скачать книгу бесплатно
– Авжеж, неправильно! – пiдтримав його слуга.
– Та не сперечаймося, – мовив Вiтiко, – якось воно буде.
– Так, так, – погодилась прислуга.
Потiм слуга подав Вiтiко руку i вийшов iз кiмнати.
Тим часом настав вечiр. Вiтiко з допомогою Мартина доглянув коня, поiв трохи юшки, яку принесла Люсiя, замкнув дверi свiтлицi, коли Мартин уже пiшов, i лiг спочивати в кiмнатi на ялицевому ложi.
Наступного дня вранцi, тiльки-но засiрiло, Вiтiко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снiгу. Мартин сказав, що так, i привiв шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобiт Вiтiко вибрав собi пару мiцних шкiряних чобiт iз високими халявами, заплатив за них i одразу взувся. Споживши снiданок, який Люсiя приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вiтiко, коли сонце вже показалося над сосняком, що рiс на схiд вiд села, вийшов iз кам’яницi й вирушив на прогулянку. Вiн пiшов вузенькою стежкою до хат, пройшов мiж ними нагору, проминув церкву i став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Вiн не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снiгу. Вiтiко йшов помiж синюватих кущiв ялiвцю, якi де-не-де визирали з-пiд снiгу, i зрештою добувся до червоного хреста. Там вiн проказав коротеньку молитву, а потiм роззирнувся. Коло його нiг пiд горою лежало село зi снiговими покрiвлями хат i хижок. Із коминiв де-не-де курився дим. Далi внизу тягнулася видовжена бiла поверхня долини. Вiтiко знав, що там тече Влтава, але рiчки не бачив, усе було вкрите однаковим бiлим снiговим укривалом. Долину обступав густий лiс. На схiд вiд хатин не дуже далеко вiд них рiс сосняк. Далi на пiвдень вiд нього тягнувся широкий i могутнiй вкритий лiсом гiрський хребет, край якого, на вiдстанi, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вiтiко знав його дуже добре. То був лiс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, вiн стояв два роки тому з провiдником Флорiаном, а потiм спустився звiдти до Влтави i хат Фримбурка. Вiтiко довго дивився на лiс. Потiм глянув на пiвдень, на лiсову стiну, по той бiк вiд неi мав бути Айген, звiдки вiн вийшов разом iз провiдником Флорiаном. Потiм Вiтiко спрямував свiй погляд на захiд, на ще вищу лiсову стiну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому свiтлi, десь там будо Чорне озеро, на яке вiн iз Вольфом дивився зверху i про iснування якого з такоi далечiнi навряд чи можна було здогадатися. На пiвночi дуже близько до своеi гори Вiтiко бачив лiсову завiсу, крiзь яку проiхав учора верхи i за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому вiн вiдвiдав iз наказу князя Собеслава i яку знову тепер покинув.
Вiтiко, вволю насолодившись краевидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайнi слова, i слiпучими снiгами став спускатися вниз.
Наблизившись до хат, вiн пiшов до маленькоi кам’яницi, що стояла коло церкви, зайшов усередину i ступив до кiмнати. Там перед грубою книжкою сидiв старий iз сивою бородою. Коло грубки сидiла i пряла стара жiнка.
– Радий бачити вас, вельмишановний пане, – промовив Вiтiко, – я зайшов до вашоi кiмнати, щоб привiтати й вiдвiдати вас.
– Агов, Вiтiко, – сказав старий, пiдводячись, – ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний i свiжий! Щиро вiтаемо тебе!
Бабуся встала вiд прядки, протерла своiм синiм фартухом стiлець i подала гостевi, щоб вiн сiв. Вiтiко сiв.
– Тож ви й досi парох у Планi? – запитав Вiтiко старого.
– Так, я ще й досi тут, – вiдповiв старий, – i хотiв би й лишатися тут, а невдовзi й померти як парох Плани. Ви б бо знаете мою сестру Анну?
– Авжеж, – вiдповiв Вiтiко i глянув на пряху. Жiнка вiдповiла йому приязним поглядом синiх очей.
