скачать книгу бесплатно
якщо сивин устиг вiн досягти.
Та й чоловiк не мае ревнувати —
адже йому нема ще й тридцяти!
Не думала моя покiйна мати,
що в свiтi е такi, як ви, кати…
Я плачу, хоч нема такоi звички.
Антонiе, подай менi водички.
156
Можливо, ви ревнуете до неi —
бо спали ми з Антонiею вдвох,
коли ввiйшли до спальнi ви цiеi
i здiйняли такий переполох?
Прошу – як знов з’явитись надихне i
благословить вас iншим разом Бог,
то попередьте, воiни чудовi,
щоб ми були прийняти вас готовi.
157
Ну, от i все я вам сказала зразу.
І знайте, як умiе в глибинi
невинне серце зносити образу,
яку й назвати соромно менi.
Нехай тепер лiкуе вас вiд сказу
сумлiння, вчинки судячи сумнi.
Бог покарае вас за цю провину.
Антонiе, подай менi хустину!»
158
Вона замовкла й на подушку впала,
блiда, в сльозах гарячих i рясних —
мов небо, котре хмарами заткало,
а дощ сiче у блисках вогняних.
Волосся, плечi криючи недбало,
темнiло чорним розсипом на них,
уста тремтiли, й серце стугонiло,
i вiддихи ii стрясали тiло.
159
Лице Альфонсо соромом залито.
Антонiя тим часом, наче змiй,
ходила, позираючи сердито
на пана й супровiд його сумний.
Лиш прокурор всмiхався гордовито,
кохаючись у певностi своiй:
вiн добре знав – якщо в родинi свара,
то буде й суд, а, отже, i покара.
160
Задерши нiс, примружуючи вiчка,
вiн вже до всього втратив iнтерес.
Його лише оживлювала звичка
затiювати вигiдний процес.
Зiбрати факти – справа невеличка:
збере, хоч огризайся, наче пес.
І показання знайдуться, i свiдки,
хоч би й взялись вони не знати звiдки.
161
Альфонсо ж, опустивши очi долу,
стояв, неначе геть осоловiв:
образивши дружину напiвголу,
вiн обшуком нiчого не довiв.
Що мiг вписати вiн до протоколу,
крiм справедливих Джулiiних слiв,
що з уст ii обурено i строго,
мов те камiння, сипались на нього?
162
Немов пощади просячи у неi,
Альфонсо щось промимрив незначне.
Вона ж з-пiд хустки скиглила своеi, —
гляди, от-от iстерику почне,
тремтiла, мов пелюстка орхiдеi,
нещастя проклинаючи нiчне,
мов та жона Іова. І жахлива
постала перед доном перспектива.
163
В безсилому вiн мимрив намаганнi
i покоiвки ледь почув слова:
«Ідiть, якщо ви хочете, щоб панi
кiнець кiнцем лишилася жива!»
«Бодай ii!» – лайнувся вiн востанне,
i щоб не сталось гiршого, бува,
подався геть, як дiвчина зухвала
поважному невдасi наказала.
164
Пiшли слiдом i «posse comitatus»[49 - Загiн для придушення бунту (латин.).], —
усi тi свiдки, котрих вiн привiв.
Лиш прокурор, що прагнув розiбратись
у дiях, що Альфонсо iх вчинив,
не поспiшав з кiмнати забиратись
i гулею на лобi заплатив,
коли услiд iм дiвка невмолима
iспересердя хряпнула дверима.
165
І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!
Подiбного й уява не знесе…
Чи буде свiт завжди на очi хворим?
Таж доброчеснiсть жiнцi над усе!
Отож лиш дверi з гуркотом суворим
гойднулися, мов трясця iх трясе,
враз Дон Жуан прожогом, наче кiшка,
блiдий вiд страху, вискочив iз лiжка!
166
Не розумiю, де вiн там сховався.
Гнучкий, вiн мiг скрутитися в клубок.
Я б не жалiв, якби вiн там зостався,
а не лише вiд переляку змок.
Приемнiше, як я переконався,
вмирати помiж двох таких жiнок,
нiж пурхнути ураз в небеснi сфери,
мов Кларенс, з бочки доброi мадери!
167
Я б не жалiв його, бо хлопець щойно
вчинив тяжкий i непрощенний грiх.
В шiстнадцять лiт вражае вiн незгойно.
В такому вiцi злочинiв своiх
сумлiнням вимiряти недостойно.
Це в шiстдесят, пригадуючи iх,
ми мрiемо, аби чорти запеклi
вагу iм трохи зменшили у пеклi.
168
Та цю пригоду добре пояснили
усiм вiдомi хронiки старi:
як цар Давид постарiв, вiдмiнили
пiгулки та мiкстури лiкарi
i прописали, щоб додати сили,
йому гарненьку жiнку до зорi.
Але Давида оживила люба,
а Дон Жуан ледь-ледь не врiзав дуба…
169
Та що було робити iм? Щомитi
мiг дон Альфонсо знову увiйти.
Всi звивини у мозку переритi
були уже в Антонii. Знайти
вона не вмiла засоби невжитi —
як Джулii безпеки досягти.
А Джулiя мовчала i з нестями
до Дон Жуана тислася устами.
170
Уста злилися врештi i, розкутi,
знов iхнi почуття сягнули меж.
Була готова пристрасть спалахнути,
i небезпеку нехтуючи теж.
«Та годi пустувати, шалапути!» —
лайнула iх Антонiя. Та все ж
всмiхнулася, хоч трохи й сухувато:
«Найкраще в шафi красеня сховати.
171
Тож вiдкладiть-бо гру свою дитячу
та в руки хоч на мить себе вiзьмiть!
Що вийде з цього, я чудово бачу:
все це скiнчиться кров’ю мимохiть.
Ви помрете, а я роботу втрачу,
а панi честь жiночу заплямить!
І все це через милу вашу пику…
Не регочiться! І поменше крику!
172
Нехай би вiн хоч справжнiй був мужчина…
(Ховайтеся ж!), хоч рокiв тридцяти.
Дивуюся з вас, панi: це ж дитина!
(Та й дон Альфонсо може увiйти!)
Ну ось: замкнулись в шафi… Молодчина!
А далi що? О, господи прости!
(Ви ж, Дон Жуане, не озвiться звiдти!
Та ще вночi не здумайте хропiти!)».
173
Тепер, пiсля тривалого вагання
Альфонсо вже без почту увiйшов
i покоiвки припинив повчання,
