скачать книгу бесплатно
Пiсля цих двох чоловiкiв чийсь голос вигукнув:
– Не забувайте сказаного про покарання i суд над посланцем!
– Не забувайте про суд! – гукнув ще чийсь голос.
– І покарання! – знову гукнув перший голос.
– Покарання, покарання! – закричали численнi голоси.
Здик на те вдарив по дзвону й мовив:
– Дотримуйтесь порядку! Тi, хто проти Вiтiко, вже висловились. Тi, хто за Вiтiко, теж висловились. Якщо записався ще хтось, хай говорить. Бене, оголоси.
Бен пiдвiвся i мовив:
– Прошу тих, хто ще записаний, говорити.
Нiхто не пiдвiвся.
Тодi Бен запитав:
– Є ще записанi, що хочуть виступати?
Вiдповiдi не було.
Тодi Бен заговорив утрете:
– Отже, виступи про князевого посланця скiнчилися.
Бен сiв, i тепер до дзвона пiдiйшов Здик, тричi вдарив по ньому, а коли всi вже дивилися на нього, заговорив:
– Оскiльки виступи з приводу перешкоди, яка сталася на нашому з’iздi, скiнчилися, я закликаю з’iзд ухвалити постанову. Я кажу: кожен, хто дотримуеться моеi думки, що задля миру i порятунку краiни цього посланця можна допустити, нехай пiдтвердить це, подавши знак: пiдведеться зi свого мiсця.
Здик i далi стояв коло дзвона i дивився на збори.
Єпископ Сильвестр пiдвiвся i випростався. Пiдвелися абат iз Кладрубiв, абат iз Бржевнова, абат iз Вiлемова, абат iз Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуго, старший священик Вишеграду, священик Даниiл та iншi священики, старий Любомир, старий Вшебор, вiйськовий проводир Смiл, Дiвiш, старий жупан iз сивим i бiлим, мов снiг, волоссям; вiйськовий проводир Бен, а пiсля нього ще багато iнших чоловiкiв, Юрик, Бартоломеус, Божебор i знову багато iнших чоловiкiв, зокрема й численнi молодики в останнiх рядах: Велислав i син Начерата, а також Каста, що в лiсi коло Чинова мав на шапцi смугасту соколину пiр’iну. Зрештою бiльша частина зборiв стояла коло своiх мiсць, i Здик, епископ Оломоуцький, вигукнув:
– Я закликаю всiх глянути навколо й пересвiдчитись, що бiльша частина зборiв погодилася з моею пропозицiею. Писар запише це на пергаментi.
Пiсля слiв епископа всi, хто пiдвiвся, знову посiдали на своi мiсця. А сам епископ Здик обернувся до Вiтiко i сказав:
– Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’iзд.
Пiсля цих слiв епископа юнаковi Вiтiко принесли в залу стiлець. Здик знову пiшов на свое мiсце.
Вiтiко шанобливо вклонився, пiшов до стiльця, який принесли йому, й сiв.
Пiсля цього обговорення в роботi з’iзду настала довга перерва. Люди пiдводились, розмовляли, знайомились, заходили i виходили, ба навiть де-не-де вже випивали щось. Із заднiх рядiв до Вiтiко пiдiйшов Велислав, подав йому руку й запитав:
– Ти ще пам’ятаеш мене?
– Ти Велислав, – вiдповiв Вiтiко.
– Так, – вiдповiв Велислав, – можливо, ми дотримуемось протилежних думок, але сьогоднi ти знову такий, як коло Чинова, i це тiшить мене.
– Не знаю, чи нашi думки протилежнi, – зауважив Вiтiко, – бо я нiякоi думки не маю, а тiльки чекаю, що станеться.
Пiдiйшов до Вiтiко й син Начерата. Вiн був одягнений у небесно-блакитний оксамит i знову мав бiлу пiр’iну на чорнiй шапцi, як i коло Чинова. Вiн сказав Вiтiко:
– Я ж казав тобi, що ми знову зустрiнемось. А ти затятий, Вiтiко, i не поступаешся.
– А ти поступаешся?
– Коли змушують обставини, це робить кожна людина, – мовив син Начерата.
– Тiльки для одних цей примус легший, нiж для iнших, – зауважив Вiтiко.
Пiдiйшов i Каста:
– Вiтаю, тебе, Вiтiко!
– Я вже не пам’ятаю тебе, – признався Вiтiко.
– Я Каста, – сказав чоловiк, – я був коло Чинова в кавалькадi надто далеко позаду, щоб ти мiг запам’ятати мене. А тобi сьогоднi пощастило.