– Плана – дуже гарне село, – похвалив парох. – Воно чудово розкинулось у лiсi й мае велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемiя ще дотримувалася поганства, тут жили двое християн-вiдлюдникiв, якi обробляли латку землi, що через те й дiстала назву Горнi Плана, i поширювали християнське вчення. Через те тут i церкву збудували, вона дуже давня. Численнi вiдлюдники у великому i широкому лiсi були першими проповiдниками християнського вчення в цьому краi. Ви надовго сюди приiхали?
– Можливо, пробуду тут довше, нiж звичайно, я ще не знаю, – вiдповiв Вiтiко.
– Тодi ви часом i до мене зазирнете i дозволите, щоб i я вiтав вас у вашому домi, – промовив парох.
– Буду заходити, i для мене буде радiстю бачити вас у себе, – сказав Вiтiко.
Стара Анна, що була вийшла з кiмнати, тепер повернулася i принесла на тарелi хлiб, сiль i пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вiтiко на стiл i проказала:
– Ласкаво просимо почастуватись!
Вiтiко взяв скибку хлiба, посолив i став iсти. Потiм ковтнув iз келиха. І одразу пiдвiвся, щоб iти.
Старий парох зняв баранячий кожух iз цвяха на стiнi, вдягнувся i вивiв Вiтiко з дому.
Трохи нижче вiд дому пароха Вiтiко проходив повз кузню. Там пiдковували коня. Вiтiко пiдiйшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потiм розмовляв iз ковалем i власником коня про коня i про деякi iншi речi.
Вiтiко розмовляв отак iз багатьма чоловiками i жiнками, що, коли вiн проминав iхнi оселi, виходили привiтати його.
Опiвднi Мартин, Люсiя i Раймунд уже мали iсти разом iз Вiтiко за великим столом у свiтлицi.
Пополуднi Вiтiко поiхав на своему конi на схiд у лiс i за двi години повернувся.
Увечерi, коли коня вже доглянули, а Раймунд i Люсiя впоралися з доглядом худоби i Люсiя занесла молоко з хлiва в комору, на свiтнику коло стiни завдяки повним сосновим шишкам горiв такий яскравий вогонь, що сяяла вся кiмната. Мартин, Раймунд i Люсiя мали приходити до свiтлицi, щоб сидiти там увечерi, як вони звичайно й сидiли, коли не було Вiтiко. Треба було пускати до хати навiть Мартинового сiрого смугастого пса. Люсiя пряла коло свiтника, Раймунд трохи далi лагодив цiп, а Мартин сидiв без роботи на лавi коло печi. Вiтiко сидiв на стiльцi. Собака лягав пiд стiл.
Пiсля сьомоi години вечора до покою зайшов чоловiк у кожуху, смушковiй шапцi, грубих бiлих вовняних штанах i важких чоботях.
– Слава Богу! – проказав чоловiк.
– Дякувати Богу! – вiдказали присутнi.
– Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! – зрадiв Вiтiко. – Мене страшенно тiшить, що ти вiдвiдав нас! Як там твое мистецтво?
– Агов, Вiтiко, – вiдповiв чоловiк, – тож ви ще пам’ятаете мене! – А як мистецтво? Весiль уже майже немае, а на танцях музик щораз бiльше стае. З рiпи на своему полi я можу жити краще, нiж iз мистецтва.
– То живи тепер i з рiпи, i з мистецтва, – мовив Вiтiко.
– А що вас привело до нас узимку? – запитав чоловiк.
– Так склалося, – мовив Вiтiко.
– А ви тепер побудете в нас довше, нiж ранiше? – запитав чоловiк.
– Як складеться, я й сам ще не знаю, – вiдповiв Вiтiко.
Поки точилася розмова, Мартин поклав на стiл буханець чорного житнього хлiба та нiж, поставив сiль. Чоловiк сiв за стiл, вiдрiзав собi скибку хлiба, посипав сiллю i iв.
Потiм вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, i тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пiшов у широкий свiт, i тих, хто прагнув вiйни у внутрiшнiх землях, щоб пiти туди i розжитися здобиччю. Розмовляли про рiльництво, плекання худоби, про те, що дiеться в лiсi, i загалом про те, що е нового у свiтi, та про iнше.
