скачать книгу бесплатно
– Благаю вас, хто б ви не були, допоможiть менi!
Передi мною враз з’явилися два ангели. Вони взяли мене за руки i допомогли пiдвестися. Я враз вiдчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловiка, взяла його за руку.
– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.
Я схопила його за руку i спробувала стягнути з нiшi, тiльки вiн у цих обладунках був такий важкий, що я його i з мiсця зрушити не змогла.
– Допоможiть, благаю вас! – попросила.
Вони мовчали. Я озирнулася, тодi встала перед ними на колiна, склала руки. Хотiла щось говорити, тiльки мiй язик так i не змiг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати. Так я i лишилася навколiшках… Тим часом ангели перезирнулися.
– Треба дати iй шанс, – мовив перший.
– Не думаю. Усi знають, що проти Долi не попреш.
– Вона попре. У неi велике серце. Жiнок, якi б так любили, дуже мало. Тож Марiя заслужила на ще один шанс.
Якийсь час було тихо. Тодi перший голос знову сказав:
– Ти ж розумiеш, що тебе… нас чекае, коли вона програе.
– Коли ж переможе, то це буде i наша перемога!
Знову мовчанка.
– Я проти, – знову озвався перший. – Але рiшення за тобою.
Я усе чула i розумiла. Хвиля радостi так мене накрила, що я аж знепритомнiла i знову впала долiлиць на камiнь, тiльки цього разу не забилася: мене нiби пiдхопила якась сила.
Не знаю, скiльки часу минуло, доки я прочуняла… Тiльки коли очi моi знову розплющилися, я почувалася набагато краще, сила повернулася до мене. Я сидiла на лавi, спершись спиною до стiни. Поруч мене сидiв пан Михайло, що раптом заговорив голосом другого ангела:
– Добре, що ти з нами, а то я вже почав хвилюватися…
– Як ви тут? – спробувала я хоча б щось зрозумiти, та поки що у головi нiчого не складалося.
– Тобi всього знати не треба, – сидячи з другого боку, сказав вуйко Гаврило також голосом ангела, тiльки iншого – першого. Значить, це вони. Михайло i Гаврило…
– Так, ми ангели, тiльки час вiд часу нам треба приймати людську подобу, – випереджаючи мою думку, сказав Гаврило. – Дарма ти сюди полiзла: якби не ми – то так би тут i лишилася. Та нiчого, зараз вийдеш звiдси i розплющиш очi. Ти будеш у лiкарнi поруч зi своiм чоловiком. У цю ж мить серце його вдарить востанне… Родина буде з тобою, пiдтримае у цю тяжку хвилину. Разом ви поховаете Івана за християнським звичаем, справите поминки, дев’ятини, сороковини, рiчницю. Ти будеш виховувати синочка, розповiдати йому, яким мужнiм був його батько. Рокiв через п’ять до тебе прийде свекруха i скаже, що твоему синовi потрiбен тато, що хлопця важко буде вивести в люди без батькiвськоi руки. Тодi твоя подруга познайомить тебе з одним молодим чоловiком…
Я не хотiла далi слухати, проте вiн i сам замовк, даючи менi можливiсть сказати.
– Але ж я чула… Ви казали, що дасте менi шанс…
Вони мовчали. Вагалися, думаючи про щось свое. Очевидно, допомiгши менi, вони могли багато чого втратити, i я це розумiла, сама не знаючи звiдки. Менi ж треба було рятувати свого чоловiка, решта – байдуже. Я не знала, що сказати ангелам, якi пiдiбрати слова, щоб переконати iх. Не хотiлося кидати порожнiх фраз та обiцянок, але й мовчати було годi. Раптом перед моiми очима стала бабуся, яку я любила в дитинствi найбiльше з усiх. Вона менi щось хотiла порадити. Так, так, я знаю… Так же вчинив тодi й Орфей!
Пасла Маруся чотири воли в долинi.
Гей же в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
На другому куплетi мене пiдтримав i Михайло.
Ходiть татуню воли шукати в долинi.
Гей же в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Пiшла мамуся – воли не знайшла у долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
– Досить вам, – спробував зупинити Гаврило, але у його голосi не було анi гнiву, анi погрози.
Ходи Іванку воли шукати в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Іванко пiшов – волики знайшов у долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Коли ми доспiвали, Гаврило встав, поправив на собi одяг. Вiн дивився на мене, i його рiшення вже остаточно визрiло:
– Схоже, вам з Іваном одне без одного волiв не знайти. Шкода. Волiв. Що ж, нехай буде так…
Роздiл 9
Марiя
Мене попереджали, та я все ж таки вирiшила пiти проти Долi. Вона, очевидно, також жiнка, тому повинна мене зрозумiти. Менi без мого Івана не буде життя нi на землi, нi на небi, нi у чорнiй безоднi. І я готова була перейти ту безодню, перелетiти, перекричати. Попросила тiльки у Богородицi сили, аби не дала впасти, аби не захрип голос та не втомилися крила.
Михайло повiв мене назад пiдземеллям до виходу.
– Що менi тепер треба буде робити? – запитала я дорогою.
– Будь зi своiм мужем, просто не дай йому померти. Якщо зможеш перехитрити Долю i Смерть – твiй Іван виживе, вийде з коми.
Ми пiдiйшли до того мiсця, де тунель розходився на два рукави.
– Ми завше даемо на вибiр двi дороги. До речi, так само як i чорнi. Усе чесно. Маеш останнiй шанс передумати. Пiдеш лiворуч – опинишся у лiкарнi бiля свого чоловiка. Праворуч – перенесешся на сотнi рокiв назад, переживеш тисячi чужих життiв, поховаеш десятки тисяч своiх рiдних. Вирiшуй.
– А тут i думати нема про що, – твердо вiдповiла я.
– Тодi краще залиш просто тут свiй страх i своi сльози, бо тобi доведеться випити стiльки гiркоти, що душа може не витримати й розiрватися на мiльйони дрiбних частинок.
Я похитала головою:
– У моiй душi житиме надiя. Вона переборе страх i висушить сльози.
– Тодi йди. Я проситиму за тебе.
Я з вдячнiстю поглянула на Михайла i пiшла у тунель праворуч. Мене вже нiчого не могло зупинити, навiть такi поважнi дами, як Доля i Смерть!
Рiзке свiтло враз ударило в очi – я закрилася рукою. Так наослiп я зробила iще кiлька крокiв, раптом вiдчувши, що стiни тунелю зникли i я опинилася на вiдкритому просторi.
Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же, в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Очi моi сяк-так звикли до того свiтла, так що я розплющила iх i роззирнулася: була на галявинi. Сонце поволi заходило за небокрай, посилаючи менi останнi промiнцi, а свiжий вiтерець повiвав, бавлячись моiм розпущеним волоссям i розганяючи денну лiтню духоту. Я клiпала очима, дивлячись на людей, що були навколо мене: дiвчата у довгих сорочках, iз вiночками на головi водили хоровод, парубки ж смiялися, жартували, намагалися розвести багаття, наклавши купу дров, кори i сухоi трави. Подивилась на себе – була у такiй самiй сорочцi, босонiж. Я роззиралася навсiбiч, намагаючись збагнути, де знаходжуся: з одного боку були луки, вкритi шовковими зеленими травами, а з iншого – лiс, iз третього – рiчка. Усе було геть iнакшим, але я чомусь одразу все зрозумiла.
– Верещиця…
Раптом дiвчата пiдхопили мене за руки i повели у свiй хоровод. Тим часом парубки розклали багаття, i воно шугонуло вгору своiми пекучими язиками.
Ходи, братику, воли шукати в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Ой братик пiшов, воли не знайшов у долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Дiвчата продовжували спiвати, i я разом з ними, хоча й було менi не до спiвiв. Та на душi стало легко. Вiдчувала: так треба. Цей по-справжньому лiтнiй теплий вечiр мусив привести мене до Івана. Сонце уже повнiстю сховалося, поступившись мiсцем купальськiй ночi. Полум’я ставало все яснiшим i все бiльше притягувало до себе.
Ходи, миленький, воли шукати в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Миленький пiшов, волики знайшов у долинi.
Гей же в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Раптом дiвчата кудись рушили гуртом i мене за собою потягли. Ми бiгли в морок, що густо блукав навколо нашоi ватри, просто до рiчки. Мiсяць враз вийшов з-за хмари й освiтив луки, прибережний верболiз, ковзнув своiм холодним промiнням по тихiй водi Верещицi.
Я ступила босими ногами у тепленьку рiчкову воду. Дiвчата пускали вiночки, закликаючи Долю, аби послала iм милого або пiдказала хоч, звiдки його виглядати. Купайло понiс тi вiнки на середину рiки, намотуючи на свiй довгий вус дiвочi прохання. У мене також був вiночок, тож я й собi поклала на тиху гладь.
– Прийди, прийди, – попросила.
Вiн вiдпливав вiд мене все далi й далi. Дiвчата, регочучи, побiгли вже геть, я ж так i стояла у водi. Вiночок собi плив i плив, щось менi та вiщуючи.
За своiми тяжкими думками я не почула, як вiн пiдiйшов ззаду й обiйняв мене за стан. Я не налякалася, не скрикнула, тiльки здригнулася.
– Не бiйся, то я.
– Іване, – тихо й млосно вимовила, притисла його руку своею, аби обiйняв мене ще сильнiше. Вiн почув мiй нiжний трепет, поцiлував у шию.
– Я так довго чекав на тебе, – прошепотiв мiй чоловiк менi у вухо.
Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцiлувала просто в губи.
– Я прийшла. Тепер уже нiчого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуеш, виведу тебе звiдси. Ходiмо, там е вхiд у пiдземелля…
Іван посмiхнувся, поцiлував. Раптом я вгледiла у його очах сум.
– Що з тобою?
– Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звiдти ой як тяжко…
– Але ж ми це зробимо, – перебила я його на пiвсловi.
– Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривду – правдою, а голод – хлiбом.
– Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звiдси, – повторювала я цi слова, мов заклинання.
Ми так i стояли у водi Верещицi, обiйнявшись, тулячись одне до одного. Я нiяк не могла повiрити, що це вiн, що мiй Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Вiн обiймав мене за стан своiми сильними руками, вдихав аромат мого волосся. Я чула, як б’еться його серце.
– Опинившись у цiй самотинi, я довго думав i багато чого збагнув. Коротших дорiг через вiчнiсть не бувае, Марiе. Боже, як я втомився тебе чекати, надiя вже вiдходила вiд мене все далi й далi.
– Нiколи! Чуеш, нiколи не смiй бiльше втрачати ii, – вiдповiла я.
– Не знаю, скiльки нам вiдведено часу…
– Ми будемо разом…
– Чую, ворони чорнi починають злiтатися з лiсу. На бiду…
– Втечемо!
– Звiдси нема виходу. Тiльки один!
– Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?
– Навпаки – в життя. Ти не бiйся, Марусечко, вiджени свiй страх.
– Не можу. Тривога роз’iдае мое серце.
– Ходи зi мною. Верещиця ii змие.
Я й незчулася, як вiн зняв iз мене сорочку i повiв до води. Тепле спокiйне плесо i справдi мов рукою зняло мою втому, а мiцнi Івановi обiйми розсiяли тривогу. Його сильнi жилавi руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкi плечi та не могла нацiлуватися його солодкими вустами.
– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотiли моi губи, а от руки все сильнiше обiймали, лоно тулилося до його живота, а груди млiли вiд його ласк та поцiлункiв.
– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…
Бiльше опиратися його сильним рукам та солодким поцiлункам я не могла. Десь зовсiм поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом iхнiй регiт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: мiсяць пiдморгнув нам i зайшов за хмару, ховаючи й нас вiд чужих очей…
Я нiяк не могла повiрити, що усе це зi мною сталося насправдi. Нiби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своему лiжку поруч з Іваном. Навiть намагалася себе ущипнути… Нi, то був не сон, а якась неймовiрна реальнiсть…
Ми уже лежали собi потомленi на березi. Вiн поцiлував мене у чоло.
– Ти у мене дуже вiдважна.
