скачать книгу бесплатно
– Мене звуть Преда, я теж думаю, що ми повиннi вчинити суд, навiть якщо й несуворий, над цим молодиком, який стоiть перед нами, бо, якщо ми, зглянувшись на його юнi лiта, випустимо його, в краiнi, що дивиться на нас, зменшиться повага до нас, а коли ми поступимось перед його волею, то не шануватимемо наших власних постанов i, можливо, невдовзi самi порушимо iх.
Старий насилу знову сiв на свое мiсце, i тепер позаду нього пiдвiвся молодик у яскраво-зеленому вбраннi та з русявими кучерями, що мав на шапцi одну довгу бiлу пiр’iну:
– Я Коган! – гукнув вiн, а потiм заговорив: – Як на мене, над посланцем треба вчинити суворий суд.
Пiсля нього озвався чоловiк у передньому ряду, що теж був русявий, але в гарному брунатному вбраннi, а на чорнiй шапцi вiн мав одну плямисту пiр’iну:
– Мое iм’я Дрслав, i я також кажу, що мае вiдбутися суворий суд.
Пiсля цих двох молодикiв посеред зали промовляв старий чоловiк у темно-сiрiй шубi i з сивим волоссям:
– Мене звуть Хотимир, я вважаю, що поради Болемiла досить.
Пiсля слiв Хотимира на якийсь час настала тиша. Бiльше нiхто не пiдводився, щоб говорити.
Трохи згодом зi свого мiсця пiдвiвся епископ iз темними очима i каштановою бородою, пiдiйшов до столу i тричi вдарив металевою штабою по дзвону, що дзвiнко озвався в усiй залi.
Коли всi, почувши цей звук, глянули вперед, вiн сказав:
– Я Здик, епископ Оломоуцький i перший голова цих зборiв.
Пiсля цих слiв почувся схвальний гомiн, тож епископ зачекав, поки настане тиша. Вiн i далi стояв за столом, повернувся обличчям до зборiв i заговорив:
– Пiсля Хотимира настала черга говорити й менi. Але я вже не говоритиму про справу, яку ми розглядаемо, а тiльки подав дзвоном знак, що як голова зборiв я не говоритиму як iхнiй учасник. А як голова я кажу: тi, хто виступав досi, розглядали не те, що слiд. Вельмиповажний лех Болемiл сказав, що йому здаеться, нiби нам ще не настала пора говорити, i цим самим вiн повiдомив, що тема обговорень iнша. Оскiльки превелебний абат iз Кладрубiв запитав, чи треба вислухати юнака, що прийшов у справах князя Собеслава, i чимало тих, хто присутнiй тут, дали ствердну вiдповiдь, то порядок такий: той, хто вважае, що, крiм питання, чи треба слухати посланця, годилося б поговорити i про iнше, нехай виступае, щоб потiм ми послухали посланця i люди сказали, що з ним робити. Як я вже сказав, я вiдмовляюсь вiд свого слова, аж поки ми вислухаемо юнака.
Сказавши цi слова, епископ знову пiшов на свое мiсце й сiв.
Пiсля нього пiдвiвся Бен, другий голова зборiв, пiдiйшов до дзвона i вдарив раз по ньому. А потiм викрикнув, стоячи коло столу:
– Я Бен, другий голова зборiв, закликаю тих, хто, за словами превелебного епископа Здика, мае промовляти перед тим, як заслухають посланця, щоб вони промовляли.
Не зголосився вже жоден промовець, i збори мовчали. Трохи почекавши, Бен заговорив знову:
– Коли решта промовцiв зрiкаються свого слова, я запитую збори, чи знайдуть вони час вислухати посланця.
Майже всi пiдвелися на знак згоди.
Тепер Бен звернувся до Вiтiко i мовив:
– Молодий вершнику, шляхетнi пани держави, що прибули на з’iзд, хочуть вислухати тебе, говори.