Коло дев’ятоi години чоловiк пiдвiвся, побажав на добранiч i пiшов. Люсiя винесла з покою прядку, Мартин iз собакою i Раймундом пiшли спати, а Вiтiко вмостився на своему ялицевому ложi, лишивши дверi з кiмнати до покою вiдчиненими i давши дотлiти сосновому полiну на свiтнику.
Наступного ранку Вiтiко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину i лiс, дiм, у якому вiн жив, i свое господарство. Оглянув два запряги волiв, корови, вiвцi, свинi, птаство, а також клунi, дровiтню, возiвню, комору i льох. Потiм пiшов до трьох найближчих сусiдських хат i провiдав iхнiх мешканцiв. Поiвши, знову поiхав на своему конi в лiс. Пополуднi наказав, щоб прийшов кравець, i замовив собi вбрання з грубоi бiло-сiроi вовняноi тканини, яке можна було б виготовити i одягати в лiсi. Через Мартина придбав собi й сiру повстяну шапку.
Увечерi в освiтлений покiй до Вiтiко прийшло четверо чоловiкiв у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин i тесля Давид. Мартин знову поставив перед гiстьми хлiб та сiль, i вони iли, як i Том Йоганнес учора. Люсiя сидiла коло свiтника i пряла, Раймунд нарiзав iз букових колод довгi скiпки, Мартин плiв широкий пояс, Вiтiко також. Як i вчора, розмовляли про рiзнi речi, а близько дев’ятоi години гостi попрощалися й пiшли додому.
Третiй день був приблизно таким самим, як i два попереднi.
Четвертого дня десь опiвднi до кам’яницi пiд’iхав на винохiдцевi якийсь чоловiк. Вiн був у дуже бахматому темно-бурому вбраннi й пiдперезався шкiряним поясом. На головi мав чорну смушкову шапку, що закривала вуха й потилицю. Вiн сидiв на винохiдцевi помiж двох в’юкiв iз невичинених борсучих шкур. Коли вершник заiхав на подвiр’я, Вiтiко i Мартин вийшли з дому. Прибулець спiшився i мовив:
– Вiтiко, Бореш щиро вiтае тебе, тут нiчого не бракуватиме!
– Добре, – мовив Вiтiко. – Коли ти виiхав iз замку Гости?
– Дев’ять днiв тому, – вiдповiв чоловiк. – Снiг дуже заважав менi iхати.
– Але ти щасливо добувся, – всмiхнувся Вiтiко. – Раймунд допоможе тобi вiдв’язати в’юки, а ти заведи коня до стайнi й заходь до покою, тобi треба покрiпитись.
Мартин гукнув Раймунда, а коли той прийшов, вони вiдв’язали в’юки вiд коня i Раймунд занiс iх до кiмнати Вiтiко. Вiтiко пiшов за ним. Чоловiк завiв коня в стайню i пiшов до покою. Там вiн скинув свое вовняне верхне вбрання, смушкову шапку i сiв за стiл. Йому подали пиво i хлiб.
Вiтiко пiшов у кiмнату, невдовзi вийшов i тримав у руцi зашитий у лисячу шкуру пакуночок.
– Ось рiч, що була замотана в одному з в’юкiв, я не знаю, що це, – мовив вiн.
– Усе гаразд, – вiдповiв чоловiк. – Бореш дав менi i сказав, що я повинен дуже пильнувати цю рiч, тому я й замотав ii у в’юк.
Вiтiко розрiзав шов, i показався поганенький пояс iз лисячого хутра. Пояс мав залiзнi пряжки й був пiдшитий шкiрою. Вiтiко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папiрець, на якому рукою Бореша були написанi слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покiйного князя якусь князеву рiч, тож i тобi, Вiтiко, даруе пояс, який князь одягав у саксонському походi, вона даруе його тобi, бо князь сказав, що ти в тому походi засвiдчив свiй розум, i дае ще й тому, що князь сказав, що ти iздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».
Вiтiко якийсь час тримав пояс у руках i розглядав його. Потiм пiшов у кiмнату й поклав його до скринi. Пiсля цього розкрив грубi в’юки i дiстав складенi речi. Там були одяг i спорядження вершника. Вiтiко склав усе в скриню, де вже лежав пояс. Потiм вийшов у свiтлицю й мовив:
– Усе гаразд. Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобi потiм винагороду, i ти знову зможеш рушити в путь.
– Коли ваша ласка, я вiдпочину один день, а потiм вирушу назад, – мовив чоловiк.
– Роби, як тобi до вподоби, – погодився Вiтiко. – А де тепер ясновельможна княгиня?
– У замку Госта, – вiдповiв чоловiк.
– Отже, вона ще досi в замку, де помер ii ясновельможний князь, – вiдзначив Вiтiко.
– Вона спить у покоi, де помер ii ясновельможний чоловiк, – повiдомив посланець.
– А хто коло неi? – запитав Вiтiко.
– Їi малi дiти.
– А де Владислав? – запитав Вiтiко.
– Утiк до Моравii, бо боiться нового князя, – вiдповiв посланець.
– Їi бiль уже стишився? – розпитував далi Вiтiко.
– Так, – пiдтвердив посланець, – вона вже навiть не згадуе.
– А вона довго перебуватиме в Гостi?
– Не знаю, – вiдповiв посланець.
– Гаразд, – зiтхнув Вiтiко i замовк.
– Я маю ще лист вiд Бореша, – мовив посланець.
– Що ж, давай його.
Посланець розстебнув свiй камзол, дiстав звiдти сiрий папiр, розгорнув його й подав паперовий пакуночок, перев’язаний рожевим шнурком i запечатаний воском. Вiтiко розгорнув складений лист, прочитав написанi рядки й проказав:
– Я напишу вiдповiдь.
Вiтiко пiшов до своеi кiмнати.
Посланець i цей день, i наступний гостював у кам’яницi. Спати вiн лягав на сiно в стайнi, де стояв його кiнь. Уранцi третього дня вiн уже готувався до вiд’iзду. Отримав вiд Вiтiко винагороду i взяв лист до Бореша. Потiм у своему бурому вбраннi та чорнiй смушковiй шапцi поiхав вузенькою, протоптаною в снiгу стежкою до хат, далi вгору мiж хатами, проминув гору з хрестом i лiсовий схил, по якому шiсть днiв тому приiхав Вiтiко.
Пiсля вiд’iзду посланця в кам’яницi все знову було так, як i ранiше. Вiтiко вдягав уже пошите бiло-сiре вовняне вбрання, а на голову – сiру повстяну шапку. Вбрання складалося зi свити з застiбками i штанiв, поверх яких взували чоботи. Вiтiко тепер щодня одягався так. Разом iз Мартином вiн порядкував домашнiми справами, радився з ним, наказував зробити те або те i сам багато працював. На своему конi вiн щодня майже iздив години на двi до лiсу. Крiм того, iздив i в гори, i в долини та дослiджував iх. Часто виiздив на Кржижову гору, де стояв хрест, i оглядав околицi. Свого коня Вiтiко доглядав сам iз допомогою Мартина.
Увечерi, коли у свiтнику палахкотiв вогонь, завжди сходилися чоловiки. Тепер iнколи навiдувалися ще й коваль Петер Лауренц, муляр Пауль Йоахiм, полотняний ткач Адам, шинкар Захарiя, а також Матiас, Норберт, Якоб та iншi. Коли в свiтлицi у Вiтiко вiдбувалися посиденьки i сходилися з прядками дiвчата та жiнки, щоб прясти за розмовами, заходили ще й парубки та юнаки, скажiмо, гiрник Фiлiп, Маз Альбрехт, рожевощокий Урбан, що був родичем коваля Лауренца, Вiт Грегор, цимбалiст Ламберт, Вольфганг, Андреас, дудар Августин i багато iнших. Інколи спiвали дiвчата, iнколи хлопцi, iнколи дiвчата з хлопцями разом або по черзi. О дев’ятiй годинi вечора всi розходилися.
