скачать книгу бесплатно
– Що я винен вам?
– За харчi сiмнадцять пфенiгiв, а за миття жолоба ще три пфенiги, – вiдповiв господар.
Вершник розпустив трохи на грудях куртку i дiстав звiдти калитку. Вiдрахував грошi, вiддав iх, затягнув шнур i знову заховав калитку в куртку. Потiм пiшов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провiв коня трохи в бiк вулицi й сiв верхи. Кучерявий, що пiшов разом iз ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на конi, повернув праворуч, пiд’iхав до господаря й проказав:
– Дякую вам, любий пане, за гостиннiсть, i нехай Господь береже i вас, i все, що е у вас.
– Дякую вам, – вiдповiв господар, – i бажаю вам того самого, щасливоi дороги!
Вершник повiльно поiхав по вулицi, лишивши позаду кучерявого i людей, якi дивилися йому вслiд. Вiн поiхав у пiвнiчно-схiдному напрямi. Знову iхав на гору, з гори, з лiсу, в лiс, мiсцевiсть ставала дедалi глухiша, зрештою всюди навколо був тiльки лiс. На стежцi траплялось переплутане корiння i гранiтнi каменi, i кiнь обережно переставляв копита.
Коли звечорiло, вершник iхав по гребеню довгоi гори, видовженоi з заходу на схiд. Цей гребiнь, укритий густим лiсом, спускався у вузьку долину, внизу виднiла смужка води. По той бiк струмка знову тягнувся вгору ще вищий i густiший лiс, а на узлiссi зiпнулася вгору кам’яна брила. Вершник зупинився на мить i оглянув брилу.
Потiм став спускатися лiсом униз. Їхав попiд гiллям дерев, якi обступали його, i не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гiлляку. Трохи згодом доiхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву i знову поiхав далi. Коли геть споночiло, спiшився, взяв коня за вузду, пiшов уперед i вiв його за собою. Вiд хреста вiн був проiхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на вiдкрите мiсце, де з багатьох темних горбкiв злiтали вгору вогненнi омахи, освiтлюючи нiчнi ялицi, звiдти ж пiднiмався над лiсом i легенький дим. Збоку вiд тих горбкiв стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник пiдвiв коня до однiеi хатини. Коли вiн дiйшов туди, дверi вiдчинилися, i з них вишли чоловiк, жiнка i двое дiтей.
– Ви тут, – мовив чоловiк, – а ми вже й не сподiвалися вас!
– Вiтаю тебе, Матiасе! – вiдповiв вершник. – Вiд Пассау я нiяк не мiг доiхати швидше.
– Тож заводьте сюди свого коня, – запросив чоловiк i вiдчинив ворота неподалiк вiд дверей.
– Маргарито, запали менi скiпку, – попросив вiн.
Жiнка зайшла в хатину i вийшла звiдти з запаленою буковою скiпкою. Зайшла зi скiпкою у ворота, вершник iз конем увiйшов за нею, а позаду нього йшов чоловiк iз дiтьми. Всi зайшли до хлiва. В одному кутку тiсно стояли прив’язанi одна коло одноi двi корови, тож було вiльне мiсце для коня. Його прив’язали, i вершник iз чоловiком зняли вузду i сiдло. Власник прикрив плащем спину коня. Дiти придивлялися. Потiм усi вузенькими дверима зайшли з хлiва до кiмнати. В кiмнатi стояв високий стовп iз багатьма залiзними кiльцями. В двох кiльцях стримiли запаленi буковi скiпки. Жiнка вставила свою скiпку в трете кiльце. Вершник сiв на дерев’яний стiлець. Жiнка накрила скатертиною ялиновий стiл, а потiм поставила на стiл миску з супом. Їли суп усi: вершник, господар, жiнка i дiти. Потiм господар сказав:
– Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомленi.
– Подбаемо разом, – поправив його вершник.
Чоловiк узяв скiпку й пiшов у хлiв, вершник – услiд за ним. У хлiву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потiм обидва повернулись до кiмнати. Але ходили до хлiва i назад ще не раз, аж поки як слiд подбали про коня, i тодi господар проказав:
– А тепер ми пiдемо спочивати, доброго й вам спочинку.
