скачать книгу бесплатно
Вона виглядала скам’янiлою i не зрушила з мiсця, аж поки не повернувся Себастьян.
– Це для тебе, – сказала вона, передаючи свою роботу.
– Дякую, – Себастьян упiзнав малюнок, який вiн помiтив на стiнi в коридорi доктора Бернардо. – Гаразд, краще заходь, бо я не можу iсти млинцi сам-один.
Джессiка невпевнено ступила досередини i широко розкрила рота. Не через думку про млинцi, а вiд вигляду справжнiх олiйних картин у рамках, що висiли на кожнiй стiнi.
– Пiзнiше, – пообiцяв Себастьян, – iнакше млинцi вистигнуть.
Коли Джессiка зайшла до вiтальнi, Гаррi з Еммою пiдвелися, щоб привiтати гостю, але та не могла вiдiрвати погляду вiд картин. Врештi-решт вона сiла на софу поруч iз Себастьяном i перевела свiй стражденний погляд на купку гарячих млинцiв. Але навiть не ворухнулася, доки Емма не подала iй тарiлку, а за нею виделку, нiж, масло та мисочку з малиновим варенням.
Завiдувачка насупилася, коли Джессiка вже намiрилася вiдкусити перший шматочок.
– Дякую, панi Клiфтон, – спалахнула вiд сорому Джессiка.
Вона жадiбно з’iла iще два млинцi, супроводжуючи кожен словами «Дякую, панi Клiфтон».
Коли ж передумала брати четвертий зi словами «Нi, дякую, панi Клiфтон», Емма не була впевнена, вона справдi бiльше не хотiла чи завiдувачка наказала iй не iсти бiльше трьох.
– Ти колись чула про Тернера? – поцiкавився Себастьян пiсля того, як Джессiка прикiнчила свою другу склянку «Тайзера»[11 - «Тайзер» – безалкогольний напiй iз цитрусовим ароматом червоного кольору, який випускали у Великiй Британii з 1924 року.].
Вона схилила голову i не вiдповiла. Себастьян пiдвiвся, взяв дiвчинку за руку i вивiв iз кiмнати.
– Насправдi Тернер непоганий, – заявив вiн, – але не такий хороший, як ти.
– Я просто не можу в це повiрити, – сказала завiдувачка, коли дверi за ними зачинилися. – Я зроду не бачила ii такою розкутою.
– Але вона навряд чи скаже причину, – зауважив Гаррi.
– Повiрте, пане Клiфтон, ви щойно стали свiдком версii Джессiки з хору «Алiлуя».
Емма засмiялася.
– Вона просто чудова. Якщо е шанс, щоб вона могла стати членом нашоi родини, як це можна залагодити?
– Боюся, що це довгий процес, – зазначила завiдувачка, – i результат не завжди задовiльний. Ви можете розпочати з того, щоб запросити ii в гостi ще раз, i якщо все буде добре, можете розглянути вiдвiдини, якi ми називаемо «вiдпочинком на вихiднi». Пiсля цього назад дороги не буде, бо ми не можемо вселяти хибнi надii.
– Ми будемо слухатися ваших порад, панi, – запевнив Гаррi, – адже ми, безумовно, хотiли б спробувати.
– Тодi я зроблю все, що зможу, – вiдповiла вона.
На той момент, коли вона випила свое трете горнятко чаю i навiть впоралася з другим млинцем, у Гаррi з Еммою вже не залишилося сумнiвiв у тому, чого саме вiд них чекали.
– Куди це повiялися Себастьян i Джессiка? – запитала Емма, коли завiдувачка заявила, що iм, можливо, уже час повертатися.
– Пiду пошукаю iх, – запропонував Гаррi, аж тут двое дiтей повернулися до вiтальнi.
– Нам час iхати додому, панночко, – закликала завiдувачка, пiдводячись зi свого мiсця. – Зрештою, нам треба повернутися iще до вечерi.
Джессiка вiдмовилася вiдпускати руку Себастьяна.
– Я не хочу бiльше iсти, – зронила вона.
Завiдувачка не знайшлася, що сказати.
Гаррi повiв Джессiку до передпокою та допомiг iй одягнутися. Коли завiдувачка вийшла надвiр, Джессiка розплакалася.
– О нi, – сказала Емма. – А я думала, що все пройшло так добре.
– Краще й бути не могло, – прошепотiла управителька. – Вони плачуть лише тодi, коли не хочуть розлучатися. Настiйно раджу, якщо ви обое вiдчуваете те саме, заповнiть анкети якнайшвидше.
Джессiка обернулася i помахала рукою, пiсля чого залiзла до маленького «остiна-7» завiдувачки, а сльози все ще котилися по ii щоках.
