – докiрливо вiдгукнувся Семироль. – Нiхто не збираеться вас жерти – це негуманно й неестетично…
– Божевiльня… – iз почуттям сказала вона, вiдкидаючись на спинку. – Анджей схибнутий.
Семироль глянув на неi – пильно, без посмiшки.
– Можу я зрештою дiзнатися, хто такий цей Анджей, якого ви весь час згадуете?
– А-а, це мiй колишнiй чоловiк… Рiдкiсний мерзотник. Моделятор цього вашого клятого свiту…
Семироль чекав продовження, але Ірена мовчала, блаженно мружачись на вогонь камiна. Вiн обережно заохотив ii на вiдвертiсть:
– То невже й справдi така скотина? Схоже, всi колишнi дружини так кажуть…
– Не всi, – Ірена образилася. – Ви самi можете судити… Це ж ким треба бути, щоб змоделювати всю цю вашу… увесь цей маразм?!
Семироль обережно сьорбнув зi свого келиха:
– Який саме з маразмiв?
Ірена окреслила рукою навколо себе – камiн, Семироля, екзотичнi картини на стiнi та невидимi гори за вiкном:
– Та все це… Весь цей так званий свiт. Буцiмто реальнiсть… Якоi немае i не було! Яку змоделював Анджей… вiдштовхуючись вiд нашого нормального свiту, але як же далеко вiн, iдiот, вiдштовхнувся!..
Вона з вiдразою подивилася на вмiст власноi тарiлки. Там лежав шмат грiнки пiд часниковим соусом; пан Семироль, нiби на щось натякаючи, весь вечiр пiдсовував iй часник i навiть з’iв сам кiлька зубочкiв. А Ірену вже нудило вiд часникового запаху – мабуть, вона зненавидить його до скону…
(До речi, невiдомо, коли це настане. Може, завтра…)
– Ну подумайте, Яне, – пробурмотiла вона, втомлено заплющуючи очi. – Хiба може вважатися нормальним свiт… ну гаразд, МОДЕЛЬ… Де безневинну людину засуджують до страти за абсолютно жахливi злочини! Яких вона в життi нiяк не могла вчинити – з цiлоi низки причин… По-перше, вона ненавидить будь-яке насильство. По-друге, ii не було не те що в цiй краiнi – в цьому СВІТІ, бо впродовж цих десяти мiсяцiв, про якi всi менi вуха протуркали… Я була у себе! В нормальному, реальному свiтi! Поза МОДЕЛЛЮ, чуете?… Я не могла вчинити всiх цих жахiв, за якi ви мене збираетеся…
Вона так рiзко поставила келих на край столу, що зламала тонку скляну нiжку.
– Ви не порiзалися?
Вона подивилася на самотню червону краплю, що повзла по пальцю.
Швидко глянула на Семироля. Сховала палець пiд пахву:
– Нi-i-i… Це просто кров. Нiчого.
Семироль вiдвiв погляд:
– Та ви не турбуйтеся…
Ірена криво посмiхнулася:
– Я не турбуюся… Це ВАМ треба турбуватися. Бо коли у пана Петера скiнчиться енергiя – а вона вже закiнчуеться – весь цей… уся МОДЕЛЬ захлопнеться, як валiза. Разом iз барвистими пагорбами, нiкчемним правосуддям i… вампiрами… До речi, ви в курсi, що вампiрiв у нормальному свiтi не бувае? Це виверти збоченоi фантазii. Скiльки я перечитала, переглянула… усього такого… отi фiльмики, деякi вельми цiкавi… i чого там тiльки нема… Але ТАКОГО! Нi, це тiльки Анджей на це здатний… Продавати смертникiв вампiрам на поживу – це ж… або вiн жалюгiдний моделятор, або рiдкiсний мерзотник. І у нього марення…
Семироль уже сидiв поруч, на канапi. Брови його болiсно зiйшлися над перенiссям:
– Ірено… Менi здаеться, у вас марення. Ранiше таке бувало? Нi?
– Та нi! – Ірена схлипнула. – Я врiвно… важена спокiйна людина… Тiльки… якого дiдька я пiддалася на цю дешеву провокацiю?! Полiзла в чортову МОДЕЛЬ, як лисиця в ополонку… Дешева авантюра… Це через Анджея. Через нього!
– Тiльки не хвилюйтеся, гаразд? Якщо це реактивний психоз… Це бувае. Не хвилюйтеся. Спокiйно. Так?
– Так, – сказала Ірена, заплющуючи очi. – Я абсолютно спокiйна… І менi давно вже на все начхати…
* * *
Вона прокинулася в темрявi.
Лежала, не змiнюючи пози – на спинi, з витягнутими уздовж тiла руками.
Насилу зiгнула затерплi ноги. Ковдри не було.
Холод… Сирiсть…
Темiнь. Ледь вiдчутний запах цвiлi.
Провела долонями по обличчю, грудях, животу. Спробувала розкинути руки ширше – i вперлася в дерев’янi стiнки.
Сiпнулася. Вкрилася холодним потом. Ривком сiла.
Вона сидiла у довгому ящику, що звужувався в ногах. У трунi… (Вона не закричала тiльки тому, що на мить втратила голос.)
Ривок…
Труна зiсковзнула з пiдвищення i загуркотiла, вдарившись об кам’яну пiдлогу. Ірена засичала вiд болю, виповзла з розколеноi домовини, спiткнулась об вiко, що потрапило пiд ноги, впала знову…
Неподалiк сухо стукнуло щось. Неначе розчинилася вiд невидимоi пружини скринька.
Ірена метнулася. Наткнулась на стiну – всуцiль вологу i холодну – жодного натяку на дверi.
Ірена забилася в куток.
Їi розтрощена труна з атласною подушечкою валялася бiля спорожнiлого постаменту. Зате поруч – о жах! – на сусiдньому постаментi повiльно розкривалася iнша…
Лягла на полiрований край бiла рука з довгими пещеними пальцями.
Вiко вiдкинулося повнiстю, перетворивши труну на подобу розкритого контрабасового футляра.
Постать, що перебувала в його оксамитових надрах, неспiшно пiдвелася.
– Перше, про що я фас попрошу – мужнiфть i фпокiй, – стишено проказав пан Семироль. (Йому важко було говорити – гострi iкла впирались у нижню губу, дiстаючи до пiдборiддя.)
– Розслафтефь i жифiть фьогоднiфнiм днем…
Через край труни перекинулася нога в блискучому штиблетi.
– А-а-а!!!
Ірена кричала, збиваючи клубком простирадло.
За вiкном проступали, ледь позначенi свiтанням, силуети гiр.
Ковдра в чистому пiдодiяльнику валялася на пiдлозi. На Іренi була нiчна довга сорочка, насилу оговтавшись, вона сiла на лiжку, пiдiбгала колiна до пiдборiддя.
Маленька чиста кiмната. Вiдчиненi вiконницi. Теплий радiатор iз червоним оком. Прозора карафа на нiчному столику. Вода…
Ірена спрагло провела язиком по сухих губах.
– Ой…
Вода струмочком сочилась iй на груди i губилась у складках нiчноi сорочки.
Силуети гiр проступали все виразнiше, набували барв.
Зовсiм як на тiй турбазi, де вони з Анджеем…