Вiтiко, що й далi стояв на своему мiсцi, вклонився, випростався й заговорив:
– Високi й могутнi панове! Я син цiеi краiни. Ми маемо на пiвднi невеличкий маеток у Пржицi, ще один маленький у лiсi в Планi i ще менший у Митiнi. Мiй рiд за прадавнiх часiв був досить могутнiм у великому лiсi. Але, хай там е, тепер ми не могутнi. Я народився в краiнi двадцять два роки тому. Мiй батько невдовзi помер. Моя мати жила зi мною то в Баварii, то в нашому маетку. Коли я навчився iздити верхи i володiти зброею, я поiхав iз Баварii через мою батькiвщину до Праги, щоб служити Собеславу, князю нашоi краiни. Вiдтодi вже минуло пiвтора року. Я опинився серед людей, якi служили в кiннотi. Коли торiк вiдбувався похiд нашого народу в союзi з нiмецьким королем Конрадом проти Саксонii i я розвiдав один шлях, по якому наше вiйсько могло краще просуватись, я бачив князя, i вiн похвалив мене. Коли князь захворiв, я поiхав у замок Госту, щоб дiзнатись, як тяжко вiн страждае. Минулого мiсяця князь покликав мене до покою, де вiн лежав хворий, i сказав, що я повинен поiхати до Праги, там мае вiдбутися з’iзд у Вишеградi, де будуть радитись, що буде пiсля його смертi. Я мав дiзнатися, що кажуть на з’iздi i що збираються робити, i привезти йому докладнi звiстки. На знак того, що я промовляю не вiд себе самого, вiн дав менi хрестика, завдяки якому менi мали повiрити.
Вiтiко розстебнувся, витягнув скриньку, дiстав хрестика, ступив кiлька крокiв уперед i подав його епископу Здику.
Той оглянув хрестика й передав його епископу Сильвестру. Єпископ Сильвестр передав його в руки абатiв i священикiв, якi сидiли збоку вiд нього. Вiд них хрестик перейшов до решти священикiв, а вiд них – до свiтських панiв. Чоловiк у широкому пурпуровому вбраннi докладно оглянув його, а потiм дав iншим людям. Тi, хто вже оглянув хрестика, передавали його далi, тож вiн мало-помалу просувався в глиб зали. Потiм хрестик знову передали наперед у руки епископа Здика. Здик вiддав його Вiтiко, що вiдступив на свое мiсце й поклав його до скриньки, а скриньку заховав у своему одязi.
Пiсля оглядин хрестика на вiльний простiр у переднiй частинi зали вийшов один священик, що сидiв збоку вiд епископiв та абатiв, i крикнув:
– Я Даниiл, син Магнуса, пiдпорядкований велебному старшому священиковi Праги Оттону, а водночас разом iз ним – i превелебному епископовi Сильвестру. Зi схвалення цих високих духовних осiб я прошу вельможних панiв дозволити менi розповiсти про цей хрестик.
Коли пiсля його слiв ущух гомiн у залi, вiн став розповiдати:
– Знак, який показав посланець, належить нашому ясновельможному князевi Собеславу. Це хрестик, якого вiн носив, вiдколи примирився зi своiм умирущим братом Владиславом. Цього хрестика освятив епископ Майнгард. Я тодi стояв на службi Божiй поряд зi своiм батьком i цiлував хрестик. На ньому на щирому золотi написано iм’я Ісуса й початковi лiтери iмен Владислава i Собеслава коло його ступень. Про освячення хреста зроблено запис у книзi епископськоi церкви, i моi превелебнi духовнi пастирi, оскiльки всi вже оглянули хрестик, уповноважили мене скласти свiдчення.
Священик замовк, а епископ Здик додав:
– Я також упiзнав хрестик i знаю, що князь носив його.
Потiм у першому ряду пiдвiвся лiтнiй чоловiк у темно-фiалковому плащi та з лискучим сивим волоссям i заговорив:
– Я Дiвiш, колишнiй слуга i жупан князя, i знаю, що досi вiн тримав цього хрестика коло себе.
Тепер уже пiдвiвся епископ Сильвестр i вигукнув:
– Я Сильвестр, обраний епископ Празький! – Потiм став говорити: – Я розмовляв iз юнаком, який стоiть перед нами, й вiн розповiв менi подробицi, завдяки яким я пересвiдчився, що князь сам поклав йому хрестика до рук.
