скачать книгу бесплатно
Слуга пiшов, а Любомир i Вiтiко перейшли з передпокою до простороi свiтлицi. То була нарiжна кiмната, що мала по чотири вiкна на кожнiй зовнiшнiй стiнi. Вона вся була оббита в’язовими панелями, та й стеля була вирiзьблена з в’язу. Пiдлогу вкривали шкури козуль. У свiтлицi стояли три великi столи з в’язового дерева i багато стiльцiв iз того самого дерева. Над дверима i над кожним вiкном висiли пишнi оленячi роги. Вздовж стiн i навiть у заглибинах вiкон тягнулася лава, теж в’язова. Лава уривалася тiльки в чотирьох мiсцях, i на тих мiсцях на високих пiдставках стояли чотири вирiзьбленi з дубу великi людськi постатi.
Коли чоловiки дiйшли до середини свiтлицi, Любомир зупинився й проказав:
– Ласкаво прошу, Вiтiко, за що ти хочеш подякувати менi?
– Ви знаете мене? – здивувався Вiтiко.
– Ти був зi мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, – вiдповiв Любомир, – i виконав для нього завдання, яке могло погано скiнчитися для тебе.
– Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, – мовив Вiтiко, – а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великiй залi Вишеградського замку.
– Я заступався не за тебе, – поправив його Любомир, – а за справу. Але менi дуже сподобався твiй учинок i я радий, що ти приiхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межуе з великим Лiсовим краем: лiсовоi деревини i шкур та рогiв лiсових тварин. Постатi, якi тут стоять, належать до давньоi iсторii держави: Само, Крок, Лiбуша i Пржемисл. Їх вирiзьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував iх йому. Вiд мого батька вони дiсталися менi.
Тiльки-но Любомир сказав цi слова, як у свiтлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, i принiс на тацi два срiбнi келихи з вином i невеличкий круглий пирiг. Поставив тацю на середнiй стiл i вийшов.
– Ну, Вiтiко, бери вiтальне вино i вiдламай шматок пирога, яким частують у домi, – припросив Любомир.
Вiтiко взяв один срiбний келих i вiдпив трохи вина. Поставивши келих на мiсце, вiдламав шматок пирога i з’iв. Любомир пив iз другого келиха i теж вiдламав шматок пирога. Потiм сказав:
– Вiтiко, я з радiстю приймаю тебе в своему домi i тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скiльки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стiлець.
Любомир показав на стiлець коло столу, де стояло вино, Вiтiко сiв, а Любомир сiв на стiлець поряд iз ним.
– Я дякую вам за добре прийняття, – подякував Вiтiко. – Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домi лише кiлька днiв.
– Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануемо, – мовив Любомир.
– А я постараюсь не зневажити гостиннiсть, яку ви засвiдчуете менi, – вiдповiв Вiтiко.
– Вiтiко, пiсля зiшестя на престол Владислава ти виiхав iз Праги, ми багато чули про це в нашому краi, – казав далi Любомир.
– У лiсi, що тягнеться до Баварii, е будиночок, що належить нам, – пояснив Вiтiко, – а в тому будиночку живе один старий управитель, i я пiшов туди, бо вже давно не бачив його.
– Вiн стоiть у лiсi на Влтавi, – додав Любомир.
– Понад день iзди звiдси в лiсi на захiд, – уточнив Вiтiко, – i не зовсiм на Влтавi, а коло села Плани, де е й церква.
– Знаю, – кивнув головою Любомир, – там усю долину обступае великий лiс.
– Якраз перед тим лiсом, – додав Вiтiко.
– Там ще досi е рисi, ведмедi та вовки, – промовив Любомир, – i було б ще бiльше, якби не суворi зими.
– Бо ж вони дають хутро людям, якi не дуже бояться звiрини, – зауважив Вiтiко.
– Лiсова церква у Горнiй Планi дуже давня, – говорив Любомир, – ii збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехiв iз пiвдня краiни i там молився самiтник Ципрiн.
– Десь так само менi розповiдав i священик iз Плани, – докинув Вiтiко.
– Що ж, дбай тим часом про свiй дiм, як дае тобi змогу твоя молода сила, – наставляв Любомир.
– Я допомагаю i дбаю, як можу, – запевнив Вiтiко. – Земля там для збiжжя бiдна, а для плодiв ще бiднiша.
– Там, де бiдна земля, суворi люди, – прорiк Любомир, – але люди не знають анi того, анi сього.
– Люди живуть у нас iз того, що родить земля, – розповiдав Вiтiко, – i з того, що вони беруть у лiсi. Дехто намагаеться шукати заробiтку навiть десь зовнi.
– Якщо той заробiток дiстаеться не завдяки вiйнi, до прибутку вiд якоi звикли, – мовив Любомир.
– За давнiх часiв таке, звичайно, траплялося, – пiдтвердив Вiтiко. – Люди ще досi розповiдають про це i мають речi, якi дiсталися iм завдяки вiйнi.
– Як i всюди, – кивнув Любомир.
– Тепер вони мало знають про час i його значення, – вiдзначив Вiтiко.
– Ми всi мало знаемо, – доповнив Любомир. – Час, мiй сину Вiтiко, ще не дозрiв. Двi волi, якi забезпечили висування нового князя, мають розпастися, i тодi в краiну прийдуть лихо i проллеться кров, вiд чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усiх був, напевне, лише один чоловiк, що ясно бачив майбутне, а саме: князь Собеслав, але тепер вiн уже небiжчик. Вiн хотiв запобiгти лиховi i тому сказав своему синовi Владиславу, щоб той скорився своему двоюрiдному братовi, та й закликав ще свiдкiв для своiх слiв, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони тi слова передали для пiзнiших часiв, але це не зарадить. Собеслав дiяв пiд примусом як умирущий чоловiк з умирущими силами. Якби вiн жив, то, напевне, зупинив би все.
– Багатьох людей я не можу збагнути та пiзнати в iхнiх учинках, – зiтхнув Вiтiко.
– Вони самi себе не можуть збагнути, – сказав Любомир. – Їх поганяе несамовитiсть iхнiх поривiв, а вони не можуть визначити, що вони здатнi зробити даноi митi. Якщо старий Болемiл доживе до дев’яноста лiт, як вiн бажав своему батьковi, його очi ще, може, побачать, що вiн iм напророчив. Новий князь хотiв затримати тебе коло себе?
– Так, – вiдповiв Вiтiко, – але спершу менi треба зорiентуватися.
– Дитино моя Вiтiко, ти, напевне, ще з’ясуеш, що слушне для тебе, – сказав Любомир. – Зусилля спершу мають стати вiдвертiшi, i тодi багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне змiцнитися. Вiн збiльшуе навколо себе число своiх людей, намагаеться укрiпити частини краiни, щоб мати друзiв. Сину Оттона Чорного вiн знову дав Оломоуцьке князiвство, а Владислава, сина князя Собеслава, що ранiше сидiв там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багатi маетностi i всюди висувае його наперед. Навеснi зi своею молодою дружиною вiн iздив до нiмецького короля у Вюрцбург.
– Таж нiмецький король Конрад – единоутробний брат Гертруди, дружини Владислава, – мовив Вiтiко.
– Це теж може бути причиною, чому вони поiхали до нього, але вони могли б i союз там укласти, – заперечив Любомир. – Тi, хто був присутнiй у Вишеградi в день виборiв, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошенi, але ж вони завжди можуть зiбратися знову. Нехай тепер буде так, як е, слiд почекати, що станеться.
– А ви знаете щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? – запитав Вiтiко.
– Дещо знаю, – вiдповiв Любомир. – Вона й досi з дiтьми Собеслава Ульрiхом i Вацлавом живе в Гостi.
– Узимку один посланець казав менi, що вона тодi була там, – додав Вiтiко.
– Вона й досi там, – мовив Любомир, – i далi житиме там i справлятиме жалобу. Вона мае необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша ii каштеляном.
– Це добре для неi, – зауважив Вiтiко.
– Авжеж, добре, – пiдтвердив Любомир.
– Але ж у краiнi всюди спокiй, – мовив Вiтiко.
– Тепер спокiй, надто в нас, бо ж ми живемо на вiдшибi. Народ тут живе i не вiдае, що станеться, обробляе поля i любить гру на козi й танцi. Ми, що поставленi в краiнi як вартовi турботи про народ, не можемо робити чогось iншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу i сприяти вiрi, завдяки якiй вiн стае моральнiший i щасливiший.
– Чотири днi тому я чув, як люди пiд мiсяцем у лiсi спiвали поганських пiсень, – сказав Вiтiко.
– Вони справляли тризну, – пояснив Любомир, – таке стаеться раз по раз i, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давнi звичаi, i це добре. Якби народ змiнився за одну мить, це означало б перевернути i краiну, i людей. Хоча тут, на пiвднi, вiра набагато давнiша, нiж на пiвночi, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаiв, якi нагадують про давнi часи, i вони зберiгатимуться ще багато рокiв. Якщо цi звичаi не становлять вiровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змiшаеться, i люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут пiд час сонцестояння, ти б побачив на всiх пагорбах давнi вогнища, якi вони запалювали колись, вiдзначаючи поворот сонця. Коли тутешнi люди звертаються до Святоi Дiви Марii, чимало iх iдуть до священних дерев або священних скель i спiвають iй, прикладаючи руки до чола. Крiм того, ворожать на рiзних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, i вважають яструба за священного птаха.
– Я всюди, де бував ранiше, – пiдтвердив Вiтiко, – бачив вогнища на честь сонцестояння, баварцi на Дунаi, Іннi, Траунi та Енсi теж чинять так.
– Отже, цей звичай дуже поширений, – пiдсумував Любомир, – тож i зникне не дуже повiльно. А загалом наш народ тут добрий та лагiдний i цiлком заслуговуе, щоб його захищали, берегли i не змушували до страждань, бо ж вiн нi в чому не завинив. Я спершу покажу тобi свiтлицю, яку ми видiлимо тобi в цьому домi для проживання, щоб ти вiдпочив або якось iнакше, як воля твоя буде, використав свiй час, а потiм я поведу тебе до своеi дружини i ти повечеряеш iз нами. Про твого коня добре подбають.
– Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, – мовив Вiтiко.
– Добре, що ти так робиш, – похвалив Любомир, – бо конi часто краще вiддячують за догляд своему доглядачевi, нiж будь-якому iншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобi когось, щоб служив тобi. А тепер випий ще трохи зi свого келиха i потiм ми вийдемо звiдси.
Сказавши цi слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вiтiко теж узяв келих. Потiм обидва пiдвелися й пiшли до дверей. У передпокоi Любомир сказав:
– Радиме, пiди з цим молодим вершником i роби, що вiн накаже. А я, Вiтiко, тепер попрощаюся з тобою, а потiм сам проведу тебе на вечерю.
Любомир вийшов iз кiмнати.
Вiтiко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привiв, Вiтiко доглянув коня, а потiм звелiв слузi показати кiмнату, де вiн мав спочивати. Слуга повiв його двома рiзними сходами нагору, а потiм через передпокiй у простору свiтлицю, що мала три вiкна. Там Вiтiко сказав:
– А тепер можеш iти, я вже не потребую твоiх послуг.
Слуга вийшов у дверi, а Вiтiко ступив уперед i оглянув кiмнату. Вона вся була оббита пiдпаленим ялицевим деревом i мала пiдлогу з червоного тису. На пiдлозi лежали сплетенi з очерету мати. Лiжко, на якому лежала постiль iз м’яких укривал та хутр, стiл i чимало стiльцiв, козла для одягу, умивальник i двi лави, що стояли вздовж стiн, були виготовленi з натертого воском дубу.
Вiтiко пройшовся кiлька разiв по кiмнатi. Потiм сiв на стiлець. Згодом пiдiйшов до вiкна i глянув на мiстечко Дудлеби. В жовтаве вечiрне небо здiймалися причiлки, покрiвлi, комини, дах великоi церкви та дзвiниця. Вiтiко побачив, що мiстечко стоiть на видовженiй смузi землi, утворенiй довгою петлею рiчки Мальше. На сходi ця смуга поеднувалася з рештою суходолу. Понад хатами вiн бачив горбкувату мiсцевiсть, де можна було розрiзнити лани, луки, луги, лiси i людськi оселi. Потiм iшла темна смуга – лiс, iз якого вiн вийшов. Та смуга тягнулася на захiд аж до обрiю. З мiстечка долинав гамiр людського життя.
Згодом Вiтiко знову пiшов до стайнi, щоб закiнчити догляд свого коня. Доглянувши, повернувся до кiмнати.
Коли сутiнки вже майже переходили в пiтьму, прийшов Любомир i повiв Вiтiко до iдальнi. Вони зайшли в дверi, за якими стояло двое вартових, що потiм пiшли вслiд за ними. Пiшли сходами вниз, далi по довгому коридору i зайшли до iдальнi. То була довгаста зала з великими арковими вiкнами на обох кiнцях. Стiни з гранiтних брил до висоти людського зросту, а то й вище були оббитi гладенькими ялiвцевими панелями. Вздовж обох стiн тягнулися дубовi лави. Вздовж зали стояв стiл, накритий бiлим обрусом i заставлений стравами. Зi склепiння над столом звисали три великi свiтники, в кожному з них горiло кiлька скiпок.
У дверях зали стояло багато чоловiкiв. Любомир повiв свого гостя повз них до верхнього краю столу. Там стояла жiнка в широкому темно-каштановому вбраннi, пiдперезаному гаптованим золотом поясом. Золота сiточка притримувала на ii головi пишнi сивi й бiлi, мов снiг, коси. За тiею жiнкою стояли двi молодшi жiнки, а за ними – трое дiвчат. Любомир пiдвiв Вiтiко до жiнки i сказав:
– Болеславо, я привiв до тебе юнака Вiтiко, що з наказу князя Собеслава приiхав на з’iзд у Вишеград, потiм князь Собеслав повiдомив йому при свiдках свою останню волю щодо наступностi, а тепер вiн живе в будинку в лiсi неподалiк вiд нас.
Жiнка з приязню на обличчi обернулась до Вiтiко i сказала:
– Наш пан i жупан Любомир, мiй чоловiк, казав менi, що ви наш гiсть. Я з радiстю ласкаво запрошую вас i прошу задовольнитися тим, що е в нашому бiдному домi i що двое самотнiх людей змогли приготувати для вашоi втiхи.
– Висока панi, ви засвiдчуете менi велику прихильнiсть, – вiдповiв Вiтiко, – гостинно приймаючи мене в своему домi, i я вдячний вам за це.
Любомир обернувся до чоловiкiв, якi стояли коло дверей, i, показавши на першого, мовив:
– Це Растислав, мiй родич, що допомагае менi в моiх обов’язках.
Потiм показав на другого й мовив:
– Це Видимир, мiй родич, вiн теж допомагае менi в моiх обов’язках.
Потiм показав на третього й мовив:
– Це Вентислав, мiй родич, i вiн допомагае менi в моiх обов’язках.
Потiм показав на цiлий ряд чоловiкiв i мовив:
– Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивiл. – І пiсля кожного iменi додавав: – Це мiй родич, що допомагае менi в моiх обов’язках. – А в кiнцi додав: – Я всiм iм удячний, i ми запевнили одне одного у взаемному захистi.
Пiсля цього Любомир напiвобернувся до Вiтiко i вигукнув:
– Цей юнак – Вiтiко, наш сусiд у Лiсовому краi i, поки йому подобаеться, наш гiсть.
– Ласкаво просимо! – гукнув один iз чоловiкiв.
– Ласкаво просимо! – гукнув другий.
– Ласкаво просимо! – гукнули всi.
Коли вiтання скiнчилися, вiдчинилися дверi, принесли в рiзних посудинах наiдки та напоi i поставили iх на стiл.
– Помолiмося Боговi! – закликав Любомир.
Чоловiк у бахматiй темнiй сутанi, що стояв геть позаду, пiдiйшов до столу i вголос проказав молитву, яку решта повторювали.
– Сiме, покажи мiсця, – звелiв Любомир.
Чоловiк у бiлому вовняному вбраннi, який вiдчиняв дверi, коли слуги принесли страви, показав Вiтiко стiлець i рухом руки, що був зрозумiлий усiм, показав стiльцi рештi чоловiкiв. Любомир i Болеслава сiли самi.
Любомир сидiв на чолi столу. Праворуч вiд нього сидiла Болеслава, лiворуч – Вiтiко. Коло Болеслави сидiли ii жiнки. Трое дiвчат стояли позаду iх. Чоловiки сiли по обидва боки столу. Сидiло ще й кiлька юнакiв. На нижньому краi столу сидiв чоловiк, який проказував молитву.
Страви складалися з телячоi печенi, птицi, риби, дичини, а також хлiба i рiзних пирогiв. Напоем було вино, яке з великого цебра наливали в срiбнi келихи. Наготовi стояли i кухлi з пивом.
– Багато рокiв тому зi мною за стiл сiдали i моi сини та доньки, – проказав Любомир, – але тепер усi, слава Богу, роз’iхалися, коло мене не лишилося жодного, але всi заснували своi родини i живуть iз ними.
– Таж так, – мовила Болеслава, – замолоду людина живе з батьком-матiр’ю, згодом iз дiтьми, а на старiсть сама.
– Та все ж не сама, – заперечив Любомир, – бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, лiси й пагорби, за якими живуть нашi дiти, а вони знову-таки мають коло себе своiх дiтей, що теж належать до нашого роду. Ми думаемо тут, вони думають там, ми iздимо туди, вони iздять сюди.
– Моя мати в Пржицi дуже часто довго жила сама, – сказав Вiтiко, – а потiм поiхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.
– Не так, мiй сину, – заперечив Любомир, – благословення твоеi матерi та ii бажання йдуть за тобою i щоразу повертаються до неi.
– Авжеж, моi думки повертаються до неi, – мовив Вiтiко, – а ii, звичайно, йдуть до мене.
– От бачиш, – мовив Любомир.
– Усi люди шукають свого майбутнього, – докинула Болеслава, – i вважають, що можуть досягти чогось доброго.
– А коли не шукають, – додав Любомир, – життя зупиняеться. Ще добре, коли з чужини не приходить нiчого, що пантеличить людей i збивае iх iз пуття.
– Крiм того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, – мовила Болеслава.
– Я вже не сподiваюсь нiякого нового майбутнього i, коли буваю за мурами з людьми, якi живуть навколо нас, – розповiдав Любомир, – i вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я iм бажаю.
– Дii та вчинки людини – теж ii товариство, – сказала Болеслава. – Правда, шановний батьку?