Не раз увечерi Вiтiко заходив до якоiсь iншоi хати, i так само й Мартин, слуга Раймунд i Люсiя, коли йшла до когось прясти. Тодi Вiтiко iв хлiб та сiль, що ними частували його, сидiв у свiтлi свiтника й розмовляв iз чоловiками або жiнками, присутнiми в домi. Інколи вiн навiдував прядильнi посиденьки, сiдав помiж спiвакiв i спiвачок, якi пряли, i хвалив якусь пiсню або ганив, якщо вона не подобалася йому. Вiн приглядався до розваг, скажiмо, коли були танцi i скрипаль вигравав на скрипцi, дудар грав на дудi, цимбалiст – на цимбалах або коли люди ковзались на кризi, iнколи вiн i сам брав участь у тих розвагах. Вiтiко провiдував одного за одним усiх жителiв села, а коли йшов по вулицi i здибався з кимсь або коли гуляв десь пiшки чи верхи i бачив кого-небудь, хто, скажiмо, вивозив на грубих дощаних санях гнiй на поле, або вiз лiс додому, або йшов кудись на роботу чи в лiс, то зупинявся коло нього й розмовляв. Вiтiко часто навiдувався до сивого пароха, та й парох часто ходив до нього. У святковi днi Вiтiко ходив до церкви, де збиралися всi селяни, а також люди з багатьох хатин, захованих у навколишнiх лiсах.
Вiтiко спостерiгав, як працюють селяни, намагався з’ясувати, як вони зберiгають своi припаси i розподiляють iх для споживання, як вирощують свiйських тварин i виготовляють рiльницьке знаряддя: плуги, борони; а також ткацькi верстати, шаплики, цебра, кошики тощо, як вони з допомогою сокири, пилки та молотка опоряджують своi хати або найлегшим способом пiдвозять до них на санях лiс, який рубають узимку; як iз допомогою нечисленних ремесел вони задовольняють усi iншi потреби свого життя.
Вiтiко брав участь у спiльних роботах, коли, наприклад, треба було прокласти дорогу крiзь снiг, або знайти стежку i позначити ii тичками, бо стара стежка разом з ii тичками вже десь зникла, або вирушити на лови, щоб уполювати вовка або якогось iншого звiра, чи вжити заходiв, щоб дикi тварини не заходили в село.
Вiтiко брав участь i в iнших громадських справах, скажiмо, в нарадах та iнших спiльних дiях.
Отак минав час, iнодi свiтило яскраве зимове сонечко, iнколи лютувала заметiль, справжня буря, а iнодi зимовий туман чiплявся за гiлля ялиць.
Днi подовшали. Сонце вранцi набагато ранiше сходило над соснами, а ввечерi синя поверхня озера ще довго вiдображувала золото небес. Уже не чулося вовчого виття, натомiсть лунали крики оленiв, заклики глухарiв, швидкий спiв перших жайворонкiв.
Лiси втратили свiй снiговий покрив i вже почорнiли, снiг струмками збiгав iз гiр у долини, аж поки вже нiде не виднiло жодноi бiлоi латки. На довгастiй поверхнi долини луки простиралися тiльки в ii нижнiй частинi, де серед блiдоi зимовоi трави яснiла синя стрiчка Влтави. Вище вгорi тягнулися бурi смуги зораних ланiв, а то й зеленi, де росла озимина, далi вже рiс лiс.
Почалися веснянi роботи, i Мартин та Раймунд подалися зi своiми воловими запрягами в поле, iм допомагали наймити, Вiтiко теж був там i докладав, де виникала потреба, рук, аж поки луки i лани стали доглянутi й можна було приглядатись, як тихо ростуть трави i збiжжя.
Озимина була висока й зелена, прокльовувалась ярина, луки темнiли зеленню, лiсовi черешнi, що родили влiтку маленькi чорнi ягоди, вкрилися бiлим цвiтом, квiтнули терен i крушина, а також грушi, пiсля них лiсовi яблуньки, ялицi пускали новi свiтло-зеленi пагони i нарештi розпукли п’ятипелюстковi квiти свiтлих i темних лiсових троянд, якi росли серед чагарникiв та на узлiссях.
Сiльськi пастухи гнали своi стада i отари на верховини, де в лiсах помiж сосон та iнших дерев траплялися галявини, дiти гралися на сонечку, дiвчата спiвали тепер просто синього неба, несучи з лiсу свiжу пашу. Дiвчата не мали широких уборiв, як у внутрiшнiх частинах краiни, а одягали короткi спiднички зборками та фартухи, бiлi або червонi хустки на голову та плечi й часто заплiтали двi коси, якi поверх жилетки спускалися аж до спiдницi.
