скачать книгу бесплатно
– Тут ви маете слушнiсть, – погодився Генрiх, – а коли повернетеся з Трьох Сiдал, буде вже нiч, то, може, заночуете в нас?
– Завтра вранцi я iду далi, – заперечив Вiтiко, – та й лишив свого коня у вугляра на Мiхелi, тож маю ще сьогоднi повернутися туди.
– Гаразд, тодi ми так органiзуемо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генрiх.
Сказавши, вiн обернувся до столу, висунув два стiльцi, показав на один i сiв разом iз Вiтiко. Потiм звернувся до Берти:
– Іди до матерi i скажи, що ми маемо гостя.
Берта пiдiйшла до простiнка i повiсила свiй вiнок на цвях.
– Чому ти вiшаеш свiй золотий обруч до зброi? – запитав батько.
– Нехай троянди повисять сьогоднi коло зброi, – вiдповiла Берта i пiшла крiзь дверi далi в глиб будинку. Невдовзi вона вийшла з тих дверей уже з матiр’ю. Мати, як i Берта, теж мала темнi коси й карi очi. Мала витонченi руки та кiнцiвки. Була вдягнена у вузький синiй жилет зi срiбною каймою на краях, рукави i широка спiдниця, якi виднiли з-пiд нього, були пошитi з блiдо-жовтого сукна. Їi коси накривала широка сiточка з золотих ниток.
– Вюльфгiльто, – звернувся до неi Генрiх, – наш гiсть – молодий вершник Вiтiко з Пржица, син Вокса i Вентiли.
– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вiтiко.
– Мiй юний вершнику, я знав вашого батька, i знаю вашу матiр, – вiдповiв Генрiх.
– Ми знаемо добру й милу Вентiлу, – додала жiнка, що зайшла, – а якщо ви ii син, тож будьте бажаним гостем у нашому домi.
– Я ii син, – пiдвiвся Вiтiко, – а отже, перебуваю тепер у домi, де були моi батько-мати.
– У цьому домi iх не було нiколи, – поправив його Генрiх, – зате вони були в iншому.
– Тож дозвольте нам привiтати вас у цьому домi, – проказала Вюльфгiльта.
– Шляхетна панi, – мовив Вiтiко, – мене тiшать цi привiтання, i вибачте, якщо я збiльшую ваш клопiт.
– Мiй хатнiй клопiт – це моя радiсть, а клопiт задля гостя – подвiйна радiсть, – запевнила жiнка.
– Якщо я тiльки заслуговую ii, – додав Вiтiко.
– Заслуговуете, бо ви син своiх батька-матерi, – сказала Вюльфгiльта, – i заслужите ще й бiльше. А якби й не були iхнiм сином, однаково були б нашим гостем.
– Вюльфгiльта, – мовив Генрiх, – вершник ще сьогоднi хоче пiднятися на Три Сiдала, а ввечерi повернутися до вугляра в Клаферi. Подбай про вчасний обiд.
– Тож дозвольте менi бути вiльною до обiду, – попросила жiнка.
– Ідiть, бо це ваше право, – кивнув головою Вiтiко.
– А я пiду з матiр’ю, – заявила Берта.
– Слушно, – схвалив батько.
Мати i донька вийшли з зали.
– Якщо вам до вподоби, то ходiмо до обiду на свiже повiтря, – запропонував Генрiх Вiтiко.
– Ще й як до вподоби, – погодився Вiтiко.
Господар дому повiв тепер свого гостя через iншi дверi в сад. Пiдперезався й пiдсмикнув вище свiй складчастий одяг, потiм ступив помiж грядок. Вiтiко йшов за ним. У саду росла городина, запашнi трави, а з краiв – кущистi грушi. В кiнцi саду здiймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дiм i лiс.
– Я нiколи не знав, – дивувався Вiтiко, – що тут стоiть такий будинок, хоча вже бував у лiсi.
– Вiн стоiть на вiдшибi, – пояснив Генрiх, – стежка йде внизу повз Мiхель, i нiхто, хто йде в дальшi землi, не пiднiмаеться сюди, бо одразу за домом починаеться високий лiс, де немае жодноi стежки. Отже, ззаду будинок обступае стiна, яку формують Три Сiдала i гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком лiс тягнеться вниз аж до Мiхелю. Якби викорчували лiси, тодi здалеку можна було б бачити, що на горi стоiть будинок. А втiм, лiс на Трьох Сiдалах i Плехах, звичайно, не викорчують нiколи, бо цi гори крутi й придатнi тiльки для лiсу, тож дiм тодi б яснiв на тлi темного лiсу позаду.
– А дiм давно вже тут стоiть? – запитав Вiтiко.
– Я збудував його, – вiдповiв Генрiх.
– А чому ви збудували його на вiдшибi? – знову запитав Вiтiко.
– Бо я так захотiв, – вiдповiв Генрiх. – Однi будують на луках, другi на скелях, третi в лiсах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований i непомiтний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось мiцно десь в iншому мiсцi.
– Напевне, тут добре жити, – мовив Вiтiко.
– Атож, тепер, а можливо, i в майбутньому, – погодився Генрiх. – На широкiй горi, що по той бiк Мiхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там е пiдходящi умови, а саме: добрий грунт i добре сполучення, можливо, тодi в багатьох мiсцях навколо збудують будинки i навiть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина вiдчуватиме меншу потребу в захистi, нехай бiлi стiни цього дому яснiють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гостi й насолодитись вiдпочинком у домi.
– Нехай цей дiм стоiть багато сотень рокiв, – побажав Вiтiко.
– Якщо тi, хто приходить до мене, думають так, як я, – вiдповiв Генрiх, – дiм стоятиме. Можуть настати днi, коли який-небудь рiд утратить могутнiсть i авторитет, але цi риси можуть вiдродитись, якщо сам рiд не згас. Коли-небудь цей дiм можуть зруйнувати дощенту, але iншого дня вiн знову може постати на цьому мiсцi, i якщо котрийсь мiй нащадок житиме тут i радо господарюватиме серед своiх маетностей, тут буде оселя, затишна для мешканцiв i приязна для чужинцiв, якi прийдуть сюди зi щирим серцем.
– Я думаю так, як i ви, – мовив Вiтiко. – Жоден рiд не загине, якщо його члени праведнi, вiн занепадае i пiдноситься, хiба що Господь покладе йому край, коли помре останнiй представник.
– Таж так, всяке бувае, – кивнув Генрiх. – Ходiмо далi.
Обидва чоловiки зiйшли з пагорба, через хвiртку вийшли з саду i пiшли далi, i то приблизно в той бiк, звiдки прийшли Вiтiко i Берта.
– Це моя лука для випасу корiв, – сказав Генрiх, показуючи рукою навколо. – Вона тягнеться аж до лiсу, звiдки ви прийшли.
Чоловiки йшли на схiд по дорозi через луку.
– А то моi поля, – пояснив Генрiх, показуючи на смужку землi, що позаду будинку тягнулася до лiсу, – вони дають усе, чого потребуе i вимагае дiм. Джерела щедро дають нам воду, а лiс – свое багатство.
Чоловiки дугою стали повертатися до будинку й пiдiйшли до його схiдного боку, куди Вiтiко пiдходив разом iз Бертою. Тепер вiн помiтив, що поряд iз дверима, в якi вiн зайшов iз Бертою, е ще й залiзна брама в мурi, що вiдходив вiд будинку. Генрiх повiв його в ту браму, i вони вийшли на подвiр’я.
– Тут конi, – пояснював Генрiх, ведучи Вiтiко до стайнi, що стояла праворуч вiд входу. Вiтiко зайшов до стайнi й дуже пильно придивлявся до шiстьох коней, якi стояли там.
– А тут корови, – проказав Генрiх, повiвши Вiтiко до хлiва, що стояв поряд. Вiтiко побачив десять добрих i гарно збудованих корiв.
– А тут тяглова худоба, – розповiдав далi Генрiх, повiвши Вiтiко до ще одного хлiва. Там було три пари важких волiв.
– А там телята, дрiбна худоба i птаство, – розповiдав Генрiх, лише рукою показавши на ще одну споруду й не засвiдчивши жодного намiру йти туди. Вiн повiв Вiтiко впоперек двору до будинку, а в будинку – по коридору в залу, де приймав його.
У залi тим часом вiдбулися змiни. Стiл був накритий обрусом, на ньому стояли карафки, тарiлки та столовi прибори.
Чоловiки постояли трохи в залi, аж тут пролунав дзвiночок.
Одразу по тому вiдчинилися дверi з коридору i до зали зайшло багато людей. То були слуги i служницi. Вони стали коло столу. Потiм iз дверей, що вели всередину дому, вийшли мати i Берта. Обидвi були в тому самому одязi, що й ранiше. Генрiх тепер проказав уголос коротку молитву, люди пiд час вiдповiдей приеднувалися до нього. Потiм усi сiли за стiл. Генрiх сидiв на чолi столу, Вiтiко показали сiсти по лiву руку вiд нього, праворуч сiли мати i Берта. Далi сидiла прислуга. Потiм двi служницi принесли страви на стiл. На верхньому краi столу поставили печеню з телятини, птицю, рибу i пироги, на нижньому краi столу – печеню з озаддя молодого кабана, квашену капусту i хлiб. На верхньому краi налили вина в маленькi та вишуканi срiбнi келишки, на нижньому краi розливали з великого вiдра пиво в сiрi череп’янi кухлi з синiми квiтами.
Вiтiко помiтив на нижньому краi столу кучерявого молодика, що пiдморгнув йому веселими очима.
Генрiх припрошував iсти тих, хто сидiв коло нього, а на нижньому краi столу хтось подiлив свинячу печеню.
– Наш гiсть казав, що iде в Богемiю, – озвалася Берта.
– Ти розпитувала його? – запитав Генрiх.
– Ми розмовляли про всяку всячину i запитували одне одного, i тодi я, звичайно, запитала й про це, – пояснила Берта.
– Берто, гостя не розпитують, – зауважив Генрiх.
– Вiн тодi ще не був нашим гостем i охоче вiдповiв менi, – виправдалась Берта.
– Я охоче сказав iй про це, – пiдтвердив Вiтiко.
– Коли я зi скелi Трьох Сiдал або з Блекенштайну дивилася в бiк Богемii, – сказала Берта, – менi завжди здавалося, що в тому краi не так ясно, як на нашому боцi гiр.
– Звiдти на наш край дивляться в пiвденному напрямi, – уточнив Генрiх, – а коли дивитися на пiвдень, мiсцевiсть завжди видаеться привабливiшою.
– Не знаю, чи захотiла б я жити в Богемii, – проказала Берта.
– Найбiльше свободи i свiтла можна мати лише тодi, коли живеш у лiсi на горах, – мовив Вiтiко.
– А от стародавнi богеми завжди будували своi замки або дерев’янi фортецi своi жуп, де вони ховалися, коли надто могутнiй ворог плюндрував вiдкриту мiсцевiсть, на рiвнинi, – розповiдав Генрiх. – Вони будували тi фортецi в мiсцях, де були болота або де сходилися двi рiчки, щоб вхiд був тiльки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, i в богемiв дещо змiнилося, бо новi часи несуть iз собою й новi звичаi.
– А я завжди думав, що там, де до крутоi скелi пiдступае вода, яка тече або розливаеться навколо неi, тож ту скелю тiльки ззаду пов’язуе з суходолом вузенький перешийок, – сказав Вiтiко, – можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий лiс, що не дае пройти численним ворожим загонам i не забезпечуе iм харчу, теж може бути захистом.
– Тож так i збудовано цей дiм, – пiдтвердив Генрiх.
– Дитино моя, – озвалася Вюльфгiльта, – ми жiнки залежнi й нiколи не знаемо, де житимемо, i те мiсце, де ми потiм живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.
Обiд тривав недовго, а коли скiнчився i люди попiдводились, Генрiх, як i перед обiдом, знову проказав молитву, а потiм звернувся до слуги:
– Вольфраме, цей юний вершник, наш гiсть, хоче побачити Три Сiдала, ти проведеш його туди, а як вiн захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потiм знову приведеш до нас.
На цi слова озвався кучерявий хлопець:
– Гаразд, пане!
Коли вщух гамiр, спричинений вiдходом слуг i служниць, а господар iз родиною i його гiсть якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був вiдходив, повернувся i сказав, що вiн уже споряджений. Тепер вiн накинув сiренький плащ на буре вбрання, в якому сидiв за столом, мав арбалет i сагайдак зi стрiлами й подав Вiтiко ратище. Вiтiко взяв його й мовив:
– Дякую за обiд, дякую за турботу про мою подорож i я приймаю вашу пропозицiю.
– Ідiть iз Богом i швидко повертайтесь до мого дому, – побажав Генрiх.
– Вольфе, поводься добре, – промовила Генрiхова дружина.
– Ви не пошкодуете, – запевнила Берта Вiтiко, – вiн знае лiс i всi шляхи в ньому.
– Скоро пора виходити, – нагадав Вольф.
Усi вийшли в дверi передпокою, а потiм крiзь залiзнi дверi на пiщаний майданчик. Там попрощалися, i хлопцi пiшли своею дорогою. Вiд дому вони пiшли на пiвнiч.
За домом стелилися лани. Хлопцi проминули iх, i кучерявий невдовзi пiдiйшов до Вiтiко й мовив:
– Я радо йду з вами.
– Ти радо йдеш зi мною? – здивувався Вiтiко.
– Так, – вiдповiв Вольф, – бо ви маете такого гарного коня i добрi.
– Ти вже розповiдав менi, як ти собi коли-небудь здобудеш коня, – мовив Вiтiко.
– Так, якби ж тiльки була вiйна! – вiдповiв Вольф.
– Вiйна майже завжди е, – зауважив Вiтiко.
– Я вчора шинкаревi в Гауценбергу зробив одне добре дiло i, якби ж я лише здогадався, що ви iдете до нашого пана, я б пiшов iз вами й показав би дорогу. Але вашого коня немае в нашiй стайнi, – мовив Вольф.
– Я не iхав до твого пана, – пояснив Вiтiко, – а мiй кiнь стоiть на Мiхелi у вугляра.
– У вугляра погане мiсце для вашого коня, – заявив Вольф. – У нашого пана я виконую всi доручення посланця i тому знаю багато людей та iхнiх коней, але жоден кiнь не мае такого поганого мiсця, як ваш.
– Я задоволений мiсцем, де стоiть мiй кiнь, i сам став на постiй у вугляра, – мовив Вiтiко.
– Бо ви такi добрi? – дивувався Вольф.
Хлопцi дiйшли до краю лiсу, де росли ялицi, й повернули на захiд. Знову проминали багато кам’яних брил, що так безладно лежали на землi, немов iх поклали людськi руки. На однiй з тих величезних брил стояла хатинка, яка супроти неi видавалася крихiтною.
– Тут живе Труда, подружка нашоi панни, – пояснив Вольф. – Їi батько дуже бiдний чоловiк.
Хлопцi проминули хатинку, потiм зайшли в лiс i йшли далi лiсом.
Помiж камiння i скель клекотiв, збiгаючи вниз, струмок. Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебiг на той бiк i озирнувся на Вiтiко. Той переходив по стовбуру.
– Ох, та ви вмiете! – вигукнув Вольф. – Тодi все буде добре. Дивiться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Мiхеля, вiн упираеться в поперечну стiну i змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзае ту стiну i по той бiк вiд неi збiгае в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навiть Дунай перепливав туди i назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить дiру в глинистiй стiнi й через луку потече на Мiхель. Коли-небудь про нього нiхто вже й не знатиме.
Хлопцi йшли тепер знову лiсом на пiвнiчний захiд пiд розлогими буками, а потiм пiд високими ялицями. Перебуваючи в дорозi вже години пiвтори, вони по вкритому лiсом гiрському хребту дiйшли до скелi Трьох Сiдал, що вiд лiсовоi трави здiймалася вище вiд верхiвок дерев. Вiтiко полiз по драбинi, Вольф – за ним. Угорi був вiдкритий майданчик i три високi виступи, поверх яких можна було визирати. Вiтiко глянув у бiк Баварii. Коло своiх нiг вiн побачив великi лiси, потiм побачив рiчки Інн, Ізар i Дунай, а на обрii Альпи. Потiм розвернувся i глянув на пiвнiчний схiд, на темнi вершини близьких лiсiв, якi здiймалися там.
Трохи згодом озвався Вольф:
– Якщо ви завжди дивитесь у бiк Богемii, то було б краще, якби ми пiшли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навiть на Блекенштайн, звiдки можна побачити набагато бiльшi простори тiеi краiни. Блекенштайн вищий за оцi скелi, i з нього можна побачити якнайбiльшу частину Богемii.
Вiтiко ще якийсь час дивився в той бiк, а потiм проказав:
