скачать книгу бесплатно
– Нашi коники негодящi, щоб скакати на них, – вiдказав чоловiк, – наш одяг благенька мiшура, яку й палиця роздере, натомiсть твiй сiрий виноходець, на якому ти iдеш ступою, дебелий i дужий, твое вбрання годi пробити, i ти мiг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовуе князь.
– Якби я мiг узяти фортецю Госту, i багатий Вишеград, i всю Богемiю, – заперечив Вiтiко, – я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгi роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоему серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зi словами, якi тобi втовкмачив якийсь пройдисвiт.
– Послухай, сину мудрого Начерата, – мовив чоловiк у червоному вбраннi, обернувшись до одного з супутникiв, якi пiд’iхали ближче, – оцей чоловiк вважае, нiби тут ми всi, за винятком його, бажаемо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’iздi наших земель у Садскiй, сидiти у Вишеградi чи деiнде i дослухатися до думок та порад досвiдчених старих людей i бути пiдпорядкованими iм замiсть жити на вiльному повiтрi, дати змогу володарювати розумним головам i перейматися радощами, якi дав нам Бог у свiтi: веселою iздою верхи, полюванням, келихом i дiвчатами, нехай то навiть буде сама вродлива австрiйка Гертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаемо вiчне життя на цiй землi, хоче вiддати в дружини богемську княжну Марiю, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стрижижа, i Велиславе, невже ми не найкращi й не наймолодшi, щоб обрати найгарнiших дiвчат, нiж отой хлопець, Вратислав iз Брно, який рокiв п’ять чи шiсть тому привiз собi князiвну з Русi, яка була вродливiша за всiх смертних людей?
– Ти жартуеш отак, – виснував Вiтiко, – то, певне, тобi хотiлося б бути першим, тiльки ти не можеш.
– А ти так завзято захищатимеш вiд мене князя Собеслава? – запитав червоний вершник.
– Марно сперечатися про всякий дрiб’язок, – сказав Вiтiко, – але я б захищав його до останньоi краплi кровi, бо вiн затверджений згiдно з правом, добрий чоловiк i справедливо урядуе.
– Тобто якогось поганого князя ти б повалив? – запитав червоний вершник.
– Якби я й мiг повалити поганого князя, i то сам, – вiдповiв Вiтiко, – я б не робив цього, якщо вiн урядуе згiдно з правом, бо мiг б прийти ще гiрший i несправедливiший, але поганому я б не служив.
– Якщо ти каменотес або вчений, що повiльно iде до Праги, – мовив червоний вершник, – то князь цiлком мiг би скористатися твоею доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулицi пiд шнурок, обтесати купу камiння, яким вiн хоче вимостити пiдлогу у Вишеградi, а також панелi для церковних вiкон, а ще й збирати книжки.
Пiсля цих слiв Вiтiко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершникiв. Зупинився i крикнув:
– Якщо ви приiхали глузувати з чоловiка i його коня, якi нiколи не ображали вас, то ваша дiя ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмiете шанувати честь, щоб хтось один з-помiж вас вiдповiдав за вашi слова проти одного, то я тут, пошлiть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робiть; я краще побачу, як ллеться тут моя кров як невiдомого чоловiка, нiж зазнаю ганьби та дiзнаюся, що слов’янська гостиннiсть не шануе чужинця, що iде в краiну.
Сказавши, Вiтiко дiстав меч, опустив вiстря донизу i стояв разом зi своiм конем.
– Як вiн так швидко подав коня назад? – дивувався червоний вершник.
– Я Одолен, син Стржижа, – сказав серед гурту чоловiк у зеленому вбраннi й повернув голову свого коня до Вiтiко, – i нi вiд кого в цьому свiтi не потерплю спротиву.
– Я Велислав, – вигукнув чоловiк у брунатному вбраннi й теж повернувся до Вiтiко, – i не потерплю нiякоi погрози!
– А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! – гукнули три голоси.
– Ох, – заговорив червоний вершник, – якщо тут мае бути бiйка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в нiй участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивiться, як пташечка настовбурчуе пiр’я, а ще навiть пушку не мае на пiдборiддi i скидаеться на дiвчину. Ану, вiдступiть, а ти, шкiряний, пiдходь, ми не заподiемо тобi лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти бiльше не почуеш таких. Ми веселi хлопцi i кажемо один одному грубi слова, якi не мають значення. Якщо ти ще глибше заiдеш у краiну давнiх чехiв, то побачиш багато таких, як ми.
– Ви не повиннi казати таких слiв, – застерiг Вiтiко.
– Казати чи не казати, – мовив червоний вершник, – так уже сталося, тож повiр менi.
– Якщо ти кажеш, що й у думцi не мав нiчого поганого проти мене, i обiцяеш бiльше не казати нiяких лихих слiв проти мене, то я вiритиму тобi, якщо й твоi товаришi мають таку саму думку.
– Вони мають таку саму думку, – запевнив червоний вершник. – А тепер пiдiйди i iдь з нами так довго, як тобi до вподоби.
– Я iду тiльки ступою, – попередив Вiтiко.
– Вiн уже видае закони, – мовив червоний вершник, – i ми дотримаемось iх i проiдемо з тобою якусь вiдстань ступою.
– Тож iди до нас! – гукнув хтось iз гурту.
– Іди! – докинув ще хтось.
Водночас тi, хто загрозливо ставав проти Вiтiко, повернули своiх коней, i всi зрушили та посунулись, немов щоб дати йому мiсце i по-дружньому прийняти його.
Вiтiко вклав меча в пiхви i повiльно поiхав помiж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вiтiко, i Вiтiко пiд’iхав до нього.
– Ну, – мовив червоний вершник, – якщо ти хочеш iхати по праву руку вiд мене, то iдь. Одолен потiм може iхати по праву руку вiд тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посерединi. А ти, Велиславе, Касто, Мiкуле, Радмiле та iншi, iдьте за нами. А ви, сини Смiла, що так полюбляете мчати вперед, вам не зашкодить, якщо вашi конi не так тяжко сапатимуть.
– Доведеться iхати трохи ступою! – гукнув хтось позаду.
Отож Вiтiко став по праву руку вiд червоного вершника, а той, кого вiн назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку вiд Вiтiко, i кавалькада рушила, як i казав червоний вершник. Коли вже поiхали, вiн запитав:
– Ну, шкiряний, скажи, хто ти, звiдки iдеш i куди прямуеш у такому вбраннi?
– Цього я вам не скажу, – мовив Вiтiко, – бо я не знаю, хто ви i якi вашi намiри.
– З тобою нiколи кiнця не дiйдеш, – усмiхнувся червоний вершник, – тепер ми вже повиннi покаятись i сказати, хто ми. А потiм ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто iде по праву руку вiд тебе, – це Одолен, син Стржижа. Вiн хоче змiнити увесь свiт, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а вiн хотiв убити тебе, бо ти кинув нам виклик. Було б шкода й тебе, твою молоду кров.
Вiтiко глянув на чоловiка по праву руку вiд себе. Той iхав на чорному конi. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся i очi. Був у зеленому вбраннi, чорнiй шапцi з чаплиною пiр’iною, мав меч i мисливський рiг.
– Ну, шкiряний, – мовив вiн, – невже я справдi схожий на розбiйника, який прагне вбивати людей, що iздять отак самотою?
– Нi, – вiдповiв Вiтiко, – але ти мiг би бути надто поквапним.
– Вiн такий i е, – докинув червоний вершник. – А тепер глянь на того, хто iде позаду мене, – розповiдав вiн далi. – Це Велислав, вiн завжди каже, що вiрний, проте не знае кому, вiн ще такий молодий, що навiть не почав бути вiрним. Тож озирнись на нього.
Вiтiко озирнувся. Велислав iхав на рудому конi, мав каштанове волосся i очi, брунатне вбрання, пiр’iну шулiки на чорнiй шапцi, меч i рiг.
– Що ж, я пiдозр не викликаю, – сказав вiн Вiтiко.
– Так, – погодився той.
– А тепер, шкiряний вершнику, глянь просто назад, – казав далi червоний вершник, – це син Начерата, вiн завжди син Начерата i завжди буде сином Начерата.
– Таж озирнися! – гукнув чоловiк позаду Вiтiко.
