скачать книгу бесплатно
Я поцiлувала його у груди, потiм у шию, потiм смачно-пресмачно в губи.
– Як же нам зробити, аби Доля нас бiльше не розлучила? – спитала я.
– Тiльки слабкi вiрять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стае трудно, приходить бiда чи скрута, ми просимо своiх богiв, аби тi допомогли нам, а за це обiцяемо iм багатi дари. І боги помагають. Ходи, я тобi покажу. Пiдемо до нашого капища i складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!
Наскiльки я зрозумiла, ангели закинули мене у дохристиянськi часи. Я спробувала вiдмовити Івана, але вiн уже загорiвся своiм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.
– Нашi боги добрi: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хлiб, е вдосталь води i трави, рiчка дае нам рибу, а лiс – деревину, звiра i мед. Ми дякуемо богам i боронимо своi землi: так нам заповiли нашi пращури.
Швидко вдягнувшись, вiн потягнув мене за собою у нiч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…
Роздiл 10
Демон
Ми зайшли у село тихо, пiшки, залишивши коней вiддаля. Перше, що зробили, – це побили собак. Пси шкiрилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж iх швидко пострiляли з лукiв, а потiм доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той гвалт iз хат. Багато з них були озброенi, декотрi стискали у руках вили, серпи, навiть кочерги. Глипаючи то на своiх побитих псiв, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замiсть вступати у бесiди, нашi воiни розiйшлися по iхнiх господарствах й почали просто грабувати. Бiйня почалася, коли ми взялися за iхнiх жiнок. Вони програли, бо не були так навченi вбивати, як ми. Їм треба було вiдразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити… Тепер же iхнi мужi лежали в кровi, жiнок i дiтей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу…
У цi землi наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-рiки. Були ми племенi аварського, слов’яни ж нас називали обрами. У цi краi, до берегiв повноводоi Верещицi, ми завiтали вперше.
Наш ватаг на ймення Половий стояв посерединi захопленого селища й уважно спостерiгав за тим, як росли купи награбованого, прискiпливо оглядав бранцiв, оцiнюючи, скiльки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купцiв. Це був дебелий чолов’яга, закутаний у грецькi обладунки та вовчу шкуру, озброений бойовою сокирою. Я не раз бачив, як вiн тим топором розрубував людей навпiл…
– Люблю малих дiтей, – сказав я, стоячи поруч iз ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна iз захоплених жiнок: пишногруда й пишнокоса молодиця. Обри саме вiдтягли ii вiд чоловiкового трупа й поставили гуртом зi всiма.
Оскiльки обр навiть не глянув у мiй бiк, я продовжив:
– Маленьких дiтей я люблю переважно за те, що у них молодi мами. А ще коли й тата нема!
Тiльки тепер вiн на мене поглянув i вишкiрився, розумiючи, до чого я хилю, тодi посунув до жiнки. Раптом дитина нiби почула щось лихе й почала плакати, мати пригорнула маля мiцно до своiх грудей.
– Вiддай! – рявкнув ватаг, ударив жiнку й забрав дитину, коли та впала. – Мале i так не витримае такоi далекоi дороги степами!
Далi вiн передав дитинча менi i махнув рукою, аби я щось iз ним зробив. Мале так плакало, аж захлиналося. Жiнка кинулась до нього, але ватаг швиденько пiдiмнув ii пiд себе i почав задирати на нiй сорочку. Решта людей закам’янiли: холоднi вiстря аварських мечiв блискали перед самими очима.
– Чого ж воно плаче? – мовив я сам до себе, проте навмисно, аби почули iншi. – Певно, пити хоче!
Я взяв маля за нiжку i пiднiс над криницею. Обри знову вишкiрилися.
– Не руш, пусти!!! – верещала мати малого, якiй ватаг нарештi зумiв розвести ноги. Добра краля – за неi нам гарно заплатять, якщо, звiсно, цей бик ii не замордуе.
– Пiзно кричати!
Малий полетiв униз, тiльки булькнув. Вона рикнула диким криком, але нiчого зробити бiльше не змогла. Тiльки ридала. Нiчого, руськi баби сильнi, витримае. Вона йтиме степом зi шнурком на руках, прямуючи за нашими кiньми, аж доки ii не продадуть на якомусь невiльничому ринку котромусь iз тих жирнощоких евнухiв.
Я обром не був, хоча i прийшов з ними. Моя особа взагалi не мала вiдношення до жодного людського роду-племенi. Мiй дiм – не держава, не мiсто й не село, бо народився я у пеклi. На самому глибшому його днi – сьомому. Менi не потрiбнi були анi золото, нi срiбло, а лише загубленi, задурманенi душi слов’ян.
У них була добра земля, тому цi люди не поклонялися золотому демоновi. На цiй землi треба було тяжко гарувати, тому й демон пияцтва й розпусти не мiг до них пiдступитися. А ще слов’яни не хотiли визнавати единого володаря над собою, вибираючи собi постiйно iнакших старшин на вiчi. Хоч вони й не були наразi християнами, та iхня вiра вчила iх любити землю, поважати батькiв, зневажати розпусту, злодiйство, вбивство i брехню. Що ж iз такими робити? Я знав – бити iх тiльки страхом! Зневiрою, розбратом, лютою жорстокiстю… i страхом. Перетворити iх на рабiв, а коли ж iхнi квiтучi душi зiв’януть, як восени в’яне усе живе, тодi огорнути кожну душу чорною пеленою смертельного грiха, що називаеться «рабська натура»!
Зi мною були моi друзяки – Лихо i Бiда. Ми майже завжди трималися разом, а диявол нам ще практиканта пiдсватав – Малого.
Наш загiн вiдколовся вiд основноi аварськоi орди – i ми пiшли палити села, женучи в полон молодих i здорових. Старих, малих i хворих вiдразу пускали в розхiд – обуза в походi неприпустима. Отож i зараз трое моiх друзяк мордують стару бабу, яка вже й ходити не могла, а тiльки сидiла й проклинала. Я мимохiдь задивився: Лихо i Бiда тримали стару, а Малий замахнувся сокирою. Правильно, йому треба набиратися досвiду. Удар – i пики товаришiв забризкала кров.
– Та хто ж так б’е, довбню?! – вилаявся Лихо. Вони кинули труп баби Малому пiд ноги, самi пiшли далi, витираючи пики рукавами. Малий побiг за ними, вимахуючи сокирою i сподiваючись, що йому дадуть ще когось убити.
Обри хазяйнували добре: з хат уже було винесено усе цiнне, складено на вози. Худобу i невiльникiв також позганяли докупи; поранених, хворих, старих i малих безжально вбили. Часу гаяти не можна – пiд покровом ночi треба було напасти на ще один городок, що стояв на березi Верещицi i назви поки що не мав. Так i називали – Городок. Треба пiдiйти непомiтно, аби не встигли поховатися, напасти з рiзних бокiв – уже неодноразово перевiрена тактика.
У найтемнiшому кутi пограбованого селища, помiж перехнябленою старою хатою та тином, порослим високим бур’яном, стояв юда i дивився на нашу розправу. Нi, то не був той самий Іскарiот – його душа з пекла уже нiколи не вилiзе. Інший. У цих краях, зрештою, як i всюди, завше можна було знайти чоловiка, здатного продатися за тридцять, а то й двадцять, десять, п’ять срiбних монет. Слiд було тiльки постаратися трохи, дещо пообiцяти – i зрадник купувався чи то на золото, чи на жiнку, чи на владу… Глупота, боягузтво, жадiбнiсть, заздрiсть – ось цi струни душi, на яких я так гарно умiв вигравати. Так само вийшло i з цим юдою: вiн продав своiх братiв, погодившись непомiтно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерiгаючи, як ми грабуемо й палимо, трусився, наче i справжнiй Іскарiот. Я пiдiйшов до нього.
– Чого стоiш у темнотi – виходь на свiтло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зiбрали. А все через тебе. Якби не твоя помiч – поховалися б твоi родичi у лiсi… Ну, i за ту справу тебе чекае гарна нагорода. Виходь…
– Менi й тут добре, – буркнув юда. Як я i думав: йому на свiтлi буде страшно. Тодi ще додав, нiби хотiв виправдатися передi мною: – Я не через срiбло. Ти ж сам знаеш, обре…
– Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помста – добра штука. То, може, тобi й срiбла не треба? Собi лишу.
– Ти обiцяв, обре, – пiдвищив голос юда.
– Так, обiцяв. Але робота нескiнчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, – сказав я йому. – Покажеш…
– Тих стежок я не знаю, не бував там нiколи…
Вiн став труситися ще бiльше: невже у ньому пробудилася совiсть? З таких уже користi мало, вiн менi бiльше не потрiбен. Я йому так i сказав:
– Тодi ти менi бiльше не потрiбен.
– Ти обiцяв менi срiбло. І дiвчину вiддай…
Я спробував ще раз його намовити:
– Слухай, може, ти б менi ще послужив?
– Не хочу. – У цiй вiдповiдi була тупа слов’янська непоступливiсть, тож я вiдразу зрозумiв, що з того хлопця толку уже не буде. – Давай срiбло, обре!
Я подав йому капшук з монетами.
– Бери, заробив. Дiвку собi вибереш, яку хочеш. Їх у пеклi вдосталь.
– Що таке пекло? – Вони були язичниками, тому про наше князiвство поки що нiчого не чули.
Я посмiхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомiтно витягнув ножа.
– Скоро довiдаешся, любий мiй друже.
Ударив не в серце – у живiт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не вiдразу, а ще трохи помучився, похаркав кров’ю. Хоча що то за муки проти того, що його чекае там, унизу. Я витер свого ножа, тодi гукнув тому, хто ховався у темрявi з протилежного боку.
– Виходь, не бiйся.
До мене пiдiйшов ще один юда.
– Ти бачив, що я з ним зробив?
– Бачив, – тихо буркнув вiн.
– Проведеш нас до Городка?
– Проведу, проведу, – затрусив лякливо головою.
– Ставай на колiна i цiлуй мое взуття.
Вiн спочатку вагався, але коли я кинув на нього свiй грiзний погляд, юда став навколiшки i поцiлував.
Отак я всiх людей, що жили понад Верещицею, Днiстром, Бугом, Случем, Бистрицею, Днiпром, Десною… збираюся поставити на колiна.
Роздiл 11
Схiдняк
Сам я був нетутешнiй, тому цих краiв добре не знав. Дорогою розпитував у людей подальший шлях, та все одно заблукав у тих лiсах, а оскiльки наближалася нiч – вирiшив заночувати просто серед гущавини. Було б добре повечеряти, однак припаси скiнчилися ще напередоднi. Що ж: попив води з рiчки, омив лице вiд цiлоденного сонця, куряви i поту, пустив коня пастися, а тодi розлiгся на прогрiтiй лiтнiм сонечком землi. Нарештi можна витягтися й розкинути вiльно руки й ноги.
Натще не дуже солодко спиться: повiки злипаються вiд утоми, а от думки про соковитий шмат м’ясива продовжують снувати в головi. А ще думалося про цей край: гарна тут земля. Кажуть: зовсiм недалеко звiдси розкинулися гори, тож менi страшно хотiлося вже iх побачити. Наш волхв казав, що саме з Карпат почалося розселення усiх наших родiв i, просуваючись усе далi на схiд, русини сiли на своiй, богами данiй землi. Родичi мiж собою досить часто сварилися, але бiльше дружили, збиралися докупи в разi бiди, молилися одним богам i говорили однiею мовою. Кожен рiд мав своiх старiйшин, яким корився, а одного царя чи короля вони визнавати не хотiли, цiнуючи власну свободу. Маючи свою землю, нiколи не йшли захоплювати чужоi… У тому була i наша сила, й наша слабкiсть. Земля завше давала нам те, що було потрiбно: ниви щедро колосилися, худоба приносила багатий приплiд, народжувалися добрi i гарнi дiти. У нас було вдосталь води, деревини, звiра, риби та меду. Вона, земля батькiв, навчила нас любити одне одного та ii – свою матiр.
Із сусiдами жили через приграничнi рiчки й гори. Часом хтось переходив тi рiчки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зi словом. Тодi лилася або кров, або мед, а пiсля того кожен повертався до своеi хати.
Набагато гiрше було, коли приходила орда…
Раптом я почув крики, пiдвiв голову й угледiв спалахи вiд вогнища. Треба подивитися…
Несподiвано мене схопили i поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цiлi снопи iскор у нiчне небо. Крики i гул були такi, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидвi руки, враз iз силою потягли у бiк вогню, розбiгаючись усе швидше. Раптом – стрибок, далi – регiт.
– Берiть його в коло! – знову почувся дiвочий вереск.
– Чекайте. Менi до Городка, – просив я, та вони мене не чули.
– Завтра пiдеш. А нинi будеш з нами!
– Купайло нам послав такого витязя!
– З неба нам кинув!
– Та вiн з дуба впав!
Знову регiт.
– Та дайте ж чоловiковi вiдсапатися! Хiба ж не бачите – з дороги! – спробував за мене вступитися один з парубкiв.
– Менi ж завтра далi iхати. А зараз – повечеряти б…
Дiвчата сяк-так дали менi спокiй, хлопцi ж спровадили у бiк жертовникiв:
– Там, бiля Лади, знайдеш мед i свiжий хлiб: нашi боги добрi, подiляться з гостем останнiм. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка…
Жертовник стояв на березi рiчки. Хлопцi казали правду: тут я знайшов направду свiжий хлiбчик, запашний медок i поiв собi усмак, перед тим помолившись Ладi й подякувавши iй. У вiдповiдь вона менi пiдморгнула.
Знову вмостився спати. Очi моi вже заплющилися у напiвснi, а регiт дiвчат та бiснування парубкiв усе ще долинали до мене. Я посмiхнувся. У нас, понад Десною, так же нинi палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всi ми – браття, онуки Даждьбожi. Знову дiвочий веселий смiх. Вони ж тут вельми гарнi – дiвчата, одначе i в нас, сiверян, не гiршi. Марина. Чекае там. Ех, коли б не ii очi, добре погуляв би нинi… Не можна… Обiцяв…
Сон усе-таки перемагав. Нiби у якомусь маревi, побачив я Марiю зi своiм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони пiдiйшли до Лади. У жертовнику ледь жеврiв вогонь, слабенько освiтлюючи iдола. Мiсяць поливав Ладу згори своiм свiтлом, а ще вiдблиски купальськоi ватри стрибали по ii товстих боках. Марiя навiть посмiхнулася, розгледiвши на iдолi очi, рот i нiс.
– Вона добра i помагае тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сiм’ю, – пояснив Іван.
Чоловiк роздмухав вогонь у жертовнику, пiдкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорiлося, почало танцювати, смiятися. Вiд цього Лада враз повеселiшала, ще ширше посмiхнулася iм… Раптом до них пiдiйшов якийсь старий у ветхому одязi та пiдперезаний шнуряним поясом.
– Ой не у тих помочi просите, – сказав старий так, що Марiя стрепенулася тривожно. Іван же навiть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, вiдповiв старому:
– Просимо помочi у Лади, аби зберегла i збагатила нашу родину, щоби бiда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся, чом не спiваеш зi всiма? А може, ти знайшов уже квiтку папоротi?
Старий нiби не чув тих слiв.
– Ми з Михайлом зробимо все, що зможемо, будемо вас захищати, скiльки вистачить снаги. Але ми не всесильнi – диявол також не спить. Його полчища проклятих чорними грозовими хмарами будуть сунути на цю благословенну землю, так що руки нашi млiтимуть вiд невимовноi напруги, а голос захрипне вiд великого крику. Тож зараз кажу вам – тiкайте, що маете сили.
– Гавриле! – зойкнула Марiя. – Скажи, що з нами буде!
Раптом я здригнувся. Розплющив очi, сiв. Озирнувся. Старого не було, i тiльки Іван з Марiею дивилися на мене.
– Ото диво. Правду кажуть, що духи лiсу в Купальську нiч на свiт виходять. Хто ти: лiсовик, цур, пек, пересмiшник? – запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.
– Не страхайтеся, не чорт. Схiдняк я. Сiверянин.
– Ого. Сiверь – далеченько.
– Правда, не близько. На другому кiнцi землi Руськоi.
– Чого ж ти забрiв у наш край? Може, дiвку собi хочеш умикнути?
Тiльки тепер я остаточно зрозумiв, що Іван з мене кепкуе.
– Послали мене старцi, князi й волхви землi Сiверськоi, аби я говорив з вашими старiйшинами. Бiда прийшла на землю Руську. Обри.
– Чули, – Іван тут же спохмурнiв.
– Поляни, сiверь, деревляни, дулiби i радимичi вже дали свою згоду, аби спiльно стати супроти ординцiв!
– І ми станемо з вами! – тут же пiдхопив Іван.
– Ану тихiше, – раптом втрутилася у розмову Марiя.
Вона раптом зблiдла, i ii серце так забилося, що той стукiт було чути аж до мене.
– Що? – насторожився й Іван. – Я нiчого не чую.
І раптом купальську нiч, немов гострий кинджал, розпоров крик:
