скачать книгу бесплатно
– Ти щось знаеш?
– Навiть якби i знав – не телефонна розмова.
– Я iду до Киева. Ти зi мною, брате? – запитав Іван.
На тому кiнцi мить помовчали, тодi була вiдповiдь:
– Я буду у Киевi. По роботi. Нас усiх збирають. Тому я тобi i подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повнiй програмi.
Іван побагровiв:
– Та що ти таке кажеш, старий? Та як же…
– Та зрозумiй ти, – перебив товариш. – Не бути нам у тiй Європi, понiмаеш? Геополiтика… Не пустять… Ви там дуже не кiпiшуйте, бо Вiтьок стягуе реально велику силу. А сила, брате, i солому ломить.
Іван видихнув.
– Ми ж з тобою стiльки дружили… Невже ти будеш у мене стрiляти? Невже пiднiмеш руку на брата?
– Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалi не хочу нiкуди iхать, менi i вдома добре! На чорта того всього?
– А ти подумай, брате, згадай, хто ти i кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрiлися там, у Киевi… по рiзнi боки барикад!
– Та якi барикади, у мене наказ, розумiеш?!
Іван вiдключився. Був злий, аж кипiв. Спересердя хотiв був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена i готова…
Ми поiхали до Киева наступного дня. З того часу були там майже постiйно. Мерзли. Стояли. Боролися. Схiдняк намагався подзвонити iще кiлька разiв, однак розмови iз ним не вийшло. Зате зустрiли тут багато його землякiв зi схiдних областей, ми всi дружно почали самоорганiзовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героiчною, але й ефективною. Кожен вiдповiдав за свою ланку, мав своi обов’язки, тож наш Майдан зажив, як великий органiзм… Та найперше, що зробив мiй чоловiк, це закрiпив на «Йолцi» прапор нашого Городка,[1 - Прапор мiста Городка на «Йолцi» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у першi днi Революцii Гiдностi.] аби надихатися ним до подальшоi боротьби.
Перед Рiздвяними святами нам випало поiхати додому, щоби взяти дещо iз речей та заладнати деякi справи. А ще я дуже скучила за своiм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома i цього разу iз ним не iхала до Киева.
– Не треба тобi, Марiе. Може, досить? За малого подумай…
– Івасик побуде в баби. Зубну щiтку не забув? – вiдповiла я.
– Нi.
– Грошi?
– Є.
– Права, техпаспорт?
– Та е в машинi.
Вiн зрозумiв, що сперечатися зi мною – марна справа, i тiльки рукою махнув. Я ж чогось боялася вiдпускати його самого, знову нахлинуло вiдчуття цього дежавю…
Іван узяв в одну руку сумку з нашими речами, у другу – з продуктами. Уже переступив порiг, як раптом спинився.
– Чекай! Найголовнiше забув! Там я лишив нашу бухгалтерiю з Майдану…
– Не вертайся – не пощастить, – сказала я.
– Тодi вiзьми з кiмнати папочку з документами. Така зелена.
Я вiдразу знайшла зелену пластикову папку i встромила ii у свою сумочку, виключила свiтло i вийшла з хати.
Роздiл 4
Нечиста сила
У камiнi потрiскували дрова. Холоднi кам’янi стiни намагалися зiгрiтись теплом, що iшло вiд вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур е мур. То тут, то там на стiнах висiли оленячi та кабанячi голови, шкури… Зi стелi на грубому ланцюгу звисало колесо вiд воза, на якому горiли свiчки, слабо освiтлюючи примiщення. Сама ж кiмната була заставлена кiлькома важкими дубовими лавами i столами.
Рипнувши, вiдчинилися дверi на кованих завiсах, усередину ввiйшла дiвчина у вишитiй сорочцi та коротенькому каптанчику. Вона прослизнула повз столи i зупинилася бiля одного з них, за яким сидiло трое чоловiкiв.
– Що будете замовляти? – спитала дiвчина.
– Борщеца з пельменями. І шашлик, – вiдповiв один з чоловiкiв, що скляними очима дивився на «Меню».
