скачать книгу бесплатно
– Ходiмо на Унчин.
Хлопцi спустилися зi скелi i пройшли невелику вiдстань на пiвнiч. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопцi пiднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вiтiко побачив перед собою вищi та дальшi гори Богемii, нiж зi скелi Трьох Сiдал, побачив i новi лiсистi схили, але далi в глиб краiни вже нiчого не бачив.
– Ходiмо на Блекенштайн, – промовив вiн.
Хлопцi спустилися i пiшли в схiдному напрямi. Йшли крiзь низькорослi ялицi, через корiння, болота, камiння i кущi жерепу. Години за двi дiйшли до височини й вибрались на неi. Зупинились на гребенi, й Вольф сказав:
– Ми на Блекенштайнi.
Звiдти Вiтiко i Вольф бачили широкi й далекi простори на схiд i на пiвнiч, але там були тiльки лiси. В багатьох мiсцях виднiла рiчка Влтава, тьмяно полискуючи в сяевi небес. Вiтiко зацiпенiв i прикипiв очима до Влтави.
Вольф показав рукою лiворуч i мовив:
– Отам угорi, де круто загинаеться лiс, ми б побачили, якби не було лiсу, гору з багатим камiнням. Там е каменi, в яких знаходять золото. Золото спливае з водою i у Влтаву, де воно е серед пiску, i його можна вимити звiдти. Там тепер на горi збудували хатинки й хочуть видобувати багате камiння. Далi внизу ми б побачили Вiмперк, якби не отой зубчастий лiсистий гребiнь. А просто отут унизу – долина Єленi, де з озера витiкае струмок. А потiм вiн тече вниз, але через густий лiс його не видно. А отам, прямо, – Горнi Плана. Якби не лiс перед нами, ми б побачили там далi лiс святого Хоми, а ще далi вже немае нiчого, крiм неба.
Пiд час пояснень провiдника Вiтiко стояв i дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потiм обернувся, щоб iти.
– А отут близенько е ще Чорне озеро, – розповiдав далi Вольф.
Хлопцi вiд мiсця, де стояли, пiшли ще трохи на схiд i водночас униз. Невдовзi вони опинились на верхньому краi прямовисного урвища, що нижчав iз протилежного боку, а пiд iхнiми ногами мiж скелями i лiсами лежало, немов у норi, темне озеро. Лiс обступав його з усiх бокiв, а на його поверхнi не виднiло нiчого живого. На березi пiд прямовисними скелями валялися поваленi вiтром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, i довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся i приготувався йти далi.
Хлопцi пiшли тепер вiд краю урвища на пiвдень, якраз у тому напрямi, де мав стояти дiм, до якого хотiли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзi побачили край поля, де стояв дiм Генрiха.
Вiтiко, коли вони вже пiдходили до дому через лани, хотiв дати винагороду своему провiдниковi. Але той вiдмовився:
– Вiд вас я не вiзьму нiчого.
– Якщо ти вiдмовляешся вiд усiх грошей, тодi ти нiколи не матимеш коня, – зауважив Вiтiко.
– Ви лише подумайте, що сьогоднi ми ходили з вами разом, – мовив Вольф, – i менi цього досить.
– Я думатиму ще й про те, – додав Вiтiко, – що ти дуже добрий провiдник.
– А я – про те, що ви так добре ходите по лiсу, як мало хто здатний.
– Я навчився, – вiдказав Вiтiко.
Тим часом вони вже пiдiйшли до будинку. Вiтiко вiддав провiдниковi палицю i сказав:
– Красно дякую тобi, Вольфе, я нiколи не забуду, яким вiдданим був ти менi сьогоднi.
– Отак найкраще, – всмiхнувся Вольф.
Сказавши цi слова, вiн узяв палицю й пiшов за рiг будинку. Вiтiко зайшов у залiзнi дверi й пiшов у залу. Там були Генрiх iз дружиною й Берта, а крiм того, ще й дiвчина з ясно-жовтими косами, яка спiвала разом iз Бертою. Вiтiко запропонували стiлець. Вiн сiв. Служниця принесла вино i хлiб.
