скачать книгу бесплатно
119
О насолодо! Знаемо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собi весною чесне слово,
що поведiнку виправлю свою.
Та навеснi повторюеться знову
все те, що душу зваблюе мою…
І все-таки, якщо знайду пiдтримку,
я досягну мети своеi взимку.
120
А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомiрноi ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливiший за неi, як завжди.
Це – поетична вiльнiсть. Що я втрачу
у викладi роману, – сам суди.
Я щиро перепрошую, бо дуже
шаную Арiстотеля, мiй друже.
121
Довiльнiсть ця потрiбна задля того,
щоб уявити мiсяцi, коли
героi вдвох вiд червня золотого
без нас до листопада прожили.
Тепер точнiшi числа нi до чого,
бо далi вже подii попливли
без ладу в хронологii: як видко,
календаря дотримувались рiдко.
122
Та нам той червень варто пам’ятати.
Приемно, коли день уже завмер
i загортае нiч у темнi шати
канал, де пропливае гондольер;
приемно, коли небо осявати
виходять зорi з неосяжних сфер,
а вранцi сяе райдуга над нами,
подiбна до золоченоi брами;
123
приемно чути пса свого вищання,
до рiдних повертаючись домiв;
приемно в митi зустрiчi й прощання
пiзнати зiр, що запалахкотiв;
приемнi – жайвiр, що спiвае зрання,
дзвiн ручая та зелень берегiв;
пiснi дiвчат нас тiшать молодечi,
дзижчання бджiл та гомони малечi.
124
Чудовий час збирання винограду,
коли п’янкий тече на землю сiк;
приемно, з мiста iдучи, розраду
знайти в селi, до котрого утiк;
плекае скнара з?лота принаду,
подовжуе батькам дитина вiк;
нас тiшить помста (особливо жiнцi),
грабiж – солдатiв, морякiв – червiнцi.
125
Приемно спадок добрий дiставати,
коли раптово дядечко помер,
та ще коли нам дня того чекати
багато лiт доводиться тепер!
Не хочуть старигани помирати,
пускати в сейф i до високих сфер,
а поки жив той дядечко та хворiв,
ми вже в лабетах клятих кредиторiв…
126
Приемно заслужити нагороду
чи вiршами, чи кров’ю – все одно;
приемно з другом впасти у незгоду,
коли вже вiн набрид тобi давно.
Вино чи ель приемнiшi за воду;
заступництво – приемне i воно;
приемнi стiни батьковоi хати,
хоч ти й почав уже iх забувати.
127
Та перша мить кохання молодого
в сто крат милiша й радiснiша нам,
i не забути захвату отого,
як не забув грiха свого Адам.
Солодкий плiд! На свiтi пiсля нього
нема чого згадати юнакам —
i Прометей, промiння вкравши Боже,
уяви полонити вже не може.
128
Людина – найхимернiша iстота:
досвiдченiй в мистецтвах дотепер,
дослiджувати нинi iй охота!
Наш вiк, до того ж, схильний до химер,
вiдкрив кумедним витiвкам ворота
у межах рiзних галузей i сфер.
Тож починали б з правди! А не вдасться,
тодi в облудi спробували б щастя.
129
Яких лише цей вiк в лиху годину
нам винаходiв спiрних не принiс!
Той винайшов для людства гiльйотину,
той для безносих —паперовий нiс,
той – засiб переламувати спину,
той – лiки, щоб хребет мiцнiв i рiс,
той з вiспою боровся, вiд корови
бацили в тiло вводячи здорове!
130
Як твердять, нас в полон картопля вiзьме —
я чув, що з неi хлiб уже печуть;
кривляються мерцi вiд гальванiзму,
неначе вiри в смерть свою не ймуть;
А скiльки нинi маемо вже скрiзь ми
машин, якi i шиють нам, i тчуть!
Здолали вiспу, та коли б до гроба
не довела нова якась хвороба…
131
Хвороба ця з Америки неначе,
то хай би поверталася назад:
там збiльшилось населення – тим паче
в краiнi тiй навести мiг би лад
помiр, який поставив би, одначе,
ii з цивiлiзованими в ряд.
Проте ще бiльше для американцiв
страшна зараза наших псевдопранцiв.
132
Наш вiк – це час кмiтливостi людськоi,
i винайшов, стараючись чимдуж,
вiн досить патентованоi зброi
для вбивства тiла i спасiння душ.
Є лампи вже конструкцii новоi —
свiти, лиш настанови не поруш.
Немае в тому лиха i малого,
якщо рiвняти з лихом Ватерлоо.
133
Феноменальна у людей природа:
для них у свiтi завше, як на смiх,
смертельний грiх – найбiльша насолода,
а насолода – то смертельний грiх!
Одних чарують грошi, iнших врода,
кохання, сяйво успiхiв своiх…
Та всi хисткi i звивистi дорiжки
не вiддалять вiд смертi анiтрiшки.
134
А потiм що? Та хто зна! Вже не рано.
Тож на добранiч. Час уже менi
вертатись до початого роману.
Вже листопад хмурнiшав у вiкнi,
коротшав день, з вечiрнього туману
гора в снiгу бiлiла вдалинi.
Гуло в затоцi, хвилями обнятiй,
а сонце скромно гаснуло о п’ятiй.
135
Як твердить сторож, хмари пелехатi
заткали нiч – нi мiсяця, нi зiр.
Довкiл вогню сидiли люди в хатi.
Люблю i я вогонь той з давнiх пiр —
камiн, цвiркун, балакуни затятi,
серед яких нi хмурих, нi зневiр.
І, щоб, як кажуть, нас минули свари,
до цього ще й шампанське та омари.
136
Пробила пiвнiч. Джулiя збиралась
уже лягати в лiжко, та за мить
в будинку враз такий здiйнявся галас,
що навiть мертвих мiг би розбудить,
якби вони в книжках не прокидались,
коли сюжет ожити iм велить.
Хтось грюкае, вигукуе i кличе:
«Прокиньтесь, донно Джулiе! Та швидше!»
137