– Три борщi з пельменями, три шашлики, – записала собi у блокнот дiвчина.
– Да. І шоби шашличок був такий сочний, панiмаеш? – додав iнший – бiлявий, при цьому пiдморгнувши.
Дiвчина кивнула головою на знак згоди.
– Чого бажаете випити? Якусь горiлку?
– Городоцьку давай. Чекуньку. А не – бутилку. І пивка для ривка.
Дiвчина записала i вийшла. Бiлявий провiв ii поглядом.
– А нiчо така тьолочка. І кабачок нормальний…
Усi трое були у шкiряних куртках, спортивних штанах i кросiвках, коротко стриженi.
– Пiду на пенсiю, собi такий ресторанчик органiзую. А шо, вся братва давно в костюмчиках ходять: мерседеси, охрана, секретутки, всi дiла…
– Ага, iвани васильовичi помiняли професiю. Тiльки нам до тоi пенсii ше дожити треба, – грубо мовив той, що тримав «Меню».
– Не сци в кампот, Лихо, доживьом. Папа казав: рiк, ну два – i ми в шоколадi…
Лихо був як завжди злим i оптимiзму свого товариша не подiляв.
– Я вже тисячу рокiв слухаю вiд нього ту байку, н-на. Вона для лохiв, таких як ти, Бiда!
Малий, третiй товариш, хихикнув. Бiда обурився:
– Та пiшов ти!
Вони мить помовчали, а тодi Лихо гукнув на цiлий зал:
– Альо, врубайте якусь музику!
Дiвчата почули цей заклик, включили веселу колядку: був саме Пилипiв пiст, i люди чекали на Рiздво.
– Шо за херня? – обуренню Лиха не було меж. – Будеш лохам такий паражняк гнати. Врубай щось нормальне, пацаняче!
Колядка стихла, натомiсть вдарили баси, а хриплий голос заспiвав про сибiрськi морози, зону i теплу тiлогрiйку.
– О, нiштяк, – зрадiв Малий, однак тут же знову напустив на себе грiзного виду. – Давайте несiть заказ, скiльки можна чекати!
– Та заткнися вже, голова болить! – гаркнув Лихо. У нього задзвенiв мобiльний, вiн дiстав його з кишенi. – Альо… В кабаку. А шо вiдразу «дибiли»? Сам – дебiл, н-на… Короче, давай пiдтягуйся, ми тобi тоже борщику закажемо… Ну, як хочеш…
Молодик сховав телефон.
– Хто дзвонив? Нед? – спитав Малий.
– Не, н-на, пед! Задовбав, урод. Колись свою бригаду органiзую, i пiшов вiн…
Тим часом принесли замовлення.
– Смачного, – побажала дiвчина i вiдiйшла.
– Налiтай, братва, – мовив Бiда i взяв у руки пляшку.
– Нед казав не бухати, – спробував стримати Лихо, але горiлка вже лилася у стакани.
– Крапаль не помiшае.
Налили, випили, почали закушувати. Їли мовчки, сердито. Раптом дубовi дверi вiдчинилися – i всередину ввiйшов чоловiк у довгому плащi. Вiн оглянув примiщення, побачивши трьох, пiшов просто до них i мовчки сiв за iхнiй столик. Бiда тут же пiдсунув стакан, узяв пляшку, налив.
– Давай, братан.
– Тамбовський пiп тобi братан! – гаркнув новоприбулий. – Якого милого тут сидите? Взагалi мозги розiсрали? Вас же тi дiвахи в разi кiпiшу за шiсть секунд зрисують!
Лихо вiдiрвав погляд вiд закуски, впритул поглянув на гостя.
– А ти не дуже тут ричи, начальник! Дiстав уже!
Запала напружена мовчанка, яку розрядив Бiда.
– Забий на дiвах, старина. Сам базарив, що менти замазанi, тема стопудова. Хулi нам, пацанам, мерзнути? Зайшли зiгрiтися, туда-сюда сотку бахнути. А шо? Давай, кажи кого валити – i не парся.
Нед поглянув на товаришiв, тодi узяв у руку стаканчик, випив з усiма, почав говорити:
– Валити не можна, самi знаете. Пояснити, але без мокрухи. Є тут, короче, один фраерок: пiдприемець i громадський дiяч. Зараз – активiст Майдану, – Нед узяв шматок м’яса, кинув собi у рот.
– Тодi чого сам не розiбрався, а нас визвав, н-на? – спитав надмiрно Лихо, взяв у руки пляшку i знову налив. Випили…
– Та вже i посаду давали, i бабла пiдкинули… Вiриш, навiть тьолку пiдсилали – нiяк.
– А забухати?
– Не п’е, сука! Короче, лишився один варiант – пресонути. Тiльки ви знаете…
– Та знаемо, знаемо, – грубо перебив Бiда. – Без мокрухи. Давай кажи, де той лох приписався…
– Та чекай, не газуй, – втрутився Лихо. – Хай Нед розчохлить: шо куда…
– А шо непонятно! – визвiрився Бiда. – Сказано: пiдприемець i громадський дiяч. Напевно, з тих пiдорiв нацiонально свiдомих!
– А менi не нада «напевно»!.. – Лихо також показав зуби.
– Короче! – гавкнув Нед, i його товаришi затихли. – Звати Іваном… Вiн тут, у Городку, органiзував фонд. Ми перевiряли – там всьо чисто. Реставруе церкви, кидае на спорт i туризм, органiзовуе там усякi фестивалi, iсторичнi реконструкцii, театри, срака-мотика. Багато з дiтьми працюе… Органiзував новий проект: хоче вiдновити Городоцький замок, тiльки в масштабi, зробити там дитячий майданчик. Землю вже навiть вибив, а там, мiж iншим, торговий комплекс мав стояти. Але то всьо херня. Тепер вiн помагае Майдану, при тому реально помагае…
– А може, вiн у депутати лiзе? – перебив Лихо.
– Та в тiм-то й справа, що не лiзе в полiтику. Дiд його тiпа бендеровець чи шо, а внук такий самий завернутий! Короче, наше завдання. Перше, на Майданi вiн веде деяку бухгалтерiю, тож у нього треба буде забрати тi папери. Для слiдства. По-друге, заставити його переписати фiрму i фонд…
– Ясно, – мовили всi трое, Нед же продовжив:
– До хати йти не треба, на трасi лупонемо: вiн зараз до Киева виiжджае.
– Звiдки iнформацiя? – знову спитав Лихо.
– Телефон його вже давно на прослушцi, та й iнформацii назбиралося. Форму ДПС взяли?
– Ображаеш, Неде, – вперше у розмову втрутився Малий.
Вони знову випили, почали закушувати м’ясом. Тут знову задзвонив телефон, цього разу у Неда.
– Алло. Зрозумiв.
Вiн сховав телефон до кишенi.
– Об’ект виiхав. По конях!
Усi четверо зiрвалися i попрямували до дверей, дожовуючи соковите м’ясо.
Роздiл 5
Марiя
Свiтло вiд фар розрiзало нiчний морок, освiтлюючи мокрий асфальт. У таку пору дуже не хотiлося товктися у дворi, тим бiльше виiжджати у далеку дорогу. У головi була тепла ковдра i м’якенька подушка, холод проймав рознiжене такою думкою тiло до кiсток, змушуючи щiльнiше тулитися у куртку.
У машинi було темно, лише свiтилися зеленкуватi вогники на панелi, мирно гудiла пiчка. Ми iхали мовчки, мiй Іван повнiстю зосередився на дорозi, тримаючи обома руками кермо та час вiд часу перемикаючи важiль коробки передач.
Дороги в нас не дуже, тому наш мiнiвен iхав поважно, притишував хiд, коли треба було переiхати чергову яму. Ми любили свою машину: бувало, не тiльки вантажилися в неi усiею родиною, а й пакували сюди купу всякоi всячини. Особливо полюбляли гуртом виiжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставi улiтку можна гарно вiдпочити.