Пiсля духовних пастирiв уже нiхто не висловлювався iз приводу промiжного питання про хрестик.
Потiм Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далi.
Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вiтiко знову заговорив:
– Коли князь дав менi це доручення, я запитав його, чи вiн, дiзнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходiв проти тих, хто дiятиме супроти нього. Князь вiдповiв, що вiн лише хоче знати, що дiеться, а потiм помре. Тодi я сказав, що пiду, i ось я тут. Я нiякий не розвiдник, бо не прагну дiзнатися щось потай i просив превелебного епископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високi збори. Я нi з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не вiдповiдав би. Я нiякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’iзд, я тут сам по собi i смиренно прошу з’iзд дозволити менi послухати постанови, щоб я не принiс князевi чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю нiякого значення, хiба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок i який люди знаходять i поважають. Якщо збори терпiтимуть тут мою присутнiсть, я лишуся, а якщо виведуть мене, я пiду, нi з ким не розмовлятиму i повiдомлю князевi про перебiг подiй, хiба що мене тут затримають i вживуть проти мене суворих заходiв.
Сказавши, Вiтiко знову вклонився i стояв мовчки.
– Це вiдданий хлопець! – гукнув чийсь голос у заднiх рядах.
– Смiливий чоловiк! – гукнув ще один голос посеред зали.
Єпископ Здик пiдiйшов до дзвона i тричi вдарив по ньому. Вже нiхто не вигукував, але дехто гримотiв мечем. Зрештою гамiр ущух i епископ звернувся до зборiв:
– Порядок мае бути таким, що промови i звернення мають iти по черзi, як записано. А тепер я запитую другого голову зборiв, чи хоче вiн запитати юнака про що-небудь.
Сказавши, епископ знову сiв на свое мiсце, а Бен пiдвiвся, обернувся до Вiтiко й запитав:
– Твое iм’я Вiтiко?
– Вiтiко, – пiдтвердив юнак.
– А яке iм’я мав твiй батько? – запитав далi Бен.
– Мого батька звали Вок, – вiдповiв Вiтiко.
– Що ж, Вiтiко, сину Вока, – мовив Бен, – я вiйськовий проводир Бен, другий голова цих зборiв, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’iзд?
– Мене не послали на з’iзд, – заперечив Вiтiко.
– Тодi чому ти стоiш тут перед нами? – запитав Бен.
– Я стою сам по собi з проханням, яке вже висловив, – вiдповiв Вiтiко.
– А князь сам тобi дав золотого хрестика, якого ти показував? – запитав Бен.
– Своею рукою вiн вклав його в мою руку, – пояснював Вiтiко, – то мав бути лише знак, що я маю доручення вiд нього.
– А чому князь не послав на збори якого-небудь леха нашоi держави? – запитав далi Бен. – Чому не наполягав, щоб хто-небудь iз цих зборiв привiз йому звiстку, а послав тебе, майже хлопця?
– Не знаю, – вiдповiв Вiтiко. – Вiн сказав: «Ти маеш чесне обличчя, ти виконаеш мое доручення».
Пiсля цiеi вiдповiдi Бен мовчав i якийсь час вагався. Збори теж мовчали. Потiм озвався Болемiл:
– Запитуй далi!
– Вiтiко, – запитав Бен, – а коли тобi дозволять лишитися, ти теж захочеш говорити?
– Я б цього не робив, якщо до мене не звернуться з запитанням, – вiдповiв Вiтiко. – Я не учасник зборiв, тож i запитував, чи можна менi слухати, а не говорити.
– Я бiльше не запитую, – кинув Бен i пiшов на свое мiсце.
Тiльки-но вiн сiв, знову, як i тодi, коли заходив Вiтiко, зала загомонiла, бо сусiди або ж чоловiки, якi сидiли неподалiк один вiд одного, стали обговорювати питання.
Той гомiн тривав якийсь час, аж поки ударом у дзвiн дали знак i в залi стало тихiше, а епископ Дзик пiдвiвся i мовив:
– Тепер настала черга нарад, що нам робити з посланцем.
Бен пiдвiвся i оголосив:
– Першим записався до слова Здик, превелебний епископ Оломоуцький.
Бен сiв, а епископ Здик вийшов трохи вперед на вiльний простiр, обернувся до зборiв i заговорив:
– Любi вiрнi та розважливi люди! На сьогоднiшнiх дуже важливих зборах виникла одна перешкода, хоча було б краще, якби ii не було. Оскiльки ця перешкода й досi тут, я зi своiм невеликим розумом i доброю волею запропоную постанову, яку ви можете або схвалити, або вiдкинути. Дозвольте менi сказати спершу про те, що дае нам радiсть. Чеський народ жалiв нашого князя Собеслава, коли вiн ще малим хлопчиком був змушений утiкати зi своiм старшим братом Борживоем; чеський народ любив його, бо вiн замолоду воював як добрий лицар, помилявся, але виправляв своi помилки; чеський народ дуже радiв, коли вiн примирився зi своiм братом, великодушним Владиславом на його смертному одрi; чеський народ був удячний, коли пiсля смертi Владислава вiн зiйшов на князiвський престол, i ви всi воювали разом iз ним i допомогли йому перемогти пiд Хлумецом, коли Оттон Чорний iз допомогою нiмецького короля Лотара хотiв вiдiбрати в нього князiвський престол. Коли була викрита змова Мирослава i Стрежимира, що готували замах на Собеслава, i вiн повернувся до Праги, його зустрiли бамканням дзвонiв, зеленим гiллям i радiстю, бо народ, як уже минула небезпека, спiвав i танцював. Князь Собеслав уклав мир з усiма могутнiми князями, а подбавши про дружбу з ними, полегшив тягар народу, добре опорядив усi служби, збудував фортецi, спорудив кам’яницi в Празi i так добре опорядив замок, за мурами якого ми провадимо тепер раду, що вiн ще нiколи не був таким гарним; князь жив помiрковано, в його келиху вже не було п’янких напоiв, вiн нагромадив скарб для наступника i переймався тепер захистом кордону вiд Польщi, звiдки могла прийти небезпека. Наш обов’язок – ставитись до нього з удячнiстю i повагою, тож нумо доведiмо це, вирiшивши питання про теперiшню перешкоду з удячнiстю i справедливiстю, бо тiльки так i можна вирiшити його. А тепер я повинен сказати про сумне. Ясновельможний князь Собеслав захворiв, лiкар сказав, що невдовзi вiн вiдiйде, князь уже не матиме змоги виховати до зрiлостi свого сина, визначеного наступника, щоб той син твердо взяв обидвi землi в своi руки i мiг керувати ними. Ми спiвчуваемо князевi, тож нумо вирiшувати питання про цю перешкоду зi спiвчуттям, бо тiльки так його можна вирiшити. Цей молодик прийшов сюди з волi князя Собеслава. Князь не мiг послати на цi збори жодного леха чи якогось iншого належного посланця, бо вiн не скликав цей з’iзд, i вiн не мiг чекати, поки котрийсь iз панiв держави принесе звiстку, бо його пiдганяе час i вiн дiзнався б про справи тiльки тодi, коли вони вже давно минули. Молодий вершник мав дiзнатися, що вiдбуваеться, й повiдомити князю. Князь щиро признався, що хоче тiльки знати, що вiдбуваеться, а потiм помре, i молодий вершник щиро, не прагнучи з’ясувати з допомогою пiдступiв, постав перед нами, просячи, щоб ми дозволили йому вислухати нашi постанови. Тож вирiшуймо це питання по щиростi, бо тiльки так i можна вирiшити його. Князь послав юнака, ще майже хлопчика, бо ж вiрить у його чеснiсть, вiн не довiряе всiм звiсткам про нас, якi доходять до нього iншими шляхами, i не довiряе нашим зборам. Отже, ми повиннi засвiдчити князевi, що й у думцi не маемо нiчого лихого проти нього, а також те, що цiеi тяжкоi пори, коли вiн мае покинути нас, ми зiбралися разом, прагнучи посприяти тому, щоб добробут краiни не був анi порушений, анi втрачений. Сам князь, якби був присутнiй, мав би думати так, як i ми, бо ж вiн уже не може виховати свого сина i наступника, i навiть майбутнiй князь, якщо його оберуть на цьому з’iздi, не захотiв би пiднiматися до своеi князiвськоi гiдностi з ночi й таемницi, а хотiв би неприховано й справедливо. Послати вiсника до князя ми не можемо, бо князь не довiрятиме йому або ж може померти ще до того, як усе скiнчиться. Тож визнаймо чоловiка, якого прислав князь, за посланця й пустiмо його на наш з’iзд, як свiдка переговорiв, щоб вiн розповiв про них i пiднiс нас перед князем. Щоправда, князь не послав його до нас, але вiн тут iз волi князя, тож вiдкинути його означало б вiдкинути самого князя. Цей молодик не належить до шляхтичiв нашоi держави, але князь ушанував його, давши йому таке важливе доручення, вiн добре вихований, як свiдчать його мова i поведiнка, бо вони такi, як у шляхтичiв нашоi краiни. Навiть перед тими, хто з далеких краiв спрямовуе на нас своi очi, ми анiтрохи не втратимо поваги, прийнявши цього юнака, а набудемо сили, бо нашi дii не бояться свiтла гласностi. Так, я благав би Бога, щоб ми могли засiдати просто неба i всi, хто живе в Богемii та Моравii, пiдступили сюди i мали змогу чути, про що ми говоримо, i бачити, що ми робимо. Отак кажу я, бо хотiв би дбати про всiх, хто живе в Богемii та Моравii, i в своiх молитвах я всякчас закликаю Господа, щоб при теперiшнiй змiнi влади не сталося анi лиха, анi проливу кровi, як траплялося пiд час попереднiх змiн влади з такими тяжкими муками i страхiттями.
Єпископ замовк, i пролунав чийсь голос:
– Наш епископ не менш справедливий чоловiк, нiж святий Адальберт!
Але епископ, ще стоячи на своему мiсцi, повiдомив:
– Як голова цих зборiв я заявляю, що порядок зборiв не слiд порушувати, а як епископ стверджую, що на святого Адальберта можна дивитися тiльки як на взiрець, проте дорiвнятися до нього неможливо.
Пiсля цих слiв епископ покинув вiльний простiр i знову пiшов на свое мiсце.
– Дозвольте говорити наступному промовцевi! – гукнув чийсь голос.
– Превелебний епископ добре сказав! – похвалив iнший голос.
– Неоцiненнi слова! – пролунав третiй голос, i в залi пiднявся схвальний гомiн.
Єпископ Здик пiдвiвся, пiдiйшов до дзвона i тричi вдарив по ньому, нiчого не кажучи. Вiн стояв коло дзвона, аж поки в залi запанувала тиша. Потiм знову пiшов на свое мiсце.
Натомiсть пiдвiвся Бен i оголосив:
– Другий промовець – священик Даниiл.
Бен сiв, священик Даниiл вийшов наперед i заговорив перед зборами:
– Вельможнi, що зiбрались отут! Якби я знав, що казатиме передi мною превелебний епископ Здик, я б не записувався для промови i навiть тепер я б зрiкся своiх слiв, якби не мав додати ще дещо, що лежить глибоко в основi високого значення його слiв, тож саме тому вiн i не згадував про це. Якщо припустити, нiби наш високий i ясновельможний князь Собеслав, незважаючи на своi слова, все-таки схильний ужити яких-небудь ворожих дiй супроти наших зборiв i нiби внаслiдок звiстки, яку князь отримае про нас, ця ворожiсть, як вважае дехто, посилиться, вона, звичайно, стала б дуже велика, якби князь дiзнався, що ми прогнали, ув’язнили або скривдили молодика, якому вiн дав доручення. А якщо дехто тут плекае думку, нiби князь може не схвалити наших найкращих постанов, бо його розум затьмарений хворобою, цiлком могло б бути, що пiсля такоi прикроi оказii князь унаслiдок свого хворого розуму мiг би ухвалити надто поквапнi постанови i виникло б саме те лихо, якого ми намагаемось уникнути. А якщо ми пустимо до себе цього посланця, князь чекатиме його вiдповiдi, i ми виграемо час, а князь утратить час. Крiм того, може статися, що князь не тiльки тодi, якби мiг бути присутнiй тут, побачив би, як сказав превелебний епископ Здик, учинене тут добро, а й тодi, коли йому розкажуть про нього, погодився б iз ним, незважаючи на пелену хвороби, i тодi все залагодилося б i скiнчилося добром. Тож я й кажу, наскiльки мiй розум дае менi змогу бачити, що не тiльки великодушнiсть наших зборiв, як уже розповiв передi мною превелебний епископ, а й розум вимагае, щоб ми допустили цього юнака, який стоiть перед нами, i вiн слухав перебiг наших обговорень.
Скiнчивши промову, священик Даниiл знову пiшов на свое мiсце. Аж тут вигукнув молодий Мiлгост:
– Високий статус нашого з’iзду не повинен зазнати шкоди вiд розуму i не повинен боятися ворожостi. Буде ворожiсть чи нi, байдуже: тiльки сила i влада наших зборiв повиннi стояти над усiм, що е.
Єпископ Здик щосили вдарив по дзвону й крикнув:
– Ти вже висловив свою думку з цього питання, тепер не твоя черга промовляти, тож я попереджаю тебе, Мiлгосте, щоб ти не порушував порядку зборiв!
– До порядку, до порядку! – загукали численнi голоси.
Молодик сiв, а епископ Здик знову пiшов на свое мiсце.
Потiм пiдвiвся похилий лiтами чоловiк у темному вбраннi, що сидiв у другому ряду:
– Я Любомир i записаний у черзi на слово пiсля велебного священика Даниiла. Пiсля всього сказаного я мав би зректися свого слова, натомiсть стверджую тепер, що людянiсть – адже ми зiбралися тут, щоб уберегти вiд лиха наш бiдолашний край – вимагае вiд нас уникати за цих непевних часiв сварок i розбрату. Немае нiякого значення, хто слухае: честь зборiв залежить вiд iхнiх дiй, а не вiд присутностi чи вiдсутностi якогось хлопця.
Пiсля цих слiв Любомир знову сiв, i тепер заговорив, пiдвiвшись, чоловiк середнiх лiт у зеленому вбраннi з чорною пiр’iною на шапцi:
– Мене звуть Юрик, i я кажу, що нашi збори такi високi, що можуть ухвалювати своi постанови на очах усього свiту.
Пiсля Юрика пiдвiвся i сказав свое слово лiтнiй чоловiк у бурому вбраннi, з сивим волоссям i зеленою пiр’iною на чорнiй шапцi:
– Я Вшебор i я кажу: наш обов’язок полягае передусiм у повазi до тяжких страждань нашого князя, бо ми й досi його пiдданi.
Пiсля його слiв у залi знявся схвальний гомiн, а потiм у першому ряду пiдвiвся вiйськовий проводир Смiл:
– Я Смiл i керую тепер тiльки словами: сила кожних зборiв полягае в iхнiй помiркованостi, а небезпека – в зухвалостi, i ця небезпека виникае тодi, коли окремi люди, якi не мають нi влади, нi авторитету, прагнуть домогтися iх iз допомогою наших зборiв.
Пiсля Смiла посеред зали пiдвiвся лiтнiй чоловiк у темно-червоному оксамитовому вбраннi i сказав:
– Я Божебор i зрiкаюся свого слова.
Тепер у правiй половинi зали пiдвiвся чоловiк iз чорним волоссям, чорною бородою i чорними очима. Вiн був у червоно-каштановому вбраннi i мав бiляву пiр’iну на чорнiй шапцi.
– Мене звуть Бартоломеус, – сказав вiн, – i я зрiкаюся свого слова, бо превелебний епископ Здик уже сказав його.
