скачать книгу бесплатно
Оминувши вокзал та виiхавши на Перемишлянську вулицю, звернули лiворуч. За комарнiвським поворотом дорога рiзко пiшла вниз, аби потiм пiднятися вгору.
– Розкажи щось цiкаве, – попросила я чоловiка, а то тривога знову пiдкрадалася, ставало чомусь не по собi.
І вiн розповiв перше, що упало на розум:
– Колись оцiеi вулицi Перемишлянськоi не було. Де зараз ресторан, унiвермаг, автобусна зупинка – тягнулися глухi багна вздовж Верещицi. Отут, злiва, ще до вiйни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далi, на початку Майдану Гайдамакiв праворуч, був готель i ресторацiя. Той пам’ятник Шевченковi, що стоiть на майданi, було встановлено 24 серпня 1971 року, рiвно за двадцять рокiв до здобуття незалежностi…
Вiн говорив i говорив рiвним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цiкавився. Городок ще спав, пiдморгуючи нам численними рекламними вивiсками. Їдучи центром мiста, ми бачили тiльки кiлькох перехожих, якi поспiшали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожне покриття було трiшечки кращим, тож наш мiнiвен пiшов упевненiше. Бiля церкви Святих Володимира i Ольги перехрестилися, просячи щасливоi дороги, i скоро виiхали з мiста.
Тепло всерединi салону, що йшло вiд пiчки, мирне гудiння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокiй, так що я втопилася у своему крiслi i заплющила повiки. Спокою менi не давав тiльки голубенький вогник, що блимав менi просто в очi. Я уважнiше почала розглядати: зверху, над лобовим склом, до обшивки салону була вмонтована невеличка веб-камера.
– Ух ти, – мовила я. – Бачу вас, юний друже, захоплюе режисура? Дозвольте запитати, що ви тут знiмаете на цю камеру у салонi? Сподiваюсь – нiчого непристойного?
– Маеш на увазi порно? – спитав Іван, не вiдриваючи погляду вiд дороги. – Не, я вже з того вiку вирiс. Хоча… Ти знаеш, коли тебе затримуе даiшник, то iнакше, як порнухою, того процесу не назвеш. От я i фiксую все на плiвочку. Коли iнспектор бачить мою камеру, тiкае, як щур вiд свiтла.
Ми саме проiжджали повз Кiзенку – мiсце доволi неприемне, пустельне, куди звозилося смiття з усього мiста. Раптом Іван почав збавляти швидкiсть, обличчя його спохмурнiло.
– На тобi: про вовка промовка.
На дорозi стояв iнспектор ДПС i паличкою наказував нам зупинитись. Ми виконали його вимогу, зупинилися i перед тим, як iнспектор встиг пiдiйти, Іван увiмкнув свою камеру.
Вiн вирiс iз темряви, постукав у скло. Хоча я чогось подiбного й чекала, але все одно здригнулася з несподiванки. Іван опустив скло, перед нами з’явилося обличчя ДПСника.
– Добрий вечiр, сержант Ковальчук.
Враз у салонi потягло холодом: чи то вiтер прорвався крiзь прочинене вiкно, чи то так повiяло страхом вiд цього сержанта зi скляними очима.
– Добрий вечiр. Що сталося? – суворо запитав мiй чоловiк.
– Нiчого. Тут аварiя, вийдiть, будь-ласка, з машини, треба людинi допомогти.
Іван видихнув, розшпилив пасок безпеки i вийшов з машини. Я озирнулася навсiбiч – навколо була мертва тиша: безлюдна траса, поле, далi – перелiсок. Я бачила, як Іван з iнспектором пiшли до вишневоi «дев’ятки», припаркованоi через дорогу.
Раптом тривога, що мучила мене цiлий час, пiдсилилася до максимуму. Страх своiми пазурами обхопив мое серце i стиснув до болю. Тремтячою рукою я натиснула на кнопку склопiдйомника, гукнула:
– Іване, чекай, не йди!
– Що? – Мiй чоловiк озирнувся, не зрозумiвши мого заклику.
Та було вже пiзно: позаду ковзнула постать бандюги з биткою у руках. Я скрикнула, Іван миттю озирнувся i встиг заблокувати удар, проте тут же вдарив i «гаiшник».
Я миттево полiзла у сумочку: треба було дiяти негайно. Звiдки у менi тодi взялася така внутрiшня сила, тодi ще я зрозумiти не змогла. Набираючи цифри на мобiльному, кинула погляд на дорогу – мiй Іван вiдбивався вiд чотирьох. Був сильним, мав розряд з боксу i дуже цiкавився козацьким гопаком… Нарештi я вiдшукала потрiбний номер, натиснула кнопку виклику.
– Алло, пане Михайле! – На щастя, вiн не спав. – На нас напали, нам потрiбна допомога. Де ми? На львiвськiй трасi, тiльки з Городка виiхали!
Я говорила цi слова, сама ж спостерiгала за дорогою. Іван таки пропустив сильний удар биткою по корпусу. «Гаiшник» тут же кинувся на нього i звалив з нiг, так що вони обое з розгону попадали на асфальт. Трое iнших виродкiв кинулися на них зверху, стали кулаками й ногами бити мого чоловiка.
– О Господи! – видихнула я i кинула на сидiння телефон, у якому все ще чувся голос Михайла:
– Тримайтеся, вже лечу!
О, я мала намiр триматися. До кiнця. Дикою кiшкою перелiзла на мiсце водiя, тут же рукою схопилася за ключi, якi, на щастя, Іван залишив у замку запалювання. Пiвоберта – i двигун завiвся, загорiлися фари, освiтлюючи нiчну дорогу. Бандюги враз спинилися, озирнулися. Моi ноги уже тисли на педалi, руки ж викручували кермо до максимуму влiво. Раптом наш сiмейний мiнiвен заревiв, наче спортивна машина, i рвонув з мiсця. Я встигла побачити вибалушенi очi нападникiв, коли освiтила iх фарами i на усiх парах помчала просто на них. Вони пiдхопилися i кинулися врозтiч, боячись опинитися пiд моiми колесами. Перед самим Іваном, що поволi пiдводився, я вивернула, вiдчинила дверцята. Вiн уже ступив крок до мене, як раптом зовсiм поруч пролунав пострiл, тодi ще один. Лобове скло нашоi машини розлетiлося вщент, так що я мимоволi скрикнула i закрилася руками. Стрiляв «даiшник». Іще двома пострiлами вiн розстрiляв нашi колеса – i враз усе стихло. Мiй Іван зупинився, випроставшись перед дулом пiстолета. «Даiшник» кинув погляд у мiй бiк.
– Вилазь, сука.
Я не поспiшала, розумiючи, що час грае за нас.
– Вилазь, тварь, а то зараз розстрiляю на…!
– Не стрiляйте, я вас дуже прошу. Я вже виходжу, тiльки не стрiляйте! – простогнала я з машини й повiльно вийшла. – Прошу вас, не треба. Ми вам вiддамо все…
– Закрий пащеку. А тепер пiшли вперед. Туда!
Вiн показав на придорожнi кущi, що розлого розрослися обабiч дороги. Там панував густий морок, запах бiди i смертi подував звiдти.
– Прошу вас, не треба… – почала благати я, Іван же досi стояв мовчки. Балонова куртка його була у грязюцi, iз розбитого обличчя текла кров.
– Я сказав – туда! Як будете мене злити, н-на, пострiляю, н-на! – ще раз повторив «даiшник».
– Ми не хочемо вас мочити, – раптом втрутився у розмову iнший бандюга, старший за цих трьох. – У нас, кицю, справа е до твого чоловiка. Вiн добрим людям дорогу перейшов, тому нам треба дешо йому пояснити. Якщо будете нормально поводитися – вийдете звiдси живi-здоровi.
При цих словах Нед-Недоля (я уже пiзнiше довiдалася його iм’я) перевiв погляд з мене на Івана.
– Пiшли, – скомандував «даiшник».
Я пiдiйшла до Івана узяла його за руку, стиснула. Його штовхнули у спину – i ми поволi пiшли до кущiв. Попереду крокував Нед, позаду нас – трое iнших. Тiльки ми опинилися за кущами, як старший раптово обернувся i блискавично вдарив Івана в живiт. Іван присiв, я тут же накрила чоловiка собою.
– Прошу вас, не треба, ми вам усе вiддамо!
Четверо виродкiв стали надi мною.
– Ну шо, гандон, тепер ти поняв, за шо тебе пресонули? – спокiйно запитав Нед.
– Догадуюся, – вiдповiв Іван.
– Тодi хулi ти бикуеш, раз такий догадливий? А, тiпа патрiот, да? Нацiонально свiдомий? Мiй шеф правду каже: з такими, як ти, бендьорами недобитими, iнакше не можна. А ти хоч знаеш, хто мiй шеф? Догадуешся, пацанчик?
– Та пiшов ти… – гаркнув Іван i тут же отримав iще один удар, цього разу ногою. Тодi знов. Я скрикнула i щiльнiше закрила його собою вiд ударiв, так що i менi дiсталося: копали добряче, рiзкий бiль пройняв тiло, а перед очима все миготiли «шкари» сорок п’ятого розмiру. Нарештi спинилися. Я продовжувала закривати голову руками, тулячись до свого чоловiка. Вiн обiймав мене, намагаючись хоч якось уберегти вiд побоiв. Лице його було страшне, закривавлене, в очах свiтився страх, тiльки, як я здогадалася, не за себе.
Роздiл 6
Нечиста сила
Нарештi побоi припинилися. Бандити, зачувши свiжу кров, збуджено кружляли навколо своiх жертв, розминаючи кулаки. Бiльше не били – Нед стримав. Іван з Марiею лежали, скулившись на бруднiй травi. У темрявi не було видно iхнiх побитих облич, тiльки липкi й мокрi руки та одяг свiдчили про те, що кровi з них витекло немало. Іван обiймав свою жiнку, намагаючись хоч якось захистити.
– Ну що? Руки-ноги цiлi? – спитав Нед, нависнувши над своiми жертвами чорною хмарою. Кинув хустинку. – Повитирайтеся!
Марiя взяла, почала обережно витирати обличчя свого чоловiка. Вiн терпiв, та раптом забрав хустинку i викинув геть.
– Ну, якщо ви вже переключилися на прийом, то я вам поясню, що маете робити. По-перше, вiддай менi майданiвську бухгалтерiю.
Іван мовчав. Вiн одразу зрозумiв, хто такi цi люди. Марiя ж заговорила перша:
– Ми вiддамо. Тiльки не бийте.
– Молодець, дiвчинко. Будеш чемною – пiдеш звiдси на своiх двох. Разом пiдете. А тепер давай.
– Вони в машинi…
– Не треба, Марiе… – спробував зупинити Іван.
– Чекай, Іване, не сперечайся зi мною. Ти ж бачиш, що то за люди, вони вб’ють нас. Прошу тебе, подумай про сина!
Вiн мовчав, терпiв.
– Лихо, – скомандував Нед, – пiди з нею i принеси.
– Я пiду, – визвався Бiда i, не чекаючи згоди шефа, пiдвiв Марiю за лiкоть i поволiк у бiк машини, так що невдовзi вони зникли з очей.
Запала мовчанка. Нед витягнув з кишенi пачку «Мальборо», дiстав сигарету, прикурив, видихнув дим, а тодi поглянув услiд Марii. Посмiхнувся. Заговорив наче б до Лиха:
– Даремно ми Бiду послали, брате: зараз застрягнуть там на годину. Довбаний бабiй: тут роботи херова туча, а йому самi блядки в головi.
Вишкiрився i Лихо, пiдводячи Івана на колiна й приставляючи йому пiстолета до скронi:
– Такого придурка, як Бiда, всi тьолки хочуть, жодна йому ще не вiдмовила. Вiн iх десь поза штуку перетарабанив, зуб даю! Коли разом зону топтали – то кожного тижня до нього свiжа на свiданку приходила, передачки приносили, сучки тупорилi.
При цих словах Іван зайорзав. Бандити перезирнулися.
– Шо, Ваня, очко заграло? А, думаеш, твоя жiнка не така? Та всi вони однаковi: тiльки iдiоти вiрять жiнцi! Запомнi, Ваня, курку треба топтати по два, три рази на день! А ше iм треба золото купувати, шуби, по курортах возити… А ти що? Якiсь фонди, замки… херня рiзна у тебе в головi, Іване! Лох лохом. Таких, як ти, жiнки не люблять, бо ви тупорилi жлоби, пойняв?! Кожна баба мужика хоче, розумiеш? А ти хто? Помпка вiд ровера!
Пiсля цiеi тиради Неда бандюги заржали.
– Кажи, чого вам треба, – здавлюючи лють у голосi, сказав Іван.
– О, клiент дозрiв, – бандюга знову затягнувся димом, видихнув. Тодi з-за пазухи дiстав файлик з якимись паперами. – Пiдпиши документи – i можеш бути вiльним.
– Що за документи?
– Передаш нам свiй фонд i ляжеш пiд нашу фiрму!
Іван посмiхнувся гiрко.
– Я цiле життя над тим працював, збирав усе по дрiбочках. А тепер – переписати?
– Ну, вирiшуй сам. У тебе е вибiр, е двi дороги. Пiдеш праворуч – лишишся без жiнки. І друзiв у тебе нема: вони тебе здали, як склотару. Навiть розказали, що син у тебе е – Івасик, що вiн зараз у бабусi Марусi. Сина, до речi, ти також можеш втратити: стави, дорога, рейки… Мало де хлопчина надумае залiзти… Зате у тебе лишиться твiй Фонд. Ненадовго: одна-двi перевiрки з прокуратури, КРУ, податковоi – i нема твого Фонду! Страшно, правда ж? Але е i друга дорога – лiворуч! Ми тобi дамо роботу в адмiнiстрацii. Оклад нормальний… Та й зарплата тобi нафiг не потрiбна буде – бабло зусiбiч потече! Купиш жiнцi шубу, дачу в горах вiдгрохаеш, на Канари з’iздите, сина вивчиш, аби нормальним мужиком вирiс! Чим погано?
Іван уважно слухав Неда. Спитав тихенько:
– А як же честь, совiсть, сумлiння?
Нед видихнув дим.
– Не в наш час i не в нашiй державi про честь думати. Не з нашими людьми, розумiеш… Де правда? Все куплено давно, Ваня! Може, колись часи змiняться, новi поколiння виростуть, держава помудрiшае, геополiтика врештi-решт! Тодi можна буде говорити про такi речi, тiльки не зараз, Ванюха! Та шо я тобi тут буду базарити – сам добре знаеш, як дiла у нас робляться…
– Я хочу бачити жiнку, – перебив його Іван.
– Блiн, а я шо ii з’iв, чи шо? Он вони йдуть.
До кола i справдi зайшли Бiда i Марiя. У його руках був Іванiв портфель. У тому портфелi лежало багато рiзних документiв, переважно ксерокопiй. Іван завжди возив iх у машинi, не знаючи, де й коли зможуть придатися.
– Де ви так довго?! – гаркнув Нед.
– Шукали…
– Ага, н-на, шукали.
Бiда обурився.
– Стапе! А ти шо менi пред’явити хочеш? Я шо, по-твоему, безпредельщик, чи шо? Не, ну я б не проти, канешно, але по обоюдному… ти пойняв, да?
– Короче, – перебив Нед. – Принесли?
– Усi документи там, у портфелi, – втрутилася Марiя. – Навiть тi, що пан Михайло пiдписався…
Івана насторожили Марiiнi слова. Вiн враз згадав собi, що всi документи з Майдану були у зеленiй папочцi, яку вiн ледь не забув i яка лежала не у портфелi, а у Марiiнiй сумочцi. І нiякий «пан Михайло» йому документи не пiдписував… Вiн знав тiльки одного пана Михайла – майора мiлiцii!
Треба було потягнути час.
– Я мушу перечитати документи, потiм пiдпишу, – сказав Іван.
– Ти шо, казьол, оборзiв! – рявкнув Лихо i вдарив Івана ногою.
– Тихо! – спинив Нед. – Нехай читае! Це ж принципово: тiльки iдiот пiдписуе, не перечитавши! А ти, Ваня, мудрий мужик! Розумiеш, були б зараз 90-тi… Але зараз не то – працювати нема з ким, кругом однi дебiли! Ну подивись на них – яку роботу iм можна поручити?!
– Альо, гараж! – обурився Лихо, але Нед тiльки вiдмахнувся вiд нього:
– Нам потрiбнi нормальнi люди, розумнi, тому не тупи, братан…
Нед подав документи, лiхтарик, i Іван став усе ретельно розглядати. Марiя принишкла бiля нього. Бандюки затихли, чекали. Раптом у Неда задзвонив мобiльний.
– Альо… Да… Та ну на… Зрозумiв.
Нед заховав телефон, мовив Лиховi:
– Дай ствол!
Той подав. Нед раптом схопив Марiю за волосся, притяг до себе i приставив пiстолет до скронi. Іван стрепенувся, але тут же перед ним блиснув нiж Лиха.
