скачать книгу бесплатно
Прийшлий чоловiк прожив у кам’яницi два днi. Потiм прийняв подарунок вiд Вiтiко, взяв свiй костур i пiшов далi в мандри. Вiн вирушив на свiтанку й пiшов лiвим боком Ялiвцевоi гори на захiд i прагнув дiйти до своеi мети ще до заходу сонця.
Мало-помалу настала друга зима, яку Вiтiко жив у Планi.
Коли на полях ще лежав снiг, у Горнiй Планi з’явився розкошланий чоловiк i розповiв, що його вигнали з дому i вiн був змушений утiкати. Князь лютуе проти своiх пiдданих, проганяе iх iз дому та двору або вбивае. До Лiсового краю в Горец прибуло ще двое чоловiк i хотiли оселитися там, але потiм подалися далi.
Коли чоловiка почастували стравами i напоями, вiн пiшов по глибокому снiгу через лiс у Баварiю.
А Вiтiко пов’язав на пояс меч, узяв свiй вовняний плащ. наказав слузi Раймундовi йти з ним, сiв на коня i поiхав дорогою на пiвнiч у глиб краiни.
Тiльки-но дiставшись на безлiснi землi, Вiтiко i Раймунд дiзналися, що князь раптом заходився проганяти з краiни розбiйникiв, а тих, хто не змiг утекти, хапае i вiшае на деревах або палях. Воiни збиралися, вдиралися в будинки та фортецi, де боронилися злочинцi, й виконували вироки. Потiм знову поверталися у своi замки, де загалом були розпорошенi.
У краiнi настав великий неспокiй.
Вiтiко зi слугою повернувся до своеi кам’яницi.
Коли настала весна, до кам’яницi якось пiд’iхав чоловiк у гарному каштановому вбраннi з чорною шапкою на головi, на якiй рiвненько стримiла одна бiла пiр’iна; з ним був ще й слуга. Доiхавши до кам’яницi, чоловiк спiшився, лишив коня слузi, зайшов до свiтлицi й сiв за стiл там, куди запросив його сiсти Вiтiко. Чоловiк був молодий, мав русяве волосся й синi очi.
– Я Мiкул, – повiдомив вiн Вiтiко. – Я був на зборах у Вишеградi, куди тебе пустили як слухача.
– Я не пригадую тебе, – мовив Вiтiко, – бо не можу утримати в своiй пам’ятi всiх людей, якi були в тiй залi. Чого ти хочеш?
– Оскiльки ти так твердо дотримувався своеi думки i так мужньо протистояв смертi, якою тобi погрожував Мiлгост, – розповiдав Мiкул, – деякi люди послали мене до тебе. Четвертого дня мiсяця липня вони зберуться в садибi Плака на з’iзд, на якому говоритимуть про те, що дiеться в краiнi, i на якому багато людей ближче познайомляться один з одним. Тебе теж запрошують на той з’iзд.
– Не знаю, чи поiду я на з’iзд, – вiдповiв Вiтiко, – але дякую тобi за цю поiздку до мене. Нехай твiй слуга заведе коней i насолоджуйтесь у домi тим, що тут е.
– Я повинен подякувати тобi за твое запрошення, – мовив Мiкул, – але в нас дуже мало часу i ми повиннi без зупинки iхати далi.
– Тож дiйте, як вважаете за слушне.
Пiсля цих слiв Мiкул пiдвiвся й попрощався. Вiтiко провiв його з дому аж до коней. Мiкул вискочив на коня, якого тримав його слуга, i обидва поiхали один за одним вузькою стежкою до хат Горньоi Плани.
Третього дня мiсяця липня Вiтiко спорядився й поiхав по дорозi, якою повертався з Праги до Горньоi Плани, в лiс на пiвнiч. Вiн проминув багато лiсiв та галявин i переночував в однiй хижi. Наступного дня, вже четвертого вiд початку липня, Вiтiко, як уже зiйшло сонце, доiхав до садиби Плака. Ця садиба мiстилася на узлiссi на болотистiй луцi й була однiею дуже довгою будiвлею. Вiтiко поiхав до неi. Пiд’iхавши до брами, побачив, що вона вiдчинена. Перед брамою i за брамою на подвiр’i стояли конов’язi. Багато хто прив’язав своiх коней до дерев перед будiвлею. В самiй будiвлi походжали й розмовляли люди. Декого Вiтiко знав. Приiхав Богдан, що на з’iздi у Вишеградi першим виступав iз приводу присутностi Вiтiко в залi й пропонував кинути його до в’язницi для суду; був i Бенеш, що теж прагнув судити його; приiхав Домаслав, що хотiв ув’язнити Вiтiко, аж поки його судитиме майбутнiй князь; був Мiлгост, якому кортiло повiсити одразу Вiтiко на стовпi, був Кохан, що вимагав суворого суду над Вiтiко, був Богуш, що покликався на лихо, якого краiна зазнавала вiд усiх князiв; прибув моравець Дрслав, що обстоював суворий суд над Вiтiко, був Юрата, старий Мiкул, старий Родмiл i ще багато iнших людей, яких Вiтiко не знав. Із кожним, здаеться, приiхали ще й слуги та прихильники. Вiтiко, спiшившись, повiв коня до вiльноi конов’язi, прив’язав його й подбав про нього. Потiм пiшов до великоi повiтки, що тягнулася вздовж будiвлi й правила тепер за залу прийняття. Загалом там, мабуть, зберiгали рiльниче знаряддя та багато iнших речей, а тепер усе винесли, поставили довгий дощаний стiл iз лавами коло нього, а на столi стояли пиво, вино i наiдки. На лавах сидiли чоловiки i iли страви та пили напоi, пiдходили й iншi, а покрiпившись, вiдходили. Вiтiко з’iв трохи хлiба i випив пива.
– Тож твiй пан дозволяе полювати в своему лiсi навiть улiтку, коли в полюваннi й потреби немае? – беручись за кухоль пива, запитав чоловiк у грубому червоно-бурому вбраннi, пiдперезаний шкiряним пасом.
– Так, Гаухе, – пiдтвердив другий чоловiк, що сидiв на грубiй дерев’янiй колодi, маючи коло себе чашу з вином, – господаревi Плаки нема потреби рахувати своiх тварин. Скажiмо, ти п’еш пиво, а ми п’емо вино, якщо твiй господар мае зайцiв, ми маемо рисей, вовкiв, лисиць i ведмедiв, i iх можна полювати i влiтку, i на Великдень, i коли завгодно. Саме тому наш господар, якщо ти не розумiеш, i запросив на це полювання багатих друзiв i впливових людей.
– У нас полювання зовсiм iнше, – вiдповiв перший чоловiк.
– Авжеж, на мух i джмелiв, – глузував другий.
Вiтiко не дослухався далi до розмови. До нього поки що нiхто ще не озвався. А тепер до Вiтiко пiдiйшов молодий Мiкул у тому самому каштановому вбраннi i з тiею самою бiлою пiр’iною, як i тодi, коли приiздив до нього в кам’яницю в Планi. Мiкул привiтався i сказав:
– Добре й слушно, Вiтiко, що ти приiхав, тут е багато людей, якi, безперечно, чекають тебе. Стрих, що запросив усiх до себе, полюе тепер з охочими в лiсi, але вони мають скоро повернутися. Бачиш, вiн запросив таких шановних гостей, що навiть такоi пори полюе.
До Вiтiко пiдiйшло ще кiлька чоловiк: рудий Бенеш, русявий Дрслав, чорнявий Богдан, Домаслав та Юрата i привiтали його. Вiтiко подякував. Вони взяли собi страви та вино. Надходили iншi чоловiки, щось казали, а потiм знову вiдходили.
Як уже минула половина ранку, до садиби пiд’iхала цiла юрба вершникiв. Попереду на гнiдому конi iхав чоловiк у широкому темно-синьому вбраннi зi сталевим поясом, у руках вiн мав дротик. На головi в нього виднiла чорна шапка з однiею сiрою пiр’iною. Вiн мав каштанове волосся i каштанову бороду навколо пiдборiддя.
– Це Стрих, пан Плаки, – пояснив Мiкул Вiтiко.
Позаду Стриха iхали iншi чоловiки. Вони теж були в бахматих уборах iз поясами й дротиками. Слуг i собак iз ними не було. Пiд’iхали до брами, поприв’язували коней i пiшли в повiтку.
Коли вони посiдали коло столiв i покрiпились наiдками та напоями, чоловiк у бiлому, мов снiг, суконному вбраннi i з довгою синьою патерицею в руках став на лаву й вигукнув:
– Обiд закiнчився!
Почувши цей крик, чоловiки рiзноi статури i в рiзноманiтному вбраннi вийшли з зали через двое дверей по рiзнi кiнцi зали, коло кожних дверей стояло по трое чоловiкiв зi списами.
Пiсля цього минув якийсь час i на лаву став чоловiк у темному широкому оксамитовому вбраннi, його пояс був гаптований срiблом. Вiн мав сиве волосся i сиву бороду. На поясi в нього висiв меч, а на головi вiн навiть шапки не мав. Вiтiко впiзнав у ньому Начерата, що на зборах у Вишеградi був одягнений у темно-пурпурове вбрання. Коли в залi вщух гамiр, чоловiк заговорив:
– Дорогi та вiрнi присутнi люди! Сюди з’iхалося дуже багато людей, i тому я, бо я, мабуть, тут найстарший лiтами, складаю подяку нашому господаревi за те, що вiн улаштував для нас таке сповнене приязнi свято i таке гарне полювання у своiй садибi Плака. Я з Праги, де лишив багато роботи, щоб приiхати сюди. Навiть якщо iншим бiльше б личило стояти на тому мiсцi, де тепер стою я, я все-таки промовлятиму, бо кiлька моiх тутешнiх друзiв спонукали мене, крiм того, внаслiдок свого вiку я став ще й трохи балакучим. Але ви пробачите менi. Стрих дiяв добре, пристойно i значуще, запросивши нас у свою садибу, яка мае назву Плака, щоб ми скуштували його дичини, свiйських тварин, пирогiв, пива та вина, побачили лiси, якими вiн тут володiе, i полювали в тих лiсах. Ми вирушили на лови ще вдосвiта, а тепер повернулися, щоб не дуже вiдчувати денну спеку, яка тепер зростатиме. Я зi своiми друзями висловлюю йому мою найщирiшу подяку за це, i всi, звичайно, подякують йому не менш щиро, нiж ми. Запрошенi вже й тепер могли б податися додому i взяти з собою в дорогу радiсть i втiху. Вони тут побачились, налагодили дружнi зв’язки i, безперечно, хоч де стоять iхнi садиби, провiдуватимуть один одного то тут, то там або ще де-небудь, щоб i далi пiдтримувати свою дружбу, змiцнювати своi зв’язки i розмовляти про те, що лежить у них на серцi. Якби наш добрий ясновельможний князь Владислав, якого ми обрали i посадили на престол, не так цурався нас, то мiг би бути серед нас, мiг би подiлити нашу насолоду i збiльшити нашу радiсть. Хiба князi давнiших часiв не полювали й не обiдали зi своiми лехами? Хiба було iнакше? Хiба лехи – не iхнi супутники i не iхне законне товариство? Хiба лехи не ставили i не пiдтримували князiв, i хiба лехи не вiдповiдають за iхнi дii, i хiба iхнiй вибiр, виявившись помилковим, не справляе згубного впливу на краiну? А хiба наш добрий князь Владислав подiляв насолоди з якимсь лехом чи владикою, хiба бував у iхнiх садибах i iв за iхнiм столом? Ви мовчите, отже, вiн не робив цього. А якби робив, то збiльшив би насолоду, сам би тiшився насолодою; якби вiн був iз нами, ми б сьогоднi були ще веселiшi, нiж тепер. Нам шкода його, що вiн вiдмовляе собi в цiй насолодi, i ми повертаемося без нього до своiх домiвок. Я не дуже переймаюся цим, я старий i переживаю за краiну, але молодь прагне радостi. Наш ясновельможний князь до того, як ми в почесному Вишеградському замку обрали його за першого, завжди був iз нашими дiтьми та молоддю краiни i насолоджувався iхньою радiстю. Тепер вiн цього не робить i не мае насолод, дарма що молодий. Вiн не бере з собою декого, хто мав би бути з ним, коли вiн iздить по краiнi, так само як ми кажемо нашим людям, що вони повиннi бути з нами, коли ми iдемо на лови. Вiн поiхав iз численним почтом до замку Гости i розмовляв