скачать книгу бесплатно
Матуся плаче, батечко зiтхае
та спадкоемцiв власних проклинае…
101
Але Інеса – не слiпий мужчина:
все помiчала, стежила, як тать.
Тож слiд гадати, що була причина
Жуанових спокус не помiчать.
Хотiла ще довиховати сина?
Або урок Альфонсовi подать? —
мовляв, у тому саме i бiда вся,
що на дружину надто покладався?
102
Одного дня, улiтку… Слiд сказати,
що лiто – найпiдступнiша пора,
як i весна, звичайно, коли грати
кров починае в жилах i стара.
І в тому тiльки сонце винувате —
його зваблива i лукава гра.
Коти шалiють в березнi. А в травнi —
i господинi iхнi достославнi.
103
Дванадцятого червня… (Точнi числа —
а я люблю вживати саме iх —
це станцii, де доля наша кисла
мiняе коней змилених своiх.
Над царствами й народами нависла,
летить вона й лишае, як на смiх,
лише хисткi надii на чудове,
що iх нам обiцяють богослови.)
104
Дванадцятого червня, пiв на сьому
(або о сьомiй), в сутiнках густих
вона сидiла в гротi, у якому,
либонь, ховались гурii. (Про них
i Магомет згадав, а ще по тому —
i Мур-Анакреон в рядках палких.
Хай лiра iхня славиться й трофеi,
що iх вони одержали за неi!)
105
Вона сидiла не сама – з Жуаном.
Не знаю, хто i як це влаштував.
Та вгадувати ми того не станем.
Коли зiйшлися – i не для забав —
удвох i кожне з личком непоганим,
заплющитись найкраще, я б сказав.
Але, на жаль, заплющуються рiдко,
коли при свiтлi мiсячному видко…
106
А Джулiя цвiла, немов жоржина —
пашiли щоки, повнились уста.
І не вважала Джулiя, що винна…
О, як слабкий в коханнi вироста,
а дужий раптом слабшае зневинна!
І нiтиться розважливiсть пуста,
i схоже, що злiтаете до зiр ви,
хоч саме й наближаетесь до прiрви.
107
Вона плекала думи безтурботнi
про те, що i Жуан iще юнак
i що й саму ii спокуси жоднi
нiколи ще не звабили… Однак
згадала, що Альфонсовi – пiвсотнi,
а, як вiдомо, це поганий знак,
бо цифра ця не до вподоби жiнцi,
хiба що – коли йдеться про червiнцi.
108
«Я вже казав вам п’ятдесят разiв» —
так гнiвна починаеться догана.
«У вiршах цих по п’ятдесят рядкiв» —
це означае (звiстка препогана!),
що вам поет читати iх схотiв.
У п’ятдесят – любов не бездоганна,
хоча ii вiдомий сурогат
купити можна теж за п’ятдесят.
109
Але Альфонсо Джулiя любила
i чесною дружиною була —
примусити б ii нiяка сила
подружню честь зганьбити не могла.
І певна в тому, Джулiя премила
правицю Дон Жуанову взяла:
i треба ж так невдало помилиться —
здалося iй, що це ii правиця!
110
Так само несподiвано щокою
вiдчула i руки його тепло.
А зiр пашiв цнотливiстю такою,
що й вгамувати сили не було.
Дарма Інеси, повне неспокою,
передчуття цих двох не розвело!
Чи, може, хибним виявився засiб?
Моя матуся так не повелася б.
111
У нього очi сяяли незвично,
немов благали: «Дужче потискай!»
І потиск був, звичайно, платонiчний…
Вона б вiд нього, як велить звичай,
негайно вiдсахнулася велично,
як од змii отруйноi – i край,
якби пiдозрiвала, що дружина
поводитись так з iншим не повинна.
112
Жуан вчинив, як з радiсного дива
i ви вчинили б, я гадаю, теж —
припав до ручки вдячно i поштиво,
i знiтився, мов крикнув: «Не бентеж!»
Кохання спершу дiе соромливо…
Та знiтилась i Джулiя. Але ж
долала не душi несамовитiсть,
а страх, що голос зiрветься i видасть.
113
А мiсяць звис i з темряви нiчноi
палав огнем диявольських натхнень.
Пiд ним не всидиш в тишi та спокоi,
бо голова – неначе п’яна впень.
За двi години ночi отакоi
накоiш бiльше, як за довгий день…
І як при цьому вигляд немовляти
наш баламут спромiгся зберiгати!
114
Цей дивний час спок?ю чарiвного
тамуе звабу в схованках своiх —
байдужим не лишае вiн нiкого
i самовлади позбавляе всiх.
Слiпуче срiбло променя нiчного
вселяе млость солодку, наче грiх,
i почуття, якi хвилюють душу,
назвати незбагненними я мушу.
115
Бiля Жуана Джулiя тремтiла,
його вiдчувши руку на собi.
Неначе i пручалася невмiло,
але не вивiльнялась в боротьбi.
А потiм… Потiм, хоч i не хотiла…
Та краще вже мовчати, далебi!
Я каюся i червонiю знову —
дарма i розпочав про це розмову.
116
Платоне! О вигаднику й фантасте!
З пiдмогою своеi маячнi
та спроб на людство вплинути зубасте
дорогу ти, як видиться менi,
зумiв до аморальностi прокласти
прямiшу, нiж поети визначнi.
Ти шарлатан, наiвний, як малятко,
чи сват i звiдник – в кращому вип?дку.
117
А Джулiя могла лише стогнати —
для каяття забракло навiть слiв.
Кохання та помiрнiсть поеднати
нiхто в життi, здаеться, ще не вмiв.
Вона i вiдсiч пробувала дати
допоки мозок не потуманiв,
i поступатись почала – вiдколи
«нiзащо» прошептала i «нiколи».
118
Його величнiсть Ксеркс винагороду,
як твердять люди, обiцяв тому,
хто, замiсть всiм вiдомих, насолоду
незнану досi винайде йому.
Я ж до вiдомих схильнiсть маю зроду
та ще й в помiрних дозах. І тому,
радiючи з дарiв земного раю,
на небесах нового не шукаю.
