скачать книгу бесплатно
Сповiдь з того свiту
Ярослав Ярiш
Історiя Украiни в романах
Хто насмiлиться кинути виклик Долi? Хто заставить Коло Історii крутитися в iнший бiк? Хто здатен перескочити безмежну прiрву вiдчаю, страху й зневiри, пiднятися вище за саму Смерть i своею любов’ю розiгнати темряву?! Невже вона, тендiтна молода жiнка, в котроi щойно забрали найдорожче? Їi Іван гине пiд час подiй на Майданi – Марiя ж не може змиритися зi смертю коханого чоловiка. І ось жереб кинуто: Доля заводить жiнку в дохристиянськi часи, вимiрявши дистанцiю у 13 столiть. Галасливим вертепом пробiгають поколiння, змiнюються епохи… Авари, хрестоносцi, монголи, яничари, НКВС… А Марiя все мандруе i мандруе: щойно перетнувши фiнальну лiнiю, знову опиняеться на стартi. Це i е вiдповiддю всесильноi Долi на ii виклик, адже Кола Історii не розiрвати: як гинули Івановi прадiди, так i вiн мусить вiддати свое життя за рiдну землю…
Ярослав Іванович Ярiш
Сповiдь з того свiту
Історичний трилер
Автор книжки висловлюе подяку за наданий iсторичний матерiал журналiстам, краезнавцям та iсторикам Львiвщини:
Любомиру Свiтенку, Романовi Гораку, Володимиру Дудку, Романовi Смiлцi, Юлii Дурбак та Ігоревi Сапеляку.
Також автор висловлюе подяку народному депутату Ярославу Дубневичу за пiдтримку та популяризацiю книжки.
Пролог
Навколо шумiли старi липи. Вiтер пробiг помiж iхнiми товстезними стовбурами, шугонув прибережним верболозом i понiсся далi понад рiчковою гладдю. Помiж деревами блукали слота i сiрiсть, обiймаючи мрякою, напуваючи дощем та заколисуючи шумом у верховiттi.
Небо нависло густими сiрими хмарами i все плакало, плакало, плакало. Кажуть: воно живе – небо. Йому з висоти все видно… Ще недавно це небо посмiхалося зорями, пiдморгувало молодим мiсяцем купальськiй ночi – як раптом почервонiло. На сходi. Нi, то не сонечко вставало з-за пралiсiв, аби дати людям теплий лiтнiй день. То була заграва: горiли мiстечки й села по той бiк Верещицi. Прийшла бiда, тож i плаче тепер…
Цей муж лежав нерухомо просто в калабанi. Вiн дивився своiми вже скляними очима на те сiре небо, що плакало над його тiлом. Муж не рухався – гримаса болю запеклася на обличчi. Грубi краплi з розгону падали на чоло, щоки, бороду, стiкали по волоссю. Вони поволi змивали той бiль – лице ставало спокiйнiшим.
Вишита дивним орнаментом сорочка була закривавлена, рана у грудях стала смертельною. Тiло уже б мало задубiти за цей час… Навкруги злiталися ворони i дивилися з гiлля на чоловiка, однак пiдлiтати не наважувались – щось iх стримувало. І тiльки дощ, не боячись, i далi обмивав загиблого…
Раптом чоловiк застогнав. Очi заплющилися. Видихнув. Тодi вдихнув, а далi ледве-ледве пiдняв свою важку правицю i став нею обмацувати рану. Це приносило мужевi бiль, так що вiн кривився стогнучи. Втомився. Полежав iще трохи, а тодi, зiбравши усю свою волю, сiв. Дощ раптом посилився, i полило наче iз вiдра. Чоловiк, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очi його клiпали – iх пекло денне свiтло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабанi, щось шукаючи у бруднiй водi. Його рука натрапила на сталеве лезо – i вiн витяг великий меч. Ще трохи посидiв, тримаючи лезо на колiнах, – вiдпочивав, немов пiсля важкоi роботи.
Довго сидiти не можна: треба вставати. Спираючись на рукiв’я, стогнучи, чоловiк пiдвiвся. Мимоволi ще раз помацав рану, тодi ж брудною рукою знову витер мокре вiд дощу обличчя.
«Добре погуляли», – мовив про себе i почав оглядатися.
Навколо нього валялося багато тiл. Дехто лежав мирно, нiби й справдi спав пiсля доброi пиятики. Але бiльшiсть були порубанi i тепер «валялися» iз розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах iз багна, кровi й дощовоi води.
Муж був дуже могутньоi статури: усiм богатирям – богатир. Вiн розiрвав на собi сорочку, здер iз себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посмiхнулося краплям дощу.
Його звали Михайлом. Вiн пам’ятав усе: нiч на Купала, смiх, спiви, багаття. Дикi поганськi забави… Тодi враз страшний крик:
– Обри!!!
Сiча була зла i немилосердна – поле засiяне трупами i своiх, i чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи… І вороння на деревах. А незабаром i вовки прибiжать – уже, певно, занюхали свiжу кров i крутяться десь неподалiк.
Михайло поволi пiшов у бiк рiчки: там, у густому верболозi та очеретi, мали поховатися вiд степовикiв жiнки i дiти. Стиснувши меч у руцi, вiн крокував усе швидше. Його рана вже майже затяглася, могутне тiло набирало пружностi, рухи ставали меткi, а погляд – яснiшав…
Михайло, не збавляючи кроку, спустився схилом, що густо зарiс травою, i вийшов на берег рiчки. Тут стояв жертовник. Колись стояв. Зараз же вiн був спаплюжений, розгромлений, спалений. Навколо жертовника так густо насипано трупiв, що неможливо було перейти, щоби не наступити на чиесь тiло. Мужi стояли на смерть… Кров, руки, очi – усе було перемелено жорстокими жорнами… Побачив Михайло i кiлька замордованих жiночих тiл – не встигли сховатися. Або не захотiли, залишившись зi своiми чоловiками до кiнця.
Надивившись на цю страшну картину, вiн пiшов понад берегом. Ішов усе швидше, немов хотiв застати хоча б когось iз живих у цьому царствi мертвих. Раптом десь почувся жiночий крик. Михайло прискорив ходу, а тодi побiг.
Дощ перейшов, та сонце все одно не наважувалося виходити з-за густих хмар. Вони й далi висiли над самою землею, чекаючи вiтру, аби вiн поволi посунув iх далi. Було тихо.
– Рятуйте! – знову розпачливо вигукнула жiнка, порушуючи цю мертву тишу.
Степовик ударив ii в лице так, що вона впала на землю. Озирнувся. На галявинi було чимало обрiв, однак кожен iз них займався своiми справами, а за ним спостерiгало лише декiлька.
– Давай трахни ii. Ти ж мужик, чи хто? – вишкiрився Бiда.
Вожаку степовикiв, що виконував цю екзекуцiю, така думка прийшлася до вподоби, однак вiн цього не показав. Поволi нахилився, узяв напiвпритомну свою жертву за косу i почав пiдводити.
– Чекай, – стримав iнший на ймення Недоля. – Ти, Половий, маеш дати iй вибiр.
Вожак вiдвернувся i сплюнув.
– Ми, обри, нiкому вибору не даемо. Мае бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За нами – сила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.
Недоля посмiхнувся:
– Ти помиляешся, Половий. Згадай собi, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не пiдiйшов до тебе та не запропонував двi дороги: лiворуч i праворуч?
Половий мовчав. Недоля продовжив:
– Тинявся б ти зараз помiж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своiх ведмедiв! Тодi ти послухав мене, тож тепер ти – цар! Цю корону ти здобув, грабуючи багатi землi слов’ян. Та чи зможеш ти ii втримати? Чи зможеш насолодитися всiм награбованим?
Половий мить постояв мовчки, тодi зазирнув в очi своеi жертви. Жiнка тремтiла вiд страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитоi губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тодi дуже гарною.
– Я даю тобi вибiр, – почав степовик. – Ти менi вiддашся – i я перестану тебе бити. Навiть нагодую. Якщо нi – ти помреш.
Схоже, для жiнки вибiр був очевидний.
– Лiпше смерть.
Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Обровi не сподобалася ця вiдповiдь, вiн дуже хотiв, щоби жiнка зробили «правильний» вибiр, тому пiдняв ставки.
– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моею дружиною i царицею. Житимеш у розкошi. А коли нi – то я вiддам тебе на поталу своiх людоловiв. Ти помреш у муках, а твое тiло роздиратимуть дикi звiрi. Вибирай, – ще раз наполiг Половий.
Жiнка опустила очi, готуючись до смертi.
– Нiколи!
Вона i справдi була дуже гарною, i з неi вийшла б добра цариця. Одначе ця жiнка вибрала iнакше. Половий видихнув, тамуючи гнiв, тодi почав добувати свiй меч, поволi занiс його над головою жертви. Вона навiть не охнула.
– Шкода, – натомiсть зiтхнув Недоля.
– Зупинiться!
Михайло чорною тiнню вислизнув з лiсу, а голос його був такий рiзкий, що обри аж здригнулися з несподiванки. Завмерли. Один Недоля почав поволi пiдводитися, раптом ухопив бойову сокиру i кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повiтрi.
– Зупинися! – ще раз наказав муж – i вiд його голосу сокира застигла на пiвдорозi.
Усе затихло. Навiть липи старi перестали шумiти. Завмер вiтер. Рiчка стала, зупинивши свою течiю. Обри також застигли: хто стоячи, хто балакаючи, хто пiдносячи до рота ситний слов’янський хлiб. Катована жiнка також застигла поглядом, дивлячись на Михайла своiми великими виразними очима.
Пiдвiвся лиш той, хто не був людиною, – Недоля.
– Чого тобi треба?
– Я прийшов по неi.
– Опа-ча, – вишкiрився степовик. – Вона зробила свiй вибiр, так що ти тут нiчого не зробиш, бiлий! Вали звiдси!
– Я не вiдступлюся, – твердо вiдповiв Михайло.
Демон перестав шкiритися, натомiсть нагнав на себе страшну гримасу гнiву.
– Не жартуй зi мною, Михаiле! Нас тут четверо, а ти – сам-один! Сила – за нами!
На пiдтвердження цих слiв позаду Недолi стали Бiда, Лихо i Малий. Михайло мовчав, навiть не думаючи вiдступати. Недоля добре це бачив, тому вiв далi:
– Ти готовий вiддати свое життя за оцю жiнку? Вона ще трохи – i буде наша. Ти не бачив, як блиснули ii очi, коли обрин сказав iй про царство, про розкiш. Про життя! Вона лише жiнка, а жiнки завжди лягають пiд сильнiшого. Тому, мiй бiлий друже, зникають цiлi народи, хоча люди залишаються. Асимiляцiя… Те ж саме чекае i тутешнiх русинiв.
– А як же пророцтво? Як же Андрiй, що стояв зi своiм хрестом на Днiпрових кручах?
Недоля удавано засмiявся:
– Це все байки…
– Не бреши, демоне! Тут iще будуть стояти мiста християнськi iз церквами золотоверхими. А що до жiнки – вона не дасться. Не всi такi! Так, люди е рiзнi, але Вiн помер за iхнi грiхи, я ж готовий накласти головою за iхню надiю!
Демон зареготав цього разу щиро, i регiт його сколихнув цю мертву тишу i луною покотився понад рiчкою.
– Тодi давай поб’емося об заклад!
…Правила були давно вiдомi. Руки Михайло чорному не потиснув, але його слово важило набагато бiльше.
– Згода!
У ту ж мить сокира продовжила свiй смертоносний полiт, однак Михайло перехопив ii лiвою рукою i запустив назад: Недоля й незчувся, як сталеве лезо пролетiло над його головою i вп’ялося в дерево. Усе навколо ожило, навiть вiтер знову почав колихатися у верховiттi дерев.
– Ще побачимося, – мовив Михайло i зник.
– Вiдпусти ii, – наказав Недоля, потираючи руки. Половий опустив меча.
– Іди звiдси.
Жiнка ще не до кiнця зрозумiла, що сталося, однак долю випробовувати не стала. Затуливши руками розхристану сорочку, вона поволi встала i покрокувала геть. Обри один за одним розступилися перед нею.
Знову пiшов холодний дощик…
Роздiл 1
Марiя
Тут усе перемiшалося: час, люди, звичаi, iсторiя. Здавалося, що хтось просто перезавантажив систему – i вона видавала, викидала рiзнi результати, перебираючи iх, перетасовуючи, не в змозi вибрати з-помiж них оптимальний. Та хiба ж реально було усе це систематизувати, розкласти по якихось поличках, комiрках, позначити нулями й одиничками? НІ! Не цього разу, бо все це творилося не в надрах процесора, не на монiторi, а просто перед моiми очима, навколо мене, в моiй головi та душi. Замiсть мирного гудiння системного блока тихо стукало серце в грудях, а замiсть лампочок iндикаторiв менi блимало здаля свiтло в кiнцi тунелю…
Історiя, що вам хочу розказати, доволi дивна, i ваше право – вiрити чи посмiятися. Життя людинi даеться лише раз, i вона проходить його вiд точки до точки. Проходячи цей шлях, людина мислить i працюе, любить i ненавидить, сумуе i радiе, продовжуе себе у нащадках. Менi довелося пережити не одне життя, а сотнi, може, навiть тисячi – хто б iх рахував? Я надто часто втрачала найдорожче, менi його повертали i знов забирали, вириваючи з рук. Я виплакала всi своi сльози, висмiяла увесь смiх, так що в душi лишилася простора чорна порожнеча. І серед тоi порожнечi жила сива, втомлена, пригнiчена моя любов, а з нею маленька-маленька надiя. Та я знов i знов роблю цей крок. Чи я шкодую за зробленим? Нi, i нiколи не шкодуватиму.
Я тодi була маленьким пастушком, що крихiтною цяточкою загубився серед темного степу. Снiп свiтла падав тодi на мене згори – i тут з’явився Ангел. Вiн був у бiлому, мав крила за плечима i нiмб, оповитий блискучим «дощиком». Уже було не так самотньо i страшно, навiть коли показався Чорт. Дiдько був чорний i кудлатий, усе стрибав чогось навколо нас, танцював i розказував анекдоти, привертаючи нашу увагу до своеi важливоi персони. А далi вже пiшли царi, королi, князi, воiни… Прийшла навiть Смерть у старому, «закривавленому» помiдорним соусом лiкарському халатi i з дерев’яною косою. А ще приперялися Жид i Жидiвка.
– Щоб ви мали молока вiд корови i бика, щоби було сира, масла, щоб ваша донька сраками трясла! – побажали вони усiй нашiй громадi.
Я тодi не вдавалася у всi цi розмови, жарти, поради, а все дивилася на той снiп свiтла, що падав згори. Думала про свое, згадуючи минуле й будуючи плани на майбутне. Тiльки дарма: моiм планам збутися так i не судилося…
Чиясь рука потяглася до щитка з вимикачами. Вони клацнули – i холодне свiтло, попервах мигаючи, почало заливати увесь зал.
Пiд дiею свiтла вся мiстика розсiялася, а зимовий степ перетворився на сцену нашого народного дому, куди ми приходили щоп’ятницi о сьомiй вечора на репетицiю.
– Доброго вечора. Бачу: ви вже розминаетеся? – Всередину зайшла Марiя Василiвна – художнiй керiвник нашого театрального гуртка.
– Вар’ята граемо, – вiдповiв Чорт, знiмаючи свою маску та витираючи спiтнiле людське лице. Тодi додав: – У нас тут так гарно виходило, що ми вирiшили внести змiни у сценарiй.
– Знаю я вашi змiни. Менi на сценi не потрiбна полiтика, ксенофобiя, матюки та заклики до пиятики. У нас Рiздвяний вертеп – солiдна постановка для наших юних глядачiв! – жартома посварилася Марiя Василiвна пальцем на своiх акторiв. – Як вам костюми?
– Нормально, – мовив Воiн, оглядаючи бутафорний автомат.
– Декорацii також будуть готовi з дня на день, – сказала шефова. – Чого нам ще бракуе?
– Глядача, овацiй i квiтiв, – знову, за своею звичкою пожартував екс-Чорт.
– Це все нас чекае 12 сiчня, коли будемо тут ставити наш Вертеп. Якщо немае зауважень, прохань та пропозицiй – починаймо.
– Звукорежисера нема. Спiзнюеться, – пiдказав пан Гаврило, старший дядько, що мав грати одного з трьох Царiв у нашiй виставi.
– А ще у нас нема колядки. Може, традицiйно – «Нова радiсть стала»? – зауважив один з наших акторiв.
– Чекайте, – знову сказав пан Гаврило. – Є у мене одна iдея. А хто знае таку старовинну коляду, чи навiть щедрiвку, про чотирьох волiв? Ти, Марусе, маеш знати, це твоеi бабцi улюблена…
Так, я знала. Бабуся увесь час ii менi спiвала…
Пасла Маруся чотири воли в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же, в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
І не знаю, що на мене найшло: пiсня нiби сама вирвалася з моеi душi i полетiла залом. Усi присутнi подивовано глипали на мене, раптом один за одним почали аплодувати.
– Браво! – гукнув екс-Чорт.
Я пiдняла руки вгору, заспокоюючи iх, Марiя Василiвна поплескала у долонi:
