скачать книгу бесплатно
– Якщо не захочете приеднатися до мене в подорожi до Лондона, то зможете отримати бiльше моеi уваги на кiлька годин.
Емма вагалася.
– Менi треба зателефонувати.
За двадцять хвилин вона вже сидiла в залiзничному вагонi першого класу навпроти професора Фельдмана. Вiн поставив свое перше запитання.
– Отже, панно Беррiнгтон, чи ваша родина все ще володiе судноплавною компанiею, яка носить ii славетне iм’я?
– Авжеж, моя мати мае там двадцять два вiдсотки.
– Це дозволяе вашiй родинi достатньо добре ii контролювати, i найголовнiше у будь-якiй органiзацii те, що нiхто бiльше не може прибрати до рук бiльш нiж двадцять два вiдсотки.
– Мiй брат Джайлз не виявляе великого iнтересу до справ компанii. Вiн депутат парламенту i навiть не з’являеться на рiчних зборах акцiонерiв. Але я туди ходжу, професоре, саме тому менi потрiбна ваша консультацiя.
– Будь ласка, називайте мене Сайрусом. Я досяг такого вiку, коли менi не хочеться, щоб вродлива молода жiнка нагадувала, скiльки менi рокiв.
«В одному Грейс мала рацiю», – подумала Емма i вирiшила цим скористатися. Вона повернула усмiшку на свое обличчя:
– Якi клопоти ви передбачаете для суднобудiвноi галузi упродовж наступного десятилiття? Наш новий голова правлiння, сер Вiльям Траверс…
– Видатний чоловiк. Кунард вчинив нерозумно, вiдпускаючи такого здiбного хлопця, – перебив ii Фельдман.
– Сер Вiльям мiркуе, чи варто додати до нашого флоту новий пасажирський лайнер.
– Це божевiлля! – вигукнув Фельдман, ляснувши по сидiнню поруч долонею, викликаючи цим хмару пилу, що здiйнявся.
Перш нiж Емма змогла запитати про причину, вiн додав:
– Хiба у вас е надлишок обiгових коштiв, якими необхiдно розпорядитися, чи податковi пiльги для морськоi галузi Великоi Британii, про якi менi нiчого не вiдомо.
– Наскiльки я знаю, iх немае, – вiдказала Емма.
– Тодi вам доведеться зiткнутися з фактами. Лiтак ось-ось перетворить пасажирськi кораблi на плавучих динозаврiв. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днiв, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здiйснити за вiсiмнадцять годин лiтаком?
– Можливiсть вiдпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому станi? – запропонувала варiанти Емма, згадуючи слова сера Вiльяма на зборах акцiонерiв.
– Вiдiрвано вiд життя i застарiло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, нiж такi аргументи. Нi, правда полягае в тому, що сучасний пiдприемець, i навiть турист, що кохаеться на пригодах, хоче скоротити час, необхiдний для досягнення пункту призначення, тож за кiлька рокiв бiзнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковинi.
– А в перспективi?
– Не став би зазирати так далеко.
– То що ви можете порадити?
– Вкладайте будь-якi вiльнi кошти у будiвництво вантажних кораблiв. Лiтаки нiколи не зможуть перевозити великi та важкi вантажi, такi як автомобiлi, сiльськогосподарська технiка або й навiть продукти харчування.
– Як менi переконати в цьому сера Вiльяма?
– Проведiть чiткий аналiз на наступному засiданнi Ради директорiв, – порадив вiн.
Фельдман знову вдарив по сидiнню п’ястуком.
– Але я не член правлiння.
– Ви не член правлiння?
– Нi, не пригадаю, щоб Беррiнгтони колись призначали жiнку директором.
– У них немае вибору, – зауважив Фельдман гучнiше. – Вашiй матерi належить двадцять два вiдсотки акцiй компанii. Ви можете вимагати мiсця у правлiннi.
– Але менi бракуе квалiфiкацii, i навiть двогодинна поiздка потягом до Лондона з лауреатом Пулiтцерiвськоi премii не вирiшуе цю проблему.
– Тодi саме час здобути потрiбну квалiфiкацiю.
– Що ви маете на увазi? – не збагнула Емма. – В Англii немае унiверситету, який, наскiльки я знаю, мае бiзнес-курс у своiй навчальнiй програмi.
– Тодi вам доведеться знайти три роки часу та приеднатися до мене в Стенфордi.