Вiтiко крутнувся трохи на конi й побачив чоловiка, що гукав. Вiн iхав на гнiдому конi й був дуже гарним юнаком iз бiлявим волоссям, синiми очима i рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з бiлою пiр’iною, вiн мав меч i рiг.
– Я не загрожую нiкому, – запевнив вiн Вiтiко.
– Хiба що всiм гарним дiвчатам! – усмiхнувся червоний вершник.
– Я мiг би пiдтримувати шляхетну дружбу i з лицарем, наприклад, iз цим шкiряним вершником, – мовив юнак.
– Може, а може, й нi, я тим часом ще не можу сказати, – стенув плечима Вiтiко.
– А тепер iде другий ряд позаду нас, – пояснював далi червоний вершник. – Це Бен, його ще звуть Полководець, але вiн не полководець. Правда, Бене, ти ж не полководець чехiв? – гукнув вiн назад товаришевi.
– Я скоро буду ним, – вiдповiв той.
Вiтiко озирнувся. Той чоловiк iхав на вороному конi, мав свiтле волосся, зелене вбрання, чорну пiр’iну на чорнiй шапцi, меч i рiг.
– Того, що праворуч вiд Бена, звуть Каста, – розповiдав червоний вершник. – Ти тiльки глянь на нього, вiн завжди пiде на смерть задля своiх друзiв. Касто, ти помреш за нас усiх! – гукнув червоний вершник.
– А ви всi за мене! – вiдповiв Каста.
Каста iхав на вороному конi, мав русяве волосся, сiру пiр’iну на чорнiй шапцi, рiг i меч.
– А тi двое позаду iх – сини Смiла, великого полководця князя Собеслава, – знову заговорив червоний вершник, – вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання i ще повиннi признатися нам, чи iхнi любки мають однаковi очi. Ти бодай глянь на них, мiй шкiряний.
Вiтiко озирнувся i тiльки побачив, що обидва вдягненi в зелене, мають червонi пiр’iни на чорних шапках i кожен iде на буланому конi.
– А ще далi ззаду iдуть Мiкул, Радмiл та iншi, – пояснював червоний вершник, – тепер немае сенсу озиратися на них, а якби ми замiсть кавалькади знову зiбралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них i побачив би, чи вони подобаються тобi.
Вiтiко помiтив, що всi тi чоловiки вдягненi однаково: не дуже широкий верхнiй одяг iз поясом, тугi штани i шкiрянi чоботи з коротким грубим шипом ззаду. Всi були в дуже вузьких шапках, позаду яких волосся спускалося на шию, а потiм було зрiзане навскiс.
– Що ж, шкiряний, я тобi вже трохи розповiв, – мовив червоний вершник, – ми аж нiяк не вiдмовчуемось, а от ти прибув iз краiни Офiр або з краiни царицi Савськоi i туди ж i iдеш у такому вбраннi.
– Я обрав собi такий обладунок, який вважав за добрий, – вiдказав Вiтiко.
– І ти вiзьмешся за великi справи, – припустив червоний вершник.
– Ти, може, теж, – вiдповiв Вiтiко.
– Ти, певне, вже бачиш, – пояснював червоний вершник, – що ми не хотiли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштованi на багато важливих справ, на завоювання не тiльки Богемii, а й таких дрiбних краiн, як Австрiя, Баварiя, Саксонiя, Нiмеччина i цiлий свiт, а саме: свiт задоволень. Ми королi та управителi того господаря, що володiе всiма краiнами. І навiть земля йому замала, навiть на зорi й небо вiн прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше i мае там своiх людей, хтось у горах коло Саксонii i мае там своiх людей, хтось у Баварському лiсi i мае там своiх людей, хтось на благословеннiй луцi коло Ельби i мае там своiх, i всi вони такi, як ми.
– Одяг, у якому ви ходите, я бачив i в iнших краiнах, – мовив Вiтiко.
– Не тiльки одяг, а й звичаi i традицii та все iнше поширенi в усьому свiтi, i ми живемо з усiм свiтом, ми не можемо сидiти за нашою дубовою колодою, щоб вона затiнювала нас. Звiсно, старi люди розказують, що наш народ колись жив вiдрубно, був собi сам по собi i не прагнув пориватися назовнi, любив пiснi й танцi, шанував гостиннiсть i обробляв землю. Розум вважали за найбiльшу цiннiсть, а присуд, який вирiшував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашiй краiнi належала не вiйськовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий вiд усiх i вiн усiм мiг порадити й допомогти. Напади ззовнi просто вiдбивали. Князь Само в давноминулi часи знищив вiйсько франкського короля Дагоберта в триденнiй битвi пiд Тогастбургом, а вiйсько Людовiка Нiмецького, що прагнув поневолити чехiв, зазнало нечуваноi нищiвноi поразки. А ми не знаемо анi мiсця битви, анi iм’я чоловiка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тодi були добрi часи, але хтозна, як воно все вiдбувалося. Старi люди завжди хвалять минувшину i давнi часи. Роки, якi ближче до нас, були тут у краiнi теж досить буремнi. Чому той чоловiк не зберiг краще свое iм’я i чому я не повинен мати змоги шукати i знищувати лихого сусiду, що завдае мук i погрожуе, в його краiнi i чому я не можу нести в серце чужих народiв iм’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?
– Ми зi славою понесемо iм’я нашого народу в найдальшi краiни, – мовив Вiтiко.
– Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тодi ми всi, що тут е, пiдемо з тобою в будь-яке вiйсько володаря! – вигукнув червоний вершник.
– Я не нестиму корогви, – заперечив Вiтiко, – який-небудь славетний князь Богемii сам скаже, кому ii нести.
– Може, твiй Собеслав? – запитав червоний вершник.
– Може, Собеслав, а може, той, хто буде пiсля нього, – вiдказав Вiтiко.
– Чому вiн випустив короля Лотара, коли оточив i розбив його пiд Хлумецом, i задовольнився тим, що лишився князем Богемii?
– Вiн знае, – вiдповiв Вiтiко, – i знае, чому обстоюе нiмцiв, але це не завадить йому колись зi славою повести наш народ за кордон.
– Тож ти iдеш не з краiни царицi Савськоi чи краiни Офiр, а належиш, як чую з твоiх слiв, до нашого народу, – виснував червоний вершник.
– Ти ж бачиш, що я iду на пiвнiч, отже, приiхав iз пiвдня, – вiдповiв Вiтiко.
– Ми всi iдемо з тобою на пiвнiч, отже, приiхали з пiвдня, – пожартував червоний вершник.
– Таж так, – погодився Вiтiко. – Лишаеться тiльки питання, хто здаля, а хто зблизька.
– Тож ти, мабуть, мандруеш iз лiсу, де ростуть ялицi та журавлина, – мовив червоний вершник.
– Ялицi, журавлина та iнше, – пiдтвердив Вiтiко, – i там е багато мiсць, де невибагливий чоловiк може спорудити добрий лiсовий замок.
– Та вони там такi невибагливi, що iх i жаби задовольняють, – усмiхнувся червоний вершник.
– Їм досить i жаб, i в цьому е перевага, – мовив Вiтiко.
Почувши цi слова, червоний вершник напiвобернувся на конi й гукнув своiм товаришам:
– А що, друзi, якби ми коли-небудь поiхали на лови в пiвденнi лiси нашоi краiни, звiдки тече гарна Влтава, бо ось шкiряний каже, що там було б не так уже й погано?
– Якщо вовки, ведмедi та оленi взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! – гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.
– І ми зi списами в руках та в мiцних чоботях на ногах пiдемо через камiння, болота i плутане корiння, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.
– Хтозна, чи вiдбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, – крикнув Одолен збоку вiд Вiтiко, – а якщо ми будемо першi, хто запровадить там справжнi лови, нас чекае слава, i тим бiльша слава, що бiльше труднощiв нам доведеться подолати. Перемога справжня тiльки тодi, коли перекидають гори, щоб дiстатися до ворога.
– Та ти рiчку вип’еш, щоб дiстатися до нього! – засмiявся червоний вершник.
– Це було б надто повiльно, – заперечив Одолен, – я кинуся з нашими людьми в рiчку й перепливу на той бiк.
– Ми пiдемо туди, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, – бо ще не були там!
– А корiння i трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушенi пекти на вечерю борсука, – гукнув той, кого назвали Кастою.
