скачать книгу бесплатно
– Досить приколюватися: колядка i справдi суперова. А зараз давайте попрацюемо над фiнальною сценою, бо вона у нас трохи «сирувата». Гайда по мiсцях!
Доки ми говорили, пiдтягнулися й iншi нашi актори, що враз розчинилися за лаштунками – i ми почали свою роботу. Вертеп наш мав би вийти незвичайний – городоцький – за нашим власним сценарiем…
Роздiл 2
Гаврило
Пан Гаврило ходив до церкви, коли тiльки випадала найменша нагода. Вiн приходив, ставав навколiшки й молився, питаючи в Господа поради та розради. Проказавши усi своi молитви, пан Гаврило сiдав на лавочцi i просто сидiв, роздумуючи у цiй святiй тишi. Думок тут приходило особливо багато, так нiби Господь говорив до нього, навчаючи. Гаврило цiлком був занурений у це слухання-задуму i лише час вiд часу вiдповiдав «Слава навiки Богу», коли хтось iз прихожан вiтався з ним.
Приходив пан Гаврило до цiеi церкви, скiльки себе пам’ятае, ще з дитинства, усе свое життя. А життя у нього було ой нелегке, зараз уже всього i не згадаеш! Та й навiщо? Нема чого оглядатися. Попереду нова мiсiя. Дуже важлива.
Люди у мiстi знали i поважали його у першу чергу як вчителя, патрiота i просто порядну людину, яка все життя боролася, страждала i вiрила. Багато хто тодi називав цю працю «сiзiфовою», одначе Тi-Що-Йшли-Вперед свого таки домоглися: залiзобетонна система, обвита товстими ланцюгами й освячена кров’ю невинних, таки впала. Рухнула, розвалилася, розсипалася, як будиночок на пiску…
Сам пан Гаврило виховував молодь, писав статтi, робив iсторичнi розвiдки, а також розкопки, пiд час яких знаходили кiстяки людей, закатованих котроюсь iз систем. Вiн завжди говорив правду, заодно спростовуючи брехню, i слово його було сильним. Цього слова боялися…
Про своi досягнення пан Гаврило розповiдати не любив, уперед дивився. А там, на жаль, нiчого доброго не було: все, за що вiн так боровся, що захищав, – поволi зсихалося пiд тиском людськоi байдужостi та корисливостi. Почала вибудовуватися нова система, покликана перетворити його людей на маргiналiв, карликiв, зробити iх плебеями на власнiй землi. Споконвiчнi цiнностi було побито тяжким побутом та злиднями, а те людське, що iще лишилося, – перекручували в iнший бiк, на 180 градусiв. Молодь росла уже не та, що колись… Та й що з них виросте, коли вони на своiй же землi – соцiальнi сироти. Хiба ж для того вiн так терпiв, хiба ж тому присвятив стiльки рокiв свого життя?
А тим часом система росла i дужчала…
– Слава Ісусу Христу! – вчергове привiтався хтось iз Гаврилом, той так само напiвавтоматично вiдповiв:
– Слава навiки Богу!
– Я знав, що знайду тебе в нашiй церквi. Нiде твоя життева батарея не зарядиться так, як тут.
Тiльки тепер Гаврило зрозумiв, що бiля нього пiдсiв не простий прихожанин. Оглянувся: це був майор мiлiцii пан Михайло.
– Тобi, друже, також не завадило б сюди частiше приходити.
– Так, я знаю. Але у мене в цьому мiстi дуже багато справ, тому, вiдповiдно, дуже мало часу на те, щоби розслабитися.
На якусь мить запала мовчанка.
– Я так розумiю, зараз ти тут також у справi? – першим спитав Гаврило.
Вони поглянули один на одного, погляди iх перетнулися.
– Чорнi щось придумали, – мовив майор. – Хмари згущаються. Вони стягли до Городка велику силу.
Гаврило з Михайлом знову помовчали, розмiрковуючи. Були знайомi вже з тисячу лiт i навчилися розумiти один одного з пiвслова.
– Я не дивуюся: нова система росте i крiпне. Людський ресурс не безмежний, ми втрачаемо кожен день. Скiльки так ще буде тривати, чи довго ми протримаемося? – мовив Гаврило, але його спiвбесiдник не мав часу вiдповiдати на риторичнi запитання.
– Чорнi надто сильнi, iх надто багато, вони в кожному кабiнетi. Скоро тi виродки захочуть все. Все. Треба нарештi ставити питання руба! Мусимо зробити ставку…
Гаврило навiть слухати того не хотiв, перервав Михайла на пiвсловi:
– Запам’ятай, Михайле, ми тут не для того, аби грати з чорними в шашки. Наше завдання – тримати рiвновагу, баланс. Хочеш поставити все на людей? Це ж люди, Михайле, вони слабкi…
– Були й сильнi помiж ними, сам знаеш. Чорнi довго чекати не будуть: невдовзi почнеться. Ми не вистоiмо – сам бачиш, якi хмари лiзуть. Нам треба вириватися з того кола, iнакше кiнець наш близько. Мусить бути чоловiк, що проведе нас крiзь пiтьму!
Знову мовчанка-задума.
– Як ми його впiзнаемо?
– Мае сам до нас прийти. Так було сказано.
І ще раз та сама мовчанка, та сама задума.
– Не знаю, – завагався Гаврило. – Я людям нiколи не вiрив. Вони Христа розiп’яли…
Роздiл 3
Марiя
Наш дiм був спроектований i зведений руками мого чоловiка. Іван у мене – iнженер-будiвельник, пiдприемець, майстер на всi руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованiй квартирi, багато працювали, але потроху стали на ноги, i перед тим, як на свiт мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переiхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно…
Отож, я називаюсь Марiя, живу в Городку, маю роботу, сiм’ю, е актором аматорського драматичного гуртка. Нiколи зiрок з неба не хапала, не ганялася за славою чи розкошами: у своi двадцять п’ять мала вiд життя все те, що хотiла. Для мене завжди найголовнiшим була моя сiм’я, хоча тодi я iще цiлком i не усвiдомлювала усiеi глибини цих слiв, навiть не уявляла, як сильно я люблю свого чоловiка i дитину. Це знання прийшло трохи пiзнiше…
Я зайшла до хати, зачинила за собою дверi, роззулася i звичним рухом кинула ключi на тумбочку.
– Чому нiхто не йде зустрiчати маму? – гукнула я з коридору в надii, що зараз вибiжить Івасик i кинеться менi на руки. Та його не було, i в хатi панувала пiдозрiла тиша.
Мiй чоловiк Іван сидiв за своiм комп’ютером у кiмнатi, працював. Я дуже любила спостерiгати за ним у такi моменти: був зосереджений на своiй роботi так, що не зауважував бiльше нiчого навкруги себе. У моiй уявi вiдразу чогось повставав Франкiв Каменяр, який лупае гранiтну скалу, чи великий Прометей, що несе людям вогонь. Мабуть, вони так само любили свою роботу…
Ах лента за лентою набоi подавай,
Вкраiнський повстанче в бою не вiдступай!
Не знаю як Каменяр з Прометеем, але Іван завше собi пiдспiвував, або пiдсвистував, коли щось робив. Таку вже мав звичку.
Мiй чоловiк чогось уподобав собi саме мене, хоча дуже багато дiвчат задивлялися колись на нього i кидали у його бiк недвозначнi погляди. Жив вiн у Заставському передмiстi, його батькiвська хата стояла за кiльканадцять метрiв вiд нашоi. Тут, на Заставському, пройшло його дитинство i молодi роки, як вiн сам любить хвалитися: «тусувався я з Вокзалом». Я ж зi своiми батьками мешкала у центрi Городка, недалечко вiд церкви Благовiщення. Ще моя мама розказувала, що iз Центром Вокзал ворогував постiйно, тобто завше так було: вокзальнi, пiдгаецькi i Фоса проти хлопцiв iз вулицi Львiвськоi, Черлянського i Центру. Звичайнi парубоцькi справи… Одначе, усi цi iхнi «розклади» не завадили нам зустрiтися, полюбити одне одного й одружитися. Так я i поiхала жити з Центру на Заставське передмiстя, або, як каже моя бабуся, «на Заставле»…
Іван, схоже, моеi появи не зауважив, а й далi продовжував клацати по клавiатурi. Із динамiкiв комп’ютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радiо» Галичину. Дiджей м’яким голосом у черговий раз привiтав городкiвчан iз 800-лiттям iхнього мiста, поставив композицiю про Городок, про ангелiв, що його оберiгають…
Я пiдiйшла до чоловiка, обiйняла за шию i не стрималася, щоб не поцiлувати. Краечком ока кинула на монiтор – там були якiсь креслення, схеми, текст… Поруч iз монiтором стояла фотографiя у рамочцi, на якiй була наша сiм’я: Іван, малий Івасик i я. Ми зробили це фото минулого лiта, коли вiдпочивали на природi. Поруч стояла ще одна рамочка, а у нiй, за склом, був схований жовто-синiй прапорець iз написом «Воля Украiнi – або смерть». Цей прапорець для мого чоловiка був дуже цiнним, бо дiстався йому вiд тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татовi – вiд дiда…
– Ти хоч iв щось? – спитала.
– Зварив гречку. На кухнi, у баняку. Є молоко, а е пiдлива. Іди поiж, поки ще тепле…
Вiн сказав, не вiдриваючись вiд комп’ютера, i тi слова прозвучали так, нiби вiн iх ранiше записав на автовiдповiдач i тепер тiльки прокрутив.
– А де наш малий? Щось так тихо в хатi…
– Приходила твоя бабця, забрала до себе…
– Значить…
І тут я, не випускаючи Івана зi своiх обiймiв, хвацько скочила йому на колiна, заступивши собою монiтор.
– … ми лишилися самi вдома.
Вiн поцiлував мене, та очi його все одно не могли вiдiрватися вiд роботи, пальцi усе ще були на клавiатурi.
– Секунду, менi треба закiнчити один рисуночок…
– А що роблять тато i мама, коли лишаються вдома самi? – не переставала я цiлувати свого чоловiка.
– Працюють, – вiдповiв Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку i поклала собi на талiю.
У нас так завжди: все робота, дитина, дiм, а особисте життя постiйно лишалося на другому планi. Як на мене, саме настав добрий час змiнювати ситуацiю на краще…
– Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаете приводу вiдхилитися вiд роботи i вiд сiмейних обов’язкiв, узятих на себе у нашому РАКСi.
– Неправда. Я чесно вiддаю у сiмейний бюджет усi заробленi грошi, i секс у нас також бувае регулярно…
Я ще раз поцiлувала – його впертiсть заводила мене ще бiльше.
– А як же наш Івасик?
– Угу… У нього все добре…
– Вiн уже давно просив у Святого Миколая собi братика…
Іван клiпнув очима, нiби ввiмкнув перезавантаження. А щоби вiн довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слiдом за нею на пiдлогу полетiв i лiфчик. Погляд мого мужа враз посвiтлiшав, на обличчi з’явилася посмiшка.
– Я обiцяв малому, що буду чемним…
– І слухняним, – додала я, допомагаючи йому зняти футболку.
…Цей вечiр нам так було добре удвох. Уже лежачи в лiжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що вiн для мене найдорожчий у свiтi. Чи змогла б уже жити без нього? Нi, однозначно. Скажете, що така любов бувае тiльки в казцi?
– Пам’ятаеш, ти колись розповiдав менi легенду про спiвця Орфея?
– Угу, – вiдповiв Іван.
– Скажи, а така любов бувае тiльки в казцi, чи й у життi також?
– Не знаю.
– Хiба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврiдiку?
– Люблю. Та, може, не так, як вiн, а по-своему.
– А ти пiшов би за мною до пекла?
– Гм.
– А я пiшла б.
Вiн пригорнув мене до себе i поцiлував у чоло.
– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.
Ми й далi лежали собi на нашому лiжку поверх покривал, я притулилася до чоловiка, не соромлячись свого голого тiла. Чомусь не спалося, хоча вже було пiд ранок. Вiн також не спав. У мене було враження, що невдовзi щось мае статися. Узагалi, через тi всi подii з непiдписанням асоцiацii якась туга витала у повiтрi i клубочилася все бiльше й бiльше. Іван рвався до Киева. Може, через те мое серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але нi. Тут щось iнше. Мене раптом охопило вiдчуття дежавю так, що серце почало стискатися вiд якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…
Раптом задзвонив Іванiв телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятiй ночi? Іван дотягнувся i взяв слухавку.
«Схiдняк? Дивно», – подумав, а у мобiлку мовив:
– Слухаю.
Я лежала поруч, тому добре чула iхню розмову.
– Що, спиш?
– Так нiч же… – розгублено вiдповiв Іван.
– Тодi увiмкни телевiзор…
У телефонi стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт вiд телевiзора, натиснув. Ми враз закам’янiли, прикипiвши очима до екрана.
– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловiка. – Не може того бути!
У телевiзорi озброенi беркутiвцi били студентiв. Диктор говорив щось про розгiн, але в мене виникло вiдчуття, що тих дiтей хочуть не розiгнати, а просто «поламати»! Спецназiвцi оточили iх, мов звiрину, i били так, нiби то не пiдлiтки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечнi рецидивiсти, що затiяли бунт на зонi!
– За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як iх скинули iз пiднiжжя стели.
– За що? – повторював безперестанку i мiй Іван.
Дiтей же били, били i били. Всюди кров, розбитi голови i побитi камери журналiстiв. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцiю, слухали коментарi телевiзiйникiв.
– Перед початком зачистки зник мобiльний зв’язок. Силовиками були застосованi газ та вибуховi пакети…
– За що? – знову вирвалося в Івана.
Мiй чоловiк залишився стояти, стискаючи пульт вiд телевiзора в руцi. Вiн наче закам’янiв. Жодна жилка не здригнулася на його обличчi, кулаки мимоволi стиснулися. Вiн зблiд. Я пiдвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Вiн мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.
– Я виiжджаю на Киiв.
– Я поiду з тобою: самого не пущу!
Схiдняк був товаришем мого Івана iще з часiв iхньоi служби в армii. Мешкав вiн у Харковi i працював у МВС.
– Що це таке було? – запитав Іван.
– Дiдько його знае, – вiдповiв Схiдняк. – Схоже, наш Вiтьок зовсiм злетiв з котушок.