– Тут тiльки про дiло йдеться, – мовив Вiтiко.
Пiсля перепочинку знову тричi вдарили в дзвiн, потiм зачинили дверi, розсiлися на своi мiсця, запанувала тиша, Здик повiльно вийшов наперед, обернувся обличчям до зборiв, дививсь на них якусь мить, а потiм заговорив:
– Любi, поважнi та вiрнi! Настала мить, коли ми маемо вирiшувати велике питання про спокiй i добробут нашоi краiни. Нехай благословення найвищого проводиря вiйськ спаде на голови, якi будуть вирiшувати, що справедливе i спасенне для краiни. Наш ясновельможний, шляхетний i обачний князь Собеслав, що п’ятнадцять рокiв правив у Богемii та Моравii, так тяжко захворiв, що невдовзi покине цей свiт. Лiкарi кажуть, що незабаром його вже не стане. Вельмишановний лех Болемiл виразно нагадав нам, що в недавнi минулi часи, коли вiдбувалася змiна володарiв, виникали такi тяжкi нещастя, що тепер ми повиннi палко намагатись уникнути iх. Але роки панування останнiх двох князiв – доброго Владислава i розумного та справедливого Собеслава – довели не тiльки потребу уникати лиха при переходi влади, а й необхiднiсть навiть пiд час тривалого iснування незмiнноi влади захищати вiд лихих намiрiв окремих осiб тi зерна щастя, якi сходять i ростуть у краiнi пiд захистом володарiв. Тим численним, хто приiхав сюди з рiзних частин краiни i присутнiй тiльки на сьогоднiшньому останньому засiданнi, я кажу: протягом небезпечноi хвороби князя i окремi люди, i цiлi гурти влаштовували зустрiчi, присвяченi цiй темi. Визнано, що сварки при переходi та утвердженнi влади виникають тiльки тодi, коли кожен iз супротивникiв мае багато прихильникiв, якi пiдтримують його. Тому й вирiшено з’ясувати, котрому представниковi улюбленого роду святого Пржемисла засвiдчуе свою прихильнiсть бiльшiсть панiв наших обох земель i чи iхне число таке велике, що iхнiй супротивник нiчого не зможе вдiяти проти них, щоб потiм князь, обраний цiею бiльшiстю, зiйшов на князiвський престол i кiлькiстю своiх прихильникiв вiдлякував вiд спротиву, а в роки свого врядування помножував завдяки iм добро в краiнi, яке служить усiм побожним. Досi iснують ще численнi галузки роду Пржемисла. Є Конрад зi Зноймо, син Лютольда, сина Конрада, е Вратислав iз Брно, син Ульрiха, сина Конрада, цей Конрад був братом короля Вратислава; е Оттон, що втiк у Русь, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Крiм того, е онуки великого короля Вратислава, передусiм вiд його сина Борживоя: онуки Спiтигнев, Леопольд, Болеслав, Альбрехт; потiм вiд його сина Владислава Лагiдного, що панував перед теперiшнiм князем: онуки Владислав, Дипольд i Генрiх; потiм вiд його сина Собеслава, нашого теперiшнього ясновельможного князя: хлопцi Владислав, Собеслав, Ульрiх i Вацлав. Я назвав не всi галузки, бо ж ви знаете iх. Два роки тому двадцять дев’ятого дня мiсяця червня наш ясновельможний князь Собеслав скликав з’iзд у Садскiй, де високi й низькi пани Богемii i Моравii на вимогу князя визнали його найстаршого сина Владислава його наступником на князiвському престолi. Тепер треба з’ясувати, чи всi, а якщо не всi, то як багато людей i далi прихильнi до сина Собеслава, юнака, якому виповнився лише двадцять один рiк, а чи вони дотримуються думки, що передчасна смерть князя так змiнила ситуацiю, що треба дiйти якоiсь iншоi постанови. В цiй залi зiбралося так багато чоловiкiв, ба навiть майже всi, з Богемii та Моравii, чие слово мае вагу серед народiв, якi живуть у цих землях, що справдi можна виробити належну остаточну постанову про владу i пишноту володаря. Нехай князiвський престол буде мiцно утверджений великою одностайнiстю. Як голова цих зборiв я закликаю тих, хто записався подати свiй голос iз приводу даноi ситуацii, виступити i сказати, що, на iхню думку, треба робити даноi митi. Те, що тут вiдбуваеться, мае велике i вирiшальне значення, тож вiд нинiшньоi митi залежить, чи зi стiн цiеi зали вийде i утвердиться на довгi роки щастя краiни, а чи одразу почнеться неозоре i плутане лихо. Я закiнчив свiй вступ до предмета обговорень.
