скачать книгу бесплатно
– Обри!!!
Іван враз пiдскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки i дiвчата. Багаття тут же згасло, а всi гуртом побiгли просто у наш бiк, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала iх вiд небезпеки.
– Давай руку! – наказав Іван, – i вони з жiнкою стрiмголов побiгли вiд жертовника уздовж рiчки. Я – слiдом.
Ми добiгли до того мiсця, де плакучi верби стояли понад самим берегом, опустивши своi вiти-коси до самоi води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нiчне небо i нависла над землею, ховаючи мiсяць i зiрки. Сюди прибiгло iще кiлька дiвчат, двое чоловiкiв.
– У воду! – наказав Іван.
Вiн допомiг дiвчатам спуститися з берега, насамкiнець заштовхав i Марiю.
– Іване, – не хотiла вона його вiдпускати вiд себе.
– Там нашi б’ються! – мовив один з мужiв i стиснув у руцi сокиру.
– Іване, – схопила Марiя чоловiка за руку, але Іван легенько вiдiпхнув жiнку.
– Сиди тут, я скоро.
– Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.
Іван витяг з-за пояса нiж, i ми побiгли, лишаючи жiнок пiд захистом широкоi плакучоi верби.
Роздiл 12
Марiя
Я хотiла стрiмголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука мiцно тримала мене за зап’ясток. Я озирнулася.
– Не йди – через тебе обри нас усiх тут знайдуть!
– Але ж Іван…
– Йому зараз бiльше допоможе твоя молитва, Марiе.
Ангел затяг мене у воду, i ми разом з iншими дiвчатами сховалися пiд вiти плакучоi верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалинi звуки бою. Я молилася безперестанку. Пiшов дощ. Спочатку краплi падали рiдко, вдаряючись об воду рiчки та розходячись широкими колами. А далi полило як iз вiдра.
За якийсь час там, де ранiше чулися крики i дзенькiт мечiв, запанувала тиша, тiльки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неi.
– Прогнали, – тихо мовила котрась iз дiвчат i поволi рушила з нашого сховку.
Гаврило затримав ii i, приклавши палець до губiв, наказав сидiти тихо. Ми усi так i застигли пiд тим вiттям, цокаючи зубами з холоду i страху. Раптом побачили, як на гладь озера упав снiп свiтла: сюди йшли люди зi смолоскипами. Вони гелготiли щось незрозумiлою мовою, рискаючи по кущах верболозу та шукаючи… нас. Один з них пiдiйшов до берега, навiть ступив у воду. Смолоскип його горiв яскраво, обр крутив ним у рiзнi боки, пильно заглядаючи туди-сюди. Ми вiдвернулися, дiвчата позаплющували очi, аби тiльки не зауважив нашоi схованки. Одна дiвчинка аж трусилася, так що я пригорнула ii до себе i про всяк випадок затулила рота рукою.
А обр тим часом, покрутивши головою, вилiз назад на берег. Йому не хотiлося лiзти у холодну воду, тож вiн пошкандибав за своiми далi.
– Вони пiшли, – сказала я i поволi стала вибиратися з нашоi схованки.
– Стiй, куди? – спробував ангел мене зупинити.
– Пошукаю Івана.
– Не будь дурною, Марiе: вiн або втiк, сховався, або уже мертвий.
– Нi, вiн не вбитий. Адже я так щиро молилася! Його, напевно, поранено – i вiн лежить, стiкаючи кров’ю. Я мушу знайти його.
Вiдмахнувшись вiд Гаврила, я таки побрела по груди у водi до берега. Тихо вилiзши з рiчки, почала сяк-так викручувати на собi сорочку. Тодi, пригнувшись та ховаючись за кущами верболозу, пiшла берегом.
Свiтало. Вранiшня прохолода обiйняла мене свiжiстю. Злива перейшла, i тепер дрипав дрiбний дощик. Хоча нi – знову полило. У мокрому одязi було холодно, проте я поспiшала, i серце мое калатало. Я бiгла ледь помiтною стежиною помiж деревами, якi густо росли вздовж рiчки. По дорозi перестрибнула рiвчак, перелiзла через завалене дерево, перебрела невеличкий потiчок. Із самого початку iще озиралась за обрами, пильнуючи, аби котрийсь iз них не побачив мене. Але iх не було, вони пiшли, тож я забула про обережнiсть. До поля, де ми ще недавно водили хороводи i на якому потiм розгорiвся жорстокий бiй, було як рукою сягнути.