Коли минули веснянi роботи, а в чагарниках та помiж камiнням цвiли п’ятипелюстковi квiти диких троянд, Вiтiко одного разу, поснiдавши, взяв свiй шкiряний обладунок, одягнув його, осiдлав коня, послав за Бенедиктом, сином шинкаря Захарii, щоб той був йому за провiдника, i вирушив разом iз ним у схiдному напрямi в лiс. Бенедикт iшов попереду з довгою палицею, Вiтiко iхав за ним. Пiд соснами вони добулися аж до найвищого гребеня. Потiм буковим лiсом i помiж ялиць знову спустилися в долину, де дзюрчав струмок. Вiтiко побачив козулю, що пила воду, i оленя неподалiк вiд неi. Разом iз провiдником вiн перейшов струмок. Лiс тепер став полого пiднiматися вгору, вийшовши нагору, вони опинились на пласкiй височинi. Там уже не було високих дерев, траплялися тiльки невисокi й тоненькi хирнi сосни, подекуди взагалi не виднiло жодного дерева. Стелилась сiра й суха трава, а земля, що де-не-де проступала, мала темну попелясто-сiру барву.
– Тут дивний грунт, – пояснив Бенедикт, – коли змастити ним осi колiс до воза, колеса крутяться так м’яко, наче змащенi жиром.
– Треба дослiдити цей грунт, – мовив Вiтiко.
– Авжеж, треба, – погодився Бенедикт.
Вони йшли вздовж височини, сонце, здавалося, свiтило за товстим запиналом хмар. Дiйшовши до краю височини, почали спускатися вниз. Там знову почався високий лiс, полого спускаючись у долину. Оскiльки вже сутенiло, Вiтiко спiшився i вiв коня за собою. За годину вони вийшли на вiдкрите мiсце i почули в лiсi чийсь крик. Зупинилися, всюди стояла тиша. Аж раптом знову пролунав крик. Вiтiко i Бенедикт стояли й далi. Те мiсце було дуже дивним. Полискувала вода в струмку пiд мiсяцем, блищала трава навколо води, блищали й вiдображенi в нiй кущi, серед них височiли темнi виступи, скидаючись на покрiвлi, а вгорi виднiв мiсяць помiж жовтавих хмар. На узлiссi стояли три постатi, вбранi в широкi убори, натягнутi аж на голови. Здаеться, то були жiнки. В лiсi знову пролунав крик, потiм знову запанувала тиша. Згодом крик пролунав ще раз, але тихiше, потiм почувся спiв немов багатьох голосiв. Спiв був спокiйний i повiльний. Невдовзi спiв урвався i настала тиша. Потiм залунав знову.
– Це якiсь поганськi обряди, – тихо шепнув Бенедикт Вiтiко. – Певне, помер хтось. Цього не можна робити на могилi, бо священик заборонив, тому люди йдуть у лiс i справляють обряди там. Я знаю цей спiв, моя бабуся не раз спiвала отак, а одного разу я навiть чув цей спiв у лiсi над Горецом.
– А хiба цим людям не давали настанов? – запитав Вiтiко.
– Вони ж роблять це потай, – вiдповiв провiдник, – i нiчого не розповiдають, щоб iх не покарали iхнi боги.
– Тодi мають, звичайно, прийти новi поколiння, якi забудуть грiхи давнiх, – зауважив Вiтiко.
– Так воно й буде, – погодився провiдник.
Спiв припинився, знову залунав i нарештi замовк остаточно. Вiтiко зi своiм провiдником ще трохи постояли. Згодом до тих жiнок пiдступили постатi з лiсу. Вони теж були закутанi в широкi убори й пiдперезанi поясом. Серед них були чоловiки i жiнки. Вони зупинялися коло жiнок, i iх ставало дедалi бiльше. Потiм усi розiйшлися. Дехто пiшов униз стежкою на узлiссi, по якiй Вiтiко i його провiдник мали йти далi, iншi пiшли назустрiч Вiтiко i пройшли в лiсi повз нього. Однi проминали його мовчки, iншi вiталися:
– Слава Спасителю!
– Слава Спасителю! – вiдповiдали Вiтiко i його провiдник.
