скачать книгу бесплатно
– Я розповiдаю тiльки тому, – сказав червоний вершник, – щоб показати, що дiялось.
– А князi тим часом сидiли на своiх володарських престолах, – мовив Вiтiко.
– Атож, князi, князi, – пiдтвердив червоний вершник. Обернувся i крикнув: – Друзi, чоловiк, що iде поряд зi мною, запитуе про князя нашоi краiни.
– Я мав на увазi тiльки князiв, якi правили тодi, – поправив його Вiтiко.
– Так, князi, князi, правда, друзi, що е така рiч, як князi? – гукнув червоний вершник.
Дехто з вершникiв, почувши цi слова, засмiявся.
Червоний вершник знову повернувся обличчям уперед i сказав:
– Колись, мiй сину, в цiй краiнi, що лежить така благословенна перед нами, не було князiв. Хтозна, що тодi дiялось, коли твiй лiс рiс ще й тут, де ми тепер iдемо.
– Було досить ведмедiв i мало мисливцiв! – крикнув Одолен.
– Марбод зi своiми людьми повбивае всiх ведмедiв i турiв, – кинув червоний вершник.
– Були часи! – крикнув вершник, якого назвали сином Начерата.
– Проте нашi старi навряд чи вмiли розповiдати про минулi часи, – зауважив червоний вершник, – вони тiльки хвалять завжди, як воно було, коли батько Чех перейшов сiм рiчок i нашi предки осiли в краiнi. В однiй частинi краiни панував той, у другiй – хтось iнший, а в третiй не було нiкого, i всi були дуже щасливi, як завжди бувають щасливi, коли починають розповiдати про початок життя якогось народу.
– Тепер це не було б щастям, – мовив Велислав, – але могло бути щастям, бо люди ще господарювали коло своiх осель.
– Але господарнiсть скiнчилася, – зiтхнув червоний вершник. – Коли старий Крок склепив очi i його авторитет успадкувала його донька Лiбуша, кожен хотiв стати ii чоловiком i всi тиснулись до неi, а вона обрала Пржемисла, земляка, шляхетного чоловiка, жила з ним, i вони пiдпорядкували собi краiну, де жили, i вiд них походили численнi нащадки, що завжди тримали ту краiну в покорi й були князями: Незамисл, Мната, Воен, Унiслав, Кржесомисл, Неклан та iншi, хто iх знае тепер, i Гостивiт, i Борживой, його син, перший християнський князь, i його онук, святий Вацлав, чиiм братом був жорстокий Болеслав; та iншi. Помираючи, вони завжди подiляли землю мiж синами, i це призводило до суперечок i жорстоких учинкiв, але нiхто чужий не приходив у Богемiю та Моравiю воювати з нащадками Пржемисла. Сто рокiв тому серед нащадкiв Пржемисла з’явився видатний чоловiк на ймення Бржетислав, син князя Ульрiха, онук князя Болеслава Побожного, правнук Болеслава I, брата святого Вацлава. Бржетислав зi своiми шляхтичами, лехами i жупанами вирiшили, що Богемiя вiдтодi мае бути неподiльна, найстарший iз роду Пржемисла мав бути великим князем Богемii i Моравii, а решта нащадкiв цього роду мали отримати землi в Моравii, жити з тих земель, мали називатися князями i бути пiдпорядкованими найстаршому князевi. Ця постанова мала покласти край суперечкам, великим князем завжди мав бути найстарший i найдосвiдченiший чоловiк i кожен нащадок Пржемисла мав дбати i про Богемiю, i про Моравiю, бо мiг коли-небудь стати князем. Але цей закон порушили ще онуки Бржетислава. Вiн мав багато онукiв. Вiд свого найстаршого сина Вратислава вiн мав чотирьох онукiв: Бржетислава, Борживоя, Владислава i Собеслава, що тепер великий князь. Вiд свого молодшого сина Конрада, що був князем у Брно, i Оттона, що був князем в Оломоуцi, вiн мав онукiв Ульрiха, Лютольда, Сватоплука, Оттона i Бржетислава. Коли старий Бржетислав помер, його наступником на князiвському престолi став його син Вратислав, що був найстаршим нащадком роду Пржемисла i першим серед богемських князiв досяг найбiльшоi пишноти, якоi мiг досягти, а саме: королiвськоi корони. Коли вiн помер, його наступником на престолi став його брат Конрад, бо тепер уже вiн був найстаршим представником роду Пржемисла. Коли невдовзi помер i вiн, наступником став найстарший син короля Вратислава Бржетислав, що тепер був найстаршим у родi Пржемисла. Саме цього Бржетислава вбили в лiсi коло Крживоклату. Пiсля похорону наступником на княжому престолi став його брат Борживой, хоча вiн уже не був найстаршим представником роду Пржемисла, проте Бржетислав домовився з можновладцями краiни, що його наступником мае стати брат. Найстаршим представником був Ульрiх, що намагався утвердити свое право, але невдовзi вiдступив. Але не так учинив Сватоплук, бо йому кортiло бути князем. Вiн вдавався до насильства, але марно. Тож потiм послав, як я вже розповiдав, до Борживоя одного ошуканця, який мав розповiсти, нiбито Сватоплук кривдив його i тому вiн перейшов до Борживоя. Той чоловiк розповiдав Борживою i правдиве, i брехливе, i назвав йому як ворогiв тих, хто був його друзями. Борживой сповнився недовiри i став немов чоловiк, що пiднiмаеться драбиною i обрубуе щаблi позаду себе. А коли вiд нього був змушений утекти навiть його шляхетний брат Владислав, Борживоя було легко повалити, i великим князем став Сватоплук. Наче вогонь, що горiв на княжому престолi, вiн сидiв на ньому два роки. Але породив велике невдоволення, тож його вбили.
– Я знаю про цi сумнi подii, – зiтхнув Вiтiко. – Князi так вживали владу, що завжди зростало тiльки зло.
– Тож ти, мiй друже, теж бачиш, якi тi князi! – виснував червоний вершник. – Але прийшов чоловiк, що поставив межу i стримав лихо. Такого шляхетного, чудового, великодушного i високого чоловiка не було ще нiколи. За весь час його князювання не пролито жодноi краплi кровi, вiд ворогiв вiн вiдборонився, покарав iх, але потiм простив iм, а народ зробив щасливим i задоволеним. То був Владислав, брат Бржетислава, вбитого в лiсi коло Крживоклату, i брат Борживоя, що його прогнав Сватоплук. Оскiльки внаслiдок порушення принципу наступностi на престолi за вiком з’явилася непевнiсть у визначеннi наступника, можновладцi Богемii i Моравii одразу пiсля вбивства Сватоплука самi обрали собi князя, i то Владислава, що вже в найближчi днi пiсля смертi Сватоплука зiйшов на князiвський престол у Празi. Князюючи вже два мiсяцi, вiн захотiв вiдсвяткувати Рiздво в Градецi й запросив на свято свого двоюрiдного брата Оттона Чорного, Сватоплукового брата. Але й до великого князя прийшло запрошення вiд нiмецького короля Генрiха V вiдсвяткувати з ним новорiчнi свята в Регенсбурзi. Тому князь послав до Градеца богемського пана Вацека, щоб той привiтав i гостинно прийняв там Оттона, а сам подався з почтом у Регенсбург. Коли великий князь був у Пльзенi, примчав вiсник, повiдомивши, що напередоднi Святого вечора князiв брат Борживой iз вiйськом узяв Прагу та Вишеград i проголосив себе великим князем. Владислав вiдправив вiсника до Вацека i Оттона, закликаючи вирушити на Прагу, й водночас послав звiстку про ту оказiю королю Генрiху, а сам зi своiми людьми подався назад у Прагу. З Вацеком i Оттоном вiн обступив облогою Вишеград, де був Борживой, i почалася вiйна батькiв проти синiв, синiв проти батькiв, братiв проти братiв, родичiв проти родичiв, землякiв проти землякiв, i це лихо тривало вiсiм днiв, аж поки в Богемiю вступив король Генрiх, забезпечив завдяки своiм представникам припинення бойових дiй i запросив обох братiв до Рокiцанiв, де вiн стояв. Вони приiхали обидва, i iх схопили на полi перед Рокiцанами: Владислава як друга, а Борживоя як ворога. Його закували в кайдани i спровадили у фортецю Гаммерштайн на Рейнi. Владислав повернувся в Прагу i вчинив суд над тими, хто вiдкинувся вiд нього. Найтяжчих зрадникiв тiльки ослiпили, iншi втратили маетностi, а голову старого мiста Праги Привiтана змусили тричi прилюдно нести по ринку собаку, потiм кат вiдтяв йому бороду i вiн був змушений пiти у вигнання. Через якийсь час Оттон Чорний теж спробував поширити своi права на князiвський престол. Князь схопив Оттона, i князевi друзi порадили ослiпити його. Але князь сказав: «Я й близько не маю намiру всякчас пiдживлювати ненависть». Вiн тримав Оттона три роки у в’язницi спершу у Вишеградi, а потiм у Крживоклатi. Оттон покаявся, i князь повернув йому його маетностi. Крiм того, ще й Собеслав, наймолодший брат князя Владислава, найтяжче i найдовше кривдив його. Були сварки i примирення, новi сварки i новi примирення. Як Собеслав був ще хлопцем, його брат Борживой, тiкаючи вiд Сватоплука, взяв його з собою. Коли польський король Болеслав вступив у Богемiю, щоб звiльнити Борживоя з в’язницi в Гаммерштайнi i знову посадити на князiвський престол, Собеслав був у польському вiйську. Пiд час страхiтливоi битви в горах Карконошах пролилося багато чеськоi кровi, i Собеслав iз польським вiйськом повернувся в Польщу. Коли за якийсь час польський король знову одружився i обрав собi за дружину сестру дружини богемського князя, i сестри намагалися утвердити мир мiж своiми чоловiками, а до того ж приiхала ще й мати всiх синiв, що сперечалися, – Владислава, Борживоя i Собеслава, – полячка Сватава, вдова богемського короля Вратислава, щоб примирити сперечальникiв, князi Богемii i Польщi уклали мир, Владислав простив своему молодшому братовi Собеславу i дав йому для життя Жатец та землi коло нього. Але вiн, як i Оттон, намагався утвердити свою владу над великим князем, i той застерiг його. Та коли друзi Собеслава сказали йому, що князь хоче заманити його до Вишеграду, щоб там схопити та ослiпити, i Вацек потiм супроводив його до Вишеграду, Собеслав наказав вбити його на полi перед Вишеградом i втiк. Владислав дуже розсердився, але знову простив братовi, покликав його, як не минуло ще й двадцятьох мiсяцiв, назад, i дав йому у володiння землi навколо Градеца, а також Брно i Зноймо. Тепер Собеслав засвiдчував вiрнiсть, як i Оттон. Коли на Лукерському полi точилася битва проти угорського короля Стефана, вiн разом з Оттоном зайшов у тил ворога i одержав велику перемогу, пiсля якоi богемське вiйсько повернулося до Праги зi славою i великою здобиччю. Пiсля цих подiй Борживоя звiльнили з в’язницi в Гаммерштайнi. Владислав доброхiть зiйшов iз князiвського престолу й передав йому владу над Богемiею i Моравiею. Але Борживой не тямив урядувати, тож Владислав знову почав княжити. Собеслав, бувши вiрним вiсiм рокiв, укотре повстав проти свого брата. Владислав, розгнiвавшись, пiшов iз вiйськом у Моравiю, прогнав Собеслава разом iз дружиною – угоркою Адельгайдою – i вже нiколи не пустив назад. Собеслав був добрим лицарем i мав гарну статуру, i чеський народ вважав, нiби вiн мае бути десь далеко. Настав нещасливий рiк, який називали 1125 роком пiсля народження Спасителя. На початку того року захворiв Владислав. Вiн справив свято Трьох Святих Царiв на своему дворi в Збечнi, тяжко захворiв i наказав перевезти його до Вишеграду. Вiн пiдупадав дедалi бiльше. До нього пiдходили рiзнi люди i просили примиритися з Собеславом. А той i сам прибув у Богемiю серед лютоi зими i обiйшов у лiсi Бiлу гору. То було на початку лютого. Сватава, мати двох синiв, сiла на лiжко хворого i своiми шанобливими вустами i всiею своею шанобливою постаттю просила його примиритися. Шляхетний епископ Бамберзький Оттон пiсля подорожi з метою навернення людей до християнства заiхав до Праги. Князь сповiдувався йому i отримав вiд нього церковнi благословення. Єпископ також вимагав примирення. Двадцять п’ятого дня мiсяця березня князь нарештi звелiв, щоб приiхав Собеслав. Вiн приiхав. Брати, заплакавши, обнялися, i Собеслав став навколiшки коло лiжка хворого. Всi в Богемii зрадiли на цю звiстку й молилися в церквах, щоб князь одужав. Проте вiн помер дванадцятого дня мiсяця квiтня, його тiло повезли в монастир у Кладруби, який вiн обдарував маетностями, а його брат Собеслав зiйшов на богемський престол i сидить уже на ньому тринадцять рокiв.
– І тепер вiн уже iнший, нiж був ранiше, – мовив Вiтiко.
– А ти, шкiряний, багато знаеш про нашi справи, – дивувався червоний вершник.
– Про них вiдомо i в iнших краiнах, – сказав Вiтiко.
– Але вiн почав правити не серед спокою, – розповiдав далi червоний вершник. – Оттон Чорний поiхав до нiмецького короля Лотара i сказав, мовляв, йому належить богемський князiвський престол, i просив короля про допомогу. Король послав князю послання: навiть якщо увесь богемський i моравський народ бажав його i обрав, тi вибори не чиннi, бо дати розпорядження про них i провести iх мiг тiльки нiмецький король. Вiн дав Собеславу термiн, щоб той з’явився до його суду й чекав присуду. А якщо вiн не зробить цього – нехай готуеться до вiйни. Собеслав сказав: «Я сподiваюся на милосердя Господне i на заступництво наших святих Вацлава i Адальберта, якi не дадуть нам опинитись у руках чужинцiв». Потiм вiн рушив у Моравiю й зайняв маетностi Оттона. Згодом пройшов по Богемii, закликав народ i звелiв молитися в церквах. Узяв корогву святого Адальберта з церкви замку Врбчан, який належав Славнику, прикрiпив ii до списа святого Вацлава i звелiв нести ii попереду пiд час вiйни. Наступного року по тому, як князь Собеслав зiйшов на князiвський престол, король Лотар почав серед зими вiйну. З ним були майже всi пани Саксонii, звiдки вiн походив, а також Альбрехт Ведмiдь i Генрiх фон Гройч. Собеслав зi своiм вiйськом чекав короля в долинi Хлумеца. Коли король вступив у Богемську марку, Собеслав послав йому ще одну звiстку через Начерата, Смiла, Дiвiша i Мирослава, що мали почет iз собою, i звелiв iм переказати: «Чехи досi самi наставляли своiх князiв, i римський iмператор визнав iх як правителiв християнського свiту, тож ми й хочемо зберiгати цей стан i швидше загинемо, нiж вiзьмемо на себе нове ярмо. Нехай нас Господь розсудить». Король не зважав на цi слова й рушив у Хлумецьку ущелину. Оттон зi своiм загоном iшов попереду. Його вбили разом з усiма. Потiм прийшов другий загiн. Його теж розбили. Потiм надходили iншi загони, на них нападали, iх розпорошували, розбивали, полонили. Король утiк на гору, чехи оточили гору, щоб анi вiн, анi тi, хто був коло нього, не мали змоги втекти. Король вiдправив посланця до Собеслава. Собеслав пiднявся на гору i сказав королю: «Ми почали цю вiйну не з пустотливостi, щоб пролити кров твоiх людей i завдати тобi ганьби, ми воювали, щоб захиститися вiд насильства, яке хотiли заподiяти нам. Господь розсудив нас. Ми приймаемо вiд тебе пiдтвердження вибору князя, але не тому, що ти нiмецький король, а тому, що будеш римським iмператором, i повертаемо собi давнi права». Король поцiлував князя i пiдтвердив, давши присягу на корогвi, його вибори. Пiсля цього князь дав змогу королю i його людям безперешкодно пiти звiдти. Полонених вiн вiдпустив без викупу. Серед них були епископ Мерсебурзький, епископ Гальберштадтський, Альбрехт Ведмiдь i три абати. П’ять сотень шляхетних нiмецьких лицарiв, якi полягли, i людей, що загинули з ними, а також людей з iнших краiн, якi теж полягли, Собеслав звелiв поховати.
– Добре вчинив, – кивнув головою Вiтiко. – Моя мати i один шляхетний священик розповiдали менi про цi подii, як я був хлопцем, i ще частiше знову розповiдали про це, коли я вже вирiс i був юнаком.
– Коли Собеслав п’ятого року свого врядування вирушив iз великим почтом у Моравiю, – розповiдав далi червоний вершник, – один слуга назвав йому двох людей iз його почту, якi мали намiр убити його i чекали для цього слушноi нагоди. Князь розповiв про це своiм жупанам Здеславу i Дiвiшу, що були його вiрними радниками, i звелiв iм потай схопити тих обох чоловiкiв. Коли iх схопили, в них упiзнали слуг братiв Мирослава i Стржезимира. Їхня зброя була отруена. Вони призналися, що iхнi господарi наказали iм убити. Мирослава, що був коло князя, схопили, Стржезимир намагався втекти, але його наздогнали, обох зв’язали i привели у Вишеград. Князь припинив похiд i пiшов у Прагу. В мiсто вiн зайшов iз непокритою головою, босий, в одязi покутника i одразу подався до церкви Святого Вiта. Бамкали дзвони, дiти з гiлочками стояли на вулицях, священики спiвали хвалу святому Амброзiю, тиснулися люди. В церквi князь помолився за свiй порятунок. За сiм днiв по тому був день прилюдного суду i земельного з’iзду. Того дня прийшли двi тисячi чоловiк. Князь виголосив промову, запевнивши у своiй ненастаннiй прихильностi до Богемii та Моравii, i сказав, що вiн грiшна людина, проте за грiхи його мае спiткати, на вiдмiну вiд брата Бржетислава, iнша кара, нiж смерть, i карати мае вища сила, а не руки грiшноi людини. Суд повинен вирiшити, невiдступно дотримуючись справедливостi судочинства. Суд вiдбувся, i наступного дня стратили Мирослава, Стржезимира, обох iхнiх слуг i лiкаря, що дав отруту. Мирослав назвав як головного призвiдцю епископа Майнгарда, що пiшов на прощу в Єрусалим. Коли епископ повернувся, його за постановою князя i лехiв повели на суд до архiепископа Майнцького Адальберта i епископа Бамберзького Оттона. Вирок зачитали в День святого Вацлава. Єпископ Бамберзький сам прибув до Праги. Майнгарда перед усiм народом оголосили невинним. Єпископ Оттон, епископ Оломоуцький Здик i семеро богемських абатiв поклали своi епитрахилi й засвiдчили невиннiсть Майнгарда. Отак була врятована його честь. Вiдтодi вже нiхто не повставав проти Собеслава. З королем Лотаром вiн жив у дружбi i двiчi давав йому своiх богемцiв для його подорожi до Рима. З польським королем Болеславом вiн воював через угорського короля Белу. Собеслав перемiг, примирився з королем, i вони стали друзями. Вiдтодi мир.
Червоний вершник якусь мить мовчав, Вiтiко також.
– А тепер ти, шкiряний, – знову заговорив червоний вершник, – ти говорив про князiв, запитував про них, я вже назвав тобi тепер досить князiв i багато розповiв про них. Оскiльки я багато розповiв i про князiв, i про рiзнi роди та про iхнi дикi звичаi, а також про нас i нашi добрi звичаi, тож тепер i ти мiг би розповiсти щось про себе i свою натуру, це буде втiхою для нас.
– Я вже сказав тобi, що я iду з пiвдня i прямую на пiвнiч, – вiдповiв Вiтiко.
– Справдi сказав, мудрий чоловiче, – говорив далi червоний вершник, – i це дуже дивно, та оскiльки ти не завжди матимеш на собi шкiряне вбрання i коли-небудь, можливо, помiняеш його на якесь iнше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповiдатиму про тебе, i не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповiдатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну рiч, яку називають iм’ям, i ця рiч мае бути невинною, щоб ii можна було назвати.
– Мене звуть Вiтiко, – вiдповiв Вiтiко, – я походжу з пiвдня краiни, i не маю нiяких iнших родичiв, крiм матерi, що шляхетного роду.
– Що ж, Вiтiко, – мовив червоний вершник, – якщо ти походиш iз пiвдня нашоi краiни, то ти, напевне, був i в Баварii, i бачив Генрiха Гордого, про якого всюди говорять.
– Я не бачив його, – вiдповiв Вiтiко. – У Рандсгофi, що стоiть неподалiк вiд рiчки Інн i де ще до великого iмператора Карла i його синiв часто жили володарi франкськоi землi, в монастирi, що стоiть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генрiх зi своею дружиною Гертрудою i малим сином, що теж звався Генрiх. Я пiшов туди. Герцог не приiхав. Там були пфальцграф Оттон, архiепископ Зальцбурзький Конрад, епископ Пассауський Регiмберт, пани з Роре, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гагенау i багато iнших.
– А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як i багато зарозумiлих панiв, – зауважив червоний вершник. – Таж вiн нi про що iнше й не думав, як про ласку, яку б вiн зробив Нiмецькiй iмперii: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на нiмецькому престолi сидить шваб Конрад i каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, i тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонiя вже йому не дiстанеться, а Баварiю той шваб дасть своему единоутробному братовi молодому маркграфу Австрiйському Леопольду, який буде добрим союзником тiльки тодi, коли хто-небудь домагатиметься його пiдтримки.
– У Баварii кажуть, що герцог не пiддасться, i ще меншою мiрою – Вельф, – вкинув Вiтiко.
– Отак спалахне iскра, – мовив червоний вершник, – i пошириться вогонь. Наш великий князь будуе тим часом замки на марках своiх земель i дбае, щоб усi можновладцi мали людей, потрiбних для роботи, й чекае свого часу.
– Вiн, мабуть, слушно чинить, – пiдтвердив Вiтiко.
– Так, можливо, ти, шкiряний, здогадуешся, – погодився червоний вершник. – Три мiсяцi тому вiн поiхав до нового короля Конрада в Бамберг i домiгся, що його молодому синовi Владиславу, якого вiн торiк зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два мiсяцi тому вiн скликав панiв Богемii на з’iзд у Садскiй i там усi, i високi, й низькi, визнали молодого Владислава i пiдтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усi справи впорядкованi та утвердженi, тож нам, нашому гуртовi вершникiв, не було б нiякоi користi, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краi. Ми могли б тiльки вбивати оленiв i вихваляти гарнi очi дiвчат, якби тут де-небудь були справдi гарнi очi; щонайбiльше, до чого ми можемо бути придатнi, – надати допомогу в тому, що задумали високi та низькi пани.
– Але навiть тодi, коли все добре впорядковане, а на престолi сидить князь, що править справедливо й по праву, – заперечив Вiтiко, – це аж нiяк не заважае комусь iншому думати, нiби вiн може стати князем, i планувати, що? вiн зробив би, якби престол належав йому.
– Тодi ми маемо мiльйон князiв, – скрикнув червоний вершник, – i всi вони думають, яка iм буде радiсть i насолода, коли князiвський престол опиниться в iхнiх руках! Але я тобi вже казав: кожен iз нас i ми всi, увесь наш гурт, маемо перед собою щось вище, i саме воно цiкавить нас: царство радостi, яке охоплюе увесь свiт i супроти якого князiвський престол – ослiнчик, що про нього нiхто й не думае. Чи ти, може, хотiв би стати ще одним Кроком, якщо тi, хто походить вiд нього через його доньку Лiбушу та ii чоловiка Пржемисла, погодяться з цим, i хотiв би правити в мудростi й заснувати рiд, що, неозорий, триватиме пiсля тебе аж до кiнця свiту?
– Я про це не думав, – заперечив Вiтiко, – та якби внаслiдок вiйни чи якогось лиха всi, хто походить вiд Пржемисла, вимерли i Богемiя та Моравiя захотiли мене згiдно з правом зробити своiм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем i хотiв би правити чесно i справедливо.
– Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпецi, – мовив червоний вершник, – наш князь Собеслав i далi товаришуе з уже зблiдлим iмператором Лотаром, давав йому людей для його iмператорських подорожей, вiдвiдував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей i з великою пишнотою та численними подарунками iздив на день народження iмператора в Мерсебург. Вiн дружитиме i з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володiння, а якщо мiж королем Конрадом i гордим герцогом Генрiхом у Саксонii чи десь-iнде спалахне вiйна, князь Собеслав зi своiми людьми поiде допомагати королю, i в такому разi вiйна може тривати дуже довго.
– А ти теж був у Садскiй? – запитав Вiтiко.
– Я там не був, i всi, хто тут iде, не були там, – вiдповiв червоний вершник, – туди iздили тiльки досвiдченi, а також тi, хто хотiв iз якихось причин.
Трохи згодом червоний вершник озвався знову:
– А тепер я трохи розкрию тобi нашi намiри. Я i всi, хто зi мною, iдемо на схiд, глянь на оту рiвнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях вiдходить убiк до краю, який називають Моравiею, а оскiльки ти нам iз власноi волi повiдомив, що ти iдеш на пiвнiч, тож ми, напевне, й розстанемося там.
– Так воно й буде, – погодився Вiтiко.
– А коли ти знову десь натрапиш на нас, – запрошував червоний вершник, – то пiд’iдь до нас i будь нашим товаришем.
– Але вiн мае зректися свого звичаю, – крикнув ззаду Велислав, – iхати ступою!
– Подорожуючи, я iду тiльки ступою, – вiдповiв йому Вiтiко, – а в iншi часи можу й по-iншому.
– А ми навiть у подорожах не iздимо ступою, – сказав Велислав.
– Тодi ви маете коней для перемiни, – зауважив Вiтiко.
– Шкiряний мае слушнiсть, – погодився червоний вершник. – Вiн береже свого коня, а ми занапащаемо iх, вiн розумний, а ми легковажнi.
Тим часом вершники доiхали до деревця, де шлях розгалужувався.
– Бачиш, ми iдемо цим шляхом праворуч, – мовив червоний вершник.
– А я iду по тому, що йде просто вперед, – нагадав Вiтiко.
– Ну, шкiряний, бувай здоровий! – попрощався червоний вершник.
– Щасливоi дороги i не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! – гукнув Одолен.
– Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, – вiдповiв Вiтiко.
– Веселоi подорожi! – гукнув Велислав.
– І тобi! – крикнув Вiтiко.
– Бувай здоровий! – попрощався Бен.
– Повертайся швидше до нас! – гукнув син Начерата.
– Бувайте здоровi! – побажав Вiтiко.
– Бувай здоровий! Щасливоi дороги! – гукнули вершники, якi iхали позаду.
– Бувайте здоровi! – вiдповiв Вiтiко. Потiм постояв хвилинку i сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть i звiдки я iду, ти багато розповiв менi й назвав менi тих, хто iде з тобою, а тепер скажи менi, хто ти, якщо ти так дбаеш про цей край i переймаешся тим, що вiдбуваеться в ньому.
– Отож, шкiряний, слухай: я син шляхетного i великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодноi краплi кровi, я онук славетного короля Вратислава, я небiж князя Бржетислава, що в лiсi коло Крживоклату впав, наче зiрка на землю, я небiж нещасного Борживоя, що мусив утiкати вiд Сватоплука, i я небiж теперiшнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.
– Коли ти справдi такий… – заговорив Вiтiко.
– То що, Вiтiко? – запитав червоний вершник.
– То мав би бути поважнiшим, – закiнчив фразу Вiтiко.
– Мiй сину, – мовив червоний вершник, – ось iде мiй шлях на схiд, у Моравiю, а твiй – на пiвнiч. Бувай здоровий i знайди свое щастя.
Пiсля цих слiв i вiн, i його супровiд зрушили коней i помчали швидким клусом на схiд, тож тiльки закурилося за ними. Вiтiко ступою подався на пiвнiч.
3
Зала була дуже велика
Року Божого 1140-го захворiв богемський князь Собеслав. Торiк восени вiн iздив на схiдний кордон своеi держави. А ще рiк тому вiн, i теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав змiцнив свою державу проти Польщi, збудував замок Госту й жив неподалiк вiд нього на своему дворi в Хвойно. Вiн захворiв напередоднi Святвечора i звелiв завезти його в замок Госту. Настала Рiздвяна нiч, проминуло новорiчне свято i свято Трьох Святих Царiв, наближався мiсяць лютий. Князь лежав у покоi з потинькованими стiнами i трьома вiкнами. Два вiкна були завiшанi полотном, а крiзь трете князь дивився в той бiк, де лежали землi його покiйного приятеля короля Болеслава. Надворi був мороз, тож тiло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якоi лежали його посивiла борода i руки. Поряд iз хворим на дерев’яному стiльчику сидiла жiнка в темному вбраннi. Князь заговорив до неi:
– Адельгайдо, дiзнайся, чи юнак, який у недiлю був у передпокоi, ще е десь у замку або поблизу, i нехай вiн зайде до мене.
Жiнка пiдвелася i вийшла. За хвилину повернулася й мовила:
– Вiн ще тут, його знайдуть i пришлють до тебе.
Сказавши, жiнка знову сiла на свое мiсце.
Небагато минуло й часу, як слуга вiдчинив дверi й завiв Вiтiко, що й далi був у шкiряному обладунку.
Князь кивнув слузi, щоб той вийшов, а потiм сказав:
– Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазi. Пiдступи ближче, Вiтiко.
Вiтiко ступив кiлька крокiв вiд дверей i пiдiйшов до князя.
– Ти повинен пiдiйти аж до лiжка, – мовив Собеслав.
Вiтiко пiдiйшов, зупинився i дивився на князя. З його непокритоi голови звисали на плечi русявi локони. Шкiряний шолом вiн тримав у руцi.
– Вiтiко, – заговорив князь, – ти був розумним у нашому з королем Конрадом походi в Саксонiю, ти не належиш до жодного шляхетного роду моеi держави, в тебе чесний погляд, i ти не зрадиш мене. Вiзьми найкращого коня, що е в замку, захистися добре вiд холоду та iдь у Прагу. Там у Вишеградi скликали з’iзд i радяться, що буде пiсля моеi смертi. Дiзнайся, що вони кажуть i що намiряються робити, i привези менi назад докладну звiстку. Я дам тобi золотого хрестика, покажи його епископовi Сильвестру, вiн допомагатиме тобi. Ти заприязнився з людьми навколо мене i виконаеш мое доручення.
– Ясновельможний пане, – озвався Вiтiко, – якщо я привезу тобi правдиву звiстку, чи будеш ти потiм карати тi землi, якi дiють проти тебе?
– Нi, мiй юний вершнику, – вiдповiв князь, – я лише почую, що дiеться, а потiм помру.
– Тож я йду i принесу тобi правдиве повiдомлення, – пообiцяв Вiтiко.
– Нехай Господь береже тебе, – побажав князь. Потiм сягнув рукою до дерев’яноi скринi, що стояла за лiжком, i дiстав звiдти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Вiдкрив ii i взяв золотого хрестика: – Ось хрестик, – додав вiн.
Потiм знову закрив скриньку й подав ii Вiтiко, що взяв ii й заховав у куртцi. Потiм уклонився князевi та жiнцi й пiшов до дверей. Жiнка пiдвелася, пiдступила до нього i сказала:
– Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, i зберiгай вiрнiсть, допоки житимеш.
Вiтiко промовчав, а жiнка пiшла попереду нього до дверей i першою вийшла. В кiмнатi, до якоi вони зайшли, на численних простелених на пiдлозi оленячих шкурах гралося трое хлопчикiв. На лавi сидiв священик.
– Собеславе, – сказала жiнка одному хлопчиковi, – глянь у кiмнатi, чи е там Бореш, i погукай його. Твiй батько хоче послати цього чоловiка.
– Добре, мамо, – вiдповiв хлопчик, пiдскочив i вибiг за дверi.
– Мамо, батько спить? – запитав другий хлопчик.
– Нi, Вацлаве, – вiдповiла жiнка, – але йому треба спочити.
– Та ми завжди тихенько сидимо, – скривився хлопчик.
– Треба ще якийсь час посидiти тихо, – наполягла жiнка.
Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводi озброеного чоловiка.
– Бореше, – сказала жiнка, – князь вiдправляе цього вершника посланцем. Вiн мае вибрати собi коня i отримати все потрiбне.
– Я пiдготую все якнайшвидше, – запевнив Бореш.
– Де Владислав? – запитала жiнка.
– Поiхав у лiс i невдовзi повернеться, – вiдповiв Вацлав.