– Не думаю, що мiй чоловiк або мiй маленький син зрадiли б вiд цiеi iдеi, – вiдповiла Емма, руйнуючи свое прикриття.
Це змусило професора замовкнути, i минув якийсь час, перш нiж вiн нарештi озвався:
– Ви можете дозволити собi поштову марку вартiстю десять центiв?
– Авжеж, – довiрливо вiдповiла Емма, не знаючи, куди хилить ii спiвбесiдник.
– Тодi буду радий записати вас абiтурiенткою до Стенфорда восени.
– Але, як я вже пояснювала…
– Ви ж без жодного застереження заявили, що можете дозволити собi поштову марку.
Емма кивнула.
– Ну що ж, Конгрес щойно прийняв законопроект, який дозволяе американським вiйськовим, котрi проходять службу за кордоном, записуватися на бiзнес-програму, не вiдвiдуючи заняття особисто.
– Але я не американка i, певна рiч, не служу за кордоном.
– Це правда, – визнав Фельдман, – але прочитавши написане дрiбним шрифтом, ви дiзнаетесь, що там е виняток, позначений словом «союзники», яким, я впевнений, ми можемо скористатися. Тобто якщо ви серйозно ставитесь до довготермiнового майбутнього компанii вашоi родини…
– Ще й як, – вiдгукнулася Емма. – Але що ви чекатимете вiд мене на взамiн?
– Пiсля того як зарееструю вас студенткою в Стенфордi, я надiшлю вам перелiк лiтератури на перший курс разом iз записами кожноi моеi лекцii. Крiм цього, вам доведеться щотижня писати твiр, а я повертатиму його вам зi своiми зауваженнями. А якщо можете дозволити собi бiльше, нiж десять центiв, ми навiть час вiд часу можемо спiлкуватися телефоном.
– Коли менi починати?
– Цiеi осенi, але зауважте, що щоквартально проводять оцiночнi тести, якi вирiшують, чи можете ви продовжувати курс, – додав вiн, коли потяг заiжджав на станцiю Педдiнгтон. – Якщо ви до цього не впораетеся, вас виженуть.
– Ви готовi все це зробити через одну зустрiч iз моiм дiдусем?
– Зiзнаюся, що я дуже сподiвався, що ви зможете повечеряти зi мною у «Савойi» сьогоднi ввечерi, щоб ми могли поспiлкуватися детальнiше про майбутне суднобудiвноi галузi.
– Яка гарна iдея! – сказала Емма, цмокнувши чоловiка в щоку. – Але боюся, що вже купила зворотний квиток, i сьогоднi ж поiду додому до свого чоловiка.
* * *
Хоча Гаррi так i не змiг второпати, як увiмкнути радiо, вiн принаймнi освоiв гарячi та холоднi крани пiд душем. Як тiльки витерся, то вдягнув щойно випрасувану сорочку, шовкову краватку, яку Емма подарувала йому на день народження, i костюм, який його мати описала б як найвiдповiднiший для недiлi. Поглянувши у дзеркало, чоловiк був змушений визнати, що по обидва боки Атлантики фертиком його б не визнали.
Гаррi вийшов iз «П’ера» на П’яту авеню трохи ранiше за восьму й попрямував до Шiстдесят четвертоi та Парковоi. За кiлька хвилин вiн уже стояв бiля чудового будинку з бурого каменю. Письменник зиркнув на годинник, зацiкавившись, чи справдi у Нью-Йорку модно запiзнюватися, як хтось йому казав. Вiн згадав Емму, котра розповiдала йому, як нервувала при думцi про зустрiч iз двоюрiдною бабусею Фiлiс, як зробила коло перед тим, як набратися достатньо смiливостi, щоб пiднятися сходами до вхiдних дверей, i навiть тодi iй вдалося лише натиснути на гудзик iз позначкою «Продавцi».
Гаррi пiднявся сходами i твердо постукав важким мiдним молоточком. Чекаючи, коли дверi вiдчинять, вiн уявив, як Емма каже: «Не знущайся, дитино».
Дверi вiдчинилися, i мажордом у фраку, який, вочевидь, його чекав, привiтався:
– Доброго вечора, пане Клiфтон. Панi Стюарт чекае на вас у вiтальнi. Бажаете пiти за мною?
– Доброго вечора, Паркере, – вiдповiв Гаррi, хоча вiн ранiше зроду цього чоловiка не бачив.
Гаррi подумав, що йому привидiвся спалах посмiшки, коли мажордом вiв його коридором до вiдчиненого лiфта. Щойно зайшовши досередини, Паркер замкнув решiтку, натиснув гудзик i мовчав, аж доки вони не дiсталися до третього поверху. Вiн вiдчинив решiтку, зайшов перед Гаррi до вiтальнi й оголосив:
– Пан Гаррi Клiфтон, панi.
Висока, елегантно вбрана жiнка стояла посеред кiмнати, розмовляючи з чоловiком, котрий, як вирiшив Гаррi, мав би бути ii сином.
Двоюрiдна бабуся Фiлiс рiзко обернулася, мовчки пiдiйшла до Гаррi i мовчки стиснула його у ведмежих обiймах, якi вразили б навiть американського лайнбакера[8 - Лайнбакер – одна з позицiй гравцiв в американському футболi, в його обов’язки входить зупиняти тих, хто бiжить iз м’ячем.]. Коли вона нарештi вiдпустила гостя, то представила свого сина Алiстера, котрий гаряче потиснув Гаррi руку.
– Для мене честь зустрiти чоловiка, котрий зруйнував кар’еру Сефтона Джелкса, – промовив Гаррi.
Алiстер легко вклонився у вiдповiдь.
– Я також зiграла невелику роль у падiннi цього чоловiка, – пирхнула Фiлiс, коли Паркер подавав ii гостю чарку шеррi. – Але краще не будемо про Джелкса, – додала вона, коли пiдвела Гаррi до зручного крiсла бiля вогню, – менi буде набагато цiкавiше почути про Емму та те, як iй ведеться.
Гаррi знадобився якийсь час, щоб викласти двоюрiднiй бабусi Фiлiс усе, що Емма робила з часу свого вiд’iзду з Нью-Йорка, не в останню чергу тому, що вони з Алiстером постiйно перебивали його запитаннями. Тiльки аж коли мажордом повернувся, щоб оголосити, що вечеря на столi, вони перейшли до iншоi теми.
– Чи успiшно вiдбуваеться ваш вiзит? – поцiкавився Алiстер, коли вони зайняли своi мiсця за обiднiм столом.
– Гадаю, що краще б мене заарештували за вбивство, – пожартував Гаррi. – Із цим було набагато простiше впоратися.
– Що, так погано?
– У чомусь навiть гiрше. Розумiете, я не дуже добре вмiю себе продавати, – зiзнався Гаррi, коли служниця поставила перед ним миску з шотландською юшкою. – Я сподiвався, що книга зможе говорити сама за себе.
– Не треба квапитися, – зазначила Фiлiс. – Пам’ятайте, що Нью-Йорк – це не дочiрня компанiя «Блумсберрi»[9 - Bloomsbury Publishing Plc – незалежне лондонське видавництво.]. Забудьте про вишуканiсть, стриманiсть та iронiю. Як би це не суперечило вашiй натурi, вам доведеться навчитися продавати своi товари, як якийсь хлопчисько з Іст-Енду.
– Я б пишався тим, що став найуспiшнiшим автором Англii, – зауважив дещо голоснiше Алiстер.
– А я нi, – сказав Гаррi. – Аж нiяк не хотiв би.
– Мене вразила реакцiя американцiв на книжку «Хто не ризикуе», – зауважила Фiлiс.
– Це лише тому, що ii нiхто не читав, – заперечив Гаррi, поглинаючи страву.
– Як Дiккенса, Конан Дойла та Вайлда. Я впевнений, що у Сполучених Штатах вашi твори купуватимуть не гiрше, – додав Алiстер.
– Я продаю бiльше книжок у Маркет-Гарборо, нiж у Нью- Йорку, – повiдомив Гаррi, коли в нього забрали спорожнiлу миску вiд юшки. – Цiлком очевидно, що бабуся Фiлiс краще впоралася б у цьому книжковому турне, а менi варто було б повернутися до Англii.
– Я була б дуже рада взяти в цьому участь, – вiдгукнулася жiнка. – Шкода, що у мене немае вашого таланту, – з сумом додала вона.
