скачать книгу бесплатно
– Гаразд, а тепер знову знiмiть шолом, – попросила дiвчина.
Вершник знову зняв шолом i поклав на те саме мiсце, волосся знову спало на шию.
– Якщо ви хочете йти на вiйну, – казала далi дiвчина, – як ви зможете лякати ворогiв, якщо у вас такий приязний погляд?
– А хто тобi сказав, що я йду на вiйну? – здивувався вершник.
– Я знаю, – вiдповiла дiвчина.
– Що ж, у моiй долi можуть бути i вiйни, – погодився вершник.
– Вiйна – це честь, – додала дiвчина.
– Вiйна дае честь тiльки тодi, коли це не грабунок i не насильство, – поправив вершник. – І ще бiльшу честь, коли захищаеш вiд ворогiв батька, матiр, брата, сестру, сусiда й народ i треба битись на смерть i життя. А до цього треба готуватися.
– Ви забули ще одне, що треба захищати.
– Що? – здивувався вершник.
– Свою дружину, – всмiхнулася дiвчина.
– Я не маю дружини i тому не подумав про це, – виправдався вершник, – але, якщо захищаеш увесь народ, то захищаеш i свою дружину.
– Нi, дружину треба захищати насамперед, – поправила дiвчина.
– Що ж, тодi ii захищають насамперед, – не сперечався вершник.
– А як ви будете поглядати, щоб ворогу було страшно? – знову запитала дiвчина.
– Не знаю, – вiдповiв вершник, – але дивитимусь так, як казатиме серце, i ворог зрозумiе. На тебе я дивлюсь приязно, бо приязно ставлюся до тебе.
– Ви кажете, до захисту треба готуватись, тож ви пiдготувалися? – запитала дiвчина.
– Я хочу бути вершником, – вiдповiв юнак, – i тому навчився дбати про коня i iздити верхи на ньому. Я вчився i нападати, i оборонятися, вчитимусь i на вiйнi й побачу, як командують загоном.
– Тож ви хочете бути проводирем? – запитала дiвчина.
– Якщо зможу, так, – вiдповiв вершник.
– А у вас гарний кiнь?
– Анi гарний, анi бридкий, – вiдповiв вершник, – але серед добрих вiн один iз найкращих. Вiн здоровий i дужий, розумний i вiрний. Я люблю його, i вiн любить мене i йде за мною.
– А якоi вiн мастi? – запитала дiвчина.
– Сивоi.
– А чому ви не маете нiякоi прикраси на головi, як iншi родовитi чоловiки? – запитала дiвчина.
– Я не високого роду, – вiдповiв вершник, – i шолом дуже дорогий менi. Бачиш, вiн iз лосиноi шкури, ця тварина живе далеко звiдси. Його й меч не проб’е.
Розповiдаючи, вершник пiдняв шолом i показав його дiвчинi. Вона оглянула i торкнулася пальцем м’якоi шкiри.
– А вам не дуже жарко, коли ви ховаете свое довге волосся в шоломi? – запитала вона.
– Набагато гарячiше, коли волосся коротке, – пояснив вершник, – але спека i холод чоловiковi мають бути байдужi. Всi давнi народи любили довге волосся, i воно захищае й вiд ударiв.
– А решта вашого одягу теж зi шкури тiеi тварини? – запитала дiвчина.
– Тiльки панцер, а решта з тоншоi шкiри, – вiдповiв вершник. – Дехто ставить ще металевi пластини, а в мене тiльки шкiра.
– Ви взяли з собою меч навiть у лiс, – проказала дiвчина.
– Я завжди маю його при собi, хiба що сплю вдома в безпечнiй кiмнатi, – пояснив вершник. – Меч – це водночас i меч, i щит.
– А вiн гарний? – запитала дiвчина.
– Дивись!
Вершник повернув пiхви до себе, дiстав меч i подав його дiвчинi. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу вiн.
– Ох, що за знаки! – вигукнула дiвчина.
– Це святий Петро з ланцюгом, – пояснив вершник, – бо ми маемо його за нашого святого покровителя: адже наш рiд походить iз Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, – прикраса.
– А ота iнша штука? – запитала дiвчина.
– Теж прикраса.
– Дуже гарне зображення, – похвалила дiвчина.
– Повинно бути гарним, – казав вершник, – а меч мае бути добре загартованим проти ударiв i тиску. Цього ти на ньому не побачиш.
– Авжеж, – кивнула дiвчина.
Вершник узяв пiхви, потримав iх i вклав меч усередину.
– А тепер, дiвчино, признавайся, як тебе звуть, – сказав вiн.
– Берта, – вiдповiла вона. – А вас?
– Вiтiко, – мовив вiн. – А скiльки тобi рокiв?
– Шiстнадцять, – вiдповiла дiвчина, – а скiльки рокiв вам?
– Двадцять. Я народився за дев’ять рокiв по тому, як убили богемського князя Сватоплука.
– Я й думала, що ви дуже молодi, – мовила дiвчина.
– І ти, Берто, живеш у лiсi?
– У лiсi, та ще й десь, – вiдповiла вона. – Я вже казала вам, що ми маемо трохи вище звiдси будинок. Там ще стоiть будинок батька подружки, що спiвала зi мною, бiльш нiчого.
– А церква у вас е?
– Церква стоiть за п’ять годин ходу звiдси у Фраюнгу, – вiдповiла дiвчина. – А коли вiд нашого дому пiднятися на сто крокiв угору, а потiм пройти пiвгодини до Мiхелю, де живуть вуглярi, там стоiть темно-червона висока дерев’яна хижка, а в хижцi е рiзьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Їi освятив епископ. Перед хижкою стоять низенькi лави, щоб можна було стати навколiшки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, i тi горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажiть менi щось про себе.
– Мiй рiд невiдомий, – вiдповiв вершник, – але не завжди був таким.
– А куди ви подастеся, коли завтра виiдете звiдси? – запитала Берта.
– У Богемiю, – вiдповiв вершник.
– У Богемiю? – здивувалася дiвчина. – А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генрiха?
– Тому, – пояснював вершник, – що на пiвднi Богемii жили в Лiсовому краi моi предки. За давнiх часiв, багато сотень рокiв тому, коли ще не було Нiмецькоi iмперii, а в краiнi франкiв, яка була дуже велика, панували смiливi мажордоми похилих лiтами королiв, один чоловiк iз роду князiв Урсiнi в Римi, якого, як i мене, теж звали Вiтiко, внаслiдок цькувань ворогiв, якi вдерлися в краiну, подався зi своею дружиною, дiтьми, родичами та вiйськовим почтом у пiвнiчнi краi i дiйшов аж до Дунаю. Звiдти вiн хотiв напасти на Богемiю. Але Воен, князь Богемii, первородний син князя Мнати, який був ще поганином i ненавидiв християн, вийшов з вiйськом назустрiч Вiтiко, завдав йому поразки й перебив майже всiх його людей. Тодi Вiтiко уклав iз князем Военом союз, вiн хотiв визнати його зверхнiсть i захищати Богемську марку вiд чужинцiв, якщо князь дозволить йому жити в лiсистих горах, куди вiн удерся. Князь дозволив, i вiдтодi Вiтiко жив на однiй горi в Лiсовому краю. Його рiд розмножився, став могутнiм i запровадив християнство, охрестивши в Регенсбургу чотирнадцятьох лехiв iз пiвдня Богемii задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемii. А потiм рiд знову занепав, став невiдомим, i я останнiй представник цього роду. Вiтiко посадив на горi, де вiн жив, дикi троянди, бо й на горi коло його дому в Римi теж росли дикi троянди. Всi предки давнього Вiтiко, яких можна простежити вiд часiв, коли в усьому свiтi ще не було Христа, садили дикi троянди, бо ж нiяких iнших ще не було, i всi його нащадки теж садили дикi троянди.
– Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди, – протягло мовила Берта.
– А ти часто береш цi квiти?
– Уряди-годи, – вiдповiла Берта.
– Просто диво, що такоi пори року ще цвiтуть троянди, – мовив Вiтiко.
– Я знайшла iх лише в затiнку i вставила у свiй обруч, – пояснила Берта.
– Тямиш! – похвалив Вiтiко.
– Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, – побажала Берта, – i нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб вiн дав вам провiдника до Трьох Сiдал, який покаже найкоротшу стежку.
– Гаразд, Берто, веди мене до батька, – погодився Вiтiко.
– Ви справдi хочете? – запитала вона.
– Хочу.
– Тодi ходiмо, – запросила дiвчина.
Запросивши, дiвчина пiдвелася, вершник одяг на голову свiй шкiряний шолом i теж пiдвiвся.
Обое пiшли узлiссям аж до мiсця, звiдки вийшли дiвчата. Там зайшли мiж дерева й побачили трохи далi другу дiвчину, яка спiвала разом iз Бертою. Коли Берта i Вiтiко пiдступили до неi, вона втекла й бiгла попереду них. Вiтiко помiтив тепер, що ii коси, звисаючи на темний одяг, мали свiтлий, майже ясно-жовтий вiдтiнок, тодi як Бертинi коси були каштановi. Але подруга мчала так швидко, що невдовзi вони вже не бачили ii. Вiтiко i Берта йшли пiд високими ялицями i помiж замшiлим камiнням. Пiднiмалися вгору.
Невдовзi обое почули, як дзюрчить струмок, що бiг, напевне, десь по лiву руку вiд них. Берта повернула тепер лiворуч i пiшла до струмка, який виднiв крiзь дерева внизу в глибокiй ущелинi. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямi, але краем урвища. Обое всякчас пiднiмалися вгору. Трохи згодом лiс порiдшав, i нарештi вони вийшли на вiдкриту мiсцевiсть. Перед ними стелилася лука, далi йшли лани, а за ними стояв великий бiлий будинок. За будинком лiс пiднiмався вгору, утворивши широку густу смугу. Зблизька годi було побачити гребiнь, до якого вiн пiднiмався, але на сходi з тiеi смуги виступали iншi гiрськi гребенi. Лука була очищена вiд кущiв i камiння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по нiй можна було б iхати навiть на возi. Пройшовши по стежцi досить далеко, Берта i Вiтiко, коли до будинку лишилося кiлькасот крокiв, пiдiйшли до мiсця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схiд до стежки. Дверi хижки були замкненi, але вгорi був отвiр, у якому виднiв образ Богородицi, розмальований золотою, червоною, синьою та iншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколiшки на одну лаву й помолилася. Потiм пiдвелася, й вони пiшли далi. З ущелини долинав клекiт струмка, та й недалеко вiд хижки з трави на луцi витiкав ще один струмочок i невдовзi спадав униз.
– А у вас тут багато чистих веселих джерел, – мовив Вiтiко.
– Тут е ще бiльше, праворуч i лiворуч, – сказала Берта, – вони течуть iз Трьох Сiдал та зi скель.
– А це той образ, про який ви розповiдали менi? – запитав Вiтiко.
– Так, це вiн, – кивнула головою Берта.
– А то ваш дiм?
– Так, дiм, – пiдтвердила дiвчина.
Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дiйшли до будинку.
На схiд вiд будинку лежав пiщаний майданчик, а на пiвдень – тягнувся сад. Будинок був дуже довгий. Був змурований iз каменю i побiлений вапном. Вiкна, що тягнулися рiвненьким рядочком, були захищенi залiзними штабами. Будинок був одноповерховий, але високий, i мав пласку покрiвлю з численних великих каменiв. На торцi будинку, що виходив на пiщаний майданчик, виднiли окутi залiзом дверi. Крiзь тi дверi, що були незамкненi й пiддалися легенькому натиску, Берта завела Вiтiко в дiм. Одразу за дверима був просторий передпокiй, вiд якого тягнувся коридор уздовж усього будинку, а з передпокою Берта i Вiтiко вийшли лiворуч в iще одну залу. Зала була велика, з чотирма вiкнами вздовж торця будинку i шiстьома вздовж фасаду. Пiдлога була з ялицевих дощок, стiни були побiленi, а стеля була з морених грубих ялицевих колод, якi забарвились у брунатний колiр. На стiнах висiла зброя, в кутках теж стояла притулена до стiн зброя. Посеред зали стояв довгий буковий стiл.
На верхньому краi того столу сидiв чоловiк, що мав десь вiд сорока до п’ятдесятьох рокiв. З-пiд його складчастого чорного плаща визирав свiтло-коричневий нижнiй одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двое чоловiкiв, i вiн розмовляв iз ними.
– На луку Глур iдiть о п’ятiй годинi, – казав вiн, – тодi з половиною ви зможете впоратись.
– Авжеж, – мовив один iз чоловiкiв.
– Ви повиннi обстругати зрубаний лiс з сонячного боку i змiцнити кутки, – наказував вiн далi.
– Так, – мовив другий чоловiк.
– Ну, а тепер iдiть i повiдомте менi, коли зробите.
Чоловiки пiшли до дверей i вийшли.
Чоловiк, що сидiв за буковим столом, тепер дивився на Берту i Вiтiко двома великими синiми очима.
Берта ступила кiлька крокiв до нього й промовила:
– Батьку, ось хлопець, що прийшов у лiс, iде за своiм щастям i хоче скувати собi долю. Сьогоднi недiля, тож вiн спочивае i молився в лiсi. Я розмовляла з ним на луцi Шпер i привела його тобi.
Чоловiк iз каштановими кучерями пiдвiвся, пiдiйшов до Вiтiко й запросив:
– Ласкаво прошу до мого дому!
– Я приймаю ваше запрошення, – сказав Вiтiко, – i хотiв би вибачитись за свiй несподiваний прихiд.
– Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гiсть, – припрошував господар, – i були б бажаним навiть тодi, якби прийшли самi, бо мiй дiм гостинний.
– Мене звуть Вiтiко iз Пржица, – представився Вiтiко.
– Я Генрiх, – назвався господар.
– Цей вершник хоче сьогоднi пiднятися на Три Сiдала, – пояснила Берта.
– Якщо ви, Вiтiко, – сказав господар, – по дорозi на добру службу зайшли до мого дому, то пообiдайте з нами, потiм я дам вам чоловiка, що проведе вас до Трьох Сiдал. А тепер я пропоную вам стiлець, i, якщо це не суперечить вашим звичаям, вiдстебнiть ваш меч. щоб вiн не заважав вам.
– Я з удячнiстю приймаю ваше запрошення на обiд i пропозицiю сiсти, а от меч вiдстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тiльки можна, мати його при собi, щоб його не забракло, коли буде потрiбний, – вiдповiв Вiтiко.