Я бiгла все швидше, як раптом четверо з них випiрнули iз густоi лiщини просто передi мною. Я стала як укопана, дивлячись на них, вони ж вирячилися на мене. Я заклякла. Вдивляючись у iхнi обличчя, очам своiм не вiрила: це були Бiда, Лихо, Малий i Недоля. Вони мали куртки iз вовчоi шкури, лати, шоломи, а в руках замiсть пiстолетiв i биток – мечi.
Недоля першим прочухався i пiдiйшов до мене. Вiн зазирнув менi в очi – я й далi не могла зрушити з мiсця. Обр поправив мое волосся, що розтрiпалося пiд час бiгу i тепер закривало моi очi й лице, прицмокнув, оцiнюючи мою красу. Тут пiдiйшов Лихо, запитав ламано по-нашому:
– Де ховаеться?
Я вiдразу зрозумiла, хто його цiкавить, – i страх охопив мене ще гiрше. Мовчала. Вiн повторив запитання:
– Де ви ховаетеся? Де жiнки?
Я продовжувала мовчати, не знаючи, скiльки iще так зможу грати у Зою Космодем’янську. Недоля ухопив мене за косу i притяг до себе, просичав просто у лице:
– Вона покаже.
Тут вiн мене вдарив долонею в обличчя, але той удар був бiльше принизливий, нiж болючий. Раптом у менi щось пробудилося. Я поглянула ординцевi в очi i плюнула просто в морду. Вiн застиг на мить, потiм вдарив кулаком в живiт. Я впала. Іншi кинулися на мене – i я таки заробила кiлька добрих копнякiв ногами. Вони били щиро, вiд душi, та я скрутилася калачиком i закрила голову. На цей гармидер позбiгалися й iншi степовики.
Побоi, як i тодi, стримав Недоля. Вiн говорив щось до них, пояснював. Наскiльки я зрозумiла – вони мали намiр мене продати, а за покалiчену багато грошей нiхто не дасть. Тодi поставив мене на ноги, приклав меча до горла.
– Ходи з нами. Будеш показувати.
Вони вели мене помiж кущами та деревами, витягали на берег рiчки, штовхали i смикали за волосся, кричали та погрожували своею зброею. Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полi й дожидае мене. Певно, вже не дочекаеться, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони i так би мене не вiдпустили, не помилували…
Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щiльних заростях, обри повернулися в свiй табiр, посiдали i розвели багаття. Я сидiла осторонь i дослухалася до того, про що вони гелготiли. Думала. Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховае нашого сина, якщо i я звiдси не повернуся? Хто ховатиме батькiв? Чи я жалiю за тим, що накоiла? Нi!
І тут до мене пiдiйшов Бiда. Цiлий час, доки ми тут сидiли, вiн потягував щось iз бурдюка, пришпиленого до боку, i я так розумiю, що то була не вода. Вiд нього несло густим винним «амбре», коли вiн пiдiйшов до мене i присiв поруч. Я вiдвернулася. Вiн узяв мене за пiдборiддя, повернув до себе. Тодi нахабно спробував узяти мене за груди. Я вiдштовхнула його, але вiн лише показав своi жовтi iкла. Щось сказав своiм товаришам, i тi зареготали.
– Вiдчепися вiд мене, виродку. Чуеш, вiдчепись! – скрикнула я.
Вiн iще раз потяг вина iз бурдюка i знову пiшов на мене. Я вiдсовувалася все далi та враз зрозумiла, що мене зараз чекатиме.
– Рятуйте! – заволала я, а обр тут же вдарив мене в обличчя, так що я впала на землю.
Вiд того удару я на мить знепритомнiла. Степовик витягнув ножа, сiв на мене i почав розтинати мою сорочку на спинi.
– Рятуйте! – знову крикнула я, хоча вже й мало сподiвалася на той рятунок.
І тут пiдiйшов той, кого дикуни величали своiм царем. Половий. Вiн грубо вiдштовхнув Бiду, показуючи силу своеi влади, i сам став надi мною. Нi, вiн не мав намiру мене захищати: його також найперше цiкавили моi груди, а потiм i все iнше.
– Я – цар, – представився вiн, простягаючи до мене руку, я ж у вiдповiдь затопила йому в пику.
– А менi начхати на твое царство!
Вiн також з ударом не забарився – ударив так, що аж у головi замакiтрилося. Я знову впала. Що було далi – важко пригадати. Пам’ять повернулася, коли степовик пiдвiв мене й почав говорити:
– Я даю тобi вибiр. Ти менi вiддашся – i я перестану тебе бити. Навiть нагодую. Якщо нi – ти помреш.
У вiдповiдь я хотiла багато чого сказати цьому дикуновi, однак вирiшила зекономити сили.
– Лiпше смерть.
Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Обровi не сподобалася моя вiдповiдь, схоже, вiн дуже хотiв погратися зi мною «по-обоюдному». Знову спитав, пiдiймаючи ставки:
– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моею дружиною i царицею. Житимеш у розкошi. А коли нi, то я вiддам тебе на поталу своiх людоловiв. Ти помреш у муках i твое тiло роздиратимуть дикi звiрi. Вибирай!
«Нiколи!» – хотiла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволi тяжко.
Тодi вiн здiйняв надi мною свого меча, i я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вiчнiстю. Менi привидiвся ангел Михайло. Це вже, певно, кiнець…
Я досi нiчого не можу збагнути, але Половий мене вiдпустив.
– Іди звiдси.
Не бажаючи бiльше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пiшла помiж обрами геть iз цiеi галявини. Вони розступалися передi мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з iхнiх очей.
Я пiшла, а потiм побiгла у бiк жертовника, навiть не думаючи про те, що iншi степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила помiж жахливо понiвеченими людськими тiлами, трупи дивилися на мене своiми очима. Поранених не бачила – самi мерцi. Нiхто не стогнав, просячи допомоги.
Мiй Іван лежав бiля самого жертовника, тiло його було по-звiрячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколiшки поруч iз ним, пiдняла його голову й поклала собi на колiна. Вiн розплющив очi.
– Прийди… – хотiв щось сказати. А може, i все сказав. І затих. Душа його бiлим голубом полетiла на небо. Дощовi хмари враз розступилися перед нею – i сонечко посмiхнулося ясним своiм промiнням, вiтаючись. Ця посмiшка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мiй чоловiк передавав менi останнiй свiй привiт. Сльози грубими горошинами покотилися з моiх очей, я притулила до себе тiло коханого, яке ще недавно грiло мене своею любов’ю i добротою, а тепер потроху холоне в моiх руках. За своiм болем я i незчулася, як iззаду пiдiйшов Гаврило.
– Їх треба поховати. Справити тризну…
Я поволi обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Бiль так у менi накипiв, що здушив горло, наче клешнями.
– Не треба! – попросила я тихо, але з тiею просьбою вирвався iз моеi душi увесь бiль. Вiд того шепоту аж захвилювалася вода у рiчцi, птахи зiрвалися з верховiть дерев, а сонце враз згасло, нiби це не була тиха мова жiнки, а крик тисячi мужiв.
Я стояла у пiдземеллi, Михайло сидiв передi мною на лавi.
– Так уже споконвiкiв повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що iшли в чужi краi, послухавшись лихоi намови його. Диявол обiцяв iм багатi землi, коштовнi скарби, гарних жiнок. А ще iм потрiбнi були раби, тож вони сунули на цю землю з усiх бокiв. Іван завше був з тих, що першими йшли в бiй i стояли до останнього. Рабом його так нiхто i не зробив.
Михайло сподiвався, що пригода з обрами остудить мене, налякае…
– Я бачила тебе там, на тiй галявинi… Про що ти говорив iз ними?
– Ми заклалися…
– Хiба ж таке бувае?
Ангел не вiдповiв.
– І що ж ти поставив на кон? – знову спитала я.
– Свое життя, – чесно зiзнався Михайло. – Тому менi дуже хочеться, аби ти перемогла…
– Я спробую тебе не розчарувати. Пiду до кiнця, – вiдповiла я тихо.
Михайло поглянув на мене.
– Ну, як хочеш. Тiльки не кажи потiм, що ми тебе не попереджали. І приходити тобi на виручку так, як сьогоднi, я завжди не зможу – шануйся лiпше.
– Дякую тобi, – сказала я. – Пiду. Можеш не проводжати.
Я рушила знайомим уже коридором i на роздорiжжi звернула праворуч. Це був початок моеi довгоi дороги, довжиною у тринадцять столiть.
Роздiл 13
Сьогодення
Пан Михайло чудово розумiв, що органи не будуть зi шкури пнутися, аби розiбратися в цiй справi, хоча спочатку всi вони дружно iмiтували бурхливу дiяльнiсть. Не те що Городок – цiла область шумiла про замах на Івана: ширилися чутки, журналiсти вибудовували усiлякi версii, найчастiше висмоктанi з пальця. Пiд цим тиском громадськостi обласна прокуратура кинула усi сили, аби закрити справу. Не розслiдувати, а таки закрити! По гарячих слiдах полапали перших-лiпших мiсцевих наркоманiв-гопникiв i повiшали на них усiх собак. Якби не Михайло – засiли б хлопцi надовго.
Тим часом Іван був у комi, стан його лишався критичним…
Пiсля того як Михайло втрутився в розслiдування, слiдчий Недоля його зненавидiв усiм серцем. Хоча, якщо розiбратися, вiн мав би бути вдячним за все, що Михайло робить, фактично взявши розслiдування на себе. У майора був колосальний досвiд роботи, а найголовнiше – бажання розiбратися. Пiшли й першi результати: дiвчата з «Княжого двору» впiзнали «ДПСника», якого зафiксувала Іванова веб-камера. Виявилося, що цi четверо виродкiв перед самим нападом сидiли собi у ресторанi i iли борщ з пельменями! Офiцiантки iх не знали – не тутешнi козаки, але машину запам’ятали – вишневу «дев’ятку».
Пан Михайло був уже пiд прокуратурою, аби побалакати зi слiдчим, «пробити» номери машини по обласнiй базi. Недолi iще не було на мiсцi, тож Михайло сидiв у своiй старезнiй «Нивi», вкотре переглядав запис на планшетi. Ось Марiя дзвонить до нього, тодi мiнiвен рве з мiсця… А за деякий час жiнка повертаеться до машини, бере звiдти портфель i передае якомусь хмирю, котрого в темрявi не видно…
Що ж могло бути таке цiнне у тому портфелi? Зазвичай, грошi носять у гаманцi. Хоча, якщо багато… Може, Іван вiз комусь взятку? Нi, вiн нiколи не був хабарником i не давав принципово нiкому. Певно, там були якiсь важливi папери. Добре, тодi чого «майданна бухгалтерiя» iз зеленоi папочки не були в тiй течцi, а у Марiiнiй сумочцi?
Багато у пана Михайла було запитань, а от з вiдповiдями не дуже густо. Та нiчого, слiдство покаже.
Михайло визирнув у вiкно i побачив, що Недолина «беха» пiд’iхала, припаркувалася.
«Добрi ж машини в обласноi прокуратури. Цiкаво: всiм такi дають чи тiльки заслуженим?»
Ця думка примусила майора замислитися. Взагалi, вiн ненавидiв хабарникiв i перевертнiв, як мiг намагався розiбратися з ними своiми методами, через що його особова справа ряснiла численними доганами. Недоля був нетутешнiй, тому про його справи Михайловi було вiдомо зовсiм мало, хоча вигляд чорноi лискучоi машини наводив на певнi думки.
«Певно, тьоща йому купила», – мовив сам до себе Михайло i вийшов зi своеi усiма бiдами битоi «Ниви». Недоля саме наближався до дверей Городоцькоi прокуратури, коли Михайло загородив йому дорогу.
– Фiзкульт-привiт!
«Слiдак» поглянув на нього спiдлоба.
– А, Мiша. Ну, давай, кажи скоренько: у мене мало часу.
– Розумiю, – кивнув головою Михайло. – Багато роботи.
– Не то слово. А через тебе стало ще бiльше.
– А я саме по тому питанню i прийшов…