Гаррi поклав собi шматочок смаженоi яловичини та забагато картоплi, але недовго йому довелося поiсти, адже Фiлiс та Алiстер вирiшили розважити його оповiдками про подвиги Емми, коли вона з’явилася у Нью-Йорку, щоб знайти свого чоловiка. Його здивувала iхня версiя того, що сталося, i це лише нагадало йому, як йому пощастило спати на сусiдньому лiжку з Джайлзом Беррiнгтоном, коли вiн уперше з’явився у школi Святого Беди. А якби його не запросили на чаювання до садиби, щоб вiдсвяткувати день народження Джайлза, вiн, можливо, так i не зустрiвся б iз Еммою. Хоча тодi вiн ледь поглянув на неi.
– Ви вважаете, що нiколи не будете для неi достатньо гарним, – зронила Фiлiс, коли запалила сигарету.
Гаррi кивнув, уперше оцiнивши, чому ця невгамовна ледi виявилася Старим Джеком Емми. «Якби це ii вiдправили на вiйну, – подумав вiн, – двоюрiдна бабуся Фiлiс неодмiнно повернулася б додому зi “Срiбною зiркою”».
Коли годинник вдарив одинадцяту, Гаррi, який хильнув, мабуть, забагато, рiшуче пiдвiвся зi свого крiсла. Йому не потрiбно було нагадувати, що о шостiй ранку Наталi буде стояти у вестибюлi готелю, очiкуючи, щоб вiдвезти його на перше радiоiнтерв’ю цього дня. Вiн подякував господинi за незабутнiй вечiр i, на свою бiду, вiдчув iще однi ведмежi обiйми.
– І не забувайте, – сказала вона, – коли у вас братимуть iнтерв’ю, думайте, як британець, поводьтесь, як еврей. І якщо вам колись конче знадобиться плече, щоб поплакатись або смачно попоiсти, ми, як «Театр вiтрякiв», нiколи не зачиняемося.
– Спасибi, – подякував Гаррi.
– А коли наступного разу будете спiлкуватися з Еммою, – додав Алiстер, – не забудьте передати iй нашi вiтання й обов’язково насварiть за те, що вона не супроводжувала вас у цiй поiздцi.
Гаррi вирiшив, що зараз не слушна нагода, щоб розповiсти iм про Себастьяна i про те, що лiкарi вважають його гiперактивнiсть проблемою. Вони утрьох якимось чином влiзли до лiфта, i Гаррi отримав наостанок ще однi мiцнi обiйми вiд Фiлiс, перш нiж Паркер вiдчинив вхiднi дверi i його випустили на вулицi Мангеттена.
– Дiдько! – вилаявся чоловiк, вже пройшовши деякий шлях по Парк-авеню.
Вiн повернувся, побiг назад до будинку Фiлiс i загрюкав у вхiднi дверi. Цього разу мажордом з’явився не так хутко.
– Менi потрiбно термiново побачити панi Стюарт, – сказав Гаррi. – Сподiваюся, що вона ще не лягла спати.
– Навiть не знаю, сер, – сказав Паркер. – Будь ласка, ходiть за мною.
Вiн повiв Гаррi назад коридором i до лiфта, де знову натиснув гудзик третього поверху.
Фiлiс стояла бiля коминка, затягуючись сигаретою, коли Гаррi з’явився вдруге. Настала ii черга дивуватися.
– Менi дуже шкода, – сказав вiн, – але Емма менi нiколи не пробачить, коли я повернуся до Англii, не дiзнавшись, що сталося з тим адвокатом, котрий так нерозумно ii недооцiнив.
– Сефтон Джелкс, – сказав Алiстер, ворушачи вогонь у багаттi. – Той проклятий чоловiк нарештi звiльнився з посади старшого партнера у конторi «Джелкс, Майерс та Ебернатi», хоча й дещо неохоче.
– А незабаром вiн зник у штатi Мiннесота, – додала Фiлiс.
– І бiльше сюди не повернеться, – продовжив Алiстер, – адже кiлька мiсяцiв тому врiзав дуба.
– Мiй син – типовий юрист, – визнала Фiлiс, гасячи свою сигарету в попiльничцi. – Вiн завжди розповiдае лише половину iсторii. Перший серцевий напад Джелкса викликав невелику згадку в «Нью-Йорк таймс», i лише пiсля третього вiн отримав короткий i не дуже гарний абзац унизу шпальти з некрологами.
– Що було бiльше, нiж вiн заслужив, – прокоментував Алiстер.