– А ведмежi шкури привеземо жiнкам i дiвчатам, щоб мали м’якенькi укривала! – крикнув котрийсь син Смiла.
– Еге ж, твоiй матерi, щоб ноги зiгрiла, – кинув Велислав.
– Коли-небудь ми поiдемо туди, – крикнув червоний вершник, – але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо i чого зазнаемо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорiкати нам за нашi звичаi i вихваляти давнi часи.
– Поiдемо! – гукнув чийсь голос.
– Атож, поiдемо! – гукнув ще хтось.
– Авжеж! – гукнув третiй.
– А нашi звичаi – справжнi чистi бiлi ягнятка супроти вовкiв, якими були тi звичаi давнiше, – сказав червоний вершник, знову повертаючись на конi обличчям уперед. – Якби старий Космас не мав уже вiсiмдесятьох рокiв, коли записав на багатьох пергаментах дii нашого народу, то б побачив, якими були тi давнi: вони були лихi, а ми тепер добрi. А ти, шкiряний лицарю, вже чув про два великi роди нашоi краiни, якi були такi великi, що не було бiльших вiд них i навряд чи буде коли-небудь бiльший?
– Я чув про багато родiв цiеi краiни, – вiдповiв Вiтiко, – i не знаю, кого ти маеш на увазi.
– Тож слухай, – почав розповiдати червоний вершник, – був колись у краiнi чоловiк, що жив у замку Лiбiц i мав синiв та доньок i володiв землями, якi тягнулися впоперек князiвства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славникiв. Коли вiд спасiння свiту ще не почався тисячний рiк, один його син, що звався Войтех, був епископом Праги. Вiн був другим у низцi епископiв i прибрав собi iм’я Адальберт. Космас вихваляв його i написав про нього на пергаментi, що вiн був високого роду, мав гарну статуру, був привiтним у спiлкуваннi, дотепним у життi i його всi любили. А ще за давнiх часiв жив чоловiк на ймення Врш, вiд якого походять вршi. Одного разу дружину одного врша заскочили пiд час перелюбу. Існував звичай, що жiнка, винна в такому переступi, мала загинути вiд руки свого чоловiка. Та жiнка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свiй грiх, Адальберт послав ii до жiнок монастиря Святого Георгiя. Вршi прибiгли до Адальберта i шукали ту жiнку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця i захисника перелюбу. А вiн сказав iм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхiтливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смертi грiшника, а його поправи», аж тут проводир вршiв кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоiм братам i твоему дому я згадуватиму це до останнього родича». Потiм вршi побiгли далi, а коли iм виказали мiсце перебування провинноi жiнки, обступили облогою монастир, аж поки iм видали ту жiнку. А оскiльки шлюбному чоловiковi було страшно вбивати ii, вршi наказали, щоб iй вiдiтнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршiв, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Вршi почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в краiнi, вони володiли неподiленою спадщиною Славника i жили в замку Лiбiц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичi втратили все, крiм Лiбiцу, та й Лiбiц опинився в облозi. Анастасiй, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичiв, був у тому замку й порадив, коли смiлива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всi нащадки Славника подалися до церкви та вiвтаря, а коли вршi вдерлися до замку i обiцянками виманили втiкачiв iз церкви, то повбивали геть усiх: чоловiкiв, жiнок, дiтей i дiвчат. А слуг i людей, якi належали вбитим i були в замку, закрiпачили. Абат Анастасiй утiк до Угорщини i вже нiколи не повернувся. Вршi забрали всi маетностi Славниковичiв i проводир вршiв жив тепер частiше в Лiбiцi. Тiльки трое Славниковичiв уникли долi свого роду: Адальберт, що був у Римi, Радим, його наймолодший брат, що поiхав разом iз ним, i Собiбор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським вiйськом разом з iмператором Оттоном проти пiвнiчних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщi i здобув там маетностi та повагу. Але рiд уже не пiднявся i згас.
– А чому князi не забороняли таких дiй? – запитав Вiтiко.