Пiсля цих слiв у рядах пролунали крики:
– Дуже добре сказано! Слушно! Чиста правда!
Лунали й iншi нерозбiрливi схвальнi вигуки. Здик пiшов на свое мiсце й сiв.
Коли знову запанувала тиша, пiдвiвся Бен i вигукнув:
– Тим, хто записався, пора вже висловити згiдно з визначеним порядком свою думку про це питання.
Бен знову сiв.
Якийсь час стояла тиша i нiхто не пiдводився. Потiм серед зали пiдвiвся чоловiк, що мав на собi чорну ведмежу шубу, а на чорнiй шапцi – синю пiр’iну. Вiн гукнув:
– Я Ровно з пiвдня Богемii i був на з’iздi в Садскiй. Там вияв волi був не вiльний. Великi почули обiцянки, а ми, малi, боялися влади. Я не можу обстоювати Владислава, сина ясновельможного князя Собеслава.
Пiсля нього пiдвiвся чоловiк у грубому чорному верхньому одязi i з пiвнячою пiр’iною на ведмежiй шапцi. Вiн крикнув:
– Я Дiт iз Ветржнi на пiвднi Богемii i згоден зi своiм земляком Ровно.
Пiсля цих землякiв iз пiвдня пiдвiвся Мiлгост:
– Тепер настала таки моя черга промовляти, i я кажу: ганьба, що чоловiки, якi мають дружин i дiтей, сестер та наречених i зброю в руках, сидять у своiх садибах, служать якомусь пановi, дають йому свое добро, коли вiн вимагае, i проливають свою кров, щоб вiн знову наказував iм i пiдпорядковував своiй волi. Високi й низькi пани Богемii i Моравii повиннi панувати, бо вони й становлять краiну. Я вимагаю, щоб збори, засiдаючи в цiй залi, виробили принципи, якi зобов’яжуть майбутнього князя i скують його нашою владою, щоб вiн, зiйшовши на престол, мiг виконувати тiльки нашу волю задля добра обох земель, не зазiхав на нашу владу i не мiг нас знищити, як учинив Сватоплук iз вршами. Отак я кажу i не вiдступлю вiд своiх слiв.
Пiсля цих слiв зала гучно схвально загомонiла, Мiлгост сiв, i тепер уже пiдвiвся Богдан:
– Я був у Садскiй. Там усi казали одне i хтось один не може казати iнакше. Князь зв’язав нас словом, але ми повиннi розiрвати передчаснi зв’язки i обирати вiльно, як велить нам душа.
– Це так, ми повиннi обирати вiльно! – крикнули численнi голоси.
Тепер пiдвiвся рудоволосий Бенеш i крикнув:
– Я тiльки кажу, що молодий Владислав нiколи не зможе стати нашим князем, бо Собеслав завжди гнобив нас i зрештою заманив у Садску, щоб там позбавити нас нашоi волi.
– Собеслав гнобив нас, вiн гнобив нас! – завзято й загрозливо кричали голоси.
Потiм пiдвiвся Домаслав i мовив:
– Я тiльки додам, що Собеслав дуже часто був проти нас. Хiба не вiн на шiсть рокiв запроторив до в’язницi Конрада зi Зноймо, що був його супротивником? А хiба Вратислав iз Брно не був змушений просидiти рiк у в’язницi? Я вже не кажу про нещасного Бржетислава, сина того князя Бржетислава, що так трагiчно загинув у лiсi коло Крживоклату i був братом Собеслава. Хiба вiн не запроторив до в’язниць панiв, якi приятелювали з Бржетиславом? І хiба ви не сидiли у в’язницях, коли були проти князя? Хiба вiн не хотiв, щоб селяни, купцi, лихварi, евреi i скрипалi розкошували? Тому народ i став таким зухвалим щодо нас. Нащадок такого князя не може стати князем панiв Богемii i Моравii.
Пiсля цiеi промови знову довго не вщухав схвальний гомiн.
Коли стало тихiше, пiдвiвся Кохан i сказав:
– Не тiльки князь Собеслав дiяв супроти панiв наших земель, а й усi князi, i тому я згоден iз Мiлгостом, але не з тим, що треба виробити принципи, якi князь мае пiдтвердити присягою, бо не повинно бути нiякого князя i знову мають, як i колись, панувати пани краiни.
Цi слова теж привiтали схвальними вигуками.
Тепер у лiвiй половинi зали пiдвiвся й заговорив чоловiк середнiх лiт у темно-синьому оксамитовому вбраннi, з каштановою бородою та волоссям i бiлою пiр’iною на чорнiй шапцi:
– Я Богуш i теж кажу, що всi князi були проти нас. Так було ще за найдавнiших часiв. Хiба Пржемисл не був першим паном, якого iншi змусили замовкнути? Хiба Неклан, один iз його нащадкiв, не звелiв убити пiд час великоi битви лукерського пана Властислава? Хiба Спiтигнев i Вратислав, сини першого християнського князя Борживоя, не пiшли до Регенсбурга на iмперський з’iзд i не поставили нас у залежнiсть вiд нiмцiв? Хiба вони не вбили Драгомиру, дружину першого Вратислава, та ii свекруху святу Людмилу, а ii син Болеслав – свого рiдного брата, святого Вацлава? Хiба онук Болеслава, рудий Болеслав, не допомiг вршам винищити синiв Славника, братiв святого Адальберта, i хiба вiн сам не лютував проти вршiв? Хiба брат Рудого, запальний Ульрiх, не викрав Божену, вродливу доньку владики Кресини, i не зробив ii своею дружиною i хiба не змусив до втечi свого та ii сина, першого Бржетислава, що був смiливим i мужнiм, як грек Ахiлл, i викрав прекрасну Юдиту зi Швайнфурта? Хiба Спiтигнев, син цього Бржетислава, не запросив на iмперський з’iзд триста моравiв i потiм утримував iх як заручникiв? Я вже не кажу про недавнi часи, лех Болемiл уже змалював нам iх. Я згадаю лише одне: знищення вршiв руками несамовитого Сватоплука. Чи було б це можливим, якби влада належала нам, а не князю?
Пiсля цих слiв почулося гучне схвалення, i багато голосiв кричали:
– Авжеж, отак вони чинили! Отак воно дiялось! Вони завжди були проти нас!
Пiсля Богуша пiднявся Дрслав i сказав:
– Якщо ми не беремо Владислава, то тим паче не вiзьмемо iнших дiтей Собеслава, бо вони ще й до хлопцiв не доросли.
– Ми не вiзьмемо iх! Не вiзьмемо! – лунали численнi голоси.
Пiсля Дрслава в другому ряду пiдвiвся лiтнiй чоловiк iз сивим волоссям, що колись могло бути русявим, i темно-синiми очима. Вiн був у чорному вбраннi без пiр’iни й вигукнув:
– Я Мiрета з пiвдня Моравii! – А потiм заговорив уже тихiше: – Коли ми будемо тiльки нарiкати, то не досягнемо нашоi мети. Колись було по-iншому. Оскiльки всi народи жили на батькiвщинi невеликими племенами, ми могли й без володаря жити на своiй батькiвщинi й вiдбивали тiльки принагiднi напади, але, коли племена навколо нас об’едналися, ми потребували князя, щоб об’еднав нас проти них i представляв нашу краiну. Я пропоную обрати князем Конрада зi Зноймо, сина Лютольда, небожа короля Вратислава. Ми, живучи на пiвднi Моравii, знаемо цього князя. Роки його змужнiння були мудрi та помiркованi. Вiд лиха вiн замкнувся в собi. Високий князь Собеслав протримав Конрада у в’язницi шiсть рокiв, бо той прагнув набагато бiльшого, нiж дозволяли межi його прав, i тримав спершу тут у Вишеградi, а потiм у Генрiха фон Гройча. Конрад зазнав покарання i тому в наступнi шiсть рокiв, коли знову жив коло нас, став лагiдним до нас i уважним до наших прав. Чимало лехiв iз Моравii, скажiмо, Дрслав, Зибота, Собен, Треба й Стiбор, погодяться зi мною.
– Я згоден! – гукнув хтось у залi.
– Я теж! Я теж! – пролунали iншi голоси.
Пiсля старого Мiрети пiдвiвся чоловiк середнiх лiт. Вiн мав на собi дуже товстий жовто-сiрий вовняний одяг i вовчу шапку. Вiн викрикнув:
– Я Озел iз пiвдня Богемii, дрiбний землевласник, i кажу, що радше ми керуватимемо князем добром i зброею, нiж дозволимо, щоб нас мучив один лех або кiлька.
– Правда! Правда! – залунали численнi голоси, а потiм ще довго тривав схвальний гомiн.
Тепер у першому ряду пiдвiвся лiтнiй чоловiк, який мав шпакувате волосся, синi очi, червонясте обличчя i був у бурому оксамитовому вбраннi. Вiн вигукнув:
– Я Зната, син Таса! – В залi залунав схвальний гомiн, а потiм Зната казав уже далi: – Якщо ми не обираемо Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, як наступника свого батька, я пропоную iншого Владислава, сина мудрого i лагiдного князя Владислава, онука короля Вратислава, небожа нинiшнього князя Собеслава. Це син чоловiка, який усi шiстнадцять рокiв свого панування завжди був тiльки добрий, доброхiть вiдступив князiвський престол своему брату Борживою, а на смертному одрi дав нам доброго князя Собеслава, що тепер i сам на Божiй дорозi. Цей юнак веселий i приязний, як i батько, спiлкуеться з нашими родичами i буде виконувати нашi справедливi вимоги.
– Так-так, – гукали голоси. – Так-так! – гукали ще численнiшi голоси i знявся схвальний гомiн. Коли вiн ущух, пiдвiвся Славибор:
– Думаю, ми не повиннi забувати й про Вратислава з Брюнна, слiд справедливо й докладно перевiрили його права i риси.
– Авжеж, слiд перевiрити iх! – гукнув чийсь голос.
– Так-так! – лунали численнi голоси.
– Вратислав! – гукали iншi голоси, i зала знову схвально загомонiла.
Тепер пiдвiвся Сильвестр, епископ Празький. Вiн вийшов на вiльний простiр, спрямував своi очi на збори, зупинився й заговорив:
– Любi, добрi й шановнi! Пiсля Славибора прийшла моя черга говорити. Ви бачите, що мое волосся сиве, а моя спина зiгнута. Я промовляю не з радостi чи неохоти i не за когось, а як чоловiк, обраний верховним духовним пастирем цiеi краiни, дарма що я не гiдний цiеi посади i мене ще не освятив архiепископ Майнцький. Я не промовляв на користь юнака, якого прислав нам князь, щоб не здавалося, нiби мене спонукае говорити тiльки прихильнiсть до князя. Я промовляю до вас, бо ви християни. В Празi та у Вишеградському замку вже вiдбувалися з’iзди, а тепер тут сьогоднi засiдае великий з’iзд, на який з’iхалися майже всi пани Богемii i Моравii. Наш з’iзд у тяжкiй ситуацii намагаеться знайти порятунок i обрати князя. Але цей з’iзд не витримуе погляду Бога. Наш князь живий i тяжко хворiе у фортецi Гостi. Лiкарi кажуть, що вiн помре вiд цiеi хвороби, але той, хто пiдняв Лазаря i сказав калiцi: встань i йди, ще може привести князя до нас i протримати його якийсь час на князiвському престолi. Навiть коли на небесах визначено, що князя покличуть до блаженного життя, то й у такому разi князь ще е, i майже всi в цьому залi, скiльки сягають моi очi, обрали як майбутнього князя Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, якому нiмецький король Конрад два роки тому двадцять другого дня мiсяця травня на з’iздi князiв у Бамбергу дав князiвську корогву Богемii, i ми обрали наступника на з’iздi представникiв обох земель у Садскiй двадцять дев’ятого червня того самого року. Отже, Владислав, син нашого доброго князя Собеслава, постае як майбутнiй князь. Ще жерцi облудних богiв, яких шанували в Грецii та Римi, а недавно i в нашiй краiнi, тiльки по-iншому, призначали суворi покарання за переступ кривоприсяжництва, i набагато тяжче каратиме за нього справедливий i едино iстинний Бог християн. Але християни дотримуються своiх обiтниць не тiльки через страх зазнати покарання, а й завдяки вiрi. Тож коли рука кривоприсяжника вiдсихае, або виростае з могили, або коли Бог завдяки дивам i знакам насилае страх на душу кривоприсяжника, вiн отак лише повiдомляе про огиду перед цим наймерзеннiшим переступом. Навiть земна перевага, яку ви прагнете мати, вдавшись до кривоприсяги, не дiстанеться вам. Об’еднання в несправедливостi немiцне, хоч яким мiцним видаватиметься зв’язок, бо князь розбрату, що сплiв нитки, знову розривае iх, бо ж розiрвати iх легко, i зiштовхуе мiж собою окремих членiв, бо вiд несправедливостi дуже легко перейти до новоi несправедливостi; натомiсть об’еднання в справедливостi мiцне, хоч яким слабким може видаватися зв’язок, бо ж Господь зв’язав тi нитки, а вiдступати вiд справедливостi страшно. Той, хто рукою хлопця Давида вбив велетня Голiафа, той, хто через суддю Гедеона заплутав у травi тисячу ворогiв, той може через хлопця Владислава, якому ви завчасно присягнули, врятувати цю краiну. Це перст Господнiй привiв вас так багато до Садскоi i спонукав там скласти присягу. Тому я й кажу i прошу вас iз християнським смиренням: пошлiть до князя Собеслава i скажiть: ми прийшли до тебе в твоiй тяжкiй хворобi порадитися i визнали за слушне, що ми повиннi просити Господа дати тобi одужання, а ми, якщо вiн коли-небудь вiзьме тебе в царство свое, служитимемо твоему синовi Владиславу як нашому князевi. Отак я кажу i вважаю таку постанову за слушну.
