скачать книгу бесплатно
Чотирнадцятого дня мiсяця лютого князь уже не розмовляв, вiн дививсь у незавiшене вiкно на схiд, де жило ще багато галузок його роду, а коли в тому напрямi простяглися пополудневi тiнi, його руки пiд ведмежою шкурою заворушилися, князь намагався скласти iх. Єпископ подав князевi срiбного хреста, щоб той тримав його. До покою заходило дедалi бiльше людей. Лiкар пильнував коло князя, священики стиха бурмотiли молитви, i, день ще не згас, як князь кiлька разiв глибоко вдихнув, потiм повiки йому опустилися, риси обличчя застигли. Лiкар подав рукою знак, що вже кiнець.
– Сталося, – мовив епископ. – Вiн отримае велику винагороду за те добро, яке вчинив, i простять йому те мале, де вiн грiшив. А от проти нього грiшили дуже багато.
Адельгайда пiдiйшла до великого хреста Спасителя, що стояв у покоi, стала навколiшки i обiруч обняла його. Їi обличчя зблiдло, як у небiжчика, а очi запали ще глибше, нiж у нього. Владислав стояв бiлiший за побiлену стiну. Решту дiтей вивели до iншоi кiмнати.
Вiтiко пiшов, подався до своеi кiмнати i дозволив потоку слiз ринути зi своiх синiх очей.
Тiльки-но князь склепив повiки, з брами виiхав посланець. Начерат мав у замку людей наготовi, а в усiх селах мiж замком Гостою i Прагою мав запасних коней.
Отож сiмнадцятого дня мiсяця лютого Владислав, син князя Владислава, зiйшов на престол князя Богемii.
Натомiсть Владислав, син князя Собеслава, втiк до Моравii.
Тепер до замку Гости зiбралися значнi люди обох земель: Начерат, Здик, Смiл з обома синами, вiйськовий проводир Бен, Домаслав, Славiбор, Немой, Зната, Мiлота, Собен, Бенеда та iншi. З навколишнiх жуп посходилися жупани, а з Праги прибуло багато високих i низьких людей.
Вiсник, якого епископ Здик посилав до князя, не встиг доiхати до його смертi.
Пiсля попереднiх готувань, пишно оздоблене золотом, чорним оксамитом i самоцвiтами тiло померлого князя повезли до Праги на прикрашених конях у супроводi тих, хто був у фортецi, й тих, хто приеднався по дорозi. Новий князь, коли вони доiхали до Праги, вийшов назустрiч iм i з усiма своiми радниками, воiнами, священиками, заможними мiщанами i панами, якi приiхали здалеку, а також простолюдом провiв тiло до церкви Святого Вiта, а потiм до церкви у Вишеградi i, нарештi, до останнього мiсця спочинку, де Собеслава поховали коло його батька Вратислава i матерi Сватави.
Вiтiко був присутнiй на похоронi. Його ноги ще ступали по рештках ялицевих гiлок, якi використовували пiд час свята зiшестя на князiвський престол, а очi ще бачили слiди на снiгу, де товкся простолюд, якому кидали монети.
Коли минули врочистостi з приводу зiшестя на престол Владислава i похорону Собеслава, з Праги виiхали трое вiсникiв.
Перший iхав до овдовiлоi княгинi Адельгайди, щоб привiтати ii й висловити спiвчуття з боку князя.
Другий поiхав до найстаршого сина Собеслава в Моравiю, щоб вiн, якщо хоче, повернувся в Богемiю, його приймуть iз приязню та любов’ю i щедро забезпечать.
Третiй вiсник поiхав iз високими панами в iхнiх найкращих уборах i довгою вервечкою коней, якi везли одяг, золото i самоцвiти в замок на горi Каленберг коло Вiдня, щоб для богемського князя посватати в Леопольда, маркграфа Австрiйського, його сестру Гертруду.
Вiтiко викликали до князя. Вiн мав iхати до нього у Вишеград. Коли Вiтiко завели в кiмнату до Владислава, князь сидiв у каштановому вбраннi на дерев’яному стiльцi за дерев’яним столом. Навколо нього сидiло чимало його друзiв у пишних уборах. Князь був дуже поважний i блiдий.
– Вiтiко, – мовив вiн, – сядь на один iз тих стiльцiв.
Вiтiко сiв.
– Бачиш, – казав далi, всмiхаючись, князь, – те, що приписав менi жартiвник, таки справдилось!
– Ти не пам’ятатимеш моiх слiв iз лихою думкою, – зауважив Вiтiко.
– Я пам’ятатиму iх iз доброю думкою, – поправив його князь. – Наша дружба, що почалася коло Чинова, повинна тривати далi. Вiтiко, мiй дядько звернув на тебе увагу, я хочу вчинити так само.
– Високий пане, – заперечив Вiтiко, – я прошу тебе, щоб ти менi тепер ще дозволив iти своiм шляхом.
– Отже, ти вважаеш мене за лихого князя, якому не хочеш служити, як ти й казав тодi, – мовив князь.
– Нi, – знову заперечив Вiтiко, – я б тiльки хотiв зiбратися з думками.
– Тож нехай буде так, як е, – погодився князь.
– Високий пане, якщо менi можна говорити, – сказав тепер син Начерата, – я б сказав, що вiн тепер зовсiм iнший, нiж тодi, як я думав про нього коло Чинова. Вiн стоiть навпроти тебе, i його, мабуть, треба ув’язнити, а коли провина його ще тяжча, то й покарати. Прихильники Собеслава затятi й замiряються на владу. Є Болемiл зi своiми численними синами та онуками, крiм того, Дiвiш i його прихильники, лихий Любомир, могутнiй у Дудлебах, потiм Вшебор, Боржебор та iншi. Вони занапастять тебе, коли ти не дослухаешся до нашоi поради, а ми ж вiрнi тобi.
Цiеi митi в дверi зайшов Начерат у дуже гарному бiлому вбраннi. Вiн тихесенько сказав кiлька слiв князевi й вийшов.
– Вiтiко, – озвався князь, – iди своiм шляхом. Я накажу, щоб тебе нiхто не ображав i не кривдив.
Вiтiко пiдвiвся зi свого стiльця, вклонився i вийшов. На своему сивому конi вiн поiхав до Сильвестра, що, зрiкшись своеi посади, знову жив у монастирi в Сазавi, де ранiше вiн був абатом. Вiтiко подякував йому, а потiм знову поiхав на пiвдень краiни.
4
Майорiли корогви
На шостий день пiсля зiшестя на престол князя Владислава в Празi вiдбулися вибори епископа, бо Сильвестр наполягав на своiй вiдмовi вiд посади. Єпископом Богемii обрали Оттона, старшого священика Праги, i одне посольство поiхало до святого отця в Рим, а друге в Обергiртен до архiепископа Майнцького, пiд чиею патерицею перебувала й Богемiя.
З Праги мало-помалу роз’iхалися люди.
Ще ранiше виiхав Лех Болемiл зi своiми синами, онуками та почтом на захiд Богемii, Дiвiш – у свою жупу в Жатец, Немой – у Нетолiце, Хотимир – у Дечин на пiвнiч, Ктибор – в Устi, Любомир зi своiми людьми – в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою епископську кафедру в Оломоуц.
Натомiсть iншi люди знову iхали до Праги. Серед них були молодi сини панiв, найманцi, ремiсники, рiзноманiтнi митцi, вченi, блазнi, спiвцi, гравцi на козi, евреi, шльондри, мiняйли тощо.
Владислав ще заповнював посади. Вiн лишив людей, якi служили за Собеслава, на iхнiх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генрiх i старий лех Начерат.
Невдовзi пiсля вибору епископа Владислав зi своiм почтом молодикiв поiхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звелiла завiсити покiй, де помер князь Собеслав, темними тканинами; лiжко з ведмежою ковдрою i скриня, з якоi покiйний князь дiставав хрестика для епископа Сильвестра, i дерев’яний стiлець, на якому вона сидiла, доглядаючи князя, й далi стояли в покоi. Хрест, який Адельгайда обняла пiсля смертi Собеслава, прибили в простiнку й поставили перед ним ослiнчик. Коло задньоi стiни покою княгинi поставили лiжко, де вона спала вночi. Владислав, пiд’iхавши до замкових мурiв, послав до Адельгайди чоловiка запитати, чи можна йому прийти до неi. Вдова переказала через того чоловiка, що чекае князя. Князь зайшов до фортецi з двома друзями – Велиславом та Одоленом, – i його провели до темноi кiмнати. Коли вiн зайшов, Адельгайда пiдвелася, обое вклонилися одне одному, служниця подала князевi дерев’яний стiлець, обое сiли, i вдова запитала:
– Чого ти хочеш, мiй ясновельможний родичу?
– Ясновельможна тiтко, я приiхав, – вiдповiв Владислав, – щоб власними вустами висловити свое спiвчуття з приводу тяжкоi втрати, якоi ти зазнала внаслiдок смертi твого чоловiка славетного князя Собеслава, i власною персоною запропонувати тобi захист iз боку моеi влади, а також запевнити, що я дбатиму про твоi потреби i потреби твоiх дiтей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому мiсцi краiни, ти маеш вiльний вибiр.
– Мiй любий i добрий небоже, – вiдповiла Адельгайда, – ти вже в першi днi свого володарювання прислав менi вияв спiвчуття, i я через твого посланця подякувала тобi, а тепер ти прийшов сам висловити свое спiвчуття, i я теж сама висловлюю тобi свою вдячнiсть. Ти любив мого чоловiка, вiн знав про це i теж любив тебе. Вiн мав iншу думку про тебе, нiж твоi ближнi, i його думка була й моею думкою. Добре, що так склалося. А оскiльки людина мае думати й про земне, i то не для себе, а для своiх дiтей, я дякую тобi за твою пропозицiю дбати про мене й вiдхиляю ii, бо нашого майна досить для мене i моiх малих дiтей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоеi краiни не зашкодив iй. Вибiр мого житла нехай припадае на цей замок, я не бажаю нiякого iншого.
– Нехай буде по волi твоiй, – кивнув Владислав, – i, поки Господь дае менi владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоiх малих дiтей для пiднесення нашого роду, а з бiльших Марiя вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрiйського, i буде через його сестру Гертруду ще тiснiше пов’язана зi мною i з краiною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравii в Богемiю, щоб видiлити йому майно, як i личить молодiй галузцi священного дерева роду Пржемисла. Лишайся зi своiми дiтьми в цьому замку, поки в краiнi мир, i так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.
– Ця пам’ять не змiниться нiколи, – промовила Адельгайда.
– У цьому домi твое серце не одужае, – зауважив Владислав.
– Але менi тут найкраще, – вiдказала Адельгайда.
– Тож нехай буде так, – погодився Владислав.
– Нехай, – зiтхнула Адельгайда, – i нехай не зникне моя довiра до твоiх слiв.
– Я вiзьму цю довiру з собою в дорогу як радiсть, – усмiхнувся Владислав.
– А тепер накажи своiм людям, – запропонувала Адельгайда, – зайти в замок, щоб iх почастували. Тут ще е припаси з часiв Собеслава. Бореш подбае.
– Я не вестиму своiх людей у замок, щоб вони не заважали тобi, – вiдмовився Владислав. – У нас е своi припаси на в’ючних конях i ми можемо споживати iх де завгодно. Бореш лишиться твоiм каштеляном, тiльки в питаннях розбудови цього замку та його безпеки вiн повинен слухатися мене.
– Тодi, моя люба Агнесо, принеси три келихи вина для трьох чоловiкiв, – звелiла Адельгайда.
Одна з жiнок, якi були коло Адельгайди, вийшла з кiмнати i принесла на тацi три срiбнi келихи з вином. Адельгайда взяла найгарнiший келих, вiдпила з нього й подала Владиславу. Вiн пiднiс його до вуст i випив вино. Два iншi келихи подали Велиславу та Одолену, i вони теж випили.
– Ну, тепер ти вже почастувала нас у своему домi, – мовив Владислав, – i ми прощаемось. Дозволь менi, ясновельможна родичко.
Владислав пiдступив i поцiлував Адельгайду в чоло. Потiм став перед нею, та вона пiдняла вгору руки, поклала йому на голову i теж поцiлувала його в чоло.
– Нехай Господь освятить усi твоi дii, – промовила Адельгайда.
– Нехай твоя молитва лише забезпечить, що найкращi дiйдуть до своеi мети, – вiдповiв Владислав. Потiм ще раз узяв Адельгайду за руку i обернувся, щоб iти. Тримаючись за руку князя, вона пiшла поряд iз ним аж до дверей. Потiм обое вклонилися, пустили руки, Владислав вийшов, Адельгайда повернулася в кiмнату.
Вiд Гости Владислав зi своiми людьми знову поiхав до Праги. Прибувши до мiста, послав вiсникiв до панiв Юрика, Богуслава i Здеслава. Коли всi трое приiхали до нього, сказав iм:
– Приготуйтеся ви, трое, i iдьте до мiста Киева, там ви знайдете чоловiка з роду нашого святого Пржемисла. Це Оттон, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Пiсля битви пiд Хлумецом, у якiй його батько загинув вiд воякiв Собеслава, вiн утiк i вже не повернувся. Скажiть йому: Владислав, князь Богемii i Моравii, переказуе тобi свое вiтання i звелiв сказати: Оломоуцьке князiвство належало твоему дiдовi Оттоновi, належало твоему батьковi Оттоновi й належатиме тобi, третьому Оттоновi. Їдь iз нами i йди до князя Владислава, щоб вiн передав тобi твою землю. Я накажу приготувати листи, якi ви маете передати тому чоловiковi. Тим часом оберiть собi супровiд i впорядкуйте своi справи.
Трое чоловiкiв пообiцяли виконати все i вийшли з покою.
Потiм князь послав посланцiв до панiв Богдана, Сезими i Звеста. Вони прибули, i князь сказав iм:
– Вас, чоловiки, я прошу поiхати до Моравii до мiста Зноймо. Там у князя Конрада живе первородний син покiйного князя Собеслава на ймення Владислав. Скажiть йому: Владислав, князь Богемii та Моравii, переказуе тобi з любов’ю та приязню, що, оскiльки першим послам, якi запросили тебе до Богемii, ти вiдповiв, що охоче б приiхав, вiн просить тебе, щоб ти не погребував супроводом цих людей по дорозi до Праги, бо ж вiн тобi як брат, вiн дасть тобi те, чого вимагае твiй статус i походження, i ти уславиш будь-яке мiсце, де захочеш оселитися. А якщо ти не приiдеш до нього разом iз його людьми, вiн iз жалем побачить, що ти неприязно ставишся до нього. Приготуйтеся, а потiм вiзьмете листи, якi напишуть йому.
Князь вiдпустив тих панiв, i вони вийшли. А вже обравши собi супровiд, спорядившись i отримавши листи, поiхали в Зноймо.
Мiсяць березень уже наближався до кiнця, i в Богемiю приiхала Гертруда, наречена Владислава, сестра Леопольда, маркграфа Австрiйського. З нею приiхав численний почет дам i панiв. Там були Хунрад фон Ашпарн, Бруно фон Пузiнберг, Вернгард фон Брун, Гадмар i Альберо фон Хунрiнг, Генрiх фон Гундрамсдорф, Мархард фон Гiнтберг, Генрiх фон Мiстельбах, Гартунг фон Руенег i Вольфтрiгiль фон Штайн. Князь вислав iй назустрiч таке саме число людей, поiхали Начерат, Смiл, Бен, Зната, Мiлота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав i Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити iхне багатство, чекали процесiю на кордонi й провели ii до Праги. Там вiдбулися заручини, а потiм князь Владислав i княгиня Гертруда одразу поiхали у Вюрцбург, щоб сьомого дня мiсяця квiтня зустрiтися в тому мiстi з нiмецьким королем Конрадом, единокровним братом Гертруди.
Владислав, повернувшись, поiхав iз почтом по своiх замках. Приiхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потiм у другий, теж оглянув i розпорядився, i так далi.
А Вiтiко, попрощавшись iз Сильвестром, поiхав на пiвдень через мiстечка Добрiш, Пiсек i Нетолiце, аж поки добувся до великого лiсу, що на пiвднi й на заходi вiдокремлюе Богемiю вiд Баварii. Тепер на гiллi й на землi мiж стовбурами лежав снiг i часто дуже довго панувала зимова тиша. Вiтiко заiхав у лiс i iхав по ньому. Подекуди вiн брав провiдникiв. Опiвднi третього дня, iдучи помiж дерев, Вiтiко вибрався пологим схилом на рiвну загострену, але безлiсну гору, на вершинi якоi стояв червоний хрест. Вiтiко проминув гору й пiд’iхав на пiвденному схилi до церкви з високими вiкнами, на червоно-бурiй гонтовiй покрiвлi ii дзвiницi снiгу вже не було. Навколо церкви на невеликiй вiдстанi вiд неi тягнувся мур. Вiд церкви земля полого опускалася на пiвдень, i на тому схилi виднiли два ряди хат i хижок. Позаду них i мiж ними ще росли лiсовi дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бiк долини здiймалася лiсова стiна, вища та могутнiша за всi тi, якi досi доводилося проiздити Вiтiко. На пiвдень вiд тiеi стiни мали бути лiси та луки, по яких Вiтiко приiхав два роки тому, коли попрощався з Генрiхом i його родиною.
Вiтiко пiд’iхав до муру навколо церкви, а потiм заiхав помiж хат. Трохи далi на схiд вiд мiсця, де вже кiнчалися хати, стояла кам’яниця. Вiтiко вiдхилився вiд напряму свого руху й поiхав вузькою снiговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам’яницi. Доiхавши, заiхав у вiдчинену браму в мурi, що стояв перед будинком, на подвiр’я. Його формували сама кам’яниця, брама, мурована клуня, мурована комора й мурований хлiв. На подвiр’i Вiтiко спiшився. З кам’яницi вийшов лiтнiй чоловiк. Побачивши його, Вiтiко крикнув:
– Бувай здоровий, Мартине!
– Вiтiко, це ви! – гукнув старий чоловiк. – Господи, яка радiсть! Тепер слiд одразу подбати про коня.
Обидва повели коня в стайню, розсiдлали та розгнуздали його, прив’язали недоуздком i накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повiльно. Потiм добре зачинили дверi стайнi й пiшли до будинку.
– Давно вас тут не було, Вiтiко! – мовив старий.
Вiтiко скинув грубий вовняний плащ, зняв iз голови шкiряний шолом, поклав його на стiл i сам сiв на стiлець.
– Так, це я, – сказав Вiтiко, – i довгенько поживу тут.
– Для мене це велика радiсть, – усмiхнувся старий, – але як ви зможете жити взимку в лiсi?
– Узимку, а може, й довше, – вiдповiв Вiтiко.
– Ну, тодi треба пiдготувати дiм, – кивнув головою старий, пiшов до дверей кiмнати, прочинив iх i гукнув: – Люсiе! Люсiе!
Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зi зборками, бiлий фартух i бiлу хустку на головi. Запитала, чого старий хоче.
– Син господинi цього дому житиме тут i взимку, i влiтку, а можливо, ще й довше, – пояснив вiн. – Ти повинна зварити йому iсти, розпалити в печi й належно опорядити дiм.
– Зараз розпалю, – вiдповiла дiвчина, – поставлю страву на плиту, а коли все закипить, пiду до Доротеiноi Агати, щоб вона разом iз сестрою допомогла менi прибрати в домi.
– Гаразд, роби, – мовив старий, i служниця вийшла зi свiтлицi. Потiм старий звернувся до Вiтiко: – Ми вже поiли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.
– Чекати не важко, – кинув Вiтiко.
– А вас довго не було в цьому вашому домi, – зауважив старий.
– Що ж, тепер я вже тут, – сказав Вiтiко.
– Нехай вам тут добре живеться, – побажав старий.
– Так, як тут е, буде добре й для мене, – мовив Вiтiко, потiм пiдвiвся, вiдстебнув меч вiд пояса, поклав на стiл i додав: – Тут вiн менi, звiсно, не знадобиться. – Згодом зняв iз рук хутрянi рукавицi й поклав коло меча. Знову сiв на стiлець i докинув: – Отже, я тепер тут.
Старий теж сiв на стiлець трохи поодаль вiд Вiтiко й не запитував, звiдки приiхав юний вершник. Вiтiко теж нiчого не казав, i отак вони сидiли якийсь час мовчки. Зрештою Вiтiко заговорив знову:
– Нам треба далi подбати про коня.
Чоловiки пiдвелися й пiшли до стайнi. Вiтiко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потiм насипав iй у жолоб чистого вiвса. Старий поклав чистоi соломи про випадок, якщо кiнь потiм захоче лягти i спочити. Трохи згодом принiс йому ще й води. Потiм чоловiки ще кiлька разiв навiдувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.
Минула десь година пiсля приiзду Вiтiко, i в свiтлицю зайшла служниця з бiлим обрусом, зняла меч, шолом i рукавицi зi столу на лаву i накрила стiл обрусом. Потiм поклала перед Вiтiко дерев’яну тарiлку i столовий прибор. Згодом принесла хлiб, варену i копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна i пиво.
Вiтiко iв страви, поки втамував голод, i пив пиво, поки втамував спрагу. Потiм зi столу прибрали.
Люсiя вiдчинила дверi, якi вели в кiмнату поряд зi свiтлицею. Прийшли ще двi дiвчини з водою в шапличках, зi жмутками соломи та пiском i почали терти пiдлогу. Впоравшись iз цiею роботою, вiдчинили вiкна, щоб холодне зимове повiтря висушило пiдлогу. Потiм до каркаса, зробленого з ялицевих брусiв i дощок, поприв’язували свiжу чисту солому, накрили ii зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац i вовнянi укривала та хутра, готуючи Вiтiко мiсце ночiвлi. Пiсля цього зачинили вiкна, посипали суху пiдлогу бiлим пiском, запалили в грубцi вогонь iз ялицевих полiн. Коли кiмната нагрiлася, туди перенесли плащ Вiтiко, його меч, шолом i рукавицi, частину тих речей поклали на лаву, а частину – на скриню, що стояла в кiмнатi. Зрештою вже й Вiтiко запросили зайти до кiмнати.
Вiтiко перейшов до кiмнати, а дiвчата тепер заходилися терти пiдлогу у свiтлицi i прибирати в нiй, протирати лаву, iншi лави навколо печi, стiльцi та стiл. Як вони вже скiнчили роботу, посипали пiдлогу пiском, нагрiли свiтлицю i прибрали своi причандалля, старий вiдчинив дверi кiмнати, вивiв Вiтiко i сказав, що обидва покоi будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домi.
Старий ще говорив, як до свiтлицi зайшов чоловiк у короткому баранячому кожусi, в баранячiй шапцi i з сокирою на плечi. Старий сказав йому:
– Цей молодий вершник – син нашоi господинi, вiн житиме тут у домi, поки вважатиме за слушне.
Потiм старий звернувся до Вiтiко:
– Це слуга Раймунд. Вiн був у лiсi, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутенiе. Отже, ми трое доглядаемо будинок: я, слуга Раймунд i служниця Люсiя. Поденницi, яких ми наймаемо, допомагають тiльки пiд час великих робiт.
– А де живете ви, якщо вiдступили менi для життя простору свiтлицю цього дому, та ще й кiмнату? – запитав Вiтiко.
– У будинку ще вдосталь мiсця, – вiдповiв старий. – Може, ви не знаете, але ми нiколи не живемо у свiтлицi та кiмнатi, я живу в покоiку, що навпроти свiтлицi, його вiкно виходить на подвiр’я, Люсiя спить у кiмнатi коло кухнi, а слуга – у дерев’янiй загородцi в стайнi. А е й iншi мiсця.
– Якось пристосуемось, – мовив Вiтiко.
– Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуете, – запевнив старий.
– Мартине, я багато не вимагатиму, – махнув рукою Вiтiко, – i допомагатиму вам, де зможу, у вашiй роботi.
– Це було б неправильно i несправедливо, – заперечив Мартин.