– Вам теж, – побажав вершник.
Жiнка повела дiтей у бiчну комiрчину, а чоловiк пiшов за дружиною i дiтьми.
Вершник вiдстебнув меч, зняв шолом iз голови, загасив скiпки, лiг одягнений на лiжко, що стояло в кутку кiмнати, поклав коло себе меч i приготувався спати.
Коли наступного дня над лiсом зiйшло сонце, вершник iз шоломом на головi i мечем на поясi вже стояв перед хатиною. Коло неi, як i коло iнших хатин, було трохи поля i лука. Чорнi горбки, що були вогнищами для випалювання вугiлля, горiли i димiли, як i вчора.
З хатини вийшла жiнка з дiтьми, якi сьогоднi були вбранi охайнiше, i запросила:
– Ходiть снiдати, любий пане.
Вершник зайшов до кiмнати, i всi разом поiли з миски, повноi теплого молока з житнiм хлiбом.
Поснiдавши, вершник пiшов до хлiва й погодував коня. Впоравшись, мовив:
– Сьогоднi недiля, тож кiнь нехай спочивае! Я пiду нагору в лiс i до скелi Трьох Сiдал. Я бачив ii вчора з краю широкоi гори. Пополуднi я повернуся. А ти, Матiасе, подбай опiвднi про коня, ти вже знаеш як.
– Я дбатиму про нього, як i про того молочно-бiлого коня в Планi, якого ви мали.
– Але для завдання, яке тепер стоiть передi мною, той бiлий кiнь був би заслабкий, – мовив вершник.
– То вiзьмiть принаймнi шматок хлiба з собою, – озвалася дружина.
Вершник узяв поданий шматок хлiба й заховав у куртку. Потiм пiшов до струмка, що бiг поблизу вiд хатини. Мешканцi хатини провели його аж до води.
– Як гарно тече Мiхель коло вашоi хатини! – в захватi мовив вершник.
– Еге ж, – кивнув головою чоловiк, – але iнколи, хоч i не часто, просто в хатину.
– Ну, бувай здоровий, Матiасе, i ви, панi, теж iз вашими дiтьми, – побажав вершник.
– Бувайте здоровi, молодий пане! – вiдказав чоловiк.
– Не перегрiйтесь i здоровi повертайтеся! – вклонилася жiнка.
– Та скоро й повернуся, – кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’янiй кладцi, а господарi хатини вернулися додому.
По той бiк струмка вершник пiшов лiсом угору. Небо було синiм-синiм, а в повiтрi лунали калатала корiв i частi крики якогось птаха. Вершник iнколи збочував зi стежки й виходив на лiсовi галявини.
На однiй такiй галявинi, де росла невисока трава й маленькi бiлi квiточки, а скраю височiли старезнi клени, коло них лежала величезна кам’яна брила, майже така завбiльшки, як хата, – здавалося, нiби ii поклали там людськi руки, – а зверху на нiй росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколiшки перед ялицею й помолився. Пiсля молитви пiдвiвся й пiшов краем галявини далi. Знову пiдiйшов до кленiв, помiж яких теж лежали каменi, але маленькi, iх нiби поклали, щоб сидiти на них. Вершник спробував сiсти, i на всiх каменях можна було бiльш-менш зручно вмоститись. Зрештою пiдвiвшись, щоб iти далi, вiн раптом почув голоси. То був спiв, дзвiнкий i чистий, наче спiв жайворонка. Але голоси були не пташинi, а людськi, дiвочi. Вони спiвали оту пiсню без слiв, у якiй у лiсах та горах серце виражае себе рiзноманiтними змiнами голосу, його спадами та злетами, мiнливiстю i сталiстю. Голосiв було два, вони то звучали в унiсон, то немов переплiталися. Голоси видзвонювали, злiтали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились i радiли. В них звучали насолода i радiсть. Спiв, здавалося, наближався. Нараз з-пiд ялиць вийшли двi постатi й зупинилися на краю тiеi самоi галявини, де стояв вершник, i то недалеко вiд нього. Вони обiймали одна одну за шию, а двi руки в них були вiльнi. То було двое юних дiвчат iз непокритими головами, в кожноi звисали двi коси. На руках у них виднiло бiле полотно рукавiв, а вiд червоних нагрудникiв спадали вниз чорнi спiдницi з численними складками. Одна дiвчина мала на головi густо натиканi дикi червонi троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловiка, дiвчата замовкли. Зупинились i дивилися на нього, а вiн теж стояв i приглядався на них. Потiм став повiльно пiдступати до дiвчат. Дiвчина без троянд одразу зайшла назад у лiс, друга стояла й далi. Вершник пiдступив до неi й запитав:
– Чому ти тут стоiш зi своiми трояндами?
– Стою, бо це мiй рiдний край, – вiдповiла дiвчина. – Ти от запитуеш, а для тебе це теж рiдний край чи ти звiдкись прийшов?
– Я тут зайшлий, – вiдповiв вершник.
– Тож як ти можеш запитувати? – здивувалася дiвчина.
– Бо хотiлося б знати, – вiдповiв вершник.
– А якби менi хотiлося знати, чого ти хочеш? – запитала дiвчина.
– Можливо, я б вiдповiв тобi, – мовив вершник.
– А я б, можливо, сказала, чому я стою тут iз трояндами.
– Тож чого ти стоiш? – запитав вершник.
– А ти спершу скажи, чого ти хочеш, – не здавалася дiвчина.
– Немае причин, щоб я промовчав, – стенув плечима вершник. – Я шукаю свое щастя.
– Свое щастя? Ти загубив його? – поцiкавилася дiвчина. – Чи ти шукаеш iншого щастя, нiж те, яке мають удома?
– Так, – пiдтвердив вершник, – я йду шукати великоi долi, яка личить справжньому чоловiковi.
– А ти вже знаеш цю долю i знаеш, де вона? – запитала дiвчина.
– Нi, – заперечив вершник, – не годилося б, якби людина знала наперед, де ii щастя, i мала тiльки пiти, щоб пiдiбрати його. Спершу я сам скую собi долю.
– А ти, як ти кажеш, справжнiй чоловiк? – запитала дiвчина.
– Розумiеш, я ще не знаю, чи я справжнiй чоловiк, – вiдповiв вершник, – але хочу робити в свiтi все, що зможу.
– Тодi ти, напевне, справжнiй, – мовила дiвчина, – бо в нас, каже батько, чоловiки завжди роблять менше, нiж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собi долю. І не знаю, чи ти куеш ii, коли стоiш у нашому лiсi на цiй галявинi.
– Менi можна стояти, – пояснив вершник, – бо сьогоднi недiля, день вiдпочинку для людей i тварин, якщо нужда або необхiднiсть не вимагають iншого. Мiй кiнь у стайнi, а сам я пiшов у лiс помолитися. А потiм спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сiдал.
– Зможеш, – запевнила дiвчина, – туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш iз неi. Бо, хоча вiд землi, де стоiть скеля, вона здiймаеться вгору, наче прямовисний мур, люди поскрiплювали стовбури, зiперли iх на скелю i змайстрували драбину, якою можна дiстатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобi не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повiтрi над усiма вершинами.
– А ти вже була там? – запитав вершник.
– Авжеж, бо ж я тутешня, – вiдповiла дiвчина.
– Що ж, – сказав вершник, – якщо ти була там, то i я доберусь туди.
– А коли ти сьогоднi спустишся з Трьох Сiдал, – запитала дiвчина, – то завтра поiдеш за своею долею далi?
– Поiду далi, – пiдтвердив вершник. – А чому ти з трояндами?
– Невже я маю вiдповiдати, коли мене запитують? – i собi запитала дiвчина.
– Коли батько-мати запитують, ти повинна вiдповiдати, – мовив вершник. – І коли хто iнший чемно запитуе, теж повинна, i повинна, якщо пообiцяла.
– Тодi я скажу не бiльше, нiж ти менi, – вiдповiла дiвчина. – Я ношу троянди, бо хочу.
– А чому ти хочеш? – не вгавав вершник.
– Коли хочуть, причини не шукають, – вiдказала дiвчина.
– Якщо людина розумна, ii бажання завжди мають причину, – заперечив вершник.
– Неправда, – не погодилась дiвчина, – бо на людину, бувае, щось находить.
– Тож на тебе найшло заквiтчатись трояндами? – запитав вершник.
– Не знаю, – мовила дiвчина, – але коли ти бiльше розповiси про себе, то i я скажу бiльше.
– Багато тут не розкажеш, – зiтхнув вершник. – Я маю матiр, що живе в Баварii, мiй батько помер, i я iду тепер у свiт, щоб почати свое життя.
– Тодi i я тобi щось скажу, – полагiднiшала дiвчина. – Моi батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дiйшли до нього, якби зайшли отут у лiс, звiдки я вийшла з подругою, пiшли лiсом угору, аж поки почуемо струмок, потiм повернули до струмка, а далi пiшли вздовж нього вгору, i там нарештi побачимо луки i лани, а серед них будинок. Коло дому е сад iз сонячного боку, а в саду росте багато квiтiв. А по той бiк вiд дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць i на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю iх там.
– То на тебе найшло сьогоднi нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всмiхнувся вершник.
– Я маю металевий обруч, у який залiзають стеблинки троянд, – пояснила дiвчина, – тож наламала сьогоднi троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.
– Ми ще трохи порозмовляемо, тож ходiмо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлiсся, звiдки, як ти бачила, я вийшов. Там е каменi, на яких можна сидiти. Тож ми б сiли на них i порозмовляли.
– Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – вiдповiла дiвчина, – але пiду туди i посиджу трохи з тобою. Я знаю тi каменi, я сама звелiла обтесати iх як сидiння. Влiтку до полудня там дуже гаряче, та пополуднi вже е затiнок. А восени й до полудня там мило i затишно.
Обое пiшли на узлiсся, звiдки вершник вийшов до дiвчини. Невдовзi пiдiйшли до каменiв, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидiти. Вершник зупинився й наполiг, щоб дiвчина сiла перша. Вона сiла на гладенький камiнь. Вершник сiв по лiву руку вiд неi на трохи нижчий камiнь, тож тепер його обличчя було майже на одному рiвнi з ii. Меча вiн поклав лiворуч вiд себе на плаский камiнь. Обое мовчали.
– Таж кажи що-небудь, – трохи згодом заохотив вершник.
– Таж кажи ти що-небудь, – мовила дiвчина. – Ти казав, нiби хочеш порозмовляти зi мною.
– Я вже й не знаю, що я хотiв сказати, – знiтився вершник.
– Що ж, я теж не знаю.
Минуло трохи часу, i нарештi озвався вершник:
– А ти правду казала, що до полудня тут затишно пiд сонечком.
Дiвчина мовчала, а трохи згодом мовила:
– А ти нiколи не знiмаеш з голови цей огидний шолом?
– Та нi, одягаю тiльки тодi, як е потреба, – вiдповiв вершник. – А втiм, зняти його дуже легко.
З цими словами вiн легенько, почавши спереду, зняв шолом, i на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом вiн поклав на траву.
– Ох, яке у вас гарне волосся! – вихопилось у дiвчини.
– А якi в тебе щiчки червонi! – в захватi мовив вершник.
– А якi синi вашi очi!
– А якi твоi очi карi й великi!
– І як приязно ви говорите! – дивувалася дiвчина.
– І яка ти мила! – вiддячував вершник.
– Скажiть, як вам удаеться запхати таке пишне волосся в цей шкiряний шолом? – поцiкавилась дiвчина.
– Я роблю це так, – пояснив вершник. – Беру волосся, тримаю його однiею рукою, а другою одягаю зверху шолом.
Сказавши, вiн узяв шолом, схопив лiвою рукою волосся, пiдняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.
– Гарно, – похвалила дiвчина.
– Тепер волосся накрите, – вiдзначив вершник.