– Гарний вибiр, Себе, – похвалив Гаррi, обiйнявши сина за плечi й спостерiгаючи, як автомобiль зникае вдалинi.
* * *
Минуло ще п’ять мiсяцiв до того, як завiдувачка востанне покинула Беррiнгтон-хол i вирушила назад до доктора Бернардо сама, радiючи, що iще одна з ii пiдопiчних щасливо влаштувалася. Ну, не так уже й щасливо, адже незабаром Гаррi з Еммою зрозумiли, що у Джессiки е своi проблеми, настiльки ж вагомi, як i в Себастьяна. Нiхто з них не замислювався, що Джессiка ранiше нiколи не спала в кiмнатi сама, тому своеi першоi ночi у Беррiнгтон-холi вона залишила дверi дитячоi кiмнати широко вiдчиненими i плакала, поки не заснула. Гаррi з Еммою поступово звикли до теплих маленьких iстот, що залазили в лiжко мiж ними рано-вранцi. Це ставалося рiдше пiсля того, як Себастьян розлучився зi своiм плюшевим ведмедиком Вiнстоном, передавши свого «прем’ер-мiнiстра» Джессiцi.
Джессiка обожнювала Вiнстона, а бiльше за нього – хiба Себастьяна, незважаючи на те, що ii новий брат якось дещо зухвало заявив:
– Я занадто дорослий, щоб мати плюшевого ведмедика. Зрештою, я пiду до школи вже за кiлька тижнiв.
Джессiка хотiла пiти до школи Святого Беди за ним, але Гаррi пояснив, що хлопцi та дiвчата навчаються в рiзних школах.
– А чому? – вимагала вiдповiдi Джессiка.
– Тому що такi правила, – пояснила Емма.
Коли нарештi настав перший день навчання, Емма поглядала на сина, дивуючись, куди подiлися всi цi роки. Вiн був одягнений у червоний блейзер, червону шапчину та сiрi фланелевi шорти. Навiть його взуття сяяло. Це ж був перший день навчання. Джессiка стояла на порозi й махала на прощання, коли машина iхала до вхiдноi брами. Потiм вона сiла на горiшню сходинку i вирiшила чекати, доки Себастьян повернеться.
Себастьян просив, аби мати з батьком не проводжали його до школи. Коли Гаррi запитав про причину, то отримав вiдповiдь:
– Не хочу, щоб iншi хлопцi бачили, як мене цiлуе мама.
Гаррi, можливо, заперечив би, якби не згадав свiй перший день у школi Святого Беди. Тодi вони iз матiр’ю приiхали трамваем iз Стiлл-Гаус-лейн, i вiн запитав, чи можна вийти зупинкою ранiше та пройтися останнi сто ярдiв, щоб iншi хлопцi не зрозумiли, що вони не мають власного автомобiля. А коли вже були за пiвсотнi ярдiв вiд шкiльних ворiт, хоча вiн i дозволив iй себе поцiлувати, та швидко попрощався i покинув маму стояти там саму. Коли ж уперше пiдiйшов до ворiт школи Святого Беди, то побачив, як його майбутнiх однокласникiв висаджують iз таксi й автiвок – один навiть приiхав у «роллс-ройсi», яким кермував шофер у лiвреi.
Перша нiч не вдома для Гаррi також була важка, але, на вiдмiну вiд Джессiки, це сталося тому, що вiн зроду не спав у кiмнатi з iншими дiтьми.
Але ця наука пiшла йому на користь, адже хлопець опинився поруч iз Беррiнгтоном iз одного боку i Дiкiнсом iз iншого. Йому лише не пощастило зi старостою спальнi. Алекс Фiшер кожну другу нiч першого тижня перiщив його капцями за будь-яку провину за те, що Гаррi був сином вантажника i тому не гiдний навчатися в тiй же школi, що i Фiшер, син рiелтора. Гаррi iнодi мiркував, що сталося з Фiшером пiсля того, як вiн закiнчив школу Святого Беди. Вiн знав, що його з Джайлзом шляхи перетнулися пiд час вiйни, коли вони служили в одному полку в Тобруку, i припустив, що Фiшер усе ще мав би жити у Бристолi, адже якось навiть бачив його на зустрiчi випускникiв школи.
Принаймнi Себастьян мiг приiхати до школи на автомобiлi, та й «проблеми Фiшера» не зазнае, адже повертатиметься до Беррiнгтон-холу щовечора. Та навiть тодi, як пiдозрював Гаррi, його синовi не поведеться у школi Святого Беди легше, нiж йому, навiть якщо для цього буде зовсiм iнша причина.
Коли Гаррi зупинився бiля шкiльних ворiт, Себастьян вискочив назовнi iще до того, як водiй встиг натиснути на гальма.
Гаррi спостерiгав, як його син пробiгае крiзь ворота i зникае в юрмищi червоних блейзерiв, в якому його не вiдрiзнити вiд сотнi iнших хлопцiв. Син жодного разу не озирнувся, i Гаррi був змушений прийняти, що старий лад змiнюеться, поступаючись мiсцем новому.
Вiн повiльно iхав назад до Беррiнгтон-холу, обмiзковуючи наступний роздiл своеi новоi книги. Чи не настав час Вiльяму Ворвiку отримати пiдвищення?
Пiд’iхавши до будинку, вiн помiтив Джессiку, яка сидiла на горiшнiй сходинцi. Коли зупинив машину, чоловiк усмiхнувся. Але коли вибрався назовнi, то перше, що почув, було:
– А де Себ?
* * *
Щодня, доки Себастьян був у школi, Джессiка занурювалася у свiй власний свiт. Поки вона чекала, коли брат повернеться додому, вона читала Вiнстону про iнших тварин, Вiннi Пуха, пана Жабку, бiлого кролика, мармеладного кота Орландо та крокодила, що проковтнув годинник.
Коли Вiнстон «засинав», дiвчинка вкладала його до лiжка, поверталася до мольберта i малювала. Знову i знову. Як колись зауважила Емма, свою дитячу кiмнату Джессiка перетворила на художню студiю. Пiсля того як вона замалювала кожен аркуш паперу, який потрапив до ii рук, зокрема й старi рукописи Гаррi (новi доводилося тримати замкненими) олiвцем, кольоровою крейдою або фарбами, вона взялася «ремонтувати» стiни своеi кiмнати.
Гаррi не хотiв стримувати ii захоплення, однак довелося нагадати Еммi, що Беррiнгтон-хол не iхнiй дiм i, можливо, iм варто було б проконсультуватися з Джайлзом, перш нiж донька не вибралася за межi дитячоi кiмнати i не виявила, скiльки ще е незайманих стiн у будинку.
Але Джайлз був настiльки зачарований новою мешканкою Беррiнгтон-холу, що заявив, що не заперечуватиме, якщо вона замалюе весь будинок усерединi та й зовнi також.
– Заради Бога, не заохочуй ii, – благала Емма. – Себастьян уже попросив ii перефарбувати його кiмнату.
– А коли ти намiряешся сказати iй правду? – запитав Джайлз, сiдаючи вечеряти.
– Ми не можемо завчасу казати iй, – пояснив Гаррi. – Зрештою, Джессiцi лише шiсть, i вона ще не дуже звикла до нас.
– Ну, не вiдкладайте це занадто довго, – попередив Джайлз, – бо вона вже дивиться на вас iз Еммою як на своiх батькiв, на Себа, як на брата, а мене називае дядьком Джайлзом, тодi як насправдi вона моя зведена сестра i тiтка Себа.
Гаррi засмiявся.
– Гадаю, потрiбен ще якийсь час, перш нiж вона почне розумiти.
– Сподiваюся, що iй нiколи не доведеться, – втрутилася Емма. – Не забувай, що вона знае лише те, що ii справжнi батьки померли. Навiщо це мiняти, якщо лише ми втрьох знаемо правду?
– Не варто недооцiнювати Себастьяна. Вiн уже на пiвдорозi до викриття.
7
Гаррi з Еммою дуже здивувалися, коли iх запросили до директора на чай наприкiнцi першого семестру навчання Себастьяна, i хутко виявили, що це не соцiальний захiд.
– Ваш син трохи вiдлюдькуватий, – заявив доктор Гедлi, коли секретарка налила iм по горнятку чаю i вийшла з кiмнати. – Насправдi вiн швидше познайомиться з хлопцем з-за кордону, нiж iз кимось, хто все життя прожив у Бристолi.
– Чому так сталося? – стурбувалася Емма.
– Хлопцi з далеких берегiв зроду не чули про пана та панi Гаррi Клiфтон або його знаменитого дядька Джайлза, – пояснив директор. – Але, як це часто бувае, це й на краще, бо ми виявили, що Себастьян мае природний хист до вивчення мов, який за звичайних обставин мiг i не проявитися. Насправдi вiн единий учень у школi, який може спiлкуватися з Лу Янгом його рiдною мовою.
Гаррi засмiявся, але Емма помiтила, що керiвник залишився серйозним.
– Однак, – продовжував доктор Гедлi, – може виникнути проблема, коли Себастьяну доведеться складати вступнi iспити до Бристольськоi гiмназii.
– Але ж у нього хорошi успiхи в англiйськiй, французькiй i латинськiй, – гордо заявила Емма.
– І вiн набрав сто вiдсоткiв у математицi, – додав Гаррi.
– Це правда, i все це дуже похвально, але, на жаль, водночас вiн суттево вiдстае з iсторii, географii та природничих наук, а всi вони е обов’язковими предметами. Якщо вiн не зможе набрати прохiдний бал по двох або й бiльше з цих дисциплiн, його кандидатуру гiмназiя вiдсiе автоматично, що, як я знаю, було б великим розчаруванням для вас обох i для його дядька також.
– Великим розчаруванням – ще м’яко сказано, – зауважив Гаррi.
– Саме так, – погодився доктор Гедлi.
– А вони роблять винятки з правил? – озвалася Емма.
– Можу пригадати лише один такий випадок, вiдколи перебуваю на своiй посадi, – мовив директор. – І це було для хлопчика, котрий набивав сотню щосуботи упродовж лiтнього перiоду.
Гаррi засмiявся, згадавши, як сидiв на травi та спостерiгав, як Джайлз набирае очки, долаючи кожного з них:
– Тож нам просто доведеться переконатися, що вiн усвiдомлюе наслiдки падiння нижче прохiдного балу з двох обов’язкових предметiв.
– Рiч не в тiм, що вiн недостатньо здiбний, – правив свое керiвник, – але якщо предмет йому не цiкавий, то вiн швидко йому набридае. Іронiя полягае в тому, що з його талантом до мов йому б плисти до Оксфорда. Але ми все ще мусимо переконатися, що вiн довеслуе до Бристольськоi гiмназii.
* * *
Пiддавшись вмовлянням батька та пiдкупу бабусi, Себастьян за кiлька мiсяцiв таки зумiв покращити своi знання з двох iз трьох обов’язкових предметiв. Вiн втямив, що один йому дозволили завалити, тож обрав природничi науки.
Наприкiнцi другого класу навчання Себастьяна директор уже був упевнений, що хлопчик докладе трохи бiльше зусиль задля прохiдного балу в п’ятьох iз шести предметiв на iспитах. Та вiн знову збайдужiв до природничих наук. Гаррi з Еммою все ще сподiвалися та намагалися заохотити Себастьяна триматися на рiвнi. І директор, можливо, мав би рацiю у своiй оптимiстичнiй оцiнцi, якби не два випадки, якi сталися пiд час останнього року навчання Себастьяна.
8
– Це книжка твого батька?
Себастьян кинув погляд на стосик романiв, акуратно складених у вiтринi книгарнi. Заголовок одного звучав так: «Спиток – не збиток», автор Гаррi Клiфтон, три шилiнги i шiсть пенсiв. Остання пригода Вiльяма Ворвiка».
– Атож, – гордо зiзнався Себастьян. – Хочеш ii?
– Так, будь ласка, – попросив Лу Янг.
Себастьян пробрався до магазину, товариш за ним. На столi бiля входу стояли високi стоси з останнiм твором його батька в твердiй палiтурцi, оточеним м’якими обкладинками «Справи слiпого свiдка» та «Хто не ризикуе», перших двох романiв iз серii про Вiльяма Ворвiка.
Себастьян передав Лу Янгу по примiрнику кожного з трьох романiв. До них швидко приедналися кiлька його однокласникiв, i вiн дав кожному з них по примiрнику останньоi книги, а в деяких випадках – i двох iнших. Стосик стрiмко зменшився, коли чоловiк середнього вiку вибiг iз-за стiйки, схопив Себастьяна за комiр i потягнув за собою.
– Що ти в бiса робиш?! – заверещав вiн.
– Усе гаразд, – сказав Себастьян, – це книжки мого батька!
– Тепер я почув усе, що треба, – додав управитель, коли тягнув у службове примiщення Себастьяна, який протестував i впирався. Вiн кинув своему помiчниковi: – Телефонуй у полiцiю. Я спiймав цього злодiя на гарячому. Потiм пiди поглянути, чи можна вiдiбрати книжки, з якими повтiкали його друзi.
Управитель затягнув Себастьяна до свого кабiнету та штовхнув його на стару канапу, набиту кiнським волосом.
– Навiть не думай про втечу, – застерiг вiн, виходячи з кабiнету i надiйно зачиняючи за собою дверi.
Себастьян почув, як у замку обернули ключ. Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до столу управителя, взяв книжку, сiв i став читати. Вiн саме дiйшов до дев’ятоi сторiнки i нагадував Рiчарда Ганна[12 - Рiчард Кеннет Ганн (1871–1961) – британський боксер, чемпiон лiтнiх Олiмпiйських iгор 1908 року.], коли дверi вiдчинилися i повернувся управитель iз переможною посмiшкою на обличчi.
– Ось вiн, старший iнспекторе, я спiймав злодiя на гарячому.
Старший iнспектор Блейкмор намагався зберегти незворушний вигляд, коли директор додав:
