скачать книгу бесплатно
– То ти, сука, мусарiв визвала?!
Вона не вiдповiла, натомiсть пiдбiг Малий.
– Шо таке?
– Сюда наряд iде. Бистро метнулися, пiдiгнали «дев’ятку», а мiнiвен нахер в кювет! Рухом!!!
Вони побiгли, лишивши Івана й Марiю з Недом.
– Пiдписуй, урод, а то зараз я iй мозги з голови виб’ю!
Іван пiдвiвся, вiдкинув геть документи.
– А ти в мене стрiляй, гнида. Ну, чого чекаеш?
– Я вас двох завалю, мля буду! Сина сиротою лишиш!
– Іване! – крикнула Марiя, але той ступив iще крок уперед. Раптом десь удалинi почулися звуки мiлiцейськоi сирени.
– Пусти ii! – гримнув Іван.
«Тiльки без мокрухи», – повторив сам собi Нед, а тодi перевiв пiстолет на Івана:
– Пiдписуй!
– Пусти ii кажу, бо тут тобi i смерть!
– Фак!
Вiн вистрелив. Марiя скрикнула i смикнулася у бiк свого чоловiка. Та було пiзно: Нед вистрелив iще двiчi, Іван хитнувся i впав горiлиць. Марiя кинулася до нього. Нед iще хотiв пальнути, тiльки у його пiстолетi скiнчилися набоi, а сирени вже вили зовсiм поруч.
– Фак! – знову крикнув Нед.
Все, що вiн зробив, – це пiдхопив своi документи, Іванiв портфель i розчинився у пiтьмi, так що чути було тiльки, як рвонула польовою дорогою «дев’ятка».
Марiя не могла у все це повiрити. Їi душа, захлинаючись вiд болю, нiяк не могла цього стерпiти й усвiдомити. Кричала, та крику того не було чути; плакала, тiльки сльози тi не текли; однi прокльони пiдiймалися до самого неба. Хитаючись, наче п’яна, вона пiшла полем, рвучи на собi волосся…
Роздiл 7
Михайло
Свiтало. На сходi небо було червоним: невiдомо, чи то на вiтер, чи на дощ, чи на смерть. Сонячнi променi освiтили поле пiд Городком, чорну дорогу, голi дерева й придорожню пожовклу траву, притрушену брудним листом. Грудень цьогорiч видався досить теплим: певно, все-таки суне оте глобальне потеплiння, нема уже тiеi зими, що колись…
Іванове тiло пiдвезли на каталцi до «швидкоi» i з гуркотом закинули всередину. Двое лiкарiв i сестричка спритно заскочили, зачинили дверцята, i «швидка» рвонула з мiсця, ревучи двигуном та завиваючи сиренами.
Траса уже не була такою пустельною: водii проiжджали повз мiсце пригоди i з цiкавiстю зазирали, намагаючись вгадати, що тут сталося. Частину дороги довелося обгородити: тут зараз будуть працювати слiдчi з експертами. Мiсцевий дiльничий iнспектор уже був на мiсцi, стояв бiля тих кущiв i оглядав мiсце трагедii, iншi хлопцi посiдали у машини, щоб зiгрiтися: все-таки не май мiсяць. Чекали прокурорських.
Пан Михайло працював у карному розшуку не перший рiк i добре знав, як слiд дiяти у таких ситуацiях. Саме йому встигла подзвонити Марiя, i саме вiн летiв на виручку своiм знайомим на чолi мiлiцейського наряду. Уже дорогою викликав «швидку» i пiдняв на ноги ДПС. Не встиг. Знову це прокляте дежавю…
Бачачи могутню постать Михайла на дорозi, водii старанно i швидко оминали це мiсце i роз’iжджалися. Дуже мало виявилося бажаючих висунути голову у вiкно i спитати:
– Командире, що тут?
Михайло тодi просто глипав своiм сердитим поглядом на цiкавого, той втягував голову у плечi i поспiшав зникнути чимдалi з очей.
Майор озирнувся навколо, тодi пiдiйшов до Івановоi машини, залiз усередину. Зважаючи на його велетенський зрiст i могутню статуру, зробити це було зовсiм не просто, але вiн таки всiвся на сидiннi водiя, одягнув рукавички.
– Для кого ж роблять цi машини?
Найперше кидалася в очi спортивна сумка, що стояла на задньому сидiннi. Майор легенько обмацав ii i зробив висновок, що нiчого цiкавого у нiй бути не може. І тут погляд його вперся у веб-камеру, що була вмонтована зверху.
– Цiкаво, що там за кiно?
Доки iнформацiя з флешки «грузилася» у Михайлiв планшет, майор продовжував оглядати салон. Зауваживши жiночу сумочку, узяв ii в руки, став виймати i розглядати ii вмiст. У боковiй кишенцi знайшов паспорт. Розгорнув, на нього дивилася Марiя – геть молоде дiвча. Далi, вже в iншому вiддiлi знайшов зелену папку з документами. Нашвидкуруч переглянув, перегорнув, тодi склав цю папку i сховав собi у внутрiшню кишеню куртки. Схоже, бiльше тут цiкавого не було нiчого, тож Михайло сховав планшет, поправив усе, як було, i вийшов з машини.
Навкруги i далi панував спокiй: дiльничний продовжував стояти бiля кущiв, балакаючи з кимось по мобiльному, а хлопцi сидiли в машинi й, очевидно, травили анекдоти. З боку Городка iхала чергова машина, тiльки цього разу вона не проiхала повз, а зупинилася на узбiччi. Це була BMW Х5, з неi вийшов чоловiк у прокурорськiй формi, зачинив дверцята i натиснув кнопку сигналiзацii.
Михайло впiзнав його – слiдчий прокуратури Недоля. Той пiдiйшов, подав руку.
– Привiт доблеснiй мiлiцii.
– Дай, Боже, i прокурорським… Ой-ой-ой, де ж ти так свою «беху» добив?
Михайло мав на увазi вигляд машини: вона була вiд колiс до скла обтрiскана свiжим болотом.
– Не можу сидiти без дiла: проiхався по територii, подивився. Думаю, може побачу щось цiкаве. А тут як? Що з потерпiлими?
– Надii дуже мало. Іде операцiя. Можлива кома.
– Ну, кома – то ще не крапка. Операцiю «Перехват» оголосили?
– Свое дiло знаемо.
– Щось знайшли? – далi розпитував Недоля.
– Гiльзи вiд ТТ. Кров. А ще бичок «Мальборо».
– Ножi, пiстолети, битки… Як же менi набридли тi iхнi дебiльнi розбори…
Михайло знизав плечима.
– На розбори не схоже: не такий Іван, та й жiнка з ним iхала. Не пiшов би сам проти чотирьох.
– Чотирьох? – перепитав Недоля, примруживши очi.
– По слiдах видно, що нападникiв було четверо.
– Ух ти. Мало того, що Шерлок Холмс, то ще й Слiдопит. Щось засидiвся ти в майорах, Мiша.
– Михайло, – поправив майор.
Недоля закурив «Мальборо», дiйшов ближче до Івановоi машини, зазирнув усередину, потiм обiйшов навколо, вивчаючи слiди на землi.
– Ти, Мiша, можеш бути вiльним, ми вже далi самi.
Михайло пiдiйшов, горою навис над «слiдаком».
– Це були моi добрi знайомi.
Слiдчий випустив дим з легенiв.
– І чим ти тут поможеш, Мiша? Справа резонансна, в областi знають. Полковник уже до мене iз самого ранку наярюе.
Нiби на доказ тих слiв, у Недолi знову задзвонив телефон. Слiдчий глянув на дисплей, тодi узяв слухавку.
– Слухаю, товаришу полковник. Так, уже на мiсцi. Працюемо. Так, усе пiд контролем. Обов’язково. Так, усе зрозумiло, буду доповiдати.
Недоля сховав телефон у кишеню, поглянув на Михайла i мовив скрушно:
– От бачиш. І так кожних п’ятнадцять хвилин.
Михайло мовчав, дивився кудись далеко, нiби там хотiв знайти вiдповiдi на своi запитання. Нарештi вголос мовив:
– Ну, якщо вже сам полковник так переймаеться тою справою, то я можу спати спокiйно.
– Що ти маеш на увазi? Слухай, Мiша, шось ти надто збуджений iз самого ранку. Я розумiю, знайомих пострiляли… Їдь додому, вiдпочинь собi…
Михайло стояв далi на своему мiсцi, дивився на сонце, примруживши очi. У Недолi знову задзвонило, вiн дiстав телефон.
– Так. Добре. Зрозумiло, згортайтеся. Уже виiжджаю.
Михайло допитливо поглянув на нього, слiдчий поплескав його по плечу.
– От бачиш, полапали твоiх розбiйникiв. Операцiя «Перехват» у нас працюе бездоганно, так що готуй дiрочку на кiтелi – медаль отримаеш.
– Хто? – коротко спитав майор.
– Шпана якась.
– Шпана з ТТ не стрiляе. Треба далi рити…
Недоля ще раз видихнув дим, викинув недопалок.
– Зараз така молодьож пiшла, що не тiльки з «тетешками»… Вони вже зiзналися. Короче, ти тут усе згортай, а я погнав, треба тих козлiв допитати.
Недоля уже хотiв iти, як Михайло поклав йому руку на плече.
– Я з тобою, а то знову не тих посадите.
– Не бикуй, Мiша… Слухай, а в тих потерпiлих дiти були?
– Син. П’ять рокiв.
– От суки. Ну, нiчого, зараз вони в моiх руках заспiвають. А ти, Мiша, давай тут закругляйся i iдь додому. Тобi виспатися треба.
Недоля швидким кроком пiшов до машини, майор провiв його поглядом.
– Скiльки разiв можна казати: не Мiша я – Михайло…
Роздiл 8
Марiя
Я не знала, куди себе маю подiти. Отак i блудила понад берегом нашого ставу, вимiшуючи болото своiми чобiтками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так i ходила, нiби неприкаяна, перетворюючись iз гарноi стильноi молодоi жiнки на вiдьму, вiд якоi годнi були жахатися люди. Але тут нiкого не було. Ближче до обiду почав здiйматися вiтер. Вiн потривожив озерну гладь i погнав легеньку хвилю. За вiтром придибав i дощ. Холодний нудний грудневий дощик, вiд якого на душi ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечi й намагалася рушити далi, щоб знайти прихисток, але озеро i далi тримало мене.
Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летiли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Вiн усе стоiть i стоiть перед очима: та посмiшка, добрi щирi очi, зморшки на чолi, чорнi брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але вiн вiддаляеться, нiби граючись…
Вiтер здiйнявся ще сильнiший, передвiщаючи бурю, – вода на озерi враз потемнiла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усi небеснi сили. Менi б зараз пiти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетiла чутка: усi перестрашенi, шукають…
Я заплющила очi i пiшла далi понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша нiч… Орфей, Еврiдiка…
– Я пiду за тобою до пекла, – згадалась обiцянка – й очi враз залилися гiркими слiзьми, а ноги, пiдкошуючись, понесли далi.
Стемнiло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Передi мною, просто у крутому схилi, була викопана яма. Колись ii було забито дошками, але з часом дошки погнили… Менi розповiдав Іван, що в дитинствi вони лазили по тих ямах, якi, насправдi, й не ями, а пiдземнi ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованiсть i загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лiзли…
Пiдземний хiд дихав на мене холодом крiзь прогнилi дошки, звiдти чулося щось подiбне до стогону. Вiтер, протяг… А може, то душi, якi спускаються з землi у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» i, не довго думаючи, заходилася руками виривати тi дошки, ламаючи нiгтi та здираючи шкiру до кровi. Нарештi я встала, важко дихаючи. З поранених пальцiв текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на головi мокре вiд дощу. На мене дивився лаз на той свiт: вiн кликав мене до себе, запрошуючи завiтати до пекла. Я набрала повiтря у легенi, видихнула – i полiзла просто йому в пащеку…
Це тiльки з першого погляду хiд був широким. Чим далi я просувалася всередину, тим вiн ставав усе вужчим, так що я лiзла все глибше i глибше, звиваючись, нiби змiя. Присвiчувала собi лiхтариком з мобiльного. Назад менi вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цiй ямi, але тодi я про це не думала, а лiзла вперед. Менi двiчi доводилося розгрiбати руками завали, при цьому стогнучи з болю та вiдчаю. Розгребла – полiзла далi. Усе вперед i вперед.
За якийсь час хiд почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колiнах. А згодом i на ноги встала, пiшла, навiть не пригинаючи голови. Так я йшла i йшла, присвiчуючи собi. Хiд переважно iшов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розiйшлася на три боки. Куди ж менi пiти? Почала вивчати все докладно i раптом зауважила ще один хiд – четвертий. Вiн вiв донизу. Певно – до царства мертвих. Швидше за все, менi саме туди i треба.
Лiзти головою вниз було важко. Та й страшно. В обличчя менi дихав холодний i мокрий сморiд. Лiхтарик на телефонi почав мигати – сiдала батарея…
Коли я нарештi прийняла горизонтальне положення, то пролiзла ще кiлька десяткiв метрiв, а тодi враз вiдчула пiд руками камiння, а над головою – порожнечу. Присвiтила – склепiння, викладене з каменю, як i стiни, було високо, так що смiло можна було ставати на ноги. Встала. Пiшла, шаркаючи глухо черевичками об пiдлогу. Зупинилася. Мiй лiхтарик намацав попереду якiсь дивнi нiшi. Пiдiйшла ближче, придивилася – на них лежало щось схоже на людськi тiла. Менi б зараз злякатися, запищати, заверещати!.. Мабуть, таки треба було, тiльки чогось не верещалося…
На нiшi й справдi лежав чоловiк, закутий у лицарськi обладунки. Уже пiзнiше я зауважила меч, що стримiв просто у кам’яному склепiннi, загнаний якоюсь силою досередини. Я обережно простягла до лицаря руку, легенько пiдняла забороло його шолома… Рука враз вiдскочила. Не може бути… Я знову подивилася на обличчя лицаря – то був мiй Іван! Хоча нi: досить схожий, та не вiн. Пiшла далi, розглядала. Усi вони були однаковi на вигляд, у латах, усi надто схожi один на одного, нiби й справдi брати. Та мого чоловiка мiж ними чогось не було. Я б його впiзнала одразу… Мiй лiхтарик свiтив усе слабше, тож я додала ходи. Перебiгала вiд однiеi нiшi до iншоi, вдивляючись в обличчя, намагаючись знайти рiдне. Усi вони були подiбнi до болю в очах, та мого Івана серед них не було. Не жалiючи своiх нiг, я бiгала, кидалася вiд одного лицаря до iншого, не пропускаючи жодноi нiшi. Їх тут були сотнi, тисячi. Я втомилася. У мене страшенно болiли ноги, а серце калатало у грудях. Коли попереду лишилося кiлька останнiх нiш, у душу закрався здогад, що, певно, десь пропустила, прогавила…
Я пiдiйшла до останньоi. О Боже!.. Так, це був вiн. Його лице було спокiйним, очi заплющенi. Я пiдiйшла, посмiхнулася, взяла за руку – вона ще була теплою. Лiхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусiбiч, душить, забирае повiтря. Тiльки менi уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тiй же нiшi просто поруч зi своiм чоловiком, пригорнулася до нього i затихла. Думала – померла, однак серце мое билося. Навiть через усi цi грубезнi обладунки, що були на моему Івановi, я вiдчувала, що його серце стукае також. Менi навiть здалося, що тепло вiд мого тiла передавалося до нього. Я мала його зiгрiти, а тодi вiн встане!
– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно i страшно. Тiльки не смердить смолою i сiркою, як у пеклi. Це вже добре. Зараз трохи тебе зiгрiю – i ми почнемо вибиратися звiдси. Навпомацки пiдемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…
Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своiх долонях його руку. Вiд усього цього я думала, що божеволiю. Чи я заснула, чи лише зiмкнула повiки – не згадаю. Тiльки коли я знову розплющила очi, навкруги було свiтло, мов удень. Хто ж тут так яскраво свiтить?
– Вона мужня жiнка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.
– Так, – погодився другий. – Тiльки це справи не змiнюе. Їй написано жити i виховувати сина. Іван же мае лишитися тут.
Я пiдвела голову, роздивлялася навкруги, та нiчого не бачила – власники голосiв лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з нiшi, впала на землю долiлиць.