– Так, тодi був один князь, – вiдповiв червоний вершник, – що звався Болеслав Рудий, i вiн з усiм своiм почтом сприяв вршам i навiть воював разом iз ними проти Славниковичiв. А коли зiйшов на княжий престол, то дав одному вршу за дружину свою доньку, i вршi мали нащадкiв вiд нього. Але Болеслав утратив усi прилеглi землi своеi держави й розлютився i на родовитих, i на простолюд. Це породило обурення, i вршi першi повстали проти нього. Вiн був змушений утiкати. Потiм Болеслав знову став могутнiм i запросив пiд час карнавалу, коли всi розважалися, найшляхетнiших людей краiни, а також вршiв до себе, а ошукавши iх своею приязнiстю, напав на них зi своiми охоронцями, передусiм сам проштрикнувши кинджалом тiло свого зятя, i вбив усiх, кого боявся. Але того самого мiсяця його ослiпив польський князь Болеслав i вiн помер за кiлька рокiв, нiким не оплаканий, в одному далекому польському замку. Коли десь через сiмдесят рокiв князь Вратислав запанував як король цiеi краiни, вршi знову тiшилися повагою: Бук, Чач, Добромил, Тiста та iншi. Та коли князь Вратислав помер i на князiвський престол зiйшов його син Бржетислав, двох наймогутнiших вршiв вигнали з краiни: Мутину, що доти був приятелем князя i жупаном Лiтомержица, i Божея, проводиря вршiв, володаря Лiбiца i жупана в Жатецi. Адже князь зокрема дiзнався, що вони пiд час облоги польськоi фортецi Брдо накладали з ворогом. Коли минуло чотири роки пiсля цього вигнання, про яке пишуть, що воно сталося 1100 року, князь Бржетислав у вечiрнiх сутiнках у День святого Хоми повертався з ловiв у лiсах коло Крживоклату до свого двору в Збечнi, а в лiсовiй пiтьмi назустрiч йому iхали люди зi смолоскипами, з лiсовоi гущавини вискочив чоловiк на ймення Лорек i щосили вгородив йому в тiло мисливський дротик. Лех Космас записав: «Наче зiрка з неба, впав високий князь у лiсi на землю». Люди князя пiд’iхали запiзно i пiдняли вмирущого. Побiгли шукати вбивцю i побачили, що вiн разом iз конем упав у канаву, проткнувши себе власним мечем. Чи то навмисне, бо ж не мiг уникнути погонi, чи то внаслiдок нещасного випадку, – те вже годi дiзнатися. Поширилася чутка, нiби вбивцю пiдiслали вигнанi вршi Божей i Мутина. Коли пiсля Бржетислава на князiвський престол зiйшов його брат Борживой, вршiв закликали назад i вони вiрно служили. Та оскiльки двоюрiдний брат Борживоя Сватоплук з Оломоуца прагнув зiйти на князiвський престол, вiн послав до Борживоя начебто посланця, що мав йому назвати його ворогiв, i вiн назвав вршiв, Борживой став недовiрливий i двiчi намагався схопити врша Божея, а потiм вршi вiдiйшли вiд нього, перекинулись до Сватоплука, допомогли йому перемогти i зiйти на княжий престол. Борживой був змушений утiкати до полякiв. За рiк по тому Сватоплук iз вiйськом разом зi своiм кумом Генрiхом V, королем нiмецьким, пiшов проти угорського короля Коломана. Для захисту Богемii вiн лишив пана Вацека i врша Мутину з вiйськом. До Пресбурга Сватоплук i Генрiх прийшли разом. Сватоплук зруйнував i знищив усе, що могло б йому перешкоджати в околицях Пресбурга i намагався разом iз Генрiхом здобути мiсто i фортецю. Аж тут прибув посланець, повiдомивши, що польський король Болеслав, що був другом Угорщини, вдерся з Борживоем у Богемiю, перемiг Вацека та Мутину, спустошив жупи, i прийшов таемний посланець вiд Вацека, який сказав, що Мутина порозумiвся з ворогом, вiн, як виявилось, сприяв Борживою, тiльки вдавав боротьбу, а сам потай пiшов до свого двоюрiдного брата Немоя, що е прихильником Борживоя. Сватоплук був змушений вiдiйти вiд Пресбурга, i король Генрiх теж мусив пiти геть. Сватоплук зi своiм вiйськом пiшов у Богемiю, а польський король повернувся в Польщу. Вацек i Мутина вийшли назустрiч князю. Вiн приязно зустрiв iх i був приязний iз вршами, якi були з ним в Угорщинi. Потiм поiхав у замок Мутини, що мав назву Вратислав, i переночував там. Коли почався день, вiн зiбрав усiх людей, якi були з ним, у великiй залi замку: панiв, лицарiв та всiх iнших. Прийшли Мутина з двома молодими синами, вршi Домаслав та Унiслав. Князь швидко зайшов до зали, вискочив на лаву коло печi й крикнув звiдти, що вршi здавна завжди були пiдступнi, зрадливi та лихi, i заявив: «Тож я вiддаю iх на поталу, i той, хто вб’е iх, забере iхне добро i маетностi, все, що зможе захопити й загарбати. Цi, що в залi, будуть першими». Потiм зiскочив iз лави й вийшов iз зали. Мутина сидiв на стiльцi й мовчав. Вiн одразу отримав два удари i не ворушився. Пiд час третього удару хотiв пiдвестися, та вже його голова вiдскочила вiд тулуба. Вбили Унiслава i Домаслава. Дiтей Мутини кудись повели. Невша, один приятель вршiв, вискочив iз вiкна в лiс, але свiтлий одяг виказав його, його схопили i ослiпили. Краса i Вакула скочили на коней i помчали до замку Лiбiц, де сидiв Божей. Вiн саме обiдав iз дружиною i своiм юним сином Боржитою i пустив iх до себе як вершникiв з угорськоi вiйни. Краса забiг i паплюжив усiх, а коли йому показали Боржиту, вбив його i закривавленим мечем проткнув батьку серце. Вршiв у замку перебили, з убитих здирали одяг i прикопували iх, усе сплюндрували. Тепер вршi, якi лишилися живi, почали вiйну проти свого напасника, i вiйна ставала дедалi лютiша, бо iм допомагали iхнi прихильники, а iхнiх ворогiв бiльшало. Проте вршi зазнали поразки й загинули. Одних повели на ринковi майдани мiст i стратили там, iнших убили на горi Петржин або ж на вуличках i в будинках. Старий лех Космас написав, що сини Мутини були добрi хлопчики й такi гарнi, наче намальованi на слоновiй костi, проте iх убили. Люди хрестились i тiкали. Перебили всiх вршiв, крiм одного, що втiк, то був Йоганн, син Тiсти. З замку Мутини Сватоплук знову пiшов проти Коломана, бо ж той iшов у Богемiю, i одного разу, коли вiн прудко мчав у лiсi, одна гiлка так ударила йому по оку, що вибрала його. Сватоплука повезли до Праги, де вiн одужав. Коломан повернувся до Угорщини. Сватоплук, одужавши, iхав узимку зi своiм вiйськом три дня i три ночi, аж поки добувся до Нiтри, куди хотiв заiхати, але охоронцi побачили його i замкнули браму. Тож вiн спустошив усе навколо й повернувся назад у Моравiю. Коли настало лiто, вiн хотiв помститися полякам i рушив у похiд проти них разом iз королем Генрiхом. Але вiйна точилася аж до осенi без успiху i вже треба було думати про повернення. Двадцять першого дня мiсяця вересня, коли Сватоплук був цiлий день коло короля, щоб порадитися про вiдступ, i коли вiн у вечiрнiх сутiнках повертався до своiх наметiв, iз лiсу до його почту виiхав якийсь чужий лицар, тодi казали, що це врш Йоганн, син Тiсти, i щосили метнув списа помiж плечi князя, тож той упав мертвий iз коня. Вбивця втiк завдяки своему прудкому коневi. Наступного року пiсля цього вбивства Йоганна, сина Тiсти, схопили пiд час бунту проти князя Владислава, i Вацек ослiпив його. За три роки по тому Вацека вбили з наказу теперiшнього князя Собеслава, який був тодi ще молодим княжичем, на полi пiд Вишеградом, бо друзi повiдомили княжичу, що Вацек звинувачував його перед його братом князем Владиславом i хотiв виманити його з Вишеграда, щоб полонити i ослiпити.
– Страхiтливi розправи, – зiтхнув Вiтiко, – i я знав i про них.