– Сподiваюся, ви добре прогулялись i мiй провiдник дбав про вас, – мовив Генрiх.
– Я добре прогулявся, а ваш провiдник неоцiненний, – похвалив слугу Вiтiко.
– А тепер почастуйтеся трохи i спочиньте, – припросила Вюльфгiльта.
– Шановна панi, я таки почастуюсь, – вiдповiв Вiтiко, – а от iз вiдпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати вiдпочинку, а час змушуе мене пiти до мого притулку й подбати про коня.
Вiтiко взяв трохи хлiба й поiв, потiм випив келих вина. Одразу пiдвiвся i сказав Генрiховi:
– А тепер я дякую вам за гостинне прийняття i, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.
– Я ще трохи проведу вас, – пiдвiвся Генрiх.
– А вам, шановна панi, – звернувся Вiтiко до Вюльфгiльти, – я кажу спасибi за вашу турботу i працю.
– Господь, Вiтiко, благословив ваше перебування в нас, i нехай вiн дасть вам щастя i честь, – побажала жiнка.
Потiм Вiтiко звернувся до Берти:
– Бувайте здоровi, Берто, i будьте веселi та радiснi!
– І ви, Вiтiко, – сказала дiвчина. – Щасливоi подорожi!
– Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви спiваете, як навiдаюсь iншого разу, – мовив Вiтiко.
– Можливо, якщо ви думаете i спiваете так, як лiс, – заявила дiвчина.
– Це мене тiшить, – усмiхнувся Вiтiко, – бо, хоч i не вмiю спiвати, я думаю так, як лiс.
Потiм уклонився Трудi й мовив:
– Бувайте здоровi, i дякую вам за спiв, який я почув усупереч вашiй волi.
– Бувайте здоровi! – зашарiлася дiвчина.
Пiсля цих слiв Вiтiко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вiнок.
Генрiх пiшов iз Вiтiко по дорозi, а потiм далi аж до червоноi каплицi. Там вiн сказав:
– А тепер ми розстанемось. Щасливоi вам дороги, а коли знову потрапите в цi краi й побачите бiлий дiм, вiдвiдайте його.
– Якщо небу буде вгодно, я не промину, – вiдповiв Вiтiко.
– А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, – пообiцяв Генрiх.
– Ще раз дякую, – подякував Вiтiко.
– З Богом! – попрощався Генрiх.
Вони розлучилися, Генрiх пiшов на пiвнiч, Вiтiко – на пiвдень. Широкий шлях закiнчувався разом iз лукою, i Вiтiко пiшов далi вузенькою стежкою, що привела його до Мiхелю. Зайшовши в дiм вугляра, вiн одразу подався до свого коня. Потiм усi повечеряли, як i вчора, а згодом Вiтiко лiг спочивати в тому самому лiжку.
Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вiтiко вже сидiв у нижньому вбраннi за столом у кiмнатi вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вiтiко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайнi, де дбав про коня, потiм одягся i поiв разом з усiею родиною юшку з молока та борошна.
– А тепер я дякую вам, добрi люди, за ваше дружне прийняття, – мовив Вiтiко.
– Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, – попросив вугляр, – то розкажiть йому, що ми приймали вас тут.
– Розповiм, – пообiцяв Вiтiко.
– Вiд Мiхелю далi йде гiрська стежка, – розповiдав вугляр. – За чотири години повiльноi iзди ви будете в Айгенi. В першому домi з червоними балками вас чекатиме дядько Флорiан. Вiн подбае про вас i вашого коня i проведе вас до Фримбурка.
– Добре, – кивнув головою Вiтiко, погладив дiтей по щоках i дав кожному блискучий пфенiг. Потiм попросив привести коня. Вугляр привiв коня пiд дверi.
– Щоб вам судились справдi великi справи! – побажала жiнка.
– Як захоче Господь, – вiдповiв Вiтiко й подав iй руку. Потiм подав руку й чоловiковi. Перевiрив збрую на конi й мовив: – Дякую вам ще раз! – i поiхав.
– Їдьте з Богом! – крикнули люди.
Вiтiко поiхав до Мiхелю, перейшов брiд i поiхав далi гiрською стежкою на схiд.
Дивлячись праворуч, вiн бачив довгий лiсовий покрив широкоi гори, лiворуч бачив лiс зi скелею Трьох Сiдал, Блекенштайн i дальшi гори на сходi. Мiхель дзюрчав поряд iз вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, i тодi Вiтiко був змушений пускати коня ступою.
Вiн iхав повз гостроверху, вкриту лiсом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святоi Гульдрiки, а потiм проминав по лiву руку вiд себе великий лiс, який називали Хохфiхт.
На шляху Вiтiко ще до полудня лiси подiлила долина, з’явилися луки i лани, i вiн пiд’iхав до хати, що стояла край стежки. Хата була дерев’яна, а ii крокви, пофарбованi в червоний колiр, далеко вiдступали вiд стiн. Вiтiко зупинився. З хати вийшов чоловiк у сiрому вбраннi з сивою бородою.
– Це таки Айген? – запитав Вiтiко.
– Так, а я Флорiан, дядько Маргарити, дружини вугляра Матiаса, – вiдповiв чоловiк.
– А я той, кого ти чекав, – мовив Вiтiко, спiшився i за вказiвкою старого повiв коня до клунi. Там кiнь отримав свiй полуденний харч, пообiдав i Вiтiко за дощаним столом перед домом господаря.
Вiтiко пробув там двi години, потiм загнуздав коня, заплатив за гостину i поiхав далi в супроводi старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкiрянiй шапцi, грубих штанах i великих чоботях.
Неподалiк вiд дому, де спочивав Вiтiко, вони побачили ще кiлька дерев’яних хатин iз луками та ланами. Потiм дорога знову повернула в лiс.
Ще двi години подорожнi йшли вздовж Мiхеля. Інколи по дорозi траплялася хижка зi шматком викорчуваного лiсу, або осiдок вугляра, або дiлянка вирубаного лiсу з хижкою лiсорубiв, або навiть хатинка з тартаком. Коли вони пiдiйшли до гори, яку називали горою святого Освальда, i провiдник Вiтiко повернув до великого лiсу, що всякчас тягнувся по лiву руку вiд них, вони зайшли в густий лiс, де не було жодноi вiльноi вiд дерев латочки. Мандрiвка в тому лiсi тривала понад двi години, стежка вела подорожнiх у пiвнiчно-схiдному напрямi i завжди трохи вгору. Помiж грубезними i вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало свiтла, землю вкривало почасти камiння, почасти чагарники, почасти зеленi тiньовитривалi рослини. Жодне з тих дерев ще нiколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревинi, проте чимало дерев попа?дало вiд старостi або ж були ураженi блискавками, iнших ушкоджень не було видно, бо навiть вiтри не могли проникнути в глиб тих лiсiв.
Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожнi вийшли на гребiнь лiсiв, i там простерлася вiльна вiд дерев мiсцевiсть. Не було навiть кущiв, тiльки низенька трава i великi гранiтнi брили. Вiтiко iхав угору стежкою помiж камiнням, аж поки виiхав на височину, а потiм на пагорб, що височiв над верхiвками всiх дерев, якi росли нижче. Там вiн зненацька зупинився, i його очi мали змогу оглядати широкi i далекi простори. Вiн глянув на пiвдень, на Баварiю, що синiла своiми лiсами, луками i вiдкритими мiсцями аж до ще синiших Альп, де чимало гiрських лук полискували снiгом. На сходi вiн бачив Австрiю з синiми луками, лiсами i полями, там правив молодий Леопольд. Вiтiко оглядав величезний край, а коло його нiг стелився лiс, у якому вiн виiхав на вершину, а також iншi лiси. А коли Вiтiко повернувся на пiвнiч, лiс, на гребенi якого вiн стояв, тягнувся далi не менш густий i неозорий, нiж той, по якому вiн iхав нагору. А нижче текла Влтава, але виднiли вже не короткi вiдтинки, як учора, а довгi звиви, що тяглися вiд лiсiв на верховинах униз у долини. По той бiк рiчки лежала Богемiя, вкрита гарними лiсами, i знову лiсами, а потiм рiвнинами, де чергувалися лiси i поля, що давали поживу людям. Вiтiко бачив лiс, у якому вiн стояв учора, лiс, у якому було Чорне озеро, а далi знову сутенiли лiси. Та й на схiд тягнулись лiси i лiси.
– Тут мала б стояти королiвська фортеця, – мовив Вiтiко.
– Так, а мiг би жити i якийсь високий пан, – додав Флорiан.
– Цей лiс набагато бiльший, густiший i непрохiднiший, – зауважив Вiтiко, – нiж лiс коло будинку Генрiха пiд Трьома Сiдалами, i тут вiн широкий, вiльний i пишний.
– Тут колись уже щось було, – мовив Флорiан, – не житло, а якась свята споруда, мiсце для молитви. Тут на найвищому мiсцi в хатинi з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давнiх часiв, коли в Лiсовому краi панувало ще багато християнських володарiв. Тут жив могутнiй рiд. А потiм люди почали справляти тризни, якi тодi ще були поширенi в Богемii, святу будiвлю розiбрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанiвець, i тiльки це мiсце ще досi називають вершиною Хоми.
– А кому належить земля, на якiй ми тепер стоiмо?
– Князю Собеславу з Богемii, – вiдповiв Флорiан. – Вiн може порядкувати нею або подарувати ii, як йому заманеться.
– А в чиiй краiнi живеш ти? – запитав Вiтiко.
– Я людина князя Собеслава, – вiдповiв Флорiан. – У Рихновi внизу навпроти гори Освальда стоiть моя лiсова хижка з лукою i худобою. Ми на далекi гони не маемо сусiдiв i мусимо довго йти, щоб дiйти до Мiхелю. Проте ми не маемо над собою нiякого пана, крiм князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка мiститься за сiм годин ходу звiдси на рiчцi Мальше в тому напрямi, в який ви завжди дивитесь.
– Так, я дивлюся в тому напрямi, – мовив Вiтiко, – але ходiмо далi.
Вiн спрямував свого коня на стежку по той бiк пагорба вниз.
Подорожнi знову зайшли в лiс, що був не менш гарний i густий, нiж той, крiзь який вони виходили на гору.
Коли минула година i вже почало сутенiти, вони дiйшли до рiчки.
– Це Влтава, – пояснив Флорiан.
– Вiтаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе! – промовив Вiтiко.
Вiтiко i Флорiан перейшли Влтаву по мiсточку i пiдiйшли на тому боцi до невисокого й довгого пагорба.
– Це Фримбурк, – повiдомив Флорiан, – i тут ми заночуемо.
Вони вийшли на пагорб, де стелились луки i невеличкi лани, i побачили чимало хат. Усi вони були рубанi й мали широкi покрiвлi. Одна, проте, була з каменю i мала масивну круглу кам’яну арку ворiт. Флорiан повiв вершника до того дому, господар вийшов до них i завiв усередину.
У домi з круглою кам’яною аркою ворiт Вiтiко, старий i кiнь розмiстилися на нiч.
Коли зiйшло сонце, Вiтiко й Флорiан уже ладналися до дальшоi подорожi. Вiтiко попросив Флорiана провести його до краю лiсу, i той погодився. Вiтiко сказав, що хотiв би iхати вздовж Влтави, i тому вони знову повернулися до мiсточка й пiшли стежкою вздовж берега на схiд. Двi години вони пробиралися тим густим i мокрим низьколiссям. Потiм дiйшли до мiсця, де на березi рiчки здiймалися крутi скелi. Влтава клекотiла i вирувала серед порогiв. Флорiан i вершник видерлися на скелi, потiм знову пiшли лiсом, але по рiвнiй мiсцевостi. За годину вони дiйшли до мiсця, де Влтава вже не текла на схiд, а повертала на пiвнiч. А ще за годину дiйшли до мiсця свого полудневого спочинку. На березi Влтави стояло багато хат. До однiеi з них i зайшли подорожнi. Вiтiко побачив, що Влтава тут робить коло i одразу позаду нього виднiе довга петля. На тому круглому закрутi з пiвнiчного боку височiли кам’янi виступи, якi потiм тяглися вздовж петлi. Вiтiко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Вiн пильно оглядав те мiсце.
Спочивши двi години, подорожнi знову рушили на пiвнiч уздовж Влтави. Вкритi лiсом гори дедалi меншали та дрiбнiшали, чимало iх iз пiвнiчного боку були пологi. За чотири години подорожнi дiйшли до мiсця свого нiчного спочинку.
– Це Крумлов, – пояснив Флорiан, – i тут була б фортеця ще краща, нiж на Рожмберку, отому кам’яному виступi, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кiльце, потiм зовнi вiд першого – друге кiльце в зворотному напрямi, а потiм ще одне, найбiльше, знову в протилежному напрямi, i якраз на ньому стоiть скеля.
Флорiан повiв вершника до однiеi хати, що стояла в Крумловi.
Уранцi ще до сходу сонця Вiтiко вибрався на стелю i озирнув усе навколо. Потiм спустився, пiдготував коня i поiхав разом iз проводирем далi.
Порослi лiсом гори дедалi нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожнi за три години ходу вийшли на безлiсну рiвнину.
Вiтiко повернув коня i глянув назад на лiс. Потiм подякував провiдниковi й винагородив його. Провiдник пiшов на пiвдень назад у лiс, а Вiтiко поiхав верхи далi на пiвнiч.
2
Вони були безтурботнi й веселi
За три години iзди в пiвнiчному напрямi Вiтiко добувся до мiстечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду смiх i тупiт копит. Обернувся й побачив, як позаду iде кiлька гарних вершникiв. Повернув коня на край шляху i iхав ступою й далi, давши вершникам змогу обiгнати себе. З ним уже порiвнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбраннi на бiлому винохiдцi. Замiсть проминути Вiтiко вiн притримав коня й проказав:
– Ти, самотнiй вершнику, певне, iдеш завоювати Богемське князiвство!
Вiтiко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги i глянув на незнайомця. Той теж зупинився i витримав його оглядини. То був молодий i гарний чоловiк iз бiлявим волоссям i синiми очима. На головi вiн мав чорну шапку, на якiй стирчала орлина пiр’iна. В стременах виднiли важкi шкiрянi чоботи, а на червонiй перев’язi через плече висiв рiг. Його одяг був брудний, закурений i заляпаний болотом, по якому вiн, напевне, iхав. Поки Вiтiко дивився, над’iхала решта вершникiв. Усi були молодi i в гарному барвистому вбраннi. Бiльшiсть були в червонястому або червоно-брунатному, iншi в зеленому. Всi мали пiр’iни на шапках: чаплинi, пiвнячi й т. iн. Чимало мали мисливськi роги, всi були з мечами, а дехто мав один, а то й декiлька мисливських дротикiв. Їхнiй одяг теж був брудний, як i в чоловiка в яскраво-червоному вбраннi. Їх було кiльканадцять чоловiк.
– Якщо йдеться про завоювання Богемii, – вiдповiв Вiтiко, – тобi це вдасться набагато краще, нiж менi, бо ж у тебе такий почет, а я сам.