Коли епископ промовив цi слова, повставали один за одним усi священики, встали абати i низько вклонилися йому, а в деяких частинах зали почувся радiсний гомiн. Єпископ пiшов на свое мiсце i сiв.
Минув якийсь час, люди вже поглядали, хто буде наступним промовцем, i тодi пiдвiвся старий Болемiл:
– Пiсля превелебного епископа Сильвестра прийшла моя черга. Моi слова, звичайно, будуть марнi, бо молодь i багато людей iдуть за своiми примхами, але я промовляю до вас, бо винен перед вами. Я мушу знову почати з давнiх часiв. Коли правив король Вратислав, теж траплялися суперечки: бувши князем, вiн часто сварився зi своiм братом Ярославом, тодiшнiм епископом Празьким, а ставши королем – зi своiм братом Конрадом iз Брно, мав i прикрий конфлiкт зi своiм рiдним сином Бржетиславом; я, будучи молодим васалом, сам був свiдком тiеi борнi, але тi сварки завжди були розпаленi тiльки несамовитим пiдбурюванням, яке бувае властиве людям, i залагоджували iх iз болем каяття i братернiми та дружнiми сльозами, як-от коли лагiдний король перед Брно дав за дружину своему братовi Конраду австрiйку Гiльбургу. Тодi завжди знали, хто князь, його права нiхто не ставив пiд сумнiв, люди виконували свiй обов’язок i всi видатнi люди вшановували короля i князя, та й народ загалом, про що казали навiть вороги короля, любив його, i то всi, вiд найзаможнiших шляхтичiв Богемii до найбiднiших музик. Був тодi один чоловiк, ви, певне, чули про нього, його звали Боржетех, вiн був абат i керував монастирем у Сазавi; цей абат малював гарнi картини i виготовляв iз дерева, каменю та костi святих та небеснi створiння, тож туди приходили люди i з подивом та сльозами роздивлялися iх. То був шляхетний i веселий чоловiк, i король Вратислав дуже любив його. Одного разу на врочистiй месi вiн випередив епископа Космаса i сам поклав корону на голову короля. Єпископ через те так розсердився, що наказав йому вирiзьбити хрест iз розп’яттям заввишки в людину, понести його на плечах до Рима i поставити в соборi Святого Петра. І Боржетех справдi зробив так, як йому наказали. А де тепер знайти чоловiка, який, навiть якби вiн знав, що таке послух, засвiдчив би отаке визнання святостi порядку? Це все зникло. Тодi князi змiнювали один одного на престолi без суперечок. За поривним Ульрiхом iшов перший Бржетислав, що видав закон про перехiд престолу до найстаршого в роду, пiсля Бржетислава йшов вродливий Спiтигнев, а пiсля нього – його брат, наш король Вратислав, потiм його брат Конрад, а за Конрадом, сином Вратислава, – другий Бржетислав, який поклав край наступностi за вiком. Потiм настали тяжкi усобицi, про якi я вже розповiдав сьогоднi. До утвердження наступностi за вiком, оскiльки сини князя по смертi батька завжди подiляли землю, теж точилися кривавi й запеклi битви. Закон про наступнiсть за вiком поклав край цим суперечкам, натомiсть породив iншi. Князь, прихильний до своiх дiтей i братiв, iз бiльшою охотою прагнув бачити iх як наступникiв, нiж найстаршого в роду, що мiг бути дуже далеким вiд його любовi, а оскiльки князь мав владу, вiн намагався скористатися нею. Несамовитий другий Бржетислав ще замолоду пiд час одного вiйськового походу внаслiдок необережного купання в рiчцi, яким вiн привабив до себе ворогiв, прирiк на смерть багатьох видатних людей держави, що охороняли його; вiн убив Здерада, приятеля свого батька Вратислава, бо той Здерад якось дорiкнув йому цим, тож унаслiдок цього вбивства виникла недовiра мiж ним i батьком, ба навiть спалахнула грiховна синiвська вiйна. З допомогою своiх лехiв та жупанiв Бржетислав, вiдступивши вiд закону про наступнiсть за вiком, забезпечив наступнiсть своему братовi Борживою, бо законний наступник його двоюрiдний брат Ульрiх дратував його. Ви знаете, як скiнчив Бржетислав. У лiсi коло Крживоклату його вбив один чоловiк, кажуть, то була помста вршiв Боржея i Мутини, яких вiн спровадив у вигнання. Той, хто вбивством засвiдчуе неповагу до людського життя, дае iншим науку, що його власне життя теж не слiд поважати. А загалом Бржетислав був добрий чоловiк, правив задля добробуту краiни, тож князя, коли його спiткала отака сумна смерть, оплакували i молодi, i старi. Пiсля його панування настала, як i мала настати, цiлковита невизначенiсть щодо наступностi. Адже в Борживоя, якого вiн призначив, владу вiдiбрав Сватоплук, а пiсля вбивства Сватоплука у вiйськовому таборi вiйсько обрало собi на чужiй землi князя, i то Оттона, брата Сватоплука, натомiсть виборчий з’iзд на батькiвщинi обрав Владислава, брата Борживоя i единокровного брата Бржетислава, але згодом дiйшли до компромiсу, внаслiдок якого Оттон зрiкся своiх претензiй. А Владислав на смертному одрi з власноi волi призначив своiм наступником Собеслава, нашого теперiшнього князя, що зiйшов на князiвський престол серед народноi радостi, i тепер, коли князь ще живий, а наступного князя вже призначено й визнано, ми зiбралися знову, щоб обрати князя. Що може статися з цього всього? Через невизначенiсть наступностi внаслiдок дiй того Бржетислава загинуло кiлька сотень видатних людей краiни i пiшло в могилу багато тисяч простолюду, мiста обернули в попiл, села зрiвняли з землею, родючi поля перетворили в пустища, i краiна знову потрапила в залежнiсть вiд чужоземцiв, бо кожен, хто домагався князiвського престолу, шукав ще й зовнiшньоi допомоги, як Борживой, Сватоплук, Оттон i навiть сам шляхетний Владислав. А лиха, якi спiткали нас за теперiшнiх часiв, сягають глибше i охоплюють бiльше складових частин краiни, нiж тi, якi вiдбувалися ранiше. Якщо так триватиме й далi, князiвський престол затремтить, стане примарою i опиниться пiд владою якого-небудь чужинця. Найважливiше питання тепер – не те, хто буде князем, а як визначити наступнiсть. Якщо сьогоднi на з’iздi ми оберемо найкращого, що е на землi, i якщо вiн довго житиме i протягом свого довгого життя добре правитиме обома землями, ми тiльки вiдсунемо лихо, тож пiсля його смертi воно постане знову, i якщо й тодi буде змога знову обрати найкращого i так далi, кожен обраний князь матиме владу стримувати тих, хто не визнаватиме результату виборiв як закон. Менi здаеться, я помiтив, нiби пани Богемii i Моравii схильнi затверджувати князiв пiсля смертi попередника тiльки на основi виборiв, але в такому разi було б краще повернутися до вже вiдкинутого поганого закону про наступнiсть за вiком, нiж ставити все в залежнiсть вiд виборiв. Видаеться ймовiрним, що в результатi виборiв завжди буде змога обирати найкращого, але я прожив довгi лiта i бачив багато людей; е дуже мало людей, якi тямлять обирати, i вкрай мало тих, яким можна обирати. Хоча пани Богемii i Моравii представляють усю краiну, все-таки е ще селяни та iншi люди, про яких вони повиннi думати, i навiть якщо вони думають про них, то е дуже багато людей, якi передусiм думають тiльки про себе, i навiть не так власне про себе, як про своi забаганки. Тi, хто прагнутиме зiйти на князiвський престол, даватимуть обiцянки, а коли обраний князь дiятиме всупереч деяким людям, вони об’еднаються, щоб обрати нового князя, який буде поступливiшим, а потiм знову якогось iншого, i робитимуть це тим частiше, що бiльшою мiрою внаслiдок вiйни, яка супроводитиме цi дii, ставатимуть несамовитiшi та пожадливiшi. Вони не матимуть едностi мiж собою, аж поки якийсь чужинець забере ослаблений престол, як за сумних часiв Болеслава Рудого це вже зробив польський король Болеслав. Нехай тодi той чужинець простирае над нашими землями лагiдну, мудру i могутню руку. Моi очi, хоч якi старi, здатнi все-таки бачити, що багато тих, хто сьогоднi голосуватиме за Владислава, сина колишнього князя Владислава, знову вiдкинуться вiд нього, як оберуть його, i збройно пiдуть проти нього. Тому я повинен сказати з християнською вiрою: дотримуйтеся своеi обiцянки, даноi Владиславу, синовi нашого князя Собеслава, i вшануйте його по смертi батька як князя. Об’еднайтеся навколо нього, i разом з ним, дарма що вiн молодий, ви будете сильнi в правдi, як сказав превелебний епископ Сильвестр, бо iнакше будете слабкi. Обiцянка в Садскiй була невимушена, бо туди нiкого не гнали i звiдти можна було вийти, не давши обiцянки. Натомiсть якщо разом iз вами панування цього Владислава мiцно утвердиться, тодi поеднайтеся з ним i визначте пiд час тривалоi i мудроi ради наступнiсть володарiв, щоб можна було уникнути i нинiшнього лиха, i будь-яких майбутнiх лих. Отак я кажу, i в моiх лiтах думок уже не мiняють.
Доказавши, Болемiл знову сiв. Одразу почулися вигуки:
– Так, наше становище дуже прикре! Вiн мае слушнiсть, ми дiйшли до гнiву й боротьби! Краiна котиться до лиха! Це треба змiнити! Ми не хочемо знову втрачати майно i проливати кров!
Потiм вигуки стали нерозбiрливi й перейшли в гамiр.
Коли завдяки наполегливим знакам епископа Здика той гамiр ущух i настала така тиша, що можна було почути слова, вiн вигукнув:
– Тепер уже моя черга промовляти! – Коли запанувала цiлковита тиша, вiн заговорив: – Я маю казати небагато, але обдумайте моi слова. Коли два роки тому ми були в Садскiй, то виконали добру роботу. Ми визначили майбутнього князя, щоб при переходi влади був забезпечений порядок у державi. Наш шляхетний князь Собеслав був не такий старий, щоб ми могли думати про його швидкий вiдхiд, i ми сподiвалися, що свого сина Владислава, якого ми визнали, князь виховае на наших очах до сильного володаря, яким був вiн сам. Але сталося по-iншому, наш князь близький до смертi, а його син Владислав мае лише двадцять один рiк. Але часи тепер складнi i думки спрямованi в такi рiзнi боки, що молодий князь не зможе поеднати iх i зi своiм м’яким юнацьким серцем дотримуватиметься iх по черзi, а ми внаслiдок цього пiдемо назустрiч вiйнi та руiнi. А не дотримавшись обiцянки, даноi в Садскiй, ми не скоiмо нiякого грiха, бо попередня умова, про яку всi ми думали, даючи обiцянку, не дотримана. Дотримавшись обiцянки, ми б запровадили лихо, якого прагнули уникнути, давши обiцянку. Тому я вважаю, що нам слiд обрати iншого князя, такого, що вже тепер мiг би керувати, натомiсть вiд сина Собеслава ми могли б сподiватися такого тiльки в майбутньому. Я знаю чоловiка, здатного керувати. Якби мое мiзерне життя взяли запорукою за нього i якби це життя вимагали, щоб обрати його, я б поклав його. Це Владислав, син нашого колишнього князя Владислава, що правив iз добротою та мудрiстю i на своему смертному одрi дав нам нашого теперiшнього князя. Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетноi дiяльностi, i вже такий старий, що мае розум i досвiд, його тiло гарне i сильне, вiн може дожити до похилих лiт, його дух ясний i розумний, вдача зичлива й товариська, вiн любить нас, вiн шануватиме права краiни, змiцнить ii добробут, i в ньому е те, завдяки чому, можливо, вiн пiднесе ii до ще вищоi пишноти. Я промовляю на основi ретельних спостережень, я говорю не вiд себе. Я кажу: оберiмо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем i посадiмо його, якщо невдовзi настане смерть Собеслава, на князiвський престол. Та коли Господу всемогутньому буде до вподоби повести нашого неоцiненного ясновельможного князя Собеслава вiд теперiшньоi тяжкоi хвороби знову до здоров’я, сьогоднiшня постанова не матиме чинностi i знову набуде чинностi обiцянка, дана в Садскiй. Отак кажу я i прошу вас узяти моi слова до уваги.
Пiсля цих слiв Здик пiшов на свое мiсце.
У залi знову знявся галас, заворушилися люди, але годi було щось розiбрати, аж поки прорвалися окремi голоси:
– Нехай кажуть далi! Нехай кажуть далi!
Зала трохи заспокоiлася, i зi свого мiсця пiдвiвся Дiвiш i, коли всi обернулися в його бiк, щоб слухати, проказав:
