скачать книгу бесплатно
Недоля зрозумiв, що швидко йому вiд Михайла вiдкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.
– О, добрi папiроси куриш!
– Пригощайся. – Слiдчий простягнув майоровi пачку, але той вiдмовився.
– Трутка!
– Шо, iмпотенцii боiшся? Нiколи не вiр в то, шо пишуть на пачках, то всьо фiгня.
Михайло чомусь посмiхнувся.
– Не знаю, пане прокурор, вам виднiше.
Недоля ще раз затягся, видихнув.
– Добре, кажи, що хотiв, бо в мене i справдi мало часу.
А Михайло вже нiчого казати не хотiв. Вiн враз пригадав собi, що кримiналiсти знайшли на мiсцi злочину «бичок» вiд «Мальборо», – i йому нiби в головi просвiтлiло, все раптом стало на своi мiсця.
– Та хочу сказати, що думав я над тим усiм. Певно, дарма ми вiдпустили тих наркоманiв, – сказав, аби хоч щось сказати.
– Ти тiльки тепер зрозумiв це, Мiша! Стiльки роботи коту пiд хвiст пiшло, а вбивцi через тебе i далi на волi!
Михайло озирнувся навколо.
– Ну, то шо ти хотiв? – нагадав про себе Недоля.
– Та таке, вже нiчого.
Слiдчий поглянув на майора знизу вгору.
– Ти шо, бухаеш? Зав’язуй з цим, Мiша.
Слiдчий обiйшов Михайла i рушив далi.
– Я не Мiша – Михайло, – поправив майор i пiшов до своеi машини.
Опинившись у салонi «Ниви», Михайло узяв у руки ту зелену папочку, котру знайшов у Марiiнiй сумочцi. Почав гортати. Тiльки тепер йому стало все до кiнця зрозумiло, а всi ланки склалися в один ланцюжок. Значить, так: тiтушки полювали за Івановими документами, бажаючи захопити частину «майданноi бухгалтерii», а при нагодi хапонути собi його проекти, фiрму, фонд. Іван ще ранiше розповiдав, що до нього пiдходили рiзнi люди… І, як видно, люди непростi. Певно, i телефон прослуховували, коли були такi обiзнанi! От чому Недолина машина була така обляпана болотом – покинувши десь «дев’ятку», польовими дорогами кружляли на BMW, слiди замотували. Тепер стало зрозумiло й те, чому Недоля так тягне iз розслiдуванням справи, чого так хотiв кинути за грати невинних!
Потрiбнi були докази.
Недоля все ще стояв на сходах i докурював. До нього саме пiдiйшов якийсь молодик, вони почали про щось притишено говорити. Михайло швидко схопив свiй планшет, легенько «прицiлився» i зробив фото, потiм ще одне, ще. Тим часом Недоля дав спiврозмовнику щось схоже на банкноту – i вони розiйшлися не прощаючись.
Михайло швиденько обробив фото, тодi витягнув з кишенi вiзитiвку, яку дали йому у «Княжому дворi».
– Так, i-мейл…
Вiн вiдправив повiдомлення, а тодi набрав на телефонi чийсь номер.
– Олю, привiт… Це я, Михайло… Так, з мiлiцii… Слухай, Олюню, а ти зараз за комп’ютером? Ану, кинь оком у свою скриньку… Добре, зачекаю… Пiзнаеш? Як, вiдразу двох? Ти впевнена?… Добре, дякую, сонце, з мене «Свiточ»!
Вiдклавши телефон, майор тут же прокрутив ключ: «Нива» ревнула й бухнула в атмосферу чорним димом. Михайло рушив у напрямку, куди щойно пiшов невiдомий молодик. Його нiде не було, зате майор побачив вишневу «дев’ятку». Зупинився, став роззиратися. А ось i молодик: вийшов з продуктового магазину, несучи два повних кульки.
– Ага, узяв у Недолi грошей i накупив жратви. Де ж ви вiдсиджуетеся, невже у нього на дачi? Нiчого, зараз ми вас вистежимо…
Вишнева «дев’ятка» рушила з мiсця, «Нива» тихенько поiхала назирцем…
Роздiл 14
Марiя
Часи минали разом з водою, яку несла помiж своiми берегами наша Верещиця. Мiй чоловiк знову вiдродився у своему народi, у своiх нащадках, вкотре повстав з попелу, нiби птах Фенiкс. Наша добра земля, а також батькiвська наука i материнська молитва робили його таким же добрим, чесним i сильним. Знов i знов приходила купальська нiч, знов i знов вiн пiдходив до мене… Тодi вiдходив. Інколи давала Доля нам одну нiч, часом тиждень, мiсяць, рiк, п’ять рокiв. Аж раптом приходили то обри, то хозари, то печенiги, то ляхи, то ще хтось – хiба ж iх усiх запам’ятаеш?
Легшi часи настали, коли нашi роди поклонилися киiвському князевi Володимиру – володарю земель руських. Вiн захистив нас вiд ворогiв, дав нам Бога iстинного. Ми щиро молилися Господу, не забуваючи i Купала з Колядою, понад усе цiнуючи заповiти батькiв.
Верещиця i далi несла своi води: скоро могутня Русь розсипалася на князiвства, Киiв утратив свою силу. Нашi князi засiли в Галичi, i родичi слухали iх, билися з ворогами i орали землю нашу.
Життя тривало. Ми побралися з Іваном восени, а до зими вже звили свое гнiздечко, свою хату. Це не був царський палац, але тут було чисто, затишно i тепло. Половину хати займала пiч, були тут i лави, i скриня, i наша з Іваном лежанка. Свiчка, що стояла на скринi й миготiла своiм вогником, освiтлювала свiтлицю. Я стояла бiля печi i розтирала у макiтрi мак макогоном. Меду в нас було вдосталь, тож святвечiрня кутя мала бути солодкою. За вiконцем лiтав снiжок, пiдтискав морозець. Всюди панувала тиша, яка завжди спускаеться на землю перед Рiздвом Христовим. Я думала собi про те, що завжди любила цi свята, любила колядувати, любила той дух Святвечора. А ще до голови приходила дивна думка, що зi мною щось не так. Якесь дивне таке вiдчуття переповнювало мене, але не лякало, не тривожило, а, навпаки, веселило i заспокоювало, вселяло надiю. Менi хотiлося плакати з радостi i посмiхатися, притулитися до свого коханого. Я була не сама, вiдчувала, що iще одна малесенька душа поселилася у моему лонi.
За вiконцем геть стемнiло. Дверi вiдчинилися, у хату ввiйшов Іван, а за ним заскочив i морозець, але тут же i втiк, налякавшись нашоi печi.
– Ух, посипало. – Іван струсив iз кожуха снiг, а тодi роздягнувся. В руках з двору принiс снiп-дiдух. Чоловiк пiдiйняв його обережно, нiби живу iстоту. – Заходь, дiду, до хати. Поставимо тебе отут на лавi, аби сторожував наш дiм вiд хвороби, бiди i всякоi нечистi.
Коли дiдух зручно вмостився на своему почесному мiсцi, присiв на лавку й Іван.
– Худобу я обiйшов, нагодував. Треба буде у жолоби ще кутi кинути, аби здоровi були, приплiд приносили. І курам дати, аби файно неслися, i псовi, аби гавкав.
Вiн завше таким був: як щось робив, то докладно, ретельно, до кiнця. Ще й пiдспiвував при тому. З нього був добрий господар – ми завше мали хлiб i до хлiба. Я дивилася на нього, не можучи вiдiрвати погляду, люблячи кожну клiтинку його тiла.
– Сiдаймо до вечерi, – запропонував вiн. – Зараз iз колядою вже почнуть ходити. Може, й ми пiдемо? Чого в хатi сидiти? І до церкви треба…
Я накрила скриню бiлим обрусом, не забувши постелити пiд низ пахучого сiнця. Далi поклала кутю, тодi рибу, капусту, пампухи, сушеню. Багатий цього року у нас вийшов стiл.
Ми навiть не встигли скуштувати всiх страв, як за вiкном загримiла коляда:
Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же, в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!..
У Івана велика була родина, тож прийшло iх багато – так що ледве вмiстилися в хатi. Щедрий стiл, коляда, весела розмова – ми завше вмiли святкувати. А ще у нас на Святвечiр було прийнято згадувати тих, кого з нами зараз нема, просити помочi у Господа для тих, хто зараз не з родиною, хто у далекiй дорозi чи тяжкому походi.
Родичi мали мого Івана за мужа мудрого, радилися з ним й уважно прислухалися до його думки. Сидячи за столом, розпочали розмови про справи господарськi, а далi перейшли до справ державних.
– Не хочуть нашi бояри приймати Данила, – почав розмову середущий брат.
– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре вiн тим боярам залив сала за шкури. Сидiли тодi тихо i до вiльних общинникiв не пхалися. Тепер же страх зовсiм загубили, забули Бога в черевi… – пiдхопив i молодший.
Я до розмов чоловiчих не пхалася нiколи. Любила слухати, як говорить мiй Іван, бо розмовляв завше мудро i зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу. Та коли мова заходила про справи державнi, серце мое мимоволi стискалося. Я знала, що вiн нiколи не стоятиме осторонь громади, та бiльше, завше готовий був iти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що вiн казатиме, поклавши мимоволi руку на живiт. Мiй муж налив собi узвару, випив.