iз ясновельможною Адельгайдою, вдовою нашого славного покiйного князя Собеслава. Коли я зичливо пiдказав йому, щоб вiн завдав собi клопоту запросити тих, хто тодi ввiйшов до ради, вiн поглузував iз мене. Вiн поiхав по замках краiни з багатьма молодиками i давав розпорядження, про якi державнi радники i пани не знають. Коли вiн повернувся, ми, а саме: мiй брат Зната, Мiлота, потiм старшi Мiкул i Домаслав, присутнi на цьому святi, яке влаштував нам наш любий господар, i я з багатьма нашими людьми, яких ми змогли зiбрати, приедналися до нього, щоб надати його почтовi належного блиску, якого iнакше вiн не мав би, бо там не було жодного старого леха. Але чи живе наш ясновельможний князь, якщо вiн уже не подiляе радощiв нашоi молодi, що загалом завжди разом з ним? Думаю, що нi. Хiба вiн не змусив Владислава, старшого сина нашого славетного покiйного князя Собеслава, що, хоч i гнобив панiв, був усе-таки добрим i мудрим, тiкати цiеi зими з Праги до Угорщини? Менi шкода нашого доброго, ясновельможного князя Владислава, що вiн зрiкаеться насолод. Вiн бере на себе завдання i постанови, якi загалом мають виконувати та ухвалювати камергери, двiрський суддя, канцлер, головний стольник, шляхтичi та державнi радники, i мае досить турбот i клопоту, тож не мае часу для радостi. Не минуло й дванадцятьох тижнiв, як вiн зiбрав воiнiв i всiх, кого назвали розбiйником, прогнали або знищили. Оскiльки йому для цього потрiбна влада, вiн замiсть бути присутнiм на наших святах, поринув у думки, як йому збiльшити свою могутнiсть. Менi шкода нашого доброго князя, що вiн не з нами i не подiляе наших веселих насолод. Болеслав Лютий, що вбив свого рiдного брата святого Вацлава, вiдчував потребу, щоб зберегти свою вкрадену владу, пригнобити лехiв i шляхтичiв краiни. Аж до нього проводирi народу були немов князями, а князь помiж них був як перший серед рiвних. В усiй краiнi був блиск i нiхто не скнiв у крiпацтвi. А потiм, скориставшись своiми прихильниками, вiн змусив людей служити йому, бути його воiнами i почтом. Зникла навiть ваша назва проводир, i вже не чути ii. І всi пiзнiшi онуки Пржемисла були такi самi й мусили думати про посилення своеi влади, завдяки якiй вони правили. Менi шкода нашого доброго князя, що його немае серед нас. Вiн позбавлений навiть спiлкування зi своiми родичами та iхньоi пiдтримки. Адельгайда з Угорщини, висока вдова гiдного Собеслава, пiсля смертi свого високого чоловiка була змушена перебувати в самотнiй фортецi Гостi й померла з туги та горя торiк восени. Їi малi дiти, що iх князь узяв пiд свою опiку, нiчого не можуть йому дати, тож вiн самотнiй i сам вирiшуе за всю краiну, i ми згодом побачимо, якi будуть плоди. Тепер ви дiзналися, що моi слова, що я балакучий, таки правда. Я завжди розповiдаю про геть усе i нiяк не висловлю нашому ласкавому господаревi подяку за його сьогоднiшне свято, яке вiн так гостинно влаштував, i нiяк не можу припинити шкодувати, що наш ясновельможний князь не присутнiй тут. Тож насолоджуймось святом, а коли в молодi е бажання, я запрошую ii на День святого Лаврентiя до свого замку Руден, щоб i там отак вiдсвяткувати. Я не знаю, чи я зможу бути присутнiм, але я намагатимусь, i, звичайно, все буде наготовi для якнайкращого прийняття. Я спускаюся з лави, щоб мене не попросили зiйти з неi, бо я вже задовго стою на нiй i заважаю перебiгу свята. Я тiльки запрошую присутнiх, хто матиме змогу, рiвнятися на нашого щедрого господаря i ще раз висловлюю йому нашу подяку, нашу велику подяку, нашу щиру подяку, задля якоi я й стою на цiй лавi.
